Тримання тіла в дусі нового життя

 

Згідно з Божественним творчим задумом людина створена духовно-тілесною істотою. Тіло перебуває в найтіснішій (органічній) єдності з душею, складаючи з нею двоєдину особисту істоту.

Тіло – це орган життя людини на землі і разом з тим умова формування її на громадянина майбутнього світу. Воно – найближче знаряддя спілкування душі із зовнішнім матеріальним світом та єдиний спосіб її виявлення зовні у матеріальному світі.1 Це – її початкове призначення. Тому і своєю будовою тіло пристосовано до сил душі.

Тіло складається з усіляких органів, діяльність яких регулюється завдяки нервовій системі, центром якої є головний мозок. Відповідно до функцій того чи того органу людського тіла в корі головного мозку є відповідні (нервові) центри: рухомі, теплові, сенсорні (почуттєві), вазомоторні (судинорухомі), дихальні тощо.

В корі лівої півкулі головного мозку людини (і лише у людини) є особливий центр свідомої мови, так званий “центр Брока”. Лише тіло людини володіє особливими нервовими центрами (так звана “друга сигнальна система” вищої нервової діяльності), які керують мовним апаратом і зв’язані з особливо розвинутими у людини лобними долями великих півкуль головного мозку.

Тілу людини властиві також усілякі відчуття з відповідними органами, а саме відчуття: зорові та слухові, нюхові та смакові, тактильні (доторкові), теплові та інші. Від усіх органів почуття (зору, слуху, нюху тощо), як і від усіх взагалі органів тіла, в мозок спрямовуються провідникові нервові шляхи у вигляді нервових волокон; вони закінчуються в мозку особливими сенсорами (чуттєвими) клітинами.

Фізіологічні відчуття, виникаючи в тілі, передаються через мозкові центри, служать немовби імпульсами для виникнення в душі думок, почуттів, бажань та вольових рухів. Думка ж (як душевний чи психологічний акт), вже без матеріальних провідників, своєю чергою, в осереддя душевного життя – у серце, і в цьому центрі духовного життя людини вона подається остаточній обробці та формуванню у взаємодії почуттів і волі.

Може бути і зворотний шлях, коли народжена в душі думка чи виникле почуття зараз же знаходять свій відбиток через вищу нервову систему у фізіологічних актах тіла…

З огляду на мету людини на землі життя тіла і його потреби повинні перебувати в цілковитій гармонії з життєдіяльністю душі та духу людини. Тіло повинно бути другом і помічником в її духовному удосконаленні. Але після гріхопадіння вийшло зовсім інше.

Коли людина впала, - душа ослабла втратила владу над собою і над усією природою людини, і в духовному житті взяла гору тілесна, гріховна. Раніше нейтральна в гріховному відношенні плоть стає осідком гріха (Гал. 5, 17) нейтральна в гріховному відношенні плоть стає осідком гріха (Гал. 5, 17).

Гріх, який є зовнішньою демонічною силою, увійшов у нашу природу і в ній оволодів найпридатнішим складником – плоттю. Плоть перестає бути середовищем для одкровення духовності і слухняної духовним вимогам, всеціло підкоряється гріхові, стає гріховною за її впливом на людину і сліпим знаряддям діючого в ній “гріховного закону” (Рим. 7, 23)1. В людини утворилася певна “плотська засада життя”2. Тілесний склад, переставши бути службовим знаряддям душі, з розладом духовних сил, став сам впливати на душу, тягнучи її за собою тілесним інстинктами, втягуючи у тілесні пристрасті, роблячи служницею свого тіла, ницих пристрастей. Втративши владу над собою, душа впала в плоть і злилась з нею так, що прийняла її в свою особистість й усвідомлює себе не інакше, як у плоті і через плоть. Внаслідок такого злиття свідомості з плоттю душа усвідомлює і вважає своїми і всі потреби тіла, всі інстинктивні потяги, які виникають в тілесному житті, про них турбується, їх задовольняє і забуває про головне – потреби духа.

Від нерозумного задоволення різних потреб тіла і функцій його органів (таких, як потреба в їжі, дії органів почуттів, руху, слова, статевих та інших) в душі утворюються плотські пристрасті і нахили, які не дають свободи духу діяти відповідно до своєї природи.

Тому той, хто вступає на спасенний шлях християнського життя, мусить встановити правильне ставлення до свого тіла.

В тому, як поводиться зі своїм тілом. – найочевидніше, найнаочніше і найбільш різко виявляється відмінність істинного християнина від людини, відданої гріхові. Як правило, виправлення наверненого до Бога грішника починається з пригнічення плоті (посту, поклонів тощо), щоб дати свободу духові. “Візьміть, - пише єпископ Феофан, - життя будь-якого святого і ви знайдете, що початок його навернення до Бога чи перші дії догоджання Богові позначуються мученням, виснаженням та знеможенням плоті.

Людина ж, живучи в грісі, дуже широко живить і гріє свою плоть і не може набратися сміливості відмовити їй в чому-небудь чи її чим-небудь розізлити (пригнітити)1.

Звідси відмітна риса тримання тіла за духом нового життя є пригнічення плоті.

Пригнітити плоть означає не робити їй ніякого догоджання в похоті чи не робити нічого з плотською насолодою. Дай тілові необхідне з деякою нестачею, і, залишивши його, навернись до душі.

Таким чином, поряд з духовними вчинками (душевною самозібраністю, тверезістю, увагою, молитвою та ін.), які є головні та основні в християнському подвизі, необхідно, щоб і тілесна природа неодмінно брала активну і безпосередню участь у подвизі християнського удосконалення.

У жодного святого ми не знаходимо привілейованого життя; всі жили в утисках, ослабленні, виснаженні плоті. На думку апостола Ніла Сінайського, пристрасті можна погасити лише в тому випадку, якщо і тіло бере відповідну участь в трудах подвижництва. У святого Ісаака Сирина пригнічення плоті вважається умовою спасіння, за вчення преподобного Іоанна Касіана плоть – осідок усіх пристрастей (і це кожен може перевірити на досвіді та спостереженнях), тому і пригніченість її – це висушення пристрастей. Хто жаліє плоть, той стоїть на спокусному шляху, слизькому, оманливому, гаданому.

Пригнітити плоть необхідно в усіх її частинах, членах і діях (функціях), щоб зробити всі її члени знаряддями правди, покірними знаряддями духу.

Головними вправами тілесних сил і засобами пригнічення плоті для уздоровлення від усього плотського, гріховного і для духовної користі служить праця і стриманість.

 

Праця

 

Розумова і фізична праця являють собою не лише природну умову набуття засобів до життя, спосіб і засіб творчої дії і панування людини над зовнішньою природою, але разом з тим і засіб самовлади – здійснення панування людського духу над нижчими силами своєї природи. Для всякої праці вимагаються зусилля і наполегливість у подоланні інертності і супротиву оброблюваних матеріалів, тому тут необхідні терпіння і постійність у виконанні часто прозаїчної та чорнової роботи. Все це виробляє вольові якості, без чого жодна робота не завершується успішно, які так необхідні людині в боротьбі з гріховними навичками.

Праця служить моральним цілям і з іншого боку. Людина, зосереджуючи свою увагу на цілі, предмет та техніку виконання певного виду праці і спрямовуючи життєві сили та енергію та її виконання, тим самим виховує в собі самозосередженість; її думки не розсіюються і блукають марне туди й сюди, а зосереджені на успішному виконанні роботи. Разом з цим у роботі підриваються і фізіологічні основи пристрастей (здорова фізична робота і “здорова втома”, тоді і міцний здоровий сон). І за Божественним законом, виголошеним ще першим людям за гріхопадіння, працю – це певне “напоумлення і ліки супроти ран, які з’явилися через гріх”. В цьому випадку праця для людської природи є теж саме, що й вуздечка для коня. Завдяки заняттю, говорить святий Іоанн Золотоустий, – людина легко викидає з душі погану думку2” “Хто зайнятий роботою, не скоро допускає щось зайве і в ділах, і в словах, і в думці, оскільки вся його душа повністю віддана працелюбному життю3”. Працю прикрашає тіло людини і надає бадьорості і спокою її духові.

Нарешті, у праці людина знаходить привід і доцільний засіб до подолання та викорінення егоїзму, особливо, – гордості, і для набуття настрою, протилежного йому – смирення; для вправлення в самовідданості, терпіння і послусі.

Тому й для християнина праця набуває особливого виховного значення, як засіб збереження чистоти і придушення чуттєвості, егоїзму і гордості, – як засіб виховання самовлади, самозібраності, постійної молитовної зосередженості, самозречення, терпіння, смирення і послуху.

Праця є моральним обов’язком людини і як члена суспільства, бо кожна людина повинна приносити користь своїм ближнім, на благо своєї вітчизни, вести працелюбне діяльне життя в суспільстві. Цього від християнина вимагає Сам Бог.

Лише в одному випадку праця для людини є гріхом, коли вона виснажує себе непосильною роботою для егоїстичних корисливих цілей, тому що в даному випадку сили марнуються на діла, негідні християнина і з гріховним настроєм себелюбства, протилежним до основної засади морального життя – самовідданості та любові4.

 

 

Стриманість

 

Царство Боже здобувається подвигом. За словом Спасителя “донині Царство Небесне береться силою (подвигом) і ті хто докладає зусиль, захоплюють його” (Мф. 11, 12; пор. Лк. 16, 16).

Християнське життя – це високий подвиг безперервного і постійного удосконалення. У своїх посланнях апостол Павло вказує на необхідність для християнина стриманого життя, маючи особливо на увазі “плотську похіть та тиранію утроби” (Золотоустий).

Поняття стриманості має широке значення, охоплюючи своїм змістом не лише “зовнішню людину”, але й також “внутрішню людину”, тобто всю духовно – тілесну природу людини.

Предметом (об’єктом) стриманості можуть бути: 1) порочні пристрасті і гріховні потяги людської природи і 2) її природні та необхідні потреби. Звідси і два основні напрямки стриманості. Стосовно пороків та гріховних пристрастей,то з ними повинна бути боротьба (“стриманість”) рішуча, завзята, самовіддана, без будь-якого обмеження.

Зовсім інший характер отримує стриманість, коли мова іде про природні потреби людської природи, тілесні потреби. Тут стриманість має свої кордони, виходячи з того християнського погляду, що ми повинні умертвляти не тіло, а пристрасті: “ми повинні бути не тіловбивцями, а вбивцями пристрастей”2. Християнство зовсім не має на увазі рекомендувати убивство тіла; воно не схвально ставиться навіть до його “виснаження”, коли практикується недбалість до його необхідних потреб (пор. Кол. 2, 21-23)3.

У християнина тіло, з його потребами та інстинктами – має бути підпорядковане його духовній сутності, має бути гнучким, слухняним знаряддям духу.

Треба уникати як догоджання тілові, щоб не робити його неприборканим і безладним, так і його надмірного пригнічення, щоб тіло не виявилося хворобливим, розладнаним, безсилим.

Відтак усі подвижники християнської церкви вказують на поміркованість, на постійне узгоджене з розсудливістю задоволення тілесних потреб, як на основний критерій та принцип тілесної стриманості. Під поміркованістю слід розуміти взагалі “користування необхідним, відповідно до дійсних потреб тіла”1. Смисл тілесних подвигів – не в якомусь виснаженні,у придушенні життєвості та ослабленості працездатності тіла, а в тому, щоб за словами преподобного авви Ісайї, “тіло підкорилося душі, а душа – духу”2.

Стриманий спосіб життя християнина, за словами преподобного Ніла Сінайського і преподобного Максима Сповідника, характеризується тим, що при користуванні тими чи тими предметами, їжею, питвом та ін., мірою і межею цього користування є реальна потреба в них, а не задоволення.

На питанні про ставлення християнина до потреби харчування слід зупинитися окремо.

Відносно потреби харчування Святе Письмо і святі отці Церкви принципово допускають повну свободу вживання усілякої їжі, застерігаючи лише від надміру, оскільки воно перешкоджає пануванню духа над тілом.

За словом Самого Христа Спасителя, “не те, що входить в уста, оскверняє людину, але те, що виходить з уст, оскверняє людину” (Мф. 15,11.). Нема нічого в собі нечистого, усе чисте для чистих (Тіт. 1, 15). Згідно з ученням апостола Павла, вживання чи стриманість від певних видів їжі вирішується судом власної совісті, аби лишень це не служило спокусою для немічних (1 Кор. 8, 9; Рим. 14, 2-14; 1 Кор. 10, 26-31).

Стриманість у їжі має визначатися для кожного залежно від стану і міцності організму. Надмірна стриманість у їжі робить тіло людини безсилим, розслабленим, не здатним до діяльності, приводить у “знемогу” і, у зв’язку з цим, шкідливо впливає на діяльність духа. Надмірний же пересит і наповнення себе їжею збуджує плотські пристрасті, перешкоджає чистоті серця і свободі духу.

“добре не їсти м’яса і не пити вина, визнає Апостол (Рим. 14, 21), бо м’ясо скоріше їжа хижих звірів, і від м’ясної їжі виходять випари, причому грубіші і важчі, аніж від іншої їжі, - які затьмарюють душу. А втім, коли хто вживає м’ясну чи іншу дорогу їжу, той не грішить; тільки нехай вживає її помірно, нехай не віддається їй надмірно, нехай не ставить себе в залежність від неї, нехай не дивиться і не кидається жадібно на страви. Завжди погано переступати міру; в їжі це більше усього не схвалюється…1

“Загальне правило помірності, - вчить святий Іоанн Касіан, - полягає в тому, щоб кожен, згідно з силами, станом тіла і віком, споживав стільки їжі, скільки треба для підтримання здоров’я, а не стільки, скільки вимагає бажання ситості” 2.

Таким повинне бути постійне, протягом усього життя, ставлення християнина до потреби харчування.

Піст.

Якщо християнин у справі задоволення тілесних потреб завжди і скрізь повинен керуватися принципом помірності і стриманості, то в деякі пори року, згідно з церковним правилом, він повністю відмовляється від деяких важко переварюваних видів їжі, особливо від м’ясної їжі, вживаючи легку їжу, переважно рослинну, тобто, іншими словами, християнин інколи практикує піст як морально – аскетичний подвиг1. Моральна потреба посту так глибоко корениться у природі людини, що це явище зустрічається у практиці всіх народів і релігій як загальний і звичайний факт2.

Початок християнського посту відходить до прикладу Самого Христа і Його Апостолів 3. Перед тим, як взятися до справи Свого відкритого служіння Господь постився протягом 40 днів. Він же вказував на необхідність посту, поєднаного з молитвою, для перемоги над ворогом нашого спасіння (Мф. 17, 21) і взагалі визначив пости в християнській церкві (Мф. 9, 15). Часто постились і апостоли. Постились усі, можна сказати, хто догодив Богові, тобто християни, котрі жили на землі свято і праведно.

Церква встановила для всіх християн багатоденні пости; великий, апостольський, успенський і різдвяний пости, які передують великим святам і служать приготуванням до їх святкування, а також одноденні пости; у середу і п’ятницю, свята Воздвиження Хреста Господнього, Усікновення глави св. Іоанна Предтечі та ін.

Піст – це тимчасова стриманість від певного виду поживної їжі, яка розігріває, чи навіть від прийняття їжі взагалі. Головною метою посту є пристосування тіла, тілесного життя до подвигу молитви, богодумання, заглибленної зосередженності та покаяння. Піст сприяє взагалі пануванню духовного життя над матеріальним, підриває та знесилює фізіологічні основи тілесних пристрастей, допомагає нам чуттєві бажання.

Святий, благорозумний, істинний піст (як і взагалі стриманість) подає християнинові численні та всілякі блага. Святі отці Церкви не знаходили досить слів для зображення всіх благотворних дій посту.

“Піст з розсудливістю – обширна оселя для будь – якого добра,” – вчить святий Ісаак Сирин. “Піст – оборона будь – якої чесноти, початку подвигу, вінець стриманості, краса дівства і святині, світлість всемудрості, початок християнського шляху, матір молитви, джерело всемудрості і розуму, вчитель мовчазності, попередник усіх добрих справ”1.

Початком будь – якої боротьби з гріхом та ласолюбством є пильнування та піст. “Як початком усього поганого, - говорить святий Ісаак Сирин, - служить заспокоєння утроби і розслабленість себе сном, що розпалює блудну похіть, так і святий шлях Божий та основа усіх чеснот – піст, пильнування в службі божій на противагу слабкості сну”2.

Маючи на меті релігійно – моральне уздоровлення християнина, піст шанується згідно з святоотцівським вченням ліками, причому ліками дуже корисними в духовному житті. “Оскільки людська природа не стійка і віддається нестриманості та розкоші, - говорить святий Іоанн Золотоустий, - то чоловіколюбний Господь, як люблячий Отець, винайшов для людини ліки у вигляді посту”, щоби скерувати її на духовні подвиги. Піст важливий, корисний і необхідний саме постільки, поскільки через нього досягається найістотніший зміст релігійно – морального удосконалення – “чистота серця” і “апостольська любов”1.

Свята Церква у своєму вченні про піст звертає особливу увагу на необхідність правильного ставлення до посту. Тілесний піст – не самоціль, а повинен поєднуватися з духовним постом, з добрими ділами і духовними чеснотами.

Будь – хто з тих, хто поститься повинен пам’ятати мету посту: приборкання плотських пристрастей, збереження ціломудрості, здобуття смирення і любові, полегшення діяльності духа і ще завзятіше вправлення у подвигах благочесття. Але досить грішать ті, хто, тримаючись посту, зверхньо думають про своє постування, осуджуючи та принижуючи інших, котрі їдять скоромне від немочі чи залежно від умов життя. Декотрі з таких посників від голоду бувають злостиві, немиролюбні у своєму домі, похмурі, дратівливі, непокірні, норовливі, уперті, не терплять заперечень, образ тощо. Такі нерозумні посники хороший засіб – піст обертають собі лише на шкоду. “Що за користь, коли ми стримуємося від птиці і риби, - говорить святий Іоанн Золотоустий, - а братів гриземо і поїдаємо?” Злоріка з’їдає братове тіло, гризе тіло ближнього”.

Піст повинен поєднуватися з добрими ділами, особливо із справами милосердя, піклування про вбогих. Бо ніщо так не спасає душу, як допомога убогим. Милостиня розчинена постом, визволяє людину від смерті”1. У давнину християни іноді навіть особливо накладали на себе піст, щоб на заощаджені (через обмеження себе в їжі) засоби можна було допомогти бідним, сиротам і вдовам.

Піст як правило з’єднується з днями покаяння та виправлення гріховного життя.

“У день посту нехай віддалиться від тебе гріх, душе”2

 

“Настав піст – матір усемудрості, осуджувач гріхів, проповідник покаяння” – співає Церква в одному з Великопостових піснеспівів.1 Душа нічим так не покоїться, як стриманістю в їжі2. Для того, щоб боротися з гріхом, треба не тільки утискувати гріховну плоть у всіх її вимогах, але й мати сильну волю і рішучість боротися з гріхом.

Змінюючи волю шляхом стриманості піст зміцнює волю і іншим шляхом, шляхом уздоровлення взагалі організму, поліпшення функцій головного мозку3. В разі постійного переситу та постійного травлення розумова діяльність придушується. Постійна нестриманість і пересит у їжі викликає, говорить святий Ісаак Сирин, – “тягар в голові, велике обтяження в тілі і розслабленість у м’язах, затьмарення і холодність думки, велике скупчення соків у всіх членах, нечисті нічні мрії, учинені похоті.

“Не впивайтеся вином, - говорить святий Апостол, - в ньому ж є блуд” (Еф. 5, 18). Саме по собі вино, як і будь яке створена річ, є добра, дана нам Творцем на користь. І “не вино погане, - говорить святий Іоанн Золотоустий, - але зловживання ним”4.

Пияцтво – це великий гріх і, за вченням Апостола, п’яниці Царства Божого не успадкують (1 Кор. 6, 10). І Христос говорить: “дивіться ж за собою, щоб серця ваші не обтяжувалися ненаситством” (Лук. 21, 34).

З усіх зол, які лютують в житті людини, чи не найбільше є пияцтво. Цей порок страшний особливо тим, що він розвивається непомітно і свої згубні дії поширює як на тіло, так і на душу людини.

Вино хвилює кров, збуджує мрійність, затьмарює розсудок, придушує вроджене почуття ціломудрості та соромливості, розпалює плотську похіть і немовби штовхає винолюба на гріх блуду та інші гріхи, про які “соромно і говорити”.

Пияцтво, пише святий Тихін Задонський, “спричиняє сварки і бійки, і через це кровопролиття та вбивства; воно викликає шаленство, безрозсудство, лайливість, блюзнірство, зневажництво, сприкреність та кривди, що сподіються ближньому”.

За словами Золотоустого, ніхто так не буває любий дияволу, як той, хто перебуває в пияцтві, тому що ніхто так не виконує його волі, як п’яниці.5. увесь відданий одному гріху, одній ненаситній пристрасті, п’яниця по волі втрачає і релігійне почуття, і саму віру в Бога. Богом для нього за словами Апостола, стає утроба (Філ. 3, 19).

Йому, цьому кумирові, присвячуються усі сили і зусилля, для нього забуваються усі християнські обов’язки та благодатні обіцянки. Пияцтво веде до того, що людина до всього чистого і святого, шляхетного і величного стає холодною і байдужою, забуває про обов’язки до родини та суспільства, забуває про громадянську чесність та обов’язок служби. А скільки безневинних сліз та горя, скільки розірваних сімейних уз і зруйнованих сімей та розорення відбувається від пияцтва.

Пияцтво завдає шкоди і суспільству. Зло нестриманості у винопитті порушує лад, спокій, законні стосунки в суспільстві та християнську любов, яка повинна лежати в основі взаємостосунків між людьми. Пияцтво підриває і руйнує сім’ю, цей основний осередок суспільства. Внаслідок пияцтва і потомство буває неповноцінне, нездорове. Діти від таких батьків народжуються часто з усілякими нервовими хворобами, з багатьма фізичними і психічними розладами (епілептики, позбавлені розуму тощо).

Ось які наслідки нестриманості та пияцтва.

Можна сказати взагалі, що там, де люди стримуються і постяться, вони бувають міцніші і здоровіші, аніж там, де не постяться. І ніщо так не шкодить тілу, як обжерство та пияцтво1. Здоров’я – це прекрасне надбання працелюбної і стриманої людини.

Кількість їжі, що споживається кожною людною під час посту, встановити незмога; що для одної багато, то для іншої мало. Це залежить від віку, статі, темпераменту, пори року, від способу життя, роду занять звички, стану здоров’я тощо. Щоденне споживання їжі має бути помірним, не посиленим, щоб, піднімаючись з-за столу, відчувати в собі ще якийсь голод.

Такий середній (царський) шлях святі отці визнавали кориснішим і для здоров’я, і для чистоти ціломудрості, аніж піст, який доводить тіло до знеможення2.

З розслабленням тіла від подвигів чи від хвороби, чи взагалі від слабості тілесної, за церковними правилами (прав. Апостол, 69) дозволяється полегшення посту або взагалі недотримуватися посту.

 

 

Про вживання дару слова

(про дотримання мовчазності)

 

 

Бог дав людині великий дар – дар слова. Слово слугує виразом думок, почуттів і бажань людини. Основний рушій мови – серце людини, як зосередження її духовного і тілесного життя; чим повне серце, те й виливається через слово. Слово чинить і зворотну дію; воно породжує думку, бажання, надає їм силу, закріплює їх у серці. Тому мова – один з чималих діячів в формуванні нашого поводження.

Нічим так не грішить людина – говорить святий Тихін Задонський, - як язиком, коли не керує належним чином. Від нестриманості язика чинилось багато зла; осудження, злослів’я, пересуди, марнослів’я, брехня, обман, наклеп, божіння тощо.

Багатослів’я, а тим більше пустослів’я – це двері душі, через які виходить, вихолоджується внутрішня сердечна теплота побожності, охолоджується ревність до подвигів благочесття, розвіюються думки, послабляється увага до себе. “Марні розмови, чи, як кажуть, переливання з пустого в порожнє, вносять на серце живу віру, страх Божий і любов до Бога1.

“Я бачив багатьох, - говорить святий Амвросій Медіоланський, - які впадали в гріх через свої слова, але майже нікого через мовчання”. “Від мовчання ніхто ніколи не розкаювався”, - не раз говорив у своїх настановах преподобний Серафим Саровський.

Язик, як тільки починає говорити задля власного задоволення, то впадає у мову, як розгнузданий кінь, і вибалакує не тільки хороше і належне, але й не хороше та шкідливе. Чому й апостол Яків називає його “нестримним злом, повним смертельної отрути” (Як. 3,8). Згідно з ним і Соломон ще в давнину сказав: “Від багатослів’я не утечеш від гріха” (Притч. 10, 19).

“Хто потурає язикові, показує, що він даний від нечеснотливості” (преп. Авва Ісайя).

Християнинові треба всіляким чином утримуватися від сквернослів’я, та уникати слухати бридкі та спокусливі бесіди, аби перелюбне слово не призвело до ушкодження і падіння душі.

“Сквернослів’я, - говорить святий Климент Александрійський, - виявляє у мовцеві пошлу, грубу і нахабну, але зовсім не показує людини скромної, чесної і всемудрої”2. християнинові не треба говорити нічого непристойного і огидного. “Благорозумне мовчання, - говорить преподобний Іоанн Ліствичник, - є матір молитви, повернення від мислимого попону, сховище Божественного вогню, страх помислів тощо. Святий Ісаак Сирин називає мовчання таємницею майбутнього віку, “слова ж – це знаряддя цього світу”3.

Слово Боже викликало з небуття до буття видимий і не видимий світ, слово в устах Бога – Слово, було ділом. Тому і в християнина слово і діло повинні бути нерозлучними між собою, як душа і тіло нерозлучні у своєму бутті. “Хто виконує і творить слово Христове вірно і постійно – пише прот. Іоанн Сергієв – у кого слово є ділом, той і тепер творить великі і дивні діла, і його слову все підкоряється, і демони підкоряються, і хвороби зцілюються, і моральність людська наснажується”4.

“Слово в устах одних – дух і життя, а в устах інших – мертва літера (наприклад, в час молитви і проповіді). “Слова, що їх Я промовляв вам, дух є життя”. (Іоанн 6, 63). Такими повинні бути по-справжньому і наші слова, бо ми образи Бога -Слова5.

Про сон. Християнські подвижники, котрі дбають про християнську досконалість з-поміж інших потреб нашої природи обмежували себе і в потребі сну, як для приборкання власної плоті, так і тому, що вважали втраченим той час, який вони не проводили в пильнуванні, в служінні Богу.

Святі подвижники, розглядаючи сон переважно з морального погляду, відмічали, що від тривалого сну розум тупіє, (грубіє, робиться не чутливим), поширюються суєтні помисли, посилюється похіть і блудна лайка, виникає нудьга.

А втім, основної ознаки стриманості – помірності – необхідно і тут суворо дотримуватися, бо від надмірної втрати сну тіло сильно виснажується, бадьорість духу падає, і ми стаємо майже нездатні для звершення щоденних справ. Тривалий і частий сон у сонливців приводить до лінощів і розслаблення тіла, схиляє до морального і фізичного спання, притуплює розум і почуття. Але й надто короткий сон, недостатній для відпочинку мозку і нервової системи і зміцнення тіла від завданої ним затрати життєвих сил, дуже послаблює міцність організму. Тривалість сну встановлюється кожним за власним досвідом, залежно від віку, стану здоров’я, роду занять та ін., так, щоб не була послаблена бадьорість духу і здоров’я тіла і щоб не було ніякої шкоди та упущення у виконанні наших обов’язків.

На сон слід звертати увагу ще й з тієї причини, що під час сну наша душа, як меншою мірою зв’язана тілом, буває відкрита більше для впливу духовного світу. Особливо ж для злобних духів. Звідси, подвижники намагалися духовне пильнування мати і під час сну, як один із засобів супроти духовних ворогів, які, не дрімаючи, пильнують задля нашої погибелі.

Для того, щоб духовне пильнування, душі було можливим і тривало у сні, їй треба дати попередньо добрий настрій перед сном, наповнити її чистими, святими думками, почуттями та образами, оберігати свою пам’ять та уявлення перед відходом до сну, як протягом нашого життя, від нечистих помислів та образів. Таким чином, ми задамо підсвідомій діяльності душі у сні благочестивий напрямок, прагнення до Бога. Святий Іоанн Ліствичник говорить: коли ми встаємо від сну чистими і мирними, то це буває таємним благодіянням, яке ми отримуємо від святих Ангелів, особливо коли ми заснули завдяки численним молитвам та розсудливості.

За законами пам’яті та асоціації (зчеплення) ідей, у сні та душі і далі розкриваються ті початки, які закладені її діяльністю в бадьорому стані. Тому час сну не проходить для душі даремно. Із спостережень над духовним життям видно, що під час сну наша душа усі свої попередні думки, почуття, бажання і добрі чи злі вчинки з великою зручністю обертає у своє життя, у свою сутність. Як добрі, так і злі денні думки, бажання, почуття входять в глибину душі, отримують силу, істотність, і перетворюються на моральний характер. І залежно від отриманого в бадьорому стані доброго чи поганого напрямку душа, у сні вільніша від зв’язків тіла, може перебувати підо впливом і в спілкуванні з ангелами чи ангельським світом, чи злими духами.

Тому-то і святі отці і подвижники, зважаючи на важливість та необхідність духовного пильнування під час сну, перед відходом до сну і самі молилися старанно, склавши прекрасні зразки (вечірніх) молитов, і нас навчають молитися Богові, щоб Він дав нам, що відходимо до сну, мирний і спокійний сон, бадьорий розум, ціломудрі помисли, тверезе серце, зберіг від усякого зла, щоб і ми в той час сонної тиші просвітилися баченням Божих присудів.

До прикметних явищ, які відбуваються під час сну, відносяться сновидіння. Їхня головна основа лежить у попередньому настрої нашої душі, внаслідок чого вона заглиблюється чи у власний світ думок бажань, почуттів і доторкається до ангельського світу, чи піддається впливу злих духів.

Головне правило для уникнення душевної шкоди, яка може статися від довір’я до снів, полягає в тому щоб не вірити їм (Сірах. 34, 2-7).

А взагалі, виходячи із загальних якостей своїх сновидінь ми можемо судити про свій моральний стан, оскільки сни залежать від попереднього настрою нашої душі в бадьорому стані.

Вимога стриманості та помірності торкається і потреби розмноження роду. Людині властивий інстинкт продовження роду і це прагнення до продовження роду освячене Самим Богом. При створенні перших людей Бог благословив їх і сказав: “ростіть і розмножуйтесь” (Бут. 1, 28). Освячений Самим Богом, цей інстинкт, однак, може служити і джерелом гріха, якщо він перекручується людьми, доводиться до ступені його незаконного використання. В цьому і полягає так званий потяг до насолод (ц. Сл. – сладострастіє). Уберегти себе від цього пороку, берегти не тільки тіло, але й душу у чистоті й непорочності означає бути ціломудрим. Християнинові треба пам’ятати погляд на людське тіло Святого Письма: воно називається членом тіла Христового, храм Святого Духа і колись воскресне для вічного життя разом з душею (1 Кор. 6, 15; 6, 19; Іоанн 5, 25). На страшному суді кожен з нас отримає добре чи зле, “що учинив з тілом” (2 Кор. 5, 10). Апостол Павло закликає християн принести тіла свої у жертву, святу, богоугодну Богові, берегти без пороку, душу, і тіло у пришестя Господа Ісуса Христа (Рим. 12, 1; 1 Сол. 5, 23).

Звідси і випливає високий обов’язок християн – берегти моральну чистоту тіла та ціломудрості1.

У Святому Письмі під ціломудрістю слід розуміти і взагалі всяку стриманість тверезість, помірність, скромність, і розсудливість. Бути ціломудрим - означає мудро охороняти свою душевну цілісність, непорочність. Це так сказати духовне самозбереження християнина. Природно, що духовне самозбереження нашої душі вимагає і чистоти тіла, тілесної ціломудрості2.

Така в загальних рисах чеснота стриманості, у її відношенні до тіла, а також до душі людини.

 

 

Запитання до теми:

1. Що являє собою людина згідно з Божественним задумом? Яке місце в цьому плані посідає тіло? Які складники тіла?

2. Що сталося з тілом після гріхо- падінням людини? Чому той, хто вступає на шлях християнського життя, повинен встановити правильне ставлення до свого тіла?

3. Що означає пригнічення тіла (плоті)?

Проблемне питання:

Яку участь повинна брати тілесна природа у подвизі християнського удосконалення?

Проблемні питання:

Якій меті слугує праця? Чим вона є для людини згідно з Божественним визначенням?

Вкажіть на способи здобуття Царства Божого. Яка роль стриманості у цьому процесі? Яке значення посту в цьому морально- аскетичному подвизі?

Що стверджують святі отці про необхідність дотримуватися мовчазності, не впадати у велеслів’я?

Сон у житті людини?

Список запропонованої літератури:

Проф. Н. Глубоковский. Учение св.ап. Павла о грехе, искуплении и благодати. Христианское чтение. 1898.

Проф. И. Пономарев. О спасении. Провославный собеседник. 1914.

Еп.Феофан. Начертание христианского нравоучения.

С. Зарин. Аскетизм.

И. Златоустый. Поучения на 1 Кор. 5,6.

Св. Василий Великий. Толкование на пророка Исайю.

Св. Климент Александрийский. Педагог.М., 1904.

Св. Дмитрий Ростовский. Почему мы должны постится? М., 1904.

Св. Исаак Сирин. Слово 21- е. О посте и бдении. Творения. 1911.

Блаж. Иероним Письма. СПб. 1850

Св. Макарий Великий. Слово 1-е.

Преп. Иоанн Лествичник. Лествица. Слово 14.

Св. Тихон Задонский. Творения. Изд. 5-е, т-11.

Св. Максим Исповедник. О любви.

 

Про молитву