Що таке християнська моральність?

Християнська моральність – це життя у Христі, життя за законом

Божим, чи глибоко–свідоме, діяльне і вільне здійснення людиною у своєму житті великих заповідей Христа Спасителя.

Щоб з’ясувати собі значення науки Морального богослів’я необхідно з’ясувати цінність моральності.Спочатку вкажемо на цінність моральності у житті і діяльності людей взагалі, а потім з погляду християнського – в житті людини – християнина.В житті людини зазвичай цінують розум, ясність, художній талант, життєвий лад і добробут, житейську розсудливість і мудрість, інколи навіть і фізичну вправність і силу, фізичну красу тощо. Однак, усі ці цінності нижче доброї моральної налаштованості і морального життя. Навіть більше, лише добра спрямованість волі чи тільки добра моральна налаштованість надає істинного значення і достоїнства іншим людським цінностям – розуму, художньому таланту, науці, мистецтву тощо. Без хорошого настрою всі інші цінності можуть обернутися в недоліки людини і заподіюють їй і навколишнім зло, наприклад, розум жорстокої людини, сильна воля, але поганого спрямування, література і мистецтво морально нечестивих творців тощо.

 

Отже, високе моральне достоїнство і добра моральність людини є найвище благо, її найкраща прикраса.

У Святому Письмі і в ученні православної Церкви приділяється особлива увага релігійно – моральному життю. Релігійне – моральне вчення і життя вважається «єдиним на потребу», найвищим благом (Пор. 1 Кор. 13, 1-2), що дає людині істинне щастя.

Благо є взагалі відповідність предмета чи тваринної істоти своєму призначенню, своїй меті. В біблійній оповіді Бог, оглянувши світ після створення визнав його «добрим – благом», тобто знайшов, що все в ньому добре, все відповідає своїй меті і призначенню.

У людини є багато всіляких потреб, тому для неї існує і багато благ, відмінних за своєю якістю та достоїнством. Наприклад, благо для неї їжа і питво, що втамовують голод і спрагу, благо для неї діяльність, яка задовольняє її життєві потреби (в житлі, одязі, теплі, світлі тощо), благо для неї наука і мистецтво, які задовольняють її прагнення до істини і краси.

І є немало людей, які ладні задовольнятися щастям, що їх подають, головним чином, ці види благ, інколи покладаючи в одному з них головну мету свого життя.

Однак, з – поміж всіх цих благ найвищим благом безсумнівно має бути визнане добре моральне життя.

І справді, якщо благо є відповідність предмета своєму призначенню, то найвище благо, найвище щастя для людини полягатиме у тому, аби вона виконала своє призначення. А призначення людини полягає саме в тому, щоб вона виконала волю Божу, жила за волею Божою. Створена за образом Божим людина прагне до Первообразу. За Божим провидінням людина прикликається до Богоуподібнення та Богоспілкування, чого можна досягти лише добрим моральним життям, життям за законом Божим.

У Святому Письмі це вище благо зображається у вигляді коштовного бісера задля придбання якого купець продав усе, що мав. Щастя, що його надає це благо (благодатним життям у хресті) є внутрішнє, духовне. Це є «праведність і мир і радість у Святому Дусі»(Рим. 14,17), але разом з тим воно і безумовно реальне, якого ніхто і ніщо не може відібрати, і яке людина відчуває навіть серед усіляких напастей та злигоднів життя. Значення і важливість Морального Богослів»я самі собою стають зрозумілими з викладеного вище уявлення про моральність та її значення.

Важливість і значення науки Морального Богослів»я полягає в тому, що тут розкривається православне вчення про істинно-праведне життя за заповідями Христовими, яке дає вище благо чи щастя людині і надає їй найвище достоїнство як богоподібної особистості.

Знання засад морально-християнського життя важливе для всіх християн, оскільки всі християни покликані до богоугодного і морального життя.

Звичайно моральне вчення чи знання моральних правил само собою не породжує моральність. Можна добре знати моральне вчення, а згідно з ним не чинити. І такі випадки повторюються, на жаль дуже часто. До таких осіб відносяться слова Святого Письма, що «раб, який знав волю пана свого і не чинив по волі його, буде покараний сильно» (Лк.18, 47).

Тому Господь Спаситель називає блаженними не тих, котрі слухають учення його, а тих, котрі виконують учення: «блаженні ті, котрі слухають слово Боже, і виконують його» (Як. 11, 28),-і „ якщо (все) це знаєте, блаженні ви, коли виконуєте” (Ін. 13, 17).

Для того, щоб жити морально, необхідно, аби до знання приєдналася рішимість, бажання і воля. А це вільне хотіння, вільна рішимість і зусилля залежить від самої людини. Моральне ж учення служить керівництвом для волі. Отже, Моральне Богослів»я вказує і освітлює шлях морального життя. В цьому і полягає його значення і важливість для всіх християн.

Отже, нема потреби говорити про важливість вивчення Морального Богослів я, для кандидатів священства, майбутніх пастирів.

У своїй пастирській діяльності священик є моральним керівником своїх духовних дітей. Від нього чекають духовного керівництва, порад і вказівок. Священик поставлений віч-на-віч з душею ближнього, він повинен розуміти її, лікувати, спрямовувати, підтримувати, підносити до Христа. А для цього потрібні знання в області релігійно-морального життя і потрібен духовний досвід. Це, своєю чергою, набувається вченням систематичного курсу християнської науки про мораль, вдумливим, з молитвою, читанням слова Божого, життя святих і творів святих отців і подвижників давньої і руської Церкви, засвоєнням досвіду духовного життя святих отців і подвижників, засвоєнням їх глибокого знання людської душі.

Завжди треба пам’ятати, що віра наша дієва лише любов ю. А сама лише теоретична віра, як знання, не звільняє людини від гордості та зарозумілості.

Закон свободи навчає всілякій істині, як говорить св. Марк Подвижник,- багато читають його розумом (тобто вивчають його теоретично), але небагато розуміють відповідним виконанням заповідей. А святитель Тихон Задонський тих учених богословів, котрі обмежувалися лише теоретичними вченнями віровчення та моралі, - уподібнював до стовпів,які поставлені на шляху від міста до міста, вказують ідучим шлях, але самі стоять нерухомо.

Тому той, хто буде покликаний Церквою навчати людей віри Христової і життя по вірі, - повинен насамперед сам жити по вірі. Так чинили і так жили подвижники та істинні пастирі Церкви Христової всіх часів.

Найбільше з усіх неподобств як говорить св. Антоній Великий – це заповідати іншому робити те, чого сам не виконуєш.. Подвижники вважали, що ненаситним і обжерливим братися до вивчення духовних предметів так само непристойно, як і блудниці просторікувати про цнотливість. „Благовістя можливе для того, хто каяттям очистить свою душу „

(Проп. Ісаак Сирин, Слово, 56 стор. 236).

Віра чи релігія і моральність.

З поняттям про християнську моральність з цілковитою певністю випливає, що моральність в своїй основі має віру в Бога чи релігію і знаходиться у найтіснішому зв’язку з нею. Тому Апостол говорить:» без віри неможливо догодити Богові», і «кожному, хто приходить до Бога, належить, передусім, вірити» (Євр. 11,6)

Віра чи релігія служить основою для моральності. Тільки тоді у людини буде тверда впевненість в непорушності і значенні морального закону та необхідності його виконання, якщо в основі цього закону буде віра у все святого та все милосердного (ц. сл. Благого) Бога, слова (закон) Котрого перебуває на віки і є істинні і святі (Пс. 118,89; Петр. 1,25; Ін. 17,17; Петр. 1,15). Якщо у людини немає віри у Бога, то що може спонукати її до виконання морального закону, навіть з виконанням цього закону? Тоді людина дуже легко може прийти до висновку, що вона сама по собі

- для себе закон, і сама може жити як велить їй її розбещене себелюбне серце. Як будівля без основи не може бути міцною так надійно, так і моральне життя, яке не спирається на віру у Бога, не матиме для себе належних підстав.

Без віри у Бога, Чиє слово святе та істинне, не може бути належних спонук і твердої надії на досягнення мети морального життя. Релігія і віра в Бога, підтримує людину в моральному житті, дає їй силу в досягненні моральної мети. В моральному житті ми зустрічаємо багато перешкод і відчуваємо в собі нестачу сил. Так, наприклад, наша тілесна природа, піддана хворобам, стражданням, слабкощам, часто є перешкодою для досягнення моральної досконалості (приклади: молитва, пильнування, сон та ін.) Ще більше перешкод ми зустрічаємо в людському дусі, в його волі. Тут, за словом Апостола, ми відчуваємо «інший закон, який протидіє закону розуму (духа) нашого і полонить нас законом гріховним», так що ми «що хочемо добра, - його не чинимо, а не бажаючи зла, - його чинимо» (Пор. Рим. 7, 15, 19, 23).

В цій боротьбі нас підтримує тільки віра в Бога, милосердного та премудрого, Його все милосердне Провидіння, віра у Спасителя нашого Господа Ісуса Христа, що звершив і звершує силою Святого Духа відродження, оновлення, спасіння людини. Лише при вірі в цю всесильну, благодатну поміч можливі мудрість та енергія у прагненні до морального вдосконалення, готовність людини задля цього до перенесення всіляких скорбот, поневірянь і страждань.

Зв’язок між релігією та моральністю настільки тісний, що чистота віри неодмінно відображається на чистоті (якості) і висоті моральності. Це зрозуміло. Не маючи правильного уявлення про Бога, не можна мати і правильного уявлення про моральність. Ще при першому гріхопадінні в раю перша людина поставила своє «я», любов до себе – вище любові Божої. Перебуваючи в грісі, людина робить себе – зосереджуючим пунктом свого життя, і, тому, моральність її спотворюється себелюбством, егоїзмом чи оманливою любов’ю до самого себе. Її моральність тоді дуже далека від свого ідеалу, що полягає у самовідданій діяльності з мотивів щирої любові. З хибною ж любов’ю до себе неминуче зв’язана і хибна прив’язаність до світу і рабства світу. Тільки у християнській релігії моральність може досягти найвищої чистоти. Це тому, що в християнстві ми маємо високе учення про Бога, Котрий є найвища любов і спілкування з Котрим є найвищий і найдостойніший предмет людських бажань і прагнень. Тільки тут, в істинній релігії християнства, людина прикликається відмовитися від егоїзму, а також від хибної прив’язаності до світу та принизливого йому служіння. Тільки в християнстві ми маємо вчення про Бога, як Небесного Отця всіх, і тому саме тут розвивається пізнання, що всі люди брати і сестри.

Таким чином, віра у Бога чи релігія складає основу моральності. Релігію можна уподібнити до кореня рослини, а моральність – до стовбура та віток.

Але звідси випливає також, що і релігія не може залишатися живою і дієвою, якщо вона відкинеться від моральності: тоді вона вироджується в хибну містику. Тому апостол Яків говорить: «віра без діл мертва» (Як. 2,26). Апостол Павло також приписує повне значення вірі, супроводжуваній любов’ю, засвідчуваній дотриманням Заповідей Божих. Тому істинна віра має моральний характер, і моральність має релігійний характер. Ту ж саму істину про тісний зв’язок віри та моральності висловлювали й отці Церкви. Св. Ігнатій Богоносець говорить: «Віра є дороговказ, а любов шлях до Бога».