Про початок християнського життя через Св. Хрещення і покаяння і про порядок християнського богоугодного життя

Як починається християнське життя (після хрещення в таїнстві покаяння чи покаянні і наверненні грішника до Бога)

Початок богоугодного християнського життя кладеться в хрещенні. Однак рідко хто зберігає цю благодать: більшість християн втрачає її. В реальному (свідомому) житті одні є більш або менш зіпсутими, з гріховними пристрастями, яким допустили розвинутися і вкорінитися і в інших – може бути, і були покладені добрі початки, але в юнацький період життя від юнацьких нахилів чи спокуси інших забувають їх, звикають до поганого. Усі такі вже мають у собі істинно-християнське життя. Їм знову треба починати її.

Наша свята віра для цього пропонує таїнство покаяння. “А коли хто згрішить, Заступника маємо перед Отцем, – Ісуса Христа Праведника (1 Ін. 2, 1). Згрішив, – пізнай гріх і покайся. Бог простить гріх і знову дасть тобі “серце нове і дух новий” (Єзек. 36, 26). Для християнина іншого шляху нема: або не гріши, або кайся, виправляйся. Судячи з численності тих, хто падає після хрещення, треба сказати, що покаяння стало для нас єдиним джерелом істинно-християнського життя1.

Таким чином навернення людини від гріха до нового благодатного життя звершується через покаяння за вірою в Господа Ісуса Христа Спасителя нашого.

Треба знати, що в таїнстві покаяння в одних християн тільки і зігрівається дар благодатного життя, вже сприйнятого і діючого в них, в інших же покладається лише початок життя. Тут ми розглядаємо покаяння лише з цього останнього боку.

Покаяння, як початок нового благодатного життя, є рішуча зміна на краще, перелом волі, відвернення від гріха і навернення до Бога, чи запалення вогнем ревності про виняткове догоджання Богові, з рішучим відреченням себе і всього гріховного.

Стан грішника

 

Грішника, до його навернення та оновлення в покаянні, слово Боже переважно зображає зануреним в глибокий сон.

Це загальна риса гріховного стану людини.

Тих, хто навертається, до нового благодатного життя, можна розділити на три групи. До першої групи віднесемо тих осіб, котрі після хрещення пішли дорогою тяжких гріхів і пороків, проводять життя в повному богозабутті, занурені в глибокий гріховний сон.

До другої групи віднесемо тих осіб, яких не можна назвати тяжкими чи очевидними грішниками, але які живуть тепло-холодним життям, хоча й не залишили Бога, але старанно служать і світові. За виразом апостола “вони поневолені матеріальним початком світу, живуть за стихіями світу” (Гал. 4, 3; Кол. 2, 8–20).

Для того й другого виду гріховних станів людей дуже характерним є турботливість (опікування) і життя за стихіями світу цього.

Відвернувшись від Бога, людина зупиняється на собі і себе ставить за головну мету у своєму житті і діяльності. Себелюбство стає основною рушійною силою її життєдіяльності. Відпавши від Бога, людина позбавила себе повноти життя, яке вона раніше отримувала від Бога. І вона намагається заповнити чимось утворену в ній порожнечу, вгамувати нічим незадоволену, безперестанну і нездоланну спрагу. Через це увесь свій вік – в праці, у великих і безперестанних турботах, зайняти всілякими предметами та інтересами, аби лишень втамувати спрагу, яка поглинає її, заповнити утворену душевну порожнечу. Предмети і справи навколишнього світу поглинають всю її увагу, увесь час і всю її діяльність. В них вона живе усім серцем і майже ніколи не буває в собі, а все – поза собою, у речах, створених чи винайдених суєтою.

Ця надмірна турботливість у грішника може бути різних видів та відтінків. Порожнеча в розумі, що забув Єдиного Бога, Джерело премудрості і знання, суєтну цікавість та вивідування. Порожнеча волі, яка позбавлена опори в Єдиному, спричиняє багато бажань, прагнення до володіння багатьма речами. Порожнеча серця, яке позбулося насолоди Богоспілкування, спричиняє жадобу до багатьох і всіляких задоволень, пошуки насолод внутрішніх та зовнішніх почуттів. Так грішник перебуває в невинних турботах про всезнання, оволодіння багатьма речами велику насолоду, у постійній круговерті, в якій він крутиться усе своє життя.

Ця суєтна круговерть у турботі про багато речей збільшується і ускладнюється неабияк від суєтного світу, чиї заняття, звичаї, правила, зв’язки, мова, веселощі, захоплення, поняття – все від малого до великого проникнуто пристрастями та пороками, гріхами, які становлять безвідрадне падіння духу миролюбців. Перебуваючи в живій спілці з усім цим світом, кожен грішник потрапляє у його тенета так, що й ворухнутися не по-мирському не має сил.

А ще на більшу біду грішника у цьому світі діє ворог нашого спасіння – “князь світу цього”, єдиний у лукавстві, злобі та досвіді у спокусах, з усім своїм полчищем слуг – темними духами. Через тіло і предметність, з якими змішалася душа після падіння, духи злоби мають до душі вільний доступ, і підступаючи, силкуються продовжити і поглибити перебування грішників у тенетах гріха, у мирських, суєтних і всіляких клопотах, по-різному розпалюють у душі цікавість, самолюбство, самовтіху, аби не дати людині отямитися, розірвати тенета, в які вона потрапила, та осліплення. “Суєта думає лише про одне, – пише єп. Феофан, – щоб те, чим людина поглинута, де її свідомість, увага, серце, – не було Бог, а щось інше замість Нього, щоб прикипівши до цього розумом, волею і серцем, він мав те замість Бога і дбав лише про те і лише тим насолоджувався і володів. Тут не тільки тілесні і душевні пристрасті, але й на перший погляд благовидні речі, от-як: вченість, художність, житейськість, – можуть бути оковами у яких сатана тримає осліплених грішників у своїй владі, не даючи їм отямитися1.

Якщо подивитися на грішника з його внутрішнім настроєм і станом, то виявиться, що він іноді й багато знає, але сліпий щодо справ Божих і справи його спасіння, що він хоч безперестанно у турботах і клопоті, але бездіючий, і безпечний відносно влаштування свого спасіння, нечутливий до всього духовного. Гріхом уражені всі сили його істоти і в ньому переважає духовна засліпленість недбалість і черствість. Він не бачить свого стану, а тому не відчуває і загрози своєму становищу і не думає, яким чином від неї спекатися.

Крім вказаних вище двох груп тих, хто навертається від гріха до новоблагодатного життя, може бути ще третя група осіб: це ті, котрі можуть бути названі кращими з середовища християн. Це ті християни, які і в дитинстві жили чеснотливо і, зростаючи, зберегли себе невинними і старанно служили Господові. Але й таким особам необхідне навернення у смислі сходження на шлях свідомого і саможертовного догоджання Богові. Для кожного без винятку християнина настає у свій час такий період життя, коли він повинен свідомо і вільно сприйняти усе те, що він чув до цих пір про християнство і його вимоги, вільно запалитися вогнем ревності до Богодогоджання, набути тверду рішимість іти шляхом християнських чеснот.

 

Благодать Божа і її значення і відродженні людини

 

Хоча й людині для морального життя даний євангельський моральний закон, який чітко вказує їй шлях до спасіння і поданий живий моральний ідеал в Особі Самого Господа Спасителя, що спонукає її до наслідування, однак, усього цього мало для того, щоб почати і продовжити нове богоугодне життя. Людина в природному і ушкодженому стані сама по собі морально відродитися не може. Для навернення грішника до Бога і спасіння вимагається участь ще особливої Божественної допомоги. Ця допомога і подається в благодаті Божій, “яка немічних уздоровлює” і “бідних збагачує”.

Під іменем благодаті мова йде про спасенну силу Божу, яка подається з волі Бога Отця через Сина в силу звершеного Ним відкуплення у Св. Дусі. Оскільки спасіння кожної людини на землі твориться переважно діяльністю Духа Утішителя, то й благодать як сила, яка подає людині спасіння, приписується, головним чином, Святому Духові.

Необхідність благодаті – початку, продовження і морального удосконалення людини на всіх ступенях її морального подвигу – не підлягає сумніву. Слово Боже вчить, що сам початок богоугодного життя є плід благодатної дії на людину. “Без Мене не можете творити нічого” (Ін. 15, 5) – говорить Спаситель. Інші вислови Св. Письма чітко показують необхідність благодаті для самого початку нашого морального життя. Людина не може сама почати моральне життя подібно до того, як погане дерево не може приносити добрих плодів. Початок і джерело нового благодатного життя не можуть полягати і самій людині, її совісті і розумі і самовільне зародження духовного життя в людині неможливе, як неможливим визнається самовільне зародження життя в навколишній природі. Життя може породжуватися тільки життям. Цей закон стосується і духовного життя, а не лише фізичного. Але благодать необхідна не тільки для початку морального життя, але й для її продовження, зміцнення і зростання цього життя. Як розвиток тілесного життя людини обумовлюється притоком у неї і засвоєнням у ній наявних життєвих початків, так і моральне відродження не може обійтися без зовнішньої благодатної допомоги. “Як різка не може учинити плоду в собі, так і ви, якщо у мені не перебуватимете” (Ін. 15, 4).

Однак, діями благодаті Св. Духа не виключається дія і самої людини у справі її морального відродження. Благодать Божа діє в людині, не примушуючи, а лише викликаючи власною діяльністю ту енергію духовної сили в її душі, та рештки добра, які залишилися в її душі після падіння. Це підтверджується Словом Божим. У притчі про сіяча і насіння Спаситель вчить, що слово Царства Небесного, вносячись у серця людські одним сіячем, по-різному проростає залежно від різного стану і нахилу сердець. У притчі про скарб на полі Ісус Христос хоча й говорить, що скарб Царства людина отримує готовим, але разом з цим вказує і на власну діяльність з боку людини. Людина, знайшовши скарб, радіє знахідці, іде і продає все, щоб купити цей скарб. Подібно до цього і Царство Небесне береться силою, зусиллям і хто докладає зусиль, здобуває його (Мф. 11, 12).

Св. Отці також вказують на необхідність самостійної участі людини в процесі морального відродження. “Бог силоміць не тягне нас, – говорить св. Іоанн Золотоустий. – Він дав нам владу вибирати погане і добре, щоб ми були добрі вільно, бо, де нема волі, там нема і чесноти. Треба переконати душу, щоб вона з власної волі робилась доброю”. Таким чином, моральне життя християнина є витвір двох діючих сил: головної – благодаті, і вторинної – яка сприяє людській свободі.

В міру участі свободи моральне життя християнина проростає з більшим або меншим успіхом і плодами1!