Старозавітний моральний закон.

Під назвою старозавітного чи Мойсеєвого закону мають на увазі дані через Мойсея богообраному єврейському народу заповіді та повеління, які повторювалися чи пояснювалися потім через пророків та інших богонатхненних учителів старозавітньої Церкви.

За своїм змістом старозавітний закон може бути поділений на а) моральний закон, який викладає правила про ставлення людини до Бога і ближнього; б) обрядовий закон, який викладає правила про скінію, священних осіб, свята, жертви та в) цивільний закон, який викладає правила суспільного і родинного життя євреїв. (Обрядовий закон і цивільний закон мали тільки часове значення і їх обов’язковість припинилася разом з появою євангельського закону).

За своїм складом Мойсеїв закон дуже великий та багатоманітний. Так у П’ятикнижжі раввини нараховували 248 повелінь та 265 заборон. Коротко головний зміст старозавітного та морального закону викладений у 10-и заповідях, даних Мойсеєм на Сінаї і написаних на двох кам’яних скрижалях. Суть же усього морального старозавітного закону полягає в любові до Бога і ближніх, узгодженій з любов’ю до себе.

Перші чотири заповіді десятислів’я містять обов’язки людини перед Богом; останні шість викладають обов’язки людини перед ближнім.

В перших заповідях Господь звертається до людини з вимогою від неї правильного ставлення до себе у думках і сердечних рухах (1-а і 2-а заповіді), потім у словах (3-я заповідь) і, нарешті, в ділах (4-а заповідь). У 5-й заповіді впорядковуються стосунки людини з родичами, які лежать в основі усіх інших людських стосунків.

Наступні чотири заповіді узаконюють і освячують всі ті блага, якими забезпечується існування людського суспільства і моральний бік життя у ньому: тілесне життя людини (6-а заповідь), шлюб (7-а заповідь), матеріальне майно чи власність (8-а заповідь), духовна власність – честь чи добре ім’я ближнього (9-а заповідь). І нарешті десята заповідь з неодноразовою забороною «не пожадай «– спрямована проти кореня гріха у серці – заздрості людини, забороняючи будь – яке вторгнення у права наших ближніх.

Старозавітний моральний закон (скорочено викладений у десятислів’ї) має такі відмітні риси та особливості:

1). Закон, даний посеред грому і блискавки, і починається величними і грізними словами: «Я є Господь Бог твій!» Велич і могутність Законодавця, Який вимагає безумовного послуху – ось, перше, що навіюється старозавітним законом. Господь говорить, а народ повинен слухати і виконувати, причому кожне повеління супроводжується погрозою негайного покарання за невиконання закону та обітуванням нагороди за його виконання (Вих. 20, 5–6). Все це вимагається виховними цілями, особливо такого грубого і схильного до язичницьких захоплень народу, якими тоді були євреї.

2) Торкаючись усеможливих стосунків, які зустрічаються в людському житті, приписи закону спрямовані переважно на зовнішній бік життя, забороняючи насамперед злочинні дії, сягають дрібниць, визначаючи кожен крок життя старозавітної людини. Цього вимагало виховне завдання, яке полягало в тому, аби через область зовнішнього поступово вести людину до внутрішнього. Цим же завданням виховання грубого, запеклого народу, який щойно вийшов з тяжкого рабства, який тільки поступово, крок за кроком, міг підноситися від зовнішнього до внутрішнього, від чуттєвого до духовного – пояснюється і та обставина, що закон виражається головним чином у формі заборони; майже кожна заповідь починається часткою «не» (не роби того і того).

3) незважаючи на це, старозавітний закон Мойсея сам по собі святий і досконалий, за його строгістю приховується милість та милосердя Боже; і він обмежений тільки з огляду на недосконалість часу і народу, який отримав закон. Часто повторена в законі заборона – «не пожадай» – показує, що законом забороняються не тільки злочинні дії, а й найтонкіші і приховані думки і побажання, спрямовані на шкоду ближніх і які руйнують моральну сутність людини.

А головна християнська заповідь, заповідь про любов є і в Старому Заповіті: «Люби Господа Бога твого від усього серця твого і від усієї душі твоєї, і від усієї сили твоєї». (Повт. Закону 6.5) і «люби ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19, 18)

4) Старозавітний моральний закон даний був не тільки для учинення волі Божої, але й для розкриття народу єврейському його моральної зіпсутості чи гріховності. Це мало виховне значення. Для того, щоб вилікувати хворобу, треба спочатку вивести назовні її отруту.

Яким же чином досягав цей закон? Закон своїми суворими приписами повинен був дисциплінувати життя єврейського народу і спонукати його чинити згідно з приписами Божественної волі, робитися праведними і святими. Одначе, всі зусилля виконувати приписи закону приводили старозавітну людину до усвідомлення своєї гріховності («Законом пізнання гріха») – Рим. 3,20) і своєї немочі для виконання усіх вимог закону, до усвідомлення, «що від справ закону не виправдається ніхто з живих перед Богом» (Рим. 3,20) і таким чином, у людини виникало бажання у вищій допомозі. Так старозавітний закон ставав «пестуном у Христі» чи педагогом до Христа. В цьому значення старозавітного закону.

Початковий моральний стан підзаконної людини добре зображає св. ап. Павло з досвіду власного життя в 7-му розділі послання до Римлян. Без закону, – говорить він, тобто поки він не усвідомлював вимог закону, він думав, що живе так, як треба жити. Не усвідомлюючи ясно вимогів закону, він вважав себе праведним і мав тільки загальне уявлення про гріховність. Коли він став узнавати, чого вимагає закон, і став виконувати його, як єврей з євреїв (Філіп 3,5), тоді у нього з’явилось усвідомлення своєї особистої гріховності. Я не інакше узнав гріх, – говорить він, – як через закон. Бо я не розумів би бажання, якби закон не говорив: «не пожадай» (Рим. 7,7). Саме виконання закону приводило його не до моральних, а тільки до законних легальних, зовнішніх – в моральному смислі і мертвих учинків, тому, що він тепер ясно став усвідомлювати, що робить те, до чого в душі нема щирої схильності, що він виконує закон тільки по-рабськи, від страху перед покаранням (Рим. 8, 15). Це не означає те, щоб совість Савла не схвалювала закону, навпаки, він знаходить в ньому задоволення, вдоволеність, радіє Закону Божому за внутрішньою сутністю (Рим. 7, 15, 22). Але справа у тім, що нахили, які жили в глибині його душі, були прямо протилежні вимогам закону; насамперед неусвідомлювані ним вони, саме завдяки ревності і точності, з якими він намагався виконувати закон, виступили тепер в його свідомості з більшою силою та ясністю, так що він побачив про себе тільки гріх, зрозумів, що в ньому живе не добро, а зло, що він морально безсилий, дуже грішний, мертвий. «Коли ввійшла заповідь, то гріх ожив, а я помер». (Рим. 7, 9–10). Однак, лише благодать Христова могла спасти його від цієї мертвотності.

Таким чином, підзаконна людина, за описом ап. Павла, усвідомлювала себе особистим грішником, виконуючи вимоги закону тільки зовні (легально), при цьому визнавала себе рабом закону, який вона виконувала, не усвідомлюючи його безумовне достоїнство, а від рабського страху перед його наслідками невиконання, визнаючи себе рабом гріха, від якого вона, на свій жах не могла визволитися.

Усвідомлюючи свій жалюгідний стан, апостол колись говорив… я осоружна людина; хто мене визволить від тіла смерті цієї (Рим. 7, 24). І вихід з цього жалюгідного становища апостол бачив лише у Христі: «Дякую Бога мого Ісусом Христом Господом нашим… – закон духу життя у Христі Ісусі визволив мене від закону гріховного і смерті» (Рим. 7, 25; 8, 2).

Таким чином, значення закону Мойсеєвого полягало в тому, що він:

1) Розкривав старозавітній людині всю нечистоту її гріховної природи, її гріховний стан.

2) Вказував на необхідність вийти з цього стану шляхом старанного виконання заповідей законів.

3) Оскільки людина не в силах була виконувати вимоги цього закону, то останній приводив її до усвідомлення своєї немочі.

Тому єврей спасався не ділами закону, який давав змогу тільки на час очищати тіло, а не знищувати гріх повністю («бо неможливо, щоб кров тельців і козлів знищила гріхи» Євр. 10, 4), але спасався вірою в прийдешнього Месію.