Біблійний погляд на природу людини.

 

Згідно з зрозумілим біблійним ученням людина є двоскладна істота: вона – єдність поєднання душі і тіла, двоєдина, духовно-тілесна, особиста істота. Тіло людини взято від землі і тому по своїй суті воно поріднене з усім земним, воно живе і розвивається, скоряючись законам землі (матеріального світу). За своєю ж душею людина є «дихання Боже», образ і подоба Божа, образ і подоба свого Творця, найвищого і найдосконалішого Особистого Духа.

Душа і тіло в людині перебувають в якнайтіснішій єдності. Такою створена людина за Божественним провидінням для життя і духовно-морального вдосконалення в земних умовах (видимого світу). Складаючись з душі і тіла, як духовно-тілесний організм і вільна особистість, людина є зв’язна ланка двох світів: світу невидимого, духовного, і світу видимого, матеріального. Тіло людини є істотним доповненням її духовного початку – душі.

Все духовне життя душі в земних умовах знаходить свій вияв у тілі. Будь-яка життєдіяльність душі здійснюється не сама по собі, не ізольовано від матеріального світу, а тільки в тілі і через тіло.[1]

Істотними ознаками чи якостями духовного початку в людині – її Духа чи душі є: розум чи самосвідомість, свобода волі і моральне почуття (моральний закон в душі) чи сумління.

Самосвідомість.

Будучи істотними якостями чи властивостями душі людини самосвідомість, свобода і моральне почуття є і необхідними умовами моральної діяльності. Де немає цих умов, там не може бути і мови про моральні чи аморальні учинки.

Особа, здатна і зобов’язана до моральних дій, повинна бути у своєму розумі, повинна усвідомлювати себе, справжнє своє становище і свої дії. Хто поза собою, не в своєму розумі і не усвідомлює себе, того дії не можуть вважатися моральними. До таких належать слабоумні, розумово розладнані, занурені в сон. І дії тварин, чи будуть вони корисні для людей і самих тварин чи шкідливі, ми назвемо природними, але не моральними. Це тому, що тварини діють не свідомо, а за інстинктом і не з вільного вибору, а за властивостями і законами своєї природи.

А втім, свідомість у людини повинна бути не лише така, коли вона відрізняє себе, як таку (як особистість), але повинна бути ще свідомістю власне моральною, що зветься самосвідомістю, - коли людина усвідомлює себе особою, зобов’язаною до цілеспрямованої діяльності до справ, за які треба нести відповідальність1. Ось чому малі діти, котрі ще не мають такої самосвідомості, у всьому поганому вибачаються (і їхні діти ще розцінюються як моральні) і у них немає усвідомлення відповідальності за свої провини.

Про християнську самосвідомість.

Людина-християнин своїм християнським званням зобов’язується мати особливу християнську самосвідомість – самосвідомість християнську. Те, що вона повинна бути в ній особлива, видно з того, що у відродженні вона стала іншою – новою («новою істотою», вдруге народилася водою і духом), новою не мисленно, але ділом, усім своїм духовно-тілесним єством. Тому вона повинна переродитися у самосвідомості.

Що повинно входить в склад цієї самосвідомості видно з того, якою вона увійшла в купіль хрещення чи покаяння, і якою вийшла з нього, або чим стала в ньому. Гинула - і ось визволена; була у ранах – і зцілена; була відкинута – і прийнята у синівство: сваволила – а тепер зв’язала себе послухом за обітом.

Все це повинно відгукуватися в її серці і складати в сукупності саме те, чим вона відчуває себе у Христі Ісусі. Християнин перебуває в почутті зцілення і свободи. Він повинен усвідомити себе «Христовим рабом», працювати і трудитися немовби від його особи, перед Ним і задля Нього. Вся самосвідомість і вся життєдіяльність християнина – у Христі і з Христом – так, щоб з Апостолом говорити: «вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2,20). Ця християнська самосвідомість і відчуття життя Христового, усвідомлення усиновленості Богові було таким сильним у багатьох перших християн, що на всі питання мучителів вони лише відповідали: «Я раб Христовий.» «Я раба Христова».

Ось перша риса християнської моральності чи перша властивість особи, діючої по-християнськи, - її християнська самосвідомість. З усвідомленням себе «Рабом Христовим» християнин чинить подвиги в цьому земному житті.

Із зникненням указаної самосвідомості, дії християнина, якщо й не стають поганими, то гублять більшою чи меншою мірою християнський характер і вступають в розряд загально моральних. Тим часом, християнин є не тільки особа загально моральна, але й моральна по-християнськи.

«Якщо, таким чином, від такої самосвідомості отримує свій характер уся діяльність християнина, то світло його повинно палати в душі його, не згасаючи, не зменшуючись, а зростаючи під самий кінець життя» (єп. Феофан).

Тому-то святитель Тихон Задонський написав таке правило для своєї пастви: «коротке напучення, що кожному християнинові з дитинства до смерті треба завжди тримати в пам’яті: пам’ятай

1) що при святому хрещенні через хрещених батька й матір ти зрікся від сатани, і всіх справ його, і всього служіння його, і всієї гордині його, і це учинив триразовим відреченням;

2) зрікшись сатани, ти триразово обіцяв служити Христу Сину Божому, з Отцем і Святим Його Духом».

Отже ти на хрещенні записався на службу Христові присягнув так, як воїни та інші стаючи на службу, присягають[2]

 

Вільна самодіяльність чи самовизначення (свобода)

 

Душа людська має три сили, три здатності: розум, почуття і волю.

Воля становить внутрішню засаду наших дій. Під волею, в вузькому смислі, йдеться про здатність душі свідомо, зважено і вільно, - за власним вибором і рішучості, - визначати себе до діяльності. Та властивість душі, за якою вона може керувати своєю волею, підносить свободу людського духа[3]. Таким чином, свобода є сила морального самовизначення нашої душі, нашого «Я», яка стримує наші бажання і дії чи посилює їх, зупиняє нашу волю чи збуджує її до діяльності[4].

Свобода надає морального характеру нашим учинкам. Вона становить необхідну умову моральності. «Для морального життя людини, - говорить відомий педагог К. Ушинський, - свобода також необхідна, як кисень для фізичної»[5]. Якщо нема свободи – нема і моральності. Дія, звершувана за примусом і невільно, не може мати моральної оцінки.

Моральна свобода і її різні стани.

Після сказаного очевидно, що для людини, аби бути моральною особою, моральною особистістю – необхідно треба бути господарем своїх дій, розпоряджатися ними за своїм розсудом, згідно з певною моральною метою і моральною вимогою, а не бути веденою течією зовнішніх обставин, чи своїх внутрішніх душевних рухів.

Наша воля тоді вільна, коли вона в усіх своїх діях іде слідом за моральним законом.

У світі морального закону в людині свобода може бути в різних станах чи видах.

Необхідно розрізняти троякий стан моральної свободи людини: 1) свободу формальну, чи психологічну. 2) свободу реальну чи суттєву, і 3) свободу ідеальну чи Істинну (свободу духа).

Формальна свобода.

Формальна свобода є свобода вибору, тобто здатність людини добровільно спрямувати себе до діяльності в тому чи в тому напрямку: в напрямку добра чи зла, робити себе рабом Божим чи рабом гріха.

Святе Письмо в бутті формальної свободи в людині передбачує безсумнівний і загальновідомий факт. Свобода становить істотну рису людської природи. Бог наділив свободою людину при самому її творінні. Так, створивши людину, Бог сказав їй: «від усякого райського дерева ти можеш їсти, від дерева ж пізнання добра і зла не можна». Ще чіткіше говориться про це в книзі Повторення закону, «Ось я сьогодні подав тобі життя добро, смерть і зло... Заповіді Господа Бога твого. Вибери життя, щоб ти жив і потомство твоє»(Повт. Закону. 30, 15-19)

«Якщо ж хочеш увійти в життя вічне, виконуй заповіді» (Мф. 19, 17) – говорить Господь заможному юнакові «Бог – говорить св. Іоанн Золотоустий – силоміць не тягне нас...

Він дав нам владу вибирати погане і добре, щоб ми були добрі вільно. Душа, як цариця над собою і вільна у своїх діях, не завжди підкоряється Богові, а Господь не хоче силоміць і всупереч волі зробити душу чеснотливою і святою. Бо, там, де нема свободи, там нема і чеснотливості. Потрібно переконати душу, щоб вона з своєї волі стала доброю»

Свобода вибору підтверджується і самоспостереженням людини. Коли ми чинимо яку-небудь дію, то відчуваємо, що ми самі одважились на цю дію і звершуємо її, - що ніщо ані зовні, ані зсередини не примушує нас до неї з невідворотною необхідністю, що ми могли би чинити й інакше, аніж учили. Таким чином, буття свободи волі людини доводиться насамперед самосвідомістю людини, її впевненістю у своїй здатності визначати себе для діяльності. Кожна людина говорить про себе: я хочу, я не хочу, і усвідомлює при цьому, що вона вільна чинити так або інакше.

Другий факт, який доводить свободу людської волі, це розкаяння, а разом з цим й існуючі у всіх людських суспільствах покарання злочинів. Якщо людина невільна чинити певну дію, якщо вона не є причина її, то навіщо їй розкаюватися і за що карати її? Розкаяння – це жаль за тим, що я учинив так-то, а не інакше. Отже, воно є невільне визнання того, що я міг би учинити й інакше.

Таким чином, наша свобода волі – це не безпричинне хотіння, а вибір між різними мотивами. І ця здатність самовизначення, вибору того чи іншого мотиву та рішення – є формальна (чи психологічна) свобода.