Про виховання волі у християнському дусі

 

Відтак, для того, щоб сформувати означає закарбовувати в ній хороші нахили чи чесноти; смирення, лагідність, терпіння, чистоту, стриманість, милосердя, поступливість, послужливість та ін. – так, щоб вони, розчинившись чи зрісшись з нею, утворили би немовби її природу і щоб, коли щось чиниться волею, чинилося за їхньою спонукою і в їхньому дусі, тобто, щоб вони стали правителями і царювали над нашими ділами.1

Такий настрій волі є найпевніший, найміцніший. Та оскільки він є протилежний гріховному настроєві, то набуття його вимагає праці і поту. Тому й учинки, які відносяться до виховання волі в християнському дусі, переважно спрямовуються супроти головної немочі волі – свавільність, непокірність, нетерпіння іга Христового і повинні відповідати вказаним двом корінним напрямкам; самовідданості і любові.

Відповідно до цих двох корінних напрямків волі знаходиться й образ чи спосіб діяльності християнина. Так, у християнина завжди є два загальні (формальні) початки подвижництва: самоспротив і самопримус; він постійно чинить опір собі у злі примушує себе на добро: виникають у душі гріховні порухи – їх треба припинити: необхідно робити добро, а серце не лежить – треба до цього схилити тощо. І це майже у будь-якій справі християнинові доводиться суперечити, чинити опір у поганому і примушувати себе на добро. Наприклад, випадає нагода допомогти тому, хто втрапив у скруту; сумління підказує: допоможи, але збоку сидить корисливість і твердить; не давай, собі потрібно. Треба подолати чи заглушити цю корисливість і схилити душу на добровільні пожертви.

Так і за будь-якої іншої нагоди. Скрізь треба відривати себе від пристрасного та схиляти на святе, Богоугодне. І в цьому й полягає внутрішня боротьба, спричинена самопримусом і самоспротивом, немовби двома руками. Хвороблива вона, але спасенна.2 Хвороблива тому, що у наверненого “гріх зненавиджений в дусі, але тіло і душа співчувають йому, линуть до нього, тому що вкриті (ще) пристрастями. Добро чи воля Божа полюблені в дусі, але тіло і душа не співчувають йому, відвертаються від нього, або якщо нема і цього, не вміють робити цього.3

З іншого боку, необхідність самоспротиву і самопримусу обумовлюються ще й тому, що навколишнє середовище, в якому християнин покликаний і повинен здійснювати своє рішення служити самовіддано Богові, не лише не сприяють розкриттю й зміцненню принципу самовідданої любові до Бога, але навпаки, збуджує, підтримує, і живить прямо протилежний початок – себелюбство, від якого людина в глибині душі зреклася і відмовилася. Навколо людини навколишнє життя керується початком самозамкнутого егоїзму та розважливого практицизму. “Світ у злі лежить” (Іоанн, 5, 19). “Світ – сукупність звичаїв, просякнутих гріховним пристрасним початком, які є ніщо інше, як ходячі пристрасті.

Тому людині доводиться спонукати себе на всяке добро (Мф. 11, 12), пам’ятаючи заповіт Апостола любові: “Не любіть світу, ані того, що у світі хто любить світ, в тому нема Отчої любові” (1 Іоанн, 2, 15).

Оскільки зло знищується не одразу, а ще довго перебуває в людині, яка навернулася до Бога, то їй заповідується (і мають бути властиві безперервна пильність, розсудливість та бадьорість без будь-яких послаблень. За визначенням преподобного Ісихія Єрусалимського, “розсудливість – це шлях будь-якої чеснотливості і заповіді Божої” розсудливість – це постійне підбадьорення самого себе, аби не допустити чогось гріховного від неуважності і не впасти.

“Розсудливість – це твердий лад розуму і його перебування біля дверей серця”1.

Розсудливість протидіє самим початкам гріха.

Розсудливість набуває поступово, тривалістю у часі та працею; вона народжується переважно від уважного читання Письма і молитви, від навику стежити за собою, пильнувати, обдумувати кожне слово і справу, бути уважним до всіх своїх помислів та відчуттів, спостерігаючи за собою, щоб не впасти в гріх (1 Петр. 5, 8, 9).2 Багато тут допомагає чуткий у душі голос совісті, який попереджує чи вказує на невиправні дії, думки і почуття.

Треба прислухатися до совісті у вчиненні добрих справ, і берегти її в чистоті шляхом самовипробування та пильності3 (самовипробування і пильність – справи, які відносяться до розсудливості). Християнські подвижники радять присвячувати цій важливій справі самоспостереження та самовипробування перед судом власної совісті певний час дня, переважно вранці та ввечері. Про це самовипробування та очищення совісті покаянням говориться в напученні кожному християнинові – ці настанови поміщені в Молитвослові в кінці вечірніх молитов.

Виходячи з цих загальних засад, можна уздоровити й головну хворобу волі – свавільність, непокірність, нетерпіння ярма Христового.

Воля ж Божа відкривається у різних видах послуху, які покладені на кожну людину.

Її перша і найголовніша вимога – це збереження кожним християнином божественних законів чи заповідей за своєю посадою чи званням; потім збереження уставу Церкви та встановлення Церквою звичаїв (святкових днів, постів та ін.), вимог цивільного та сімейного порядку, в яких опосередковується воля Божа як провидіння.

Яким же чином практично здійснюються ці вправи, які зміцнюють волю в добрі і які правила добродіянь слід при цьому виконувати?

“Для цього, – пише єпископ Феофан, – з’ясуй собі усю суму правильних (добрих) справ, можливих для тебе, в твоєму місці, званні, обставинах, разом з розглядом того, коли і як і якою мірою і що можна і треба виконати. Ті, хто набув звичку добродіяння, ніколи нічого не визначають, а роблять завжди те, що Бог пошле, бо все від Бога; Він випадками відкриває нам Свої присуди.

Усе це поки що про добрі справи. Ходіння в них робить людину тільки справною. Але треба ще набути доброго нахилу волі (тобто чеснотливості). Для того, щоб через добрі справи вдаватися до чеснот, треба напружено тримати дух істинного добродіяння, а саме із смиренням і страхом Божим усе чинити за волею Божою і на славу Божу.

Містячи дух істинного добродіяння треба пам’ятати при цьому й основні правила; завжди дотримуватися закону поступовості, неперервності та постійності, тобто починати з меншого і підноситися до вищого і, почавши робити, не зупинятися.

Дотримуючись закону поступовості в добродіянні ми можемо уникнути хвилювання від усвідомлення своєї недосконалості, зарозумілої завзятості у вчиненні подвигів, які понад наші сили, а також і думки, що все вже зроблено, досягнуто вищого ступеня добродіяння; степені ж не мають кінця.

Мета ж – це природність добродіяння, коли вже “закон не лежить” тягарем.

Найуспішніше ж чеснотливості досягають ті, хто сподобився жити разом з чеснотливими, а ще успішніше, якщо у них буде керівництво.

“Знайди побожного і живи з ним і навчишся страху Божому. “Зближуйся з праведними і через них наблизишся до Бога” “Спілкуйся з тими, хто має смирення і навчишся їхніх звичаїв” (Святий Ісаак Сирин). Те саме можна сказати і про будь-яку іншу чесноту.

Добре, судячи про свій характер і місце, вибрати переважно одне добродіяння і триматися його неухильно. Воно буде немов канва, по ній легше переходити і на інші чесноти. Найнадійніше – подаяння милостині та інші види милосердя, бо ніщо так не уподібнює людини до Бога, як благодійництво” (преподобний авва Євагрій)1.

Слід завжди мати на увазі, що цінність хороших справ залежить від їх внутрішнього ладу, їх внутрішнього боку. “Цей внутрішній бік справ охоплює те, як зароджувалися перші думки про справу, як потім вони набували бажань, як доторкалися совісті, як підкорялися і чинили їй супротив, як і чому приймалися рішення і який взагалі дух і напрямок усіх справ усього життя і діяльності. Все це і подібне становить суть справ. Оскільки ж усе це невидиме, то Апостол говорить (Рим. 2, 16), що останнього дня Бог судитиме “таємниці людей”, “потаємне”, не те, що є людина зовні, але що вона є за своїм внутрішнім ладом2.

Початком цього “внутрішнього ладу” добродіяння усіма святими визнавався страх Божий, а кінцем – любов; в середині будуються всі чесноти, одна випливаючи з іншої (у кожної людини по-різному), - але вони неодмінно будуються на смиренному та упокореному покаянні та скрусі над гріхом.

“Це, – за виразом єпископа Феофана, – соки чеснот1”. Такі добродіяння, з таким внутрішнім ладом нахилів, почуттів та думок прямо формує волю і закарбовує в ній чесноти. Але в той же час тримає і дух в постійній напрузі, як тертям збуджується теплота, так і добрими ділами зігрівається старанність. Без них і добрий дух ревності холоне і випаровується. Цьому піддаються як правило ті люди, котрі обмежуються тільки невчиненням зла і неправди.

Зображення кожної чесноти, її властивості, вчинки, ступені досконалості, відхилення – це предмет особливих книг та отцівських настанов. Все це треба пізнавати шляхом читання.

Запитання до теми:

1. Що таке розум. Якою повинна бути діяльність розсудку в християнина?

2. Яку роль у духовних вправах відіграє читання і слухання Слова Божого?

3. Яке значення для нас мають твори святих отців, їхнє життя і життя подвижників Церкви?

4. Яким чином слід оберігати розум від марнотних знань, зайвої допитливості та гордості?

Проблемне питання:

Які вправи і подвиги зміцнюють волю і бажання добродіяти? Який стан людини після її повернення? Яким чином виховувати волю в християнському дусі?

Список запропонованої літератури:

Еп. Феофан. Письма о христианской жизни. М. 1880.

Д. Соколов. Психология греха и добродетели по учению святых подвижников древней церкви в связи с условиями пастырского душепопечения. Вологда. 1905.

Еп. Петр. Указания пути ко спасению.

Патерик Печерский і Четья – Минея.

Ст. Никодим Святогорец. “ Невидимая брань” М. 1904.

Еп. Феофан.Что есть духовная жизнь.

Формування серця