Природний моральний Закон. Совість.

Воля Божа стає відомою людині двояким способом: по-перше, через її власну внутрішню сутність і, по-друге, через Одкровення чи позитивні заповіді, повідомлені Богом і втіленим Господом Ісусом Христом і записаних пророками і апостолами.

Перший спосіб повідомлення волі Божої називається внутрішнім чи природнім, другий – зовнішнім чи надприроднім. Інакше кажучи, воля Божа повідомляється людині через внутрішній чи природний моральний закон і через позитивний чи одкровенний моральний закон, даний через Божественне одкровення.

Початок моральності природжений людині. Кожний з нас за природою здатен розрізняти якість своїх дій і відчувати в своїй душі вдоволеність чи невдоволеність своїми вчинками. В цьому полягає так званий природний моральний закон, вкладений в нашу природу, в наше єство Творцем.

Під іменем природного морального закону йдеться про той, властивий нашій душі внутрішній закон, який через розум і совість показує людині, що добре і що зле.

Про існування в нас природного морального закону говорить кожному насамперед його власна свідомість. Заглиблюючись в самих собі, ми чуємо в собі якийсь голос (совість), який вказуючи нам на відмінність між добром і злом, приписує одне робити

 

а іншого уникати. Цей закон так глибоко увійшов у нашу природу, що ніхто не може звільнитися від нього, згладити чи заглушити його. Його знають і відчувають всі народи землі, бо нема жодної людини, яка би не усвідомлювала відмінність між добром і злом, а також того, що добро слід робити, а зла уникати й віддалятися.

Існування в людині природного морального закону підтверджується і Св. Письмом. Так, апостол Павло говорить про язичників, що вони, не маючи закону (одкровенного) «природою закон творять», тобто за природою чинять по закону; не знаючи закону (писаного), вони самі собі закон; вони показують, що справа закону написана в нас у серцях, про що свідчить совість їх і думки, то вибачаючи, то виправляючи одна одну.

Подібним чином міркують і святі отці. Св. Іоанн Золотоустий[8] пише: «Ані Адам, ані якась інша людина, ніколи, як видається, не жила без природного закону... Як скоро Бог створив Адама, вклав у нього і цей закон, зробивши його надійним спів жителем для всього людського роду!

Св. Ісідор Пелусіот говорить: «істинно достойні похвали ті, котрі виконують обов’язок з навіяння природного закону. Бо сама природа носить у собі точний і неушкоджений критерій чесної, на який вказує Сам Христос у вигляді спонуки та заохочення, кажучи: «У всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними».

Керуючись цим внутрішнім моральним законом людство виробляло не лише окремі моральні правила, але й створювало цілий моральний світогляд, виробляло певні звичаї, що є ніщо інше, як неписані закони, які переходили за переданням з покоління в покоління і ставали джерелом усіх писаних законів. Ці закони служили керівництвом в суспільному житті і якими би вони не були недосконалими, все таки стримували в людських суспільствах грубу сваволю, насильство і розбещеність.

Носієм та виразником природного морального закону є Совість, від дієслова «відати», «знати», «совідати», звідси свідомість. Сама назва «свідомість» вказує, що совість є насамперед свідомість, але свідомість особлива, свідомість моральна.

Про дію морального закону ми взнаємо за властивим нам почуттям совісті, чи, як висловлюються, «голосом совісті». Ще в давнину совість називали – голосом Божим в душі людини, в одній із книг старозавітного Письма вона уявляється «оком Божим, покладеним на серцях людей» (Сир. 17,7). Совість дійсно може і повинна служити внутрішнім органом одкровення волі Божої людині.

«Коли Бог створив людину, - говорить препод. авва Дорофей, - Він уселив у неї щось Божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і теплоту; помисел, який просвітлює розум і вказує їй, що добре і що зле, - це називається совістю, а вона – природний закон... Виконуючи цей закон, тобто совість, (старозавітні) патріархи і всі святі, раніше писаного Закону догодили Богові»[9]

Незіпсута совість – це постійний суддя наших дій, почуттів і помислів, наш кращий друг і порадник, перший утішитель у біді і нещасті і невблаганний кат у випадку порушень морального закону. Як догоряння і докори сумління бувають сильні і в той же час невідворотні. Ми бачимо з оповіді про «Луг духовний», розд. 166 про розкаяного розбійника (див. також Четьї-Мінеї 4-го червня). «Злочинець може іноді уникнути суду людського, - говорить св. Григорій Богослов, але ніколи не уникне суду своєї совісті».

Якщо добрі думки, почуття і вчинки людини совість схвалює, нагороджує радістю і духовним миром, то до настроїв злих та гріховних вчинків вона ставиться негативно: не схвалює їх, негайно осуджує людини, викликаючи почуття винуватості, звинувачуючи людину до і під час, особливо ж після учинення гріха.

Совість – це загальнолюдське явище. ЇЇ голос чується у будь-якому людському серці. Але, говорячи про вродженість совісті, треба мати на увазі, що вона дається нам не в готовому вигляді, а у вигляді природного морального почуття; через це почуття з участю розуму і волі, шляхом розвитку, поступово утворюється природній моральний закон.

Природне моральне почуття, як і взагалі будь-яке почуття, розвивається поступово, спочатку це почуття слабке і ніжне. Воно розвивається поряд із загальним розвитком людського духу, набуваючи дедалі більшого рівня свідомості та обов’язку. Але усвідомленість цього морального почуття, на його той чи той зміст і на вияв цього почуття в ролі закону (в совісті) – справляють сильний вплив моральний характер матері, батька, рідних та інших осіб, які оточують дитину: домашнє виховання, навколишнє середовище з його правами, звичаями, переданнями і характером релігійних поглядів.

Впливом усіх цих обставин і пояснюється той факт, що поняття про добро і зло, як у всіх народів, так і в окремих осіб, бувають різні, отже ж, і совість буває різною. Історія і життя показують нам,що люди іноді визнають моральну добрим те, що інші відкидають. Наприклад, жителі Кавказу вважають своїм священним обов’язком криваву помсту за вбивство рідних, що в інших вважалося пороком. Або ж спартанці (жителі стародавньої Спарти) визнавали за цілком природне убивати щойно народжених немовлят, якщо вони були слабкі фізично; вчинок, який у нас викликає відразу. Совість язичницьких народів колись не тільки виправдовувала, але й освячувала релігією людські жертвоприношення, дикі оргії на честь Бахура, акти кривавої помсти, знищення здряхлілих стариків і т. д. Люди чинили іноді найжорстокіші дії, навіть страшні злочини, посилаючись на голос своєї совісті, наприклад, у середні віки інквізиції.

Таким чином совість перебуває залежно від усього в сукупності розумового та особливо морального стану людини. Оскільки ж в розумовому, - і, особливо, в моральному відношенні стан, як окремої людини, так і цілих народів, буває порушений, то з цієї причини голос совісті у людей чується досить різний навіть суперечливий.

Різні стани совісті.

Притаманна однаковою мірою усім людям, совість досить по-різному діє на різних людей, навіть в одній і тій же людині не завжди діє однаково. Нерідко можна зустріти людей, які у різні періоди свого розвитку, бувають то більше, то менше совісними, то засуджують, то виправдовують одні і ті самі явища в моральній області. Трапляються люди, які немов взагалі втратили совість, заглушили її в собі.

Голос совісті у людини може бути істинним або неістинним, і те й інше різною мірою.

У Святому Письмі совість може бути – з одного боку: благою і доброю, прекрасною, чистою, непорочною, а з другого порочною чи лукавою, оскверненою, слабкою, спаленою, і ще – помилковою чи немічною.

За діями (функціями) в совісті бачать законодавця, свідка чи суддю і винагороджувача. У всіх цих її сторонах у ній вбачається велика різниця у доброго християнина і в людини – грішника, який відпав від Бога. Якщо совість є голос Бога в душі (законодавець), Його око (свідок) і намісниця Його правосуддя (суддя і винагороджувач), то при відпадінні людини від Бога усі ці, так би мовити, Божественні дії, навіювання через дух – слабнуть і зменшуються. А ще і сили душі (розсудок, воля і почуття), через які виявляється совість, розладнані гріхом; тому і від совісті не можна очікувати правильної діяльності.

Ухиляння совісті від шляхів правди є невільні, ненавмисні (омани), і є навмисні – перекручення чи зіпсутість совісті від протидії її на догоду порокам та пристрастям. Все це відбивається на вказаних діях чи функціях совісті.

Вкажемо на ухиляння, спотворення совісті в її функціях (діях).

Як законодавець – совість буває невідаючою, непевною і грішною.

Справа совісті як законодавця – показувати моральні закони, за якими необхідно діяти людині. Найперше совість повинна вказувати людині, що вимагає від неї воля Божа, яка головна засада в моральній діяльності, головний напрямок в усіх її прагнень, помислів та дій. Але часто буває, що у людини совість у цьому відношенні мовчить, перебуває у невіданні (Діян. 17,30). Тому буває так, що людина найважливішим у житті вважає те, що у дійсності не є головним. Наприклад, один понад усе ставить тільки ходіння на богослужіння, не займаючись як усі корисною працею; інший – головним вважає свою професію; третій служіння одному із видів мистецтва; четвертий найважливішим вважає кабінетні заняття ученого тощо. Коли ж совість є невідаючою в головному (відносно закону Божого), то в окремих діях і випадках вона вагається, є непевною, не далекозорою. У всіх окремих випадках совість хитається між «так» і «ні», нерідко залишає людину діяти навмання, за плином обставин, без внутрішньої певності і схвалення того, що добре, і що погано.

Ще більшому ушкодженню та спотворенню піддається законодавча совість, коли піддається в людині впливу егоїзму та підкоряється їй. Тут спочатку її закони перетлумачуються, потім перекручуються і, нарешті, замінюються зовсім іншими, самовільними і навіть суперечними істинному закону Божому. І виходить це ось так. Ми охоче віримо тому, що любимо, що нам подобається, і ми сильно бажаємо, щоб істина була на боці улюбленого, на боці наших себелюбних нахилів. Тому, якщо в собі ми чуємо голос совісті із заповіддю, протилежною нашій схильності, то вже на самому початку, він має для нас менше переконання, аніж вимога серця. В душі народжується розум, сумнів, подив відносно істинного смислу заповіді: чи підходить вона взагалі до даного випадку і до мого становища тощо. Виконання вимог голосу совісті відкладається. А потім під впливом думок на догоду серця закон перетлумачується і ми не виконуємо його під різним приводом. Так під приводом збереження здоров’я віддаляються від посту та сумлінності, а під приводом матеріальної скрути, чи підтримки родинного добробуту, - відмовляються від добродіянь; захищаючи честь, - вдаються до помсти тощо.

Але все це ще половина біди совісті. Якщо в однієї і тієї ж особи ця діяльність з перетлумаченням морального закону триватиме довго і постійно в одному напрямку, то совість зовсім перекручується, стане грішною (погрішаючою) у своїй законодавчій функції. Замість істинного закону (в совісті) ставиться перекручене правило: добре називають поганим, а погане добрим, так що за свідченням Письма: «світло їй здається темрявою» (Вих 5,20-21).

Внаслідок цього скнарість, наприклад, вважають бережливістю, і, навпаки,

марнотратність – щедрістю; гнів вважають почуттям благородного обурення, а потурання – поблажливістю; жорстокість видають, як жадання правди, лестощі вважають гнучкістю характеру, хитрощі – розсудливістю, гордість – почуттям власного достоїнства тощо. Якщо ж людина з такими поняттями, з такою гріховною совістю житиме і перебуватиме в колі друзів з такими ж думками і правилами зовнішньої поведінки, то – що дивного, якщо вона ці правила прийме за остаточне законодавство совісті і їх виконання вважатиме слушною справою і чеснотою, а життя, чи вчинки, не за ними – стане осуджувати не тільки мовою, але й почуттям совісті?

Совість як свідок і суддя, усвідомлює, як людина повелася з приписаним їй законом, визначає, як винна людина чи ні. Суд суда совісного, як мовиться, непідкупний. Це так і буває, тільки не завжди. Де невірне законодавство совісті, де нема засади для суду, там не можна очікувати і вірного суду совісті. До того ж у людини грішника – постійне розкладання розуму і вона не може помічати внутрішніх нахилів, що супроводжують учинення дії, тому і совість не може вірно вирішити свій суд. Для того, аби суд совісті був вірним і не лише вірним, треба мати також бажання до правоти, жадання правди, чого також нема у грішника.

Вже з цього видно, - слабкість і немічність совісті і грішника. Внаслідок такого ж стану кожна людина уявляє про саму себе краще, аніж вона є насправді. За винятком вирішальних випадків і значних гріхів, будь – хто ладен казати, що ж таке я учинив?

Така совість, як свідок і суддя; якщо до неї не примощуються пристрасті. У людини ж, в якій панують гріховні пристрасті, суд совісті завжди кривий. Такий суд совісті у честолюбця за (своє) честолюбство, у скнари за скнарість, у блудника – за блудні діла тощо. Совість у людини під впливом пристрастей поступово слабне до такої міри, що не може спонукати людини до виконання закону Божого.

Значною ознакою спотворення совісті є ухилення суду від себе на інших. Совість дана нам для того, щоб судити нас самих, коли ж вона судить інших, то треба сказати, що вона стала чинити не свою справу. Суд над іншими, а не над собою, ознака невірності дій совісті. В осудженні інших суд буває швидкий, миттєвий, тоді як над нами самими він повільний, відкладається, а треба було б навпаки. Суд над іншими буває невблаганно суворий, тоді як над собою – завжди прикривається поблажливістю, а треба навпаки. Закінчується суд завжди майже «я не такий, як інші люди…». І тоді, коли на інших безперервно іде із серця осудження, ми любимо себе покривати виправданням. Самовиправдання – майже загальний гріх. Для виправдання своїх учинків висувають то слабкість, то незнання, то обставини, то спокуси, погані приклади, число учасників і – зрештою, чим лише не виправдовують себе.

Самовиправдання – це перехід на ступінь до ще грішного стану совісті. У людини утворюється вперта не свідомість – плід великого порушення совісті, і заразом судного егоїзму. Людина в нутрі говорить на перекір собі; я не винний, - то дрібниці - пусте!

При цьому вживаються всілякі звороти, вибачення стосовного осуджуваного вчинка. І зрештою людина може дійти до цілковитої запеклості совісті, коли вона свідомо і свавільно відкидає виконання волі Божої. «Відійди від нас, - кажуть люди з подібною совістю, - шляхів твоїх знати не хочемо» (Йов. 24, 14).

Совість як відплата, віддяка, (мздовоздаятель), буває гаданою, чи скрупульозною, приспаною (пристрасною, лицемірною, спаленою).

В чому виявляється дія совісті як відплата? – Як тільки звершений суд совісті і людина зізналася собі: я винен! – починається смуток, туга, сприкреність за себе, докори, терзання чи муки совісті. Такі почуття і є відплатою за гріхи від совісті, тоді як,навпаки,відрадні почуття совісного виправдання –це віддяка за правду.

Але й з цього боку буває багато відхилень у совісті. Обгрунтування нею, з одного боку, - в невірній дії законодавства і суду совісті, бо невинуватого – за що мучити?

З другого боку – у стані серця: зачерствіле, запекле серце грішника байдуже, як його не звинувачуй. Від цього усвідомленість своєї провини здебільшого залишається в думці, не тривожачи серця, і людина часто говорить: я винна, що ж тут такого? – і залишається холодним глядачам своїх гріхів, нерідко значних гріхів. Чимале значення при цьому має час і місце. Так, недавній злочин непокоїть ще доволі сильно, а з бігом часу і воно перетворюється на звичайну згадку, місце, де учинено злочин, також тривожить сильно, а далеко від нього – ми спокійніші.

Нерідко на совість без нашої зловмисної участі нападає страх (скрупульозність), коли, вважаючи майже будь – яку справу гріхом, вона за все тривожить, гризе людину. Стан того, хто підлягає такому судові, завдає муки і тому є хворобливий, неприродний стан.

Але зовсім інша справа буває там де приходить умисел, де ми свідомо створюємо совісну віддяку чи примушуємо її мовчати. Це відбувається різними способами приспання совісті. Це приспання совісті відбувається і саме собою, від частіших гріхопадінь, бо відомо, що друге падіння менше мучить, третє – ще менше, і так все менше і менше… і нарешті совість взагалі німіє, роби, що хочеш… Від остраху, того, щоб приспана совість як – не будь знову не прокинулась, не стала мучити, вдаються до різних хитрощів. Наприклад, обрання собі поблажливого духівника, неправдива сповідь, і після цього хибне заспокоєння себе звільненням, обмеження подальшого виправлення однією зовнішністю, чи одними зовнішніми справами благочестя, і надмірна надія на милосердя Боже. В цьому стані приспаності людина може насолоджуватися спокоєм незаслужено (лицемірна совість), і людина може подібно до лицемірів – фарисеїв, визнавати себе навіть ледве не праведником. Потім совість може прийти в такий стан, коли чітко вказуючи на недоліки інших, зовсім не порушуватиме власного спокою людини навіть під час учинення важких гріхів (пристрасна совість).

Найжалюгідніший моральний стан людини, коли совість у неї повністю приспана, чи за виразом апостола Павла, - спалена совість (1 Тим. 4, 2). В цей стан людина впадає, коли починає переконувати себе, що муки совісті забобонні страхи, які перейшли з недосвідченого дитинства, потім навмисне віддаляє себе від осіб, місць і навіть роздумів, які можуть розтривожити совість, навмисно віддається марновірним, сильним враженням, які задурманюють. Нарешті – хизування своїми гріхами та злочинами, цілковите безсоромство. Приспана совість людини мовчить. Це такий стан духовного життя людини, коли вона вперто і свідомо опирається Святому Духові, стає немов би моральним трупом, нездатним до сприйняття істини та благодаті.

Але й в цьому стані безсовісності і спустошення морального почуття, судяча і відплатна совість перебуває в людині, в загальному внутрішньому, важкому, похмурому стані, стані безнадійності, смутку та зневіри.

Люди із спаленою совістю зустрічаються рідко, оскільки переважно навіть злочинці зберігають у своїй душі іскру добра, яка, за сприятливих обставин, може розгорітися. Отже у них совість не померла, а тільки заснули чи ж просто дрімала.

Отже совість у гріховному стані (за законодавством, за судом і відплатою) то сама собою невірна, то навмисне спотворюється задля пристрастей. Тому одні вільно віддаються усьому бурханню пристрастей і гріховному життю, бо, коли совість улагоджена з пристрастями, хто приведе до тями? Інші ж живуть в холодній безпечності ані погано, ані добре. У тих та інших, мабуть, діяльність спотворена, і вона пробуде такою до пробудження совісті. Міра розпусти визначає, що буває при цьому з людиною.

Бо інші, хоч і після сильного та виснажливого перелому, - повертаються до нового життя; інші, навпаки, з пробудженням совісті впадають у відчай і допивають гіркий келих беззаконь, аби потім допивати до дна і чашу гніву Божого.