Г. Нарбут і йогомистецька школа.

ТворчістьГеоргія Нарбута — яскрава сторінка в українському мистецтві.Його по правуназивають одним з найбільших графіків сучасності. Почавшисвою самостійнутворчість у річищі впливів художників славнозвісного напочатку століттяросійського об’єднання «Мир искусства», до якогоналежали зірки першої величиниО.Бенуа, М.Добужинський, М.Реріх,О.Остроумова-Лебедєва, І.Білібін та іншімитці, Нарбут виріс у глибокооригінального майстра, який створив цілу школусвоїх послідовників угалузі мистецтва книги. Творчість художників «Мираискусства» в галузітеатрально-декораційного мистецтва та книжкової графіки, атакож давнєукраїнське малярство і графіка XVII—XVIII століть,геральдикаукраїнських родів, українська рукописна книга і стародруки —такі були визначальніджерела, що живили пошуки Георгія Нарбута, якийразом зі своїми сучасникамиВасилем Кричевським, Тимофієм і МихайломБойчуками, Іваном Падалкою, ВасилемСедлярем, Оксаною Павленко, ОленоюКульчицькою, Антоном Середою, ОлексоюНоваківським, Миколою Холодним таіншими майстрами своєю творчістю започаткувавстильові ознакиукраїнського мистецтва 20—30-х років.
([javascript:;|Продовжити])
Українськімитціпочатку ХХ століття, намагаючись витворити оригінальний стильукраїнськоїкнижкової графіки, прагнули синтезу в одному художньомуобразі трьохскладників: художнього слова, мистецького зображення тасумарногополіграфічного ефекту. Орiєнтуючись на досягнення митців «Мираискусства»,західноєвропейської, китайської та української графіки,Нарбут перший в Україніпроголосив принцип архітектурної побудови книгияк єдиного цілісногомистецького організму. Від оповідного супроводу всвоїх перших ілюстраціях доросійських казок та казок Андерсена ГеоргійНарбут перейшов до вищого етапу —співтворчості з автором книги, довідтворення духу й змісту тексту засобамиграфічного мистецтва. Г.Нарбутвиходив передовсім із самого сюжетулітературного твору.
Наприклад,обкладинку до «Антології» Миколи Зерова художник вирішив устрогій, класичнійантичній манері з характерними, стилізованими підгрецький шрифт, літерами,заставками у вигляді деталей грецькоїархітектури. Колорит ілюстраціймонохромний, з перевагою двох кольорів —чорного та брунатного, як у грецькійчорно-фігурній кераміці.
Нарбуткохався у стихії українського народного мистецтва, старовинноїнародноїгравюри, дитячої іграшки, народної картини «Козак Мамай».
Вінлюбив малювати стародавню архітектуру, знаходячи в архітектурнихфантазіяхнаснагу для пошуків цілісного образу книги. Особливо великуроль відіграють уйого ілюстраціях характерні для України барокові такласичні архітектурніелементи соборів, церков, старовинних палаців.Скажімо, риси чернігівськоїархітектури упізнаються в його ілюстраціяхдо казок Андерсена, що сприймаєтьсядоречно й надає їм національногоколориту.
Крімілюстрацій, Нарбут створював шрифтові обкладинки, силуетніпортрети, малював знатури пейзажі, створював алегоричні композиції,натюрморти. У київський періодтворчості з 1917 року Нарбут створивславнозвісну ілюстрацію до «Енеїди»Котляревського «Еней з військом», уякій в гранично лаконічній формі поєднавриси української ікони,народної картини та монументального малярства,вирішивши композицію вурочисто-піднесеному, героїчному дусі, притаманномупоемі ІванаКотляревського. В цій роботі виявилася засаднича риса стилю майстра—глибоке творче переосмислення поеми засобами образотворчогомистецтва.Бурлескну поему він передав без сліду бурлескності.
Вінславить козаків, надавши їм зовнішності античних героїв. Енергійнимий суворимиритмами композиції, активними чистими кольорами, перейнятимиз українськихбарокових ікон та козацьких портретів, він втілює високупатріотичну ідеюслужіння народові, робить її особливо актуальною в часвизвольних змагань іборотьби за Українську Народну Республіку.
Творчимвикористанням засобів українського образотворчого фольклорупозначено останнійперіод творчості майстра, коли він витворив власне«нарбутівський» стиль, якийпротягом тривалого часу розроблявся,удосконалювався й переосмислювавсябагатьма його послідовниками. У своїхілюстраціях та обкладинках до книжок тажурналів він щедро використовуємотиви селянської вибійки, витинанки,полтавських килимів, опішнянськоїкераміки, народної картини «Козак Мамай».
Витворюючина їх грунті свій стиль, Нарбут водночас кладе початокпошукам національногостилю всієї української книжкової графіки в особінайкращих Нарбутовихпродовжувачів — А.Середи, Л.Хижинського,М.Кирнарського, П.Ковжуна, А.Страховата ін. В обкладинках журналів«Мистецтво», «Зоря», «Солнце труда», у збірці віршівсвого брата,Володимира Нарбута, він малює постаті козаків-бандуристів,стилізованіквіти, деталі українського народного орнаменту й об’єднує їхчіткоюграфічною логікою в єдине гармонійне ціле.
Визначнимдосягненням Нарбута і всієї української графіки є його«Українська абетка», вякій художник досяг граничної простоти й водночасвишуканості композиції,рисунка й кольору. У вирішенні літер абеткиНарбут об’єднав досягнення якукраїнської рукописної та друкованоїкниги, так і досягнення західноєвропейськихмайстрів шрифту.Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишаєтьсянеперевершеноюзавдяки високій майстерності художника й глибокому розуміннюнимшрифтового мистецтва.
Осягнувшивершини книжкової графіки, Нарбут навдивовижу тонко вирішувавекслібриси —книжкові знаки, в яких домагався переконливого втіленняхарактеру книгозбірні,особистих рис її власника. Він також був піонеромвідродження в Українісвоєрідного мистецтва графічного силуету йдосягнув у цьому виді творчостігідної подиву витонченостi.
Великоює роль Нарбута як одного із засновників Української Академіїмистецтв, першоговищого навчального мистецького закладу в Україні,відкритого в грудні 1917року. Він був ректором і професором її і в тойвельми скрутний час зуміворганізувати навчальний процес, налагодитивидавничу справу. Разом з МихайломБойчуком 5 грудня 1919 року звернувсядо Ради Академії з настійною вимогоюреорганізувати навчальний процес нагрунті стародавніх рідних традицій.
Уроки Української Народної Республіки він намагався впровадитиприкладну графікута графіку малих форм у промисловість, займавсястворенням українських гральнихкарт, ескізів українських грошовихзнаків, цінних паперів, поштових марок,військових мундирів Українськоїармії, нової української геральдики. Він навітьробив ескізи етикеток,оформлень упаковок, і неодмінно прагнув надати цим малимформам графікинаціональних рис тактовним використанням елементівукраїнськогодекоративно-ужиткового мистецтва.
ТворчістьНарбута, який прожив коротке, але яскраве життя, стоїть водному ряду зтворчістю Павла Тичини, Юрія Яновського, Миколи Куліша,Леся Курбаса, братівВасиля та Федора Кричевських, Олександра Мурашка,Миколи Леонтовича, які в часнаціонального відродження у 20-х рокахрозбудовували українську культуру. Йоготвори експонувалися наміжнародних виставках у Римі й Лейпцігу, Брюсселі йПразі, Берліні йПетербурзі. Тривалий час його ім’я і творчість замовчувалися узв’язку зйого участю в культурному будівництві в період УкраїнськоїНародноїРеспубліки. Лише в 1960-х роках з’явилося чимало публікацій,які по-новому йнеупереджено розкрили роль і значення видатного митця вісторії національноїкультури, зокрема книжкового мистецтва. Нарбут ставдля багатьох поколіньукраїнських графіків орієнтиром і духовнимнаставником у виробленні свогостилю.

44. Творчістьукраїнських митців-зачинателів нових течій у світовому мистецтві. К. Малевич.М.Бойчук.
Мале́вич Казими́р Севери́нович (*11 (23) лютого 1878[2](за іншимиданими — 1879[3]), Київ — †15 травня 1935, Ленінград) — українськийіросійський художник-авангардист білоруського походження, один ззасновниківнових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму такубофутуризму,педагог, теоретик мистецтва.
Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київськіймистецькій школі (1895—1897).
В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність вучилищі живопису,скульптури і архітектури (1904—1905) та в студії Ф.Рерберга(1905—1910). У картинах першого періоду творчості намагавсяпоєднати принципикубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь увиставках об'єднаньхудожників «Бубновий валет» (1910) і «Віслючийхвіст» (1912) та ін., на якихвиставляв свої роботи, написані внеопримітивіському: («Селяни в церкві»,1911-12; «Врожай», 1911) такубофутуристському стилі («Англієць в Москві»,1914).
Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915започаткувавновий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм («Чорнийквадратна білому тлі», 1913; «Біле і чорне»), видавав журнал «Supremus»(1916).
У 1919—1922 викладав в художній школі Вітебська, а в1923—1927 — директор Інституту художньої культури в Ленінграді.
В 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи СкрипникаМалевичу булостворено нормальні умови для творчості. Публікував статті намистецькутематику в журналі «Нова Генерація» (1928—1929) у Харкові.
В 1927—1930 викладав в Київському художньому інституті,де в цей часпрацювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський,ВадимМеллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян, мав намір працювати зО.Архипенком. Однак, початок репресій в Україні проти інтелігенціїзмусилиМалевича знову повернутись у Ленінград.
Помер художник в Ленінграді, похований під Москвою.
Автор картин: «Купальниці» (1908), «Дачник» (1909—1910),«На жнива»(1910), «Жнива» (1912), «Лісоруб» (1912), «Квітникарка»(1913),«Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928—1932) табагатьох інших.
Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (*30 жовтня 1882, Романівка,Теребовлянськийрайон, Тернопільська область — †13 липня 1937, Київ) —українськийхудожник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів».Один із засновниківмонументального мистецтва України 20 ст.
Брат Тимофія Бойчука, батько Ганни Бойчук-Щепко.
Сучасників М. Бойчука дивувала його свідома відмова відучасті увиставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, щопризначенняфресок монументалістів — громадські будівлі й широкімайдани, де вони«експонуються» постійно. Чи міг Михайло Львовичпередбачити, що ці йогомонументальні твори радянського часу (буквальновсі до одного) будуть знищені,а недоброзичливці казатимуть потім, що знього ніякий митець, бо в нього немаєтворів.
Bci фрески були терміново заштукатурені після арештухудожника. Вже 1952року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтвфрески буливилучені з Національного музею Львова і знищені. В підваліЛьвівськоїбібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і14творів М.Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Білякриниці»,«Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твориМихайла Бойчуказавдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914року (коли М.Бойчуквимушено залишив Львів, покинувши картини в своїймайстерні) зберігала творимитця та його невеликий, але значної науковоївартості архів. З погляду монументалістате, що ми можемо бачити зараз унатурі, — лише ескізи, підготовчі начерки доіншого — більшого йбарвистішого.
Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістютворів (чистворених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графікивінвиступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу вмонументальномумалярстві, колектив однодумців і послідовників (надрозписом приміщень 4поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювалиблизько 200 художників).
«Навіть на інші,дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, щоголовні напрямкисучасного українського мистецтва пішли майже безвинятку шляхоммонументалізму», — так оцінював роль і значення творчогопошуку цього митцявідомий графік і художній критик Павло Ковжун.
М.Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук(брат МихайлаЛьвовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос,ОксанаПавленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, МиколаРокицький (такзвані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також укераміці, тканині, книжковійграфіці тощо.
45. Модернаукраїнська література.І.Франко. Неоромантики. Український літературнийекспресіонізм.
Експресіонізм (франц. expressio-nisme, від expression —вираження,виразність) — напрям у літературі та мистецтві, шо розвивається з1905по 1920-ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині та Австрії.Довиникнення експресіонізму приводять художні експерименти молодихдрезденськихархітекторів, які об'єдналися в 1905 році в групу підназвою «Міст». 1911 року створюєтьсяще одне мистецьке угруповання вМюнхені («Синій вершник»). У той же часпочинають виходитиекспресіоністські журнали: «Дія» (1911-1933 pp.) та «Буря»(1910-1932pp.). Засновник «Бурі» X. Вальден був першим, хто вживтермін«експресіонізм» у 1911 році. Найвизначнішими теоретиками напрямубули КуртПінтус і Казимір Едшмід. Обличчя експресіоністської драмивизначали Г. Кайзер,Е. Толлер, В. Газенклевер, Л. Рубінер. Донайяскравіших поетів напряму належатьГ. Гейм, Г. Тракль, Й. Бехер, Г.Бенн, Е. Ласкер-Шюлер, Ф. Верфель, Я.Ван-Годдис. Серед прозаїківекспресіонізму — ранній А. Дьоблін, К. Едшмід, Л.Франк, Г. Мейрінк іблизькі до напряму Ф. Кафка й молодий Г. Гессе. Схожі доекспресіонізмутенденції проявляються тоді ж і у творчості Л. Андреева.
Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. НагуєвичіДрогобицькогоповіту — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник,поет,вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.
В честь Франка місто Станіслав було перемейновано вІвано-Франківськ.
Творча спадщина
Усебічно обдарований, енциклопедично освічений інадзвичайнопрацьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянкахукраїнськоїкультури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком йісторикомлітератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творівФранко черпав зжиття і боротьби рідного народу, але також з першоджереллюдської культури — зіСходу, античної доби й Ренесансу. Він був«золотим мостом» між українською ісвітовими літературами.
Нерідко Івана Франка називають титаном праці. ЄвгенМаланюк свого часуписав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи жчужогоголосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежновідсвого місця народження. Тут діє інстинкт величі».
Поезія
Стильово Франко належить до перших реалістів вукраїнській літературі.Він — найвизначніший поет пошевченківської доби.Новаторською була вжейого друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена1893 р.),охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам зтюрми»,«Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети»та інші). Вонареволюціонізувала молоде покоління, через що в Росії булазаборонена. Вершиноюінтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896р.). У збірці «МійІзмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви:рефлексії поета про добро йзло, красу і вірність, обов'язок і змістлюдського життя. Але й у ній знаходимозразок суспільної лірики, в якійФранко увіковічнив страждання рідного народу(«По селах», «До Бразілії»та інші). Драму власного життя Франко відобразив узбірці «Із днівжурби» (1900 р.). Програмова збірка «Semper tiro» (1906 р.) ємістичнимкредо поета-борця. Велику майстерність виявив Франко і в широкихепічнихпоемах «Панські жарти» (1887 р.), «Сурка» (1890 р.), «СмертьКаїна»(1889 р.), «Іван Вишенський» (1900 р.) й інших. Багатоавтобіографічного вклавФранко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905р.), в якій на матеріалібіблійного сюжету показано конфлікт вождя знародом, засуджується зраданаціональних інтересів та проголошуєтьсяідея служіння рідному народові.
Прозова творчість
Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел тадесять повістей іроманів. Вона починається з так званого «бориславськогоциклу» (від 1877р.), в якому Франко подає жахливий образ і глибокий аналізсоціальногозла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицькогоселалягли в основу його збірки «В поті чола» (1890 р.) і «Галицькіобразки»(1897 р.), до яких належать автобіографічні оповідання «МалийМирон», «Грицевашкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben» та інші.
Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878р.) і соціальнийроман «Борислав сміється» (1882 р.). У них уперше відображеніпочатковіформи революційної боротьби робітництва та стихійне пробудженняйогокласової свідомості.
На основі старих українських літописів Франко написавісторичну повість«Захар Беркут» (1882 р.), в якій відобразив героїчнуборотьбуукраїнських верховинців проти монголів 1241 р. До історичнихтворів ще належать«Герой поневолі» (1904 р.) про революцію 1848 р. уЛьвові та «Великий шум»(1907 р.) про скасування панщини.
Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства вГаличині Франкоприсвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892 р.),«Основисуспільности» (1895 р.) і «Перехресні стежки» (1899—1900 рр.).Повість «Лель іПолель» (1887 р.) має дидактичний характер. Проза Франкавідзначається жанровимбагатством і реалістичним зображенням життя всіхпрошарків суспільства.
Драматургія
У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічноїтаісторичної драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять щезгімназії: «Юґурта» (1873 р.), «Три князі на один престол» (1874 р.) таінші.Найбільше п'єс Франко написав у дев'яностих роках. Визначніші зних —соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893 р.) йвіршована історичнадрама «Сон князя Святослава» (1895 р.). З більшихп'єс відомі ще комедії«Рябина» (1886 р.) й «Учитель» (1896 р.), зодноактівок «Останній крейцар»(1879 р.), «Будка ч. 27» (1893 р.),«Кам'яна душа» (1895 р.), «Майстер Черняк»(1896 р.) і «Суд святогоМиколая» (вперше вийшла 1920 р.). У жанрі дитячоїлітератури Франкозбагатив українську літературу книгами «Коли ще звіріговорили» (1899р.), «Лис Микита» (1890 р.), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891 р.),«КовальБассім», «Абу-Касимові капці» (1895 р.) тощо. Особливо требавідзначитиперекладницьку діяльність Франка, яку він не припиняв усесвоє життя. Франкоперекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте,Шекспіра, Ґете, Золя,Б'єрнсона. З слов'янських класиків Франкоперекладав Пушкіна, Лєрмонтова,Чернишевського, Герцена, Некрасова,Міцкевича, Ґомуліцького, Асника,Гавлічка-Боровського, Яна Неруду,Махара, Халупку та інших.

46. Культурне життя в Українідоби революції 1917-1921 рр.
Складностіреволюційного часу відбились і на стані науки в Україні. Алеу ці роки в їївузах і науково-дослідних центрах продовжували працювативидатні вчені-хімік Л.Писаржевський, біохімік О. Палладін,мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог,історик і сходознавець А.Кримський, історики Д. Баталій, В. Бузескул,гідромеханік Г. Проскура,один із засновників вітчизняної школигазотурбобудування В. Маковський,математики Д.Граве і М.Кравчук та багатоінших.
Разомз тим частина вчених, особливо тих, які активно включилися вполітичнуборотьбу, змушена була залишити Україну, рятуючись відпереслідувань і голодноїсмерті. Багато з них продовжували науковуроботу в еміграції.
Революціянадала можливість втілити в життя мрію кількох поколіньукраїнських учених -створити національну Академію наук. Улітку 1918 р.,за гетьманату, з числавидатних учених була організована Комісія зістворення Української академіїнаук (УАН).
Розробкаконцепції УАН виявила розбіжності у підході різних груп ученихдо питання прохарактер і завдання всеукраїнського наукового центру.Українознавці М.Грушевський. Д. Багалій, М. Василенко та інші бачилимайбутню Академію найвищоюнауковою інституцією, що має за мету, крімзагаль-нонаукових завдань, всебічневивчення української культури іукраїнської мови, сучасності й минулого Українита її сусідів. Роботанової Академії мала стати важливим чинником у пробудженніукраїнсько