Про стан чуттєвих сил душі або серця по відношенню до Бога і ближнього. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Про стан чуттєвих сил душі або серця по відношенню до Бога і ближнього.



 

Вже в часи давніх римлян та греків слово “серце” означало не тільки серце у прямому смислі як фізіологічний орган, але також душу, погляд, думку, розум, переконання. Навіть у повсякденному житті нам доводиться слухати про те, що серце “страждає”, “хворіє” тощо.

В художній літературі можна зустріти вирази: “серце сумує”, “хвилюється”, “радіє”, “відчуває” тощо. Таким чином люди давно оцінили важливу роль серця в житті людини, як органу почуттів, причому надзвичайно тонкого й універсального.

Ще більше про серце говориться про Святе Письмо. Воно, за Святим Письмом, – веселиться, сумує, терзається, хвилюється, тривожиться, кипить, палає трепетними передчуттями, бентежиться, обурюється, рветься від злоби, в ньому гніздиться гнів, пристрасть, заздрість, пихатість, гордість, воно здатне до великого почуття сподівання на Бога, оплакує свої гріхи, може бути вмістилищем лагідності і смирення тощо2.

Таким чином, серцю надається значення не тільки центрального органу почуттів, але й найважливішого органу пізнання та сприйняття духовного світу.

(Де серце? На це питання єпископ Феофан в одному з листів відповідає: “Там, де відгукується і відчувається печаль, радість, гнів та ін., там серце… Тілесне серце – це м’язистий сірчак – м’ясо, … але відчуває не м’ясо, а душа, для почуття якої м’ясне (фізіологічний орган) серце слугує тільки знаряддям для розуму” – “Відповіді єпископа Феофана Затворника на питання ченця відносно різних учинків чернечого життя”.

Вид. 2-е, Боровичі, 1908. стор 5. Про стан почуттєвих сил душі чи серця. “Серце” є центр життя, як фізичного, так і духовного3.

Будь-яка вільна дія, зароджуючись у свідомості і свободі, а відтак, у дусі, – спадає в душу з її силами – розсудком, волею і почуттям1, але, звичайно, саме останнє (тобто серце, чи почуття) в даному випадку має основне і головне значення. В той час як розумом людина пізнає і хоче все засвоїти, зібрати в себе, а волею висловити себе зовні, чи вивести на зовні в справах багатство свого замислу, – серце знаходиться глибше цих діяльних сил і становить для них немовби підкладку чи основу.

В серце осідає все, що входить в душу ззовні і що виробляється її мислительною та діяльною стороною; через серце проходить усе, що виявляється душею зовні. Вся діяльність знаряддєвих сил душі, а також тіла відображається в серці, і навпаки, серце бере живу участь в їхніх руках, спонукаючи їх до діяльності.

“Будь-який вплив на серце викликає в ньому особливе почуття, але для того, аби розрізнити їх, в нашій мові бракує слів. Ми передаємо свої почуття загальними термінами: приємно – неприємно, подобається – не подобається, весело – нудно, радість – горе, смуток – задоволення, спокій – непокій, сприкреність – вдоволеність, страх – надія, антипатія – симпатія”. Якщо уважно спостерігати, то в серці буває то одне, то інше.

“Але значення серця в економії нашого життя не тільки (в тому), щоб пасивно стояти під враженнями і свідчити про наш задовільний чи незадовільний стан, але й у тому, щоб підтримувати енергію усіх сил душі і тіла. Дивіться, як квапливо робиться справа, яка подобається, до якої лежить серце; а перед тим (ділом), до якого не лежить серце, руки опускаються і ноги не рухаються. Від цього ті, хто вміє собою керувати, зустрічаючи потрібну справу, яка, однак, не подобається серцю, поспішає знайти в ньому приємний бік і ним, примиривши серце, підтримує в собі необхідну для справи енергію”.

Яким же буває стан серця у людини – грішника?

Відносно Бога і всього Божественного, духовного у грішника серце оніміло, не має симпатії, співчуття, потягу, смаку. Втрата смаку до всього духовного пояснюється тим, що серце грішників, будучи пристрасним, завжди насолоджується чуттєвим, гріховним. Звідси, раз Божественне не відоме, і навпаки, інше, протилежне приємне, то людина – грішник при зустрічі з образами Божественними залишається або байдужою до них, або відчуває неспокій від їхньої присутності, відчуває себе немовби не на своєму місці, відвертається, тікає. Ось чому грішникові не хочеться брати участь у священнодіях, бути в церкві, слухати церковний спів, дивитися на святі зображення, слухати слово Боже, читати духовні книги чи молитви. Всі ці предмети для нього неприємні, які відштовхують, вони йому не по серцю, незрозумілі, не живлять його серця, а мучать. І він від них тікає…

Нема у нього і симпатії, співчуття до духовного, до людей. Де є зрідненість, близькість, там буде і симпатія, співчуття. Коли ж грішник вихований у тілесних початках, він весь занурений у матеріальне, земне і навіть не вірить у буття духовного світу, то звідки тут бути симпатії і співчуттю до духовного? Що ж до ставлення грішника до людей, то на перший погляд кожна людина видається йому чужою, у взаємостосунках віє холодом і байдужістю. Якщо ж і буває до когось пристрасть, то й тут вона дихає неправдою. Відокремившись, таким чином, від рідних собі братів, людина переносить любов на себе – егоїзм, себелюбство стає рідною стихією його життєдіяльності.

Оскільки душа грішника відокремлена від Бога, від Божественного світу, то нема в ній і релігійних почуттів в їх істинному вигляді. Релігійні почуття виникають у серці від споглядання чи дії на нього предметів з духовного світу. Серце ж, як орган сприйняття духовного світу, у грішника знаходиться чи в повному Богозабутті чи невір’ї, чи ж у різному ступені віри і почуття залежності від Бога. Нема тут почуття страху, побожності і славослів’я, нема солодкого почуття синівства Богові та інших почуттів, властивих істинному християнинові. У своїх справах грішник покладається лише на свої сили і допомогу інших людей, але не на Бога і Його благодатну поміч. Тому і все життя і його діяльність супроводжується почуттям безнадійної страшливості, страхувань, втомливих сумнівів чи нерішучості у справах.

Тепер розгляньмо, який у грішника стан серця, як вмістилища душевних почуттів, які виникають внаслідок змін, що відбуваються в душі від властивої йому діяльності розсудку і волі.

Людині властиві прагнення до знання (допитливості), прагнення до істини; воно-то і спонукає розсудок до діяльності. В діяльності розсудку бере співучасть серце. Людина, відпавши від Бога, Котрий є істина, часто нудьгує від нерозуміння, невір’я, чи сумніву, чи впертості у запереченні істини.

Нема у грішника і так званого “почуття істини”. Почуття істини – властива людський природі дивовижна здатність серцем, без сторонніх засобів, визнавати справжній порядок речей, їхні справжні властивості. Так, за одним чуттям визнають в іншій людині брата, ворога, сина, необхідну особу, і те, як і в якому випадку слід чинити. Саме цього почуття чи чуття позбавлений грішник, воно у нього заглушене.

У серці виникають (практичні) почуття, які знаходяться у прямому зв’язку, з діяльністю волі, і то збуджують її, то самі ідуть слідом за нею. Тут бувають почуття двох родів: - егоїстичні почуття і почуття симпатії чи антипатії до людини. Перший рід почуття: самоприниження, самопризирство, самовдоволення, самохизування, гордовитість тощо. Другого роду: з одного боку:, - повага, спільна радість, співжаль, зворушливість, дружба тощо, з другого – заздрість, злорадство, помста, ненависть, ворожнеча, презирство, осуд та ін.

Стан серця істотним чином впливає на діяльність волі. Тому якщо серцем володіє самолюбство і всі його породження – пристрасті, то й воля, як правило, схиляється в бік задоволення всіх самолюбних і пристрасних намірів, бажань, прагнень. Звідси й характер усіх справ людини визначається станом її серця.1

Ще частіше серце буває враженим швидкими хвилюваннями чи афектами – нижчими почуттями, які гасять самодіяльність розсудку і волі і супроводжуються особливими змінами у тілі. Ці почуття є наслідки розтривоженого егоїстичного життєлюбства. Вони руйнівним чином діють на вищи сили людини.

Так, ясність свідомості гасять почуття – подив, враженість, посилена увага та ін.; послаблюють і підривають волю; страх, гнів, обурення, лють; нарешті, саме серце терзається почуттями: воно то радіє і веселиться, то скучає, сумує, прикриться і заздрить; то надіється і падає у відчай і розкраюється, чи намарне метається від самовразливості. Грішник, таким чином, немовби неминуче перебуває у безперестанних тревогах. Вищи духовні почуття заглушені (розсудок і воля) – послаблені і спотворені, і тоді нижчі лютують в ньому щосили. То страх, то радість, то нудьга, то сором, то сприкреність, то заздрість, злоба чи щось інше безперервно шарпають і вражають його душу, порушують душевний світ і, своєю чергою, впливають і на тіло. “Життя грішника є шлях по колючій тернині, не дивлячись на зовнішню світлу обстановку”2

“Оскільки стан серця істотним чином впливає на діяльність волі, то й характер усіх справ людини визначається станом її серця.

“Серце, - пише святий Тихін Задонський, - це початок і корінь усіх наших діянь. Бо що ми не робимо в середині і поза нами, робимо серцем – чи добро, чи зло. Серцем віруємо, або не віруємо; серцем усмиряємося; серцем терпимо, чи ремствуємо; серцем прощаємо, чи злимося; серцем примиряємося, чи ворогуємо; серцем навертаємося до Богу, чи відвертаємося; серцем наближаємося; приходимо до Бога, чи відходимо і віддаляємося; серцем благословимо чи клянемо тощо.

Відтак, чого на серці нема, того нема і на справді. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці нема, але є лицемірство; смирення не є смирення, але вдаваність, коли не в серці; дружба не дружба, але гірше ворожнечі, коли лишень з’являться зовні; а в серці немає місця. Відтак Бог вимагає від нас серця нашого: “Дай Мені, сину, твоє серце” (Притч. 23, 26)

 

 

Формування серця

 

Отже, дбаючи про спасіння, усю увагу слід звертати на впорядкування серця чи на закарбування в ньому справді християнських почуттів і нахилів, з допомогою видимого впорядкування, виконання добрих справ та вправ, які неодмінно входять до складу спасенного шляху. Не слід, наприклад, обмежитися знанням Символом віри, чи навіть катихизису, а треба серцем прийняти і полюбити кожну богооткровенну істину, яка в них з’ясувується. Не слід задовольнятися самою лише зовнішньою участю в молитвуваннях Церкви, а треба і розумом – у серці підноситися до Бога; не слід зупинятися на самому добродіянні, що звершується тілом, але треба виховувати в собі ще добрі почуття і нахил тощо. Бо чого нема у серці, того нема і на ділі. Якщо нема і віри в серці, то її і зовсім нема. Навіть коли би хто називався православним. Якщо нема зітхань у серці, нема їх зовсім, навіть коли б хто і повітря стрясав чи бив себе в груди, і підносив молитовно руки. Якщо нема страху Божого у серці, нема його і зовсім.

Так, усе слід звершувати серцем. Серцем любити, серцем усмирятися, серцем наближатися до Бога, серцем прощати, серцем оплакувати, серцем молитися, серцем благословляти тощо. Бо хто який у серці, таким має його Бог, таким Він його бачить і так ставиться до нього, не зважаючи на будь-які зовнішні відзнаки та переваги. Каїн та Авель приносили жертви разом, але “Бог зглянувся над Авелем і над його дарунком, а Каїна і його подарунок не зважив” (Бут. 4, 4 – 5). Митник і фарисей молилися разом у церкві, але митник прийнятий, а фарисей відкинутий. Де причина таких відмінностей? В настрої серця (Пор. Лук. 12, 16 – 20 – притча про багатого; Ісайї, розд. 1-й та ін.; Ієзек. Розд. 8-й; розд. 9, 9 – 100.

Звідси природно, що в істинного християнина в основі всіх його вольових дій повинні бути добрі почуття і настрої насаджуванні замість егоїстичних і злих, трудами, подвигами, молитвою та іншими вчинками.

Вся справа полягає у тому, щоб вселити в серце добрі почуття і нахили, бо що є в серці, то є перед Богом.1

Ці добрі почуття і нахили повинні бути постійними настроями серця, якими визначається характер і норов людини і звідки виходять її найбільші бажання і напрямки її справ. Добрі почуття і нахили, як і постійні настрої серця називаються чеснотами, а погані – пороками, порочними нахилами чи пристрастями.2

Тому “формувати серце означає виховувати в ньому смак до святих речей, Божественних і духовних, щоб, обертаючись серед них, воно відчувало себе немовби в своїй стихії, знаходило в тому насолоду, блаженство; до всього ж іншого (гріховного) було байдуже, не мало смаку і навіть більше – мало до того відразу.3

Які ж побажання і вправлення служать для формування серця? Вкажемо на головні. “До цього спрямоване взагалі все наше священнослужіння у всіх його видах – і загальне і часткове, і домашнє, і церковне, а головним чином – рухомий у ньому молитовний дух”.4

“Священнослужіння, - пише єпископ Феофан, - тобто всі денні служби, з усім облаштуванням храму, іконами, свічками, кадінням, співом, читанням, священнодіями, а також служби на різні потреби, потім домашнє служіння, також з церковними речами – освяченими іконами, єлеєм, свічками, кадіння, співом, читанням, потім домашнє служіння, також з церковними речами - освяченими іконами, єлеєм, свічками, святою водою, хрестом, ладаном, - вся ця сукупність священних речей, яка діє на всі почуття – зір, слух, нюх, доторк, смак, - це відтирачі почуттів в омертвілій душі, сильні, і єдино вірні. Душа омертвіла від духу світу, який обдає її через гріх, що живе в ній. Уся будова нашого церковного служіння і своїми побудовами, і значенням, і силою віри, і особливо, прихованою в ній благодаттю – має нездоланну силу відвівати дух світу - звільняючи душу від дедалі обтяжливішого впливу, дає можливість немовби вільно зітхнути і скуштувати смак цієї духовної свободи. Те саме буває і з тим, хто оточує себе священними речами. Частість духовного враження швидше проникає в середину і скоріше закінчує перетворення серця.1 ось чому з цією метою потрібно:

Якомога частіше перебування в храмі на церковних службах, як правило, на ранній, літургії, вечірні.

Наш храм є рай на землі чи небо. З радістю квапся до нього, християнину, з вірою, що він оселя Божа, де Він Сам обіцяв скоріше почути молільника. Перебуваючи у храмі, треба бути немов перед Богом, в страсі благоговінні, що виявляються терпеливим стоянням, поклонами, увагою до богослуження, без розкиду думок, ослаблення і недбалості. Турбота про добрий стан, благоустрій і пишноту храму служитиме виразом нашої любові і шаноби до дому молитви.

Не слід забувати й інших окремих священнослужінь у храмі чи в домі звершуваних, а також свого домашнього учинення молитов (ранні і вечірні молитви, молитви перед і після роботи, прийняття їжі та інші).

Моління суспільне і домашнє служить виразом дійсного особистого спілкування кожного християнина з Своїм Богом і Освячувачем. При цьому слід пам’ятати, що моління у дома – це лише доповнення до церковного служіння, але не його заміна. Слід звершувати і встановлені церковні обряди й звичаї, з вірою та побожністю шанувати святі ікони, святий хрест та інші священні речі та речовини. Особливо важливе значення має побожне звершення молитовної дії – хресного знамення.

Хрест – це “сила Божа на спасіння” (1 Кор. 1, 18), тому велика його благодатна сила для прагнення нечистих помислів, для приборкання пристрастей, для відігнання злих духів. “Господи, зброю на диявола, хрест Твій дав Ти нам, бо тремтить і трясеться, не можучи дивитися на його силу”1

Багато святих як свідчить їхнє життя, силою хресного знамення стишували бурю, гасили силу вогню, затуляли пащу звірів, робили нешкідливою смертельну отруту.

Християнин без хресного знамення – що воїн без зброї. Ворог потурає ним, як заманеться. Відтак зрозуміло, з якою набожністю, страхом і любов’ю ми повинні зображати на собі хресне знамення і як багато грішать ті, хто недбало хреститься, “махають рукою” і вони, як говорить святий Іоанн Золотоустий, тільки Бога прогнівлять, а бісів радують (“Цьому маханію, - говорить святий Золотоустий, - біси радіють”).

Та головне, що при всьому цьому треба мати на увазі, що дає силу церковну служінню і домашньому молінню і всім звичаям і обрядам, - це молитовний дух.

Викликати ж морально – релігійні почуття та енергію духу повинна діяльність естетичних сил людини.

Гармонія і краса природи особливо діють на нашу душу умиротворно, і допомагають нам повніше відчувати серцем буття Бога. З євангельських сказань ми знаємо, що Сам Господь Ісус Христос ставився дуже чутливо до краси природи і любив природу. Для молитви Він віддалявся на пагорби, навчав народ на мальовничих берегах моря, на ланах, які красувалися збіжжям, звертаючи увагу слухачів на розкішні лілії Палестини, преобразився на одній з найпрекрасніших гір Палестини.

Поезія, спів, музика, різноманітні види мистецтв також мають благотворний вплив у справі християнського виховання людського серця, якщо вони далекі до гріховності і чуттєвості, не спокушають і збуджують наших пристрастей, а відзначаються всемудрісттю, чистотою та істинністю.

Таким чином, дуже необхідно, аби у всіх учинках та вправах знаряддєвих сил душі палав дух життя, із смиренням і хворобливим припаданням до Бога, Спасителя нашого; а це найліпше усього живиться і зберігається молитвою та молитовними вправами.

Запитання до теми

1. Що таке серце у прямому і переносному значенні? Які властивості характеризують діяльність серця?

2. Як розуміти поняття “ серце- фізичний та духовний центр життя”?

3. Яким буває стан серця у людини грішника?

4. Яким чином формується серце?

Проблемне питання:

Що повинно бути в основі всіх вольових дій істинного християнина?

Список запропонованої літератури:

Еп. Феофан. Путь ко спасению.

Письма Святогорца о горе Афонской. М., 1895

Свят. Тихон Задонский. Творения о серце человеческом. СПб., 1911.

 

Тілесні вправляння





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 222; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.009 с.)