Розвиток гріха від думки до діла 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розвиток гріха від думки до діла



 

Святі подвижники, спостерігаючи за поступовим розвитком гріха, вказують кілька моментів утворення гріха з думки на діло і визначають винуватість кожного з них. Що далі який-небудь момент знаходиться на відстані від зародження гріха і що ближче до кінця, то більшою мірою він значніший, розпусніший, гріховніший. Найбільша винуватість – у справі.

Увесь хід розвитку гріха від думки до діла зображається так: спочатку буває напад, потім увага, потім насолода, за ним бажання, з нього рішимість, і, нарешті, сам гріховний початок.

Зародження гріха буває від нападу гріховної думки, помислу в уяві чи підступу. Підступ – це зародження в душі проти волі гріховної думки чи гріховного відчуття, яке виникає через тіло та органи зовнішніх почуттів чи через внутрішнє почуття, пам’ять та уяву. Джерелом нападів переважно буває нечиста уява, яка живиться лукавим серцем, іноді «пам’ять», яка воскрешає різні гріховні образи, а іноді й органи наших почуттів, особливо зір, слух, та доторк, які дають душі матеріал для гріховних помислів, і почуттів. Напад, якщо він виникає мимо нашої волі і не викликається нами добровільно, ще не є гріх, а тільки привід до гріха. Їх не уникали навіть і великі сподвижники, які в самі священні хвилини нерідко піддавалися спокусам, які називаються нападом, і мусили боротися з ними. Спокушуваність сама по собі ще не становить гріха. Можна зазнавати спокуси і не згрішати.

Інша річ, якщо ми добровільно через нечисті уяви або навмисно викликаємо гріховний образ, гріховну думку, – тут вже є наша провина і такий напад вже є певною мірою гріх. У нападі самій людині дається або побороти спокусу або з власної волі піддатися йому. Тому ап. Яків і говорить, що гріх народжується, коли «похіть», тобто сильний потяг до гріха, «зачне». Зачинає ж похіть від уяви. Між похотями (гріховними нахилами) і гріховними бажаннями та уявою існує тісне співвідношення. Коли пробуджується похіть, то одразу ж приводиться до руху уява. Уява створює відповідний гріховному потягові чарівний образ, який має для нас притягальну силу. Завдання християнина – одразу ж вступити в боротьбу з гріхом саме на цій ступені, вигнати гріховний образ, що виник в його душі, як зробив це колись патріарх Йосиф, відносно своєї спокусниці; внаслідок чого людина долає спокусу і голос істини знову заговорить у ньому.

Друга ступінь розвитку гріха – увага. Увага є встановлення свідомості чи ока розуму виключно на виниклому помислі (гріховному образі) з тим, щоб оглянути його, немовби побесідувати з ним. Це зволікання в помислі простому чи складному. Цей момент дуже важливий в моральному житті. Він стоїть на переході до справ. Хто відігнав помисел спочатку, не зупиняється на ньому увагою, той погасить усю боротьбу, викорінить гріх в його зародку. Навпаки, хто допустив у собі напад, зупиняється на ньому своєю увагою, розглядає його, милується ним, той викриває цим лихий настрій серця. Він схожий на того, хто в охайну світлицю вводить нечисту тварину. Тут людина вже приростає до гріха і тут же слід вступити в боротьбу і побороти спокусу. Але боротьба тут вже тяжка, важча, аніж на першій ступені (з нападами). Цей момент гріха середньовічні богослови називали повільною похіттю, яка повільно зупинялася саме на спогляданні забороненого плоду. Цей момент зародження гріха добре відмічений в історії падіння прародички Єви, яка замість того, щоб сказати спокусникові «відійди від мене сатана» (як сказав йому під час спокуси у пустині Христос), і далі дивилася з жаданням на дерево пізнання добра і зла, поки не взяла від забороненого плоду і не з’їла. Головна небезпека в спокусі полягає у відстрочці, в затягуванні боротьби. У спокусі кожен момент має неабияку вагу тому, що з кожною хвилиною зростає пристрасть і щоб уникнути гріха, треба всіляко використати ті нечисленні моменти, поки ще не пізно побороти спокусу. Тому подвижники радять усю увагу звертати на напади помислів і воювати з ними.

Третя ступінь гріха – це усолодження. Воно характеризується тим, що до предмету гріха, слідом за розумом, приліплюється серце. Воно приходить, коли, внаслідок виявленої нами уваги до предмету гріха, він починає нам подобатися, ми знаходимо задоволення в розумовому спогляданні на нього, плекаємо його в думці, насолоджуємося ним у сердечному почутті. Усолодження гріховними предметами є вже прямо (внутрішній) гріх, (пор. Мф. 15, 18), бо якщо наше серце має бути віддане Богові, то будь-яке його поєднання з гріховними помислами і бажаннями є порушення відданості Богові, зради Йому, розрив союзу з Ним, духовний перелюб1. На цій ступені людині необхідно зібрати всі сили духу, аби зупинитися і викинути з серця гріх і не впасти ще нижче і глибше.

Четверта ступінь гріха від думки до діла – бажання. Від усолодження до бажання «один крок». Відмінність між ними полягає в тому, що душа, усолоджуючись, перебуває в собі, душа ж, що бажає, схиляється до предмету, має до нього прагнення, починає його шукати. Бажання чи пошук гріховного предмету, яким усолоджується серце, народжується в душі одночасно із згодою на гріх (до чого схиляє серце).

У бажанні і згоді, якщо вони не відітнуті, закладаються основи наступної ступені гріха – рішимості. Рішимість у слабкому вигляді вже є у бажанні і згоді. Рішимість відрізняється від них тільки тим, що в склад чи в умову її народження входить упевненість у можливості гріховної справи і врахування засобів для її звершення. Бажаючий висловив свою згоду на справу, але ще нічого не вигадав і не зробив для досягнення своєї мети. У того, хто одважився, вже все оглянуто і враховано, залишилося тільки звершення усякого діла. Таким чином, рішимість – це подальше зцілення і розвиток згоди.

Коли ж, нарешті, і це буде вчинено, тоді і з’являється гріховне діло. Це вже повний гріх – «плід розпусти, зачатої всередині, яка породила беззаконня зовні2».

Таким чином напад, допущений розумом, під впливом нечистих порухів серця, приймається волею (згода), засвоюється бажанням і наміром звершити навіяним нападом гріх, викликає у волі рішимість згрішити, після чого здійснюється на ділі. Гріховність усіх цих моментів дедалі більше посилюється до кінця, оскільки поступово гріх захоплює всі сили душі; розум, почуття, волю. В найважливішому ході утворення гріх помітно, як одна за одною сили людини поєднуються з гріхом. Після того як в усолодженні осквернилося серце, оскверняється в бажанні воля, а в рішимості, через винаходження та вишукування засобів до гріха, стає причетним до цієї гріховної скверни і розсудок. В гріховній же справі, зрештою, і самі сили тіла проникають гріхом, і вся людина стає грішною. Особливо швидким прагнення до гріховного діла буває після усолодження, коли гріховною пристрастю охоплюється серця. Воно нагадує падіння важкого каменя по крутизні. Тому загальне правило подвижників: бори і жени помисли, поки ними ще не вражено серце, бо тоді буде важка, якщо не можлива, перемога.

Відносно гріховності окремих моментів розвитку гріха єп. Феофан вказує таке:

«Вже і той, хто забажав чи внутрішньо висловив згоду на діло, в моральному смислі учинив гріх перед Богом, Котрий бачить таємниці сердець. Хто зачав похіть – породив гріх, (ап. Як. 1, 15), і хто зажадав, дивлячись на жінку, вже чинив з нею перелюб (у серці), говорить Господь (Мф. 5, 28). Однак, хто одважився, грішний від нього, від великого напруження сил на гріх, від великого обсягу внутрішнього огрішення, від великої впертості і розладу волі. Від рішимості ж до діла одна риска».

«Хоча у бажанні і рішимості вже є гріх, однак з цього не слід робити висновок, що самому грішному ділу нічого додати до їхньої гріховності і воно грішне не більше від них. Хто одважився, той ще не може чи має час відмовитися від діла, і, відтак, одного разу вчинивши опір законові, виявити йому покірність вдруге, коли він у совісті висуне свої вимоги; а між тим, хто учинив справу, нехтує закон і внутрішньо і зовнішньо. Хто чинить діло, увесь цей час бореться з совістю, яка не перестає напоумлювати його, відтак (опираючись і нехтуючи совість), ще дужче псує себе і розладнує свою моральну природу».

Звідси само собою очевидно, як думати про гріхи, які не звершуються ділом не з власної волі, а з потреби чи зовнішньої незмоги. Тягар цього гріха майже рівний цьому ділу. Різниця між ними тільки в наслідках (наслідках гріха), причому усі внутрішні наслідки вже є, бракує лише зовнішніх. В цьому зв’язку різниця менша чи значна, чим менших чи великих поганих наслідків треба було очікувати від (гріховного) діла. Де цих наслідків нема і не буває, там, можна сказати і різниця (між гріхом учиненим в душі і гріховним ділом) зникає1».

Види гріха

Будь-який гріх, навіть найменший, за своєю суттю є порушенням заповіді Божої, ворожнеча проти Бога. Тому гріх у своїй суті може бути тільки єдиним, як і чеснотливість. Але оскільки гріховна воля на шляху до гріха повинна долати всілякі перепони і при цьому виявляти різну ступінь енергії у подоланні цих перешкод, то це дає нам змогу розрізняти різні види чи ступені гріха.

Гріх – це порушення заповіді, яка повеліває чи забороняє що-небудь робити, злочин вільний, непримусовий. Звідси є гріхи опущення і порушення заповіді.

«Ухились від зла і вчини благо» (Пс. 33, 15); християнинові треба одне робити, а інше ні. Тому, коли ми робимо, чого не слід, чинимо гріх і, коли не робимо, що заповідано, також чинимо. І порушення і невиконання заповіді є гріх. Перше злочинніше від останнього, бо вимагає великого напруження сил і чиниться з неабиякою впертістю і розладом волі.

Гріхи недбалості, тобто невиконання людиною заповіданого їй законом Божим, можуть бути інколи не менш важливі, аніж самі порушення закону Божого, але з тими наслідками, до яких вони приводять, наприклад, недбальство (невиконання) своїх обов’язків батьком, священиком, вихователем дітей тощо. В притчі про раба, який заховав свій талант, Спаситель показав, якому суворому осудові підлягає той, хто залишає дарований йому талант без належного вжитку (Мф. 25, 30).

Більше різноманітності існує в області гріховних справ, як свідомих та вільних порушень заповіді. Всі наші свідомі дії здійснюються за участі розуму і волі. Ці ж сили (розум і воля) душі беруть участь і в учиненні гріха.

Діло розуму в моральній діяльності пізнавати, з’ясовувати закон Божий і керувати людиною для його виконання. Якщо розум не виконує цього свого обов’язку, то виникають гріхи невідання і необачності. Тягар таких гріхів збільшується в тому випадку, коли вони чиняться не від простоти серця, а внаслідок неуваги до себе і свого обов’язку знати волю Божу, від безпечності і нелюбові до добра.

Гріхи необачності бувають різних видів. Буває так, що навіть християнин, суворо стежачи за собою, за своїм серцем і думками, впадає всупереч волі в гріховні думки, почуття, слова чи діла, внаслідок властивої усім людям рухливості та нестійкості душевних сил, наприклад, поява в душі осуду, заздрості. Але якщо він зразу, помітивши, відкидає ці гріхи серцем, не тішиться ними, а очищає та освячує себе покаянною молитвою, сердечним покаянним почуттям до Бога, то тоді ці загладжені покаянням учинки не ставляться йому в провину.

З-поміж гріхів з необачності є дії від нахилу свого характеру чи почуттів серця, наприклад: гарячковість, надмірна веселість, суворість, вдавана поблажливість тощо. Гріховність цих дій тим значніша, чим важливіші наслідки і складність виправити вчинену помилку. Винність тут зменшується тільки старанністю поправляти себе, що робиться не одразу, а поступово і тому серед гріхопадінь.

Коли хочуть розрізнити гріхи з огляду на участь в них волі і самодіяльності людини, то звертають увагу або на початки гріха чи на його розвиток від думки до діла. Так можуть бути вільні і невільні гріхи. Вони залежать від сили нашої волі і її можливості протистояти силі спокуси.

Є гріхи слабкості від властивої нашій істоті немочі, якої ніхто з нас уникнути не може. Від цієї немочі походять, наприклад, певна неуважність в молитві, яка трапляється навіть у великих подвижників. Але є гріхи, які чиняться від розпусних захоплень, походять від нашої недбалості і внаслідок цього звершуються немовбито невільно, від невідання. Але все ж від нас часто залежить їх відвернення, а не виправдання за невизначеність нахилу інстинктів. Слабкістю людської природи і легковажну схильність до гріха тощо. Тому і гріхи від захоплень і невільні гріхи не можна назвати такими, які вибачаються.

Тим більший тягар вільних гріхів, особливо важких гріхів, які виходять з зіпсутого і злого розуму в серці.

Взагалі важкі гріхи чиняться за чіткого усвідомлення закону і за наявності цілком достатніх духовних сил для боротьби з ними; але й важкі гріхи можуть мати різні ступені важкості. Тяжкий гріх буде ще тяжчим, чим більше розладу він вносить у моральний світ, тобто чим більше він протилежний початку любові до Бога і ближнього. В його крайній ступені людина сама особисто стає виходом зла, близьким помічником злого сатани, що усолоджується злом і лише про нього роздумує. Така людина вже стоїть в глибині зла, «потрапивши в яку, вона вже не турбується» (Притч. 18, 3), «і не засне, якщо не вчинить зла» (Притч. 4, 16).

Іноді буває, що в гріх нам ставляться ті чи інші гріховні дії інших людей, коли вони бувають виконавцями гріха за нашим бажанням, впливом чи примусом. І що більша наша участь в чужому гріхові, то більше вони нам ставляться. Спонукати інших на вчинення гріха ми можемо через наказ, пораду, згоду, навмисну спокусу, потурання чи непомічання, нерозкриття гріха, а також підбивання на гріх.

І, нарешті, важливість гріхів розрізняють за сутністю їх впливу на внутрішній настрій душі, на духовне життя християнина: розрізняють смертні і несмертні гріхи.

Смертний гріх (або гріх до смерті) є той, який відбирає, гасить у людини її морально-християнське життя. Християнське життя є ревність і сила перебувати в спілкуванні з Богом через виконання Його святого закону. Тому будь-який гріх є гріх смертний, коли він гасить ревність, відбирає силу і розслаблює душу, віддаляє від Бога і позбавляє Його благодаті, так що людина після нього не може дивитися на Бога, а відчуває себе відкинутим (відреченим) від Нього1. Такий гріх позбавляє людину благодаті, отриманої в хрещенні, відбирає царство небесне і піддає судові. «Чи ж ви не знаєте, – пише ап. Павло, – що неправедні царства Божі не успадковують? Не обманюйтесь; ані блудники, ані ідолослужителі, ані перелюбники, ані малакії, ані мужеложники, ані корисливці, ані заздрісники, ані гнівливі, ані ворогуючі, ані єретики, ані крадії, ані лихварі, ані п’яниці, ані злоріки Царства Божого не успадкують (1 Кор. 6, 9–10; Галат. 5, 19–21; Ефес. 5, 5).

Гріх є смертним, якщо хтось порушує чітку заповідь Божу, з гріховним бажанням й усолодою, з усвідомленням самого себе і гріховності справи. За роз’ясненням VІІ Вселенського Собору, «гріхом до смерті називається такий гріх, коли ті, що чинять його.. гордо повстають проти благочестя й істини, воліють маммону (наживу, багатство), а не послух Богові, і не тримаються Його постанов2.

Якщо є ступінь духовної смерті, то є і рівні ступені і види смертних гріхів. Найтяжчий стан – запеклість у злості, злоба нерозкаяння, остаточна втрата будь-якої прийнятності до благодаті.

У «Православному визнанні» докладно описані смертні гріхи. Вони діляться на три види. До першого відносяться гріхи, які служать джерелом для багатьох інших гріхів, наприклад оголошення несправедливої війни. Сюди ж відносяться гріховні духовні пристрасті чи пороки, від яких походять багато інших гріхів, а саме обжерство, блуд, корисливість, гнів, гордість, заздрість, лінощі.

До другого відносяться гріхи проти Духа Святого, тобто впертий супротив божественній істині, її зухвале заперечення, попри найочевидніші докази, заперечення божественної істини не від браку підстав, а всупереч будь-яким підставам, і то лише від упертості і запеклості серця, поєднаним з відразою до всього святого і боговгодного. До таких гріхів відносяться: відчай (за своє спасіння), безмірне сподівання на милосердя Боже з упертим небажанням вести чеснотливе життя, відкладання покаяння до смерті, супротив зрозумілій істині і богоборство, тривалість перебування у злобі, а також заздрість до духовної досконалості інших.

Серед смертних гріхів супроти Святого Духа в Євангелії вказується зневага (хула) Духа Святого, гріх, який «не проститься ні в цьому віці, ні в майбутньому» (Мф. 12, 31–32). До цього гріха відноситься явний і свідомий супротив істині і правді про Ісуса Христа, як Сина Божого, які стають очевидними для людей силою і дією Св. Духа, супротив чудесним ділам Христа і Його послідовників, що чинилися силою Божою тощо. Однак, і гріх проти Св. Духа не прощається тому, щоб не перевищував безмірне милосердя Боже, але тому, що такі грішники, у своїй запеклості і нерозкаяності, нездатні прийняти прощення і скористатися засобами спасіння (2 Сол. 2, 10)1.

До третього виду гріхів відносяться гріхи, які волають до неба (Як. 5, 4), чим позначається особлива тяжкість цих гріхів; от-як: вільне вбивство, содомське діло, покривдження вдів і сиріт, позбавлення нагороди найманих працівників, і образа і непошана до батьків, завдавання їм прикрощів.

Гріхи несмертні, або ж вибачливі, на противагу до смертних, – це ті, які не гасять духовного життя, не віддаляють людини від Бога, так що людина може без хвилювань звернутися до Бога. та щиро бесідувати з Ним у молитві. Таких гріхів дуже багато і від них ніхто не вільний, крім Ісуса Христа і Пречистої Богородиці. До таких гріхів відносяться, наприклад, гріхи невинного невідання, незумисної необачності, легкої нерозсудливості, і непристойності тощо. Хто, побачивши їх у себе, осудить їх у серці, загладить почуттям каяття, тому вони будуть прощені. Але чим свідоміше і з більшим лихим наміром ми їх чинимо, тим збільшується їхня дія і близькість до смертних. Вибачливість таких гріхів залежить не лише від незначущості предмету, а й внутрішньої схильності людини, від того який у неї був намір і бажання зробити щось недобре.

 

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 519; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.87.250.158 (0.023 с.)