Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культура літописних міст Сумщини

Поиск

Заселення території сучасної Сумщини розпочалося приблизно 15 тис. рокiв тому. Починаючи з перших столiть до н.е., вся територія сучасної Сумської області входила до складу земель, на яких проживали раннi слов'янськi племена. В VII-X ст. територію сучасної Сумщини населяло слов'янське плем'я сiверян. Тривалий процес соцiально-економiчного розвитку схiдних слов'ян зумовив формування феодальних вiдносин й утворення однiєї з наймогутнiших держав свого часу - Київської Русi, про велич i могутнiсть якої Михайло Грушевський писав: "На кiнець IX ст. уже багато земель до Києва належало, київським князям дань давало - не тiльки українськi, а й iншi, аж пiд теперiшнiй Петербург та Москву". До Київської Русi входили i землі сучасної Сумщини. Розташований на кордонi зi степом край, незважаючи на постiйнi напади кочiвникiв, був порiвняно густо заселений. На територiї областi вiдомо понад 80 давньоруських городищ, поселень, могильникiв. Крiм невеликих поселень, iснували й великi мiста, про якi розповiдають давньоруськi лiтописи: Ромни, Вир, В'яхань, Путивль, Попаш, Глухiв, Зартий. Територiя Сумщини була ареною запеклих мiжкнязiвських вiйн, особливо в 40-х роках XII ст. Використовуючи феодальнi мiжусобицi, половцi посилили натиск на руськi землi. Нашому краю, його людям, подвигам i славi, помилкам i поразкам присвячено найвидатнiшу пам'ятку Київської Русi - "Слово о полку Iгоревiм". На початку 20-х рокiв ХIII ст. зi сходу насунули монголо-татарськi орди. Велич i могутнiсть змiнилася занепадом i пригнобленням. В 50-60-х роках XIV ст. наш край входив до складу Великого князiвства Литовського, Рiчi Посполитої. Славу Київської Русi намагався вiдродити Богдан Хмельницький. У роки Визвольної вiйни i до смертi гетьмана iснувала українська держава, до складу якої входила i територiя Сумщини, а саме: Глухiвщина, Конотопщина, Роменщина, Кролевеччина. Пiзнiше цi землi ввiйшли до складу Гетьманської України, а пiвденно-схiдна частина належала Слобожанщинi. Великими мiстами були Глухiв, Кролевець, Конотоп, Ромни, Путивль, Суми. Землями Сумщини проходило вiйсько гетьмана I. Виговського. Саме тут, пiд Конотопом, вiдбулася знаменита Соснiвська битва, в якiй українська армiя перемогла росiйську. В 1708-1709 рр. населення Сумщини опинилося в центрi боротьби гетьмана Мазепи з росiйським царем Петром I. Трагедiя народу полягає в тому, що частина громадян пiдтримала гетьмана, iншi - царя, а це призвело до численних репресій, жертв, страт. Саме в Лебединi були страченi прибiчники гетьмана Мазепи, в Сумах проголошено манiфест із засудженням Мазепи. Пiсля руйнування гетьманської столицi Батурина столицею Гетьманської України став Глухiв. Пiсля скасування Катериною II в 1764 р. гетьманської влади на Лiвобережжi та в 1765 р. полкового устрою i самоврядування в Слобiдськiй Українi на Сумщину було поширено адмiнiстративно-територiальний подiл Росiйської iмперiї, а потiм, за винятком стислого перiоду з 1917 р. до початку 1919 р., коли знову вiдродилася українська державнiсть, - тоталiтарної Росiйської радянської соцiалiстичної держави. 20-40-вi роки - це перiод репресiй проти прибiчникiв iнших партiй, а потiм i проти комунiстiв, яких звинувачували в шпигунствi, саботажi, буржуазному нацiоналiзмi, участi в терористичних органiзацiях. Усi вони названi "ворогами народу", а реабiлiтацiя відбулася лише в 50-тi, для декого - в 90-тi роки. Серед репресованих - вихiдцi iз Сумщини: поети i письменники Б.Д. Антоненко- Давидович, М.К. Зеров, П.Й. Капельгородський, поет i художник Н.Х. Онацький, iсторики В.О. Пархоменко, М.П. Василенко, В.Д. Юркевич, археологи М.Я. Рудинський, М.О. Макаренко, геолог М.Г. Свiтальський, командарм I.Ф. Федько, педагог М.Л. Довгополюк. Сумщина стала базою масового партизанського руху. Тiльки в пiвнiчних районах областi було створено 35 партизанських загонiв. Воювали сумчани i в Українськiй повстанськiй армiїСумщина - батькiвщина вiдомих дiячiв науки i культури: фiлософа i критика М.О. Антоновича, фiлолога О.О.

Етнічна специфіка української культури

1. Поняття “етнічна культура” Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система.

Деякі проблеми та особливості етногенезу українського народу

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу. Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії.Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим.

 

Культура козацтва

І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі — добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.

Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці.

Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 p.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю приналежністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та "зраджують" очі — в них глибокий сум і задума.

З огляду на історію і культуру XVII—XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.

7. Українська культура як складова частина світової культури

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-12; просмотров: 358; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.137.200.56 (0.009 с.)