Вчення Святого Письма, святих отців та подвижників Церкви про молитву і про те, як навчитися молитви

 

У молитві зосереджуються і з’єднуються усі подвиги християнина, завдяки їй він як найтісніше з’єднується в єдиний “дух з Господом” (1 Кор. 6, 11). Тому у християнському подвижництві нема нічого важливіше молитви. Отже, кожному християнинові з самого початку його свідомого і самовідданого християнського подвигу богоугодного життя слід вправлятися у молитві, навчитися правильної молитви.

Молитва має різні ступені. Спочатку вона тільки молитвослівна (словесна) чи тілесна молитва і полягає, головним чином, у читанні молитов, стоянні, поклонах.

Але разом з молитвослівною молитвою має іти і прищеплюватися розумно-сердечна молитва. Це другий ступень молитви. Тут розум привчається до зосередженості, розуміння вникати у слова молитви і виголошувати її свідомо без розпорошеності в думках (мислима) (духовна молитва). Від уваги ж з часом і зігрівається в серці (з’являється сердечна теплота) і слова молитви виголошуються вже з відповідним почуттям, як свої власні1.

Духовно – сердечна молитва поступово, з часом, набуває самостійності, і є то діяльною, трудовою, яка твориться власними зусиллями, то саморухомою, яка сама спадає на думку (коли вона сама по собі стоїть і діє). Така молитва, коли молільник входить розумово всередину в серце, і перебуває в молитовному почутті, не розпорошуючись ні на що зовнішнє, - і є молитвою в своєму справжньому вигляді.

Межа (мета) молитовної праці – набувати у серці не зворотного, тихого і щирого (молитовного) почуття до Бога2. Коли це молитовне почуття стане безперервним, тоді починається духовна (саморухома) молитва, яка є дар Духа Святого і останній ступінь молитви, осягненої розумом. (Є ще особливий вид молитви, яка подається особливим обранцям Божим, - вона переходить межі свідомості, так зване, “захоплення розуму”, “здивування”, стан екстазу.)3.

Щоб набути дару істинної молитви, треба знати, що є головне в молитві, і в чому її сутність. За вченням святих отців суть молитви – це піднесення розуму і серця до Бога, звідси головне й істотне в молитві – перебувати в серці розумом перед лицем всюдисущого і всевидячого Господа і молитися припадаючи до Нього з почуттям удячності, чи славослів’я, чи прохання, чи скрухи, чи страху, чи сподівання, чи якогось іншого почуття, яке стосується Господа. Коротко: “Перебування перед Богом з духовним серцем у стані побожності і припадання до Нього у стані болісного (сердечного) почуття” – ось найважливіше і найістотніше в молитві. Головне в молитві – почуття до Бога від серця.

Багато хто забуває, що сила молитви і її значення не в механічному виголошуванні слів, а в думках і почуттях.

Декотрі старанно дбають тільки про слова, стан тіла і вичитування кількості молитов, вважаючи молитву якоюсь зовнішньою, чисто формальною справою. За молитву вважають саме лише зовнішнє, переважно без думки і почуття, вичитування язиком благочестивих молитовних слів. Таким чином, наші уста, наближаються до Бога, але серце перебуває далеко і розум провиджує не Господа, а блукає і розноситься в думках, язик читає або вухо слухає слова молитви (наприклад у церкві), а думки блукають хтозна куди. Чи почує Бог ту молитву, якої не вислуховує і той, хто сам вигукує її.

Бувають і такі з-поміж виконавців молитовного правила, котрі щоденно прочитуючи багато молитов без участі серця, через це вважають себе благочестивими, набожними, а інших принижують, хоч і самі не кращі від них у своєму поводженні. Така молитва розвиває в них лицемірство, фарисейство, брутальність1.

Слід твердо пам’ятати, що без уваги молитва не молитва. Якщо Господа нема на увазі, то й молитви нема, навіть й коли ми багато слів висловили язиком2.

Отже, треба, щоб молитва йшла з серця, а не лише висловлювалася язиком і мислилася розумом. Така молитва – це життя духа. Тільки тоді дух живе, оживляється єднанням з Богом, перебуванням в Бозі, коли моляться такою істинною розумово-сердечною молитвою.

Що ж треба для того, аби набути істинну молитву?

Християнинові треба твердо пам’ятати важливість молитви, про те, що молитва – дихання душі, що вона є, так би мовити, духовний барометр його релігійно-морального стану, дзеркало його духовного поступу. Хто не дбає про молитву, той ще не почав жити духовним життям.

Для набуття молитви слід мати насамперед сильну і палку старанність за спасіння, пам’ять про Бога і страх Божий3.

Важливими і невідкладними умовами успіху в молитовному труді є:

Постійність та неперервність таких дій, а не так, що, беручись до старанних вправлянь у сердечній молитві, невдовзі схолонути і кинути. Поступовій та правильній молитві дуже протидіють як наша ушкоджена природа, так і впалі ангели (біси), які силкуються тримати нас у неволі пристрастей та гріха.

Для того, щоб була постійність та неперервність молитовного труда, слід озброїтися терпінням та самопримусом, надихаючись надією та сподіванням, що Господь, бачачи нашу працю над молитвою і старанність, дасть, нарешті, постійну сердечну молитву.

Отже, для того, щоб набути істинної молитви, необхідна постійна, самопримусова, терпляча і обнадійлива праця. Хто не трудиться в молитві, до того вона не прийде. Святі отці багато трудилися в молитві і цими трудами зігрівали в собі молитовний дух4.

Преподобний Макарій Єгипетський пише, що, хто не має духовної молитви, тому “належить примушувати себе на молитву” і “що в такому випадку Бог, бачачи, що людина посилено подвизається і проти волі серця приборкує себе (тобто свої думки, їхню розсіяність), дає йому істинну молитву”, тобто нерозпорошену, поглиблену, коли розум невідступно у серці перебуває перед Богом5.

До молитовної праці треба підібрати і читання таких книг, в яких говориться все про молитву і молитовні дії.

Очищення серця та успіх у молитві ідуть разом. Сама молитва не буває в досконалості, а разом з усіма чеснотами. Дім істинної молитви – чисте серце, спокійне сумління, піклування про всяку чесноту та засіювання їх у серці. Із удосконаленням чеснот, удосконалюється і молитва. Найголовніші чесноти: страх Божий, ціломудрість, смирення, лагідність, скруха, стриманість, терпіння, любов… Коли вони будуть, з’являться й інші чесноти, а з ними й істинна молитва1.

Для того, щоб набути істинної і не розпорошеної молитви, треба знати, які причини розсіяності думки, розпорошеності уваги на молитві?

Людському розумові, в його впалому стані притаманні рухливість та “схильність ширяти скрізь”. Коли ж вникнути у звичайний стан нашої душі, то побачимо, що в ній безперестанно бігають думки, з’являються всілякі бажання, а під ними обома метається серце в почуттях, які щомиті його тривожать. Цей звичайний потік душевних рухів з силою вторгається і заважає нам звершувати уважну молитву.

Таким чином, коли ми стаємо на молитву, то усталений навичок постійної розпорошеності душі дає про себе знати, і нам коштує неаби -яких зусиль та праці хоча б на якийсь час зосередитися на словах молитви.

Друга і найближча причина розсіяної молитви – це наша байдужість до молитви, впадання у лінощі, розслабленість волі та уваги, відсутність старанності до набуття молитви. і буває, що як тільки ми стали на молитву, як вже після кількох слів розум тікає з серця і від пам’яті Божої і починає нестися та блукати думками скрізь.

“Не дорожить душа молитвою і поспішає відбутися від неї чим скоріше, бурмочучи її як-небудь2.

Крім указаних природних причин розсіяння думок на молитві винуватцем безсумнівно є і диявол, який усіляким чином намагається завадити християнинові молитися Богові з неослабленою увагою і зі щирим почуттям.

Неуважність окрадає молитву. Хто помолився неуважно, відчуває в собі безвідрадну порожнечу. Хто молиться з постійною неуважністю, позбувається усіх духовних плодів, які, як правило народжуються від уважної молитви, засвоює собі стан сухості та порожнечі. З цього стану народжується холоднеча до Бога, смуток, послаблення віри, затьмарення розуму, і від них мертвість до духовного життя. Все це, разом узяте, служить явною ознакою, що така неуважна молитва не приймається Богом. “Як же ти хочеш, - говорить Іоанн Золотоустий, - щоб Бог почув твою молитву? Чи ти думаєш, що Бог буде слухати молитву, якої ти сам не слухаєш?”3

Найвірнішим і найдієвішим засобом супроти неуважності та блукання думок на молитві є постійна пам’ять про Бога і страх Божий. У кого закарбується у серці пам’ять про Бога, - говорить преподобний Симеон Новий Богослов, - той може утримати від блукання і свою мислительську силу4.

пам’ять про Бога особливо потрібна на молитві, аби звершити її,не відволікаючись. Тому треба, приступаючи до молитви, встановити себе в пам’яті Божій відповідним приготуванням.

Неуважність (розпорошеність) і холодність під час молитви, на які багато хто скаржиться, майже завжди виникають через те, що ми починаємо наші молитви без попереднього приготування до них, а одразу ж від суєти наших справ беремося до звершення молитви.

Приступаючи до молитви, слід поставити себе у присутність Божу, викликати в собі страх Божий і набожність (перед Ким я стою? З Ким одважуючись бесідувати?) І потім, виявивши увагу перед лицем Господа, і надихаючись живою вірою та сподіванням, - звертати до Нього звідти свою молитву з почуттями, які при цьому пошле Бог.

Коли молишся лише внутрішньо чи водночас і зовнішньо, то будь упевнений, що Господь тут, біля тебе і в тобі, і чує кожне слово, хоча і про себе, аби лише ти подумки говорив: говори від усього серця, щиро осуджуй себе, без найменшого виправдання, май віру, що Господь помилує тебе – і не залишишся не помилуваним (вірно, додає Іоанн. – Взято з досвіду).

Під час молитви треба мати такий настрій віри, щоб бодай на мить не було в серці таємного сумніву чи потаємної думки, ніби Бог нас не слухає, але щоб під час усієї молитви душа уявляла собі Бога перед собою і побожно бесідувала з Ним, як з Царем.

Молячись отаким чином Богові, святі подвижники радять стояти перед Ним без образів, зовсім не зображати Його, а, зібравшись розумом у серці, мати переконаність, що Він поблизу, усе бачить, усе чує. Тому що Бог є Найчистіший Дух, Всюдисущий. Тому не можна уявляти в образах під час молитви наприклад, Святу Трійцю, і все, що відноситься до Божественної істоти.

А яким же чином, запитає дехто, ікони, чи потрібні тоді зображення Спасителя, Божої Матері, святих угодників, коли подвижники говорять про те, що слід навчатися “безвидного моління”? Без сумніву, ікони потрібні, і дуже потрібні. І ось чому. Людина – не ангел, вона духовно-тілесна істота і має почуття та уяву, які повинні також брати участь у молитовних діях, котрі також треба освячувати як розум і волю і які вимагають належної їм їжі, як і інші сили душі і тіла. Погляд на святе зображення освячує нам почуття і привчає уяву до гідних, святих і піднесених зображень. Святі ікони, подібно до творів, служать нагадуванням нам про Христа Спасителя, про звершене Ним спасіння, а зображення на іконах деяких подвигів святих і самих святих і Божої Матері служить для короткого нагадування про них (особливо для тих, хто не знає грамоти). Ще святий Григорій Двоєслов говорив: “що писання для тих, хто вміє читати, то живопис для простих людей”. Точно, святі ікони – проповідь, незмовкна і сильна проповідь, яка дає поживу розуму і яка по – особливому заторкує серце.

Таким чином, дивлячись на святі ікони, ми скоріше зосереджуємося на молитву, входимо в молитовні почуття і збираємося розумом в серці в передчутті Господа (чи Божої Матері, чи святих подвижників).

Треба трудитися над тим, щоб наше серце на час молитви було в якомусь-небудь релігійному почутті. Молитва тоді буває неуважною, коли серце зігріте молитовним почуттям до Бога, і “помисли тоді непокоять і все ходять навколо почуттів”1. Щоб прищепити до серця почуття і тим прикути увагу, використовуються коротенькі молитви і молитва Ісусова.

Для того, щоб зосередитися на словах молитви, треба звершувати своє молитвослів’я непоспішно, побожно. Якщо мало часу залишається для молитви, то краще прочитати менше молитов, але осмислено і з почуттями, аніж багато без належної уваги.

Особливо сприяє збереженню уваги під час молитви досить неквапливе виголошення слів молитви. “Виголошуй слова неквапливо, - радить святитель Ігнатій Брянчанинов, - щоб розум з великою зручністю міг мати своє звершення в словах молитви, щоб він не услизав з жодного слова, - висловлюй слова в голос, коли ти молишся наодинці; і це сприяє збереженню уваги.

У щоденному молитвуванні християнинові треба мати певне домашнє молитовне правило.

Правило вечірнього, раннього і денного молитвослів’я необхідне, по-перше, з огляду на нашу неміч, щоб, з одного боку, не вдаватися в лінощі, а з іншого – тримати своєю мірою ревність.

Відносно розміру домашнього молитовного правила, то спочатку, не слід набирати багато молитов, “Ліпше виконувати, як слід, незначну кількість молитов, - говорить єпископ Феофан, - аніж багато, які виконуються наспіх, від чого важко утриматися, коли їх набрано в міру, в шалі молитовної старанності”2.

Для початківців єпископ Феофан вказує на молитовне правило, дане самою Церквою; виконання покладених в Молитовнику ранніх молитов і молитов тих, хто іде спати.

Виконуючи молитовне правило, ”треба всіляким чином уникати формальності і механізму в молитві”3. Треба остерігатися, щоб у цю живу і життєву справу, якою повинна бути молитва, не прокрався бездушний формалізм, і молитва, поставлена у певні рамки і зміцнена звичкою, не обернулася згодом і сама на жертву звички.

Виконуючи своє правило, - пише єпископ Феофан, - не майте в думці те, щоб лише вичитати собі належне, а щоб у душі викликати і зміцнити молитовне почуття. Для того, аби це вийшло треба:

- читати не поспішно, а немовби на розспів.

- вникайте у кожне слово, і відтворюйте у свідомості не лише смисл того, що читається, але й викликайте відповідне відчуття.

- для того, щоб усікти в собі бажання до поспішного читання молитви, поставте перед собою завдання читати не те чи те, а просто стояти чверть години у стані читання молитов, а можна півгодини, годину – скільки, як правило ви вичитуєте і потім не турбуєтеся, скільки прочитали молитов.

- для того, щоб сприяти порухам молитовних почуттів, потрудіться у вільний час перечитати, обдумати і відчути всі молитви, які входять у ваше правило, щоб, коли почнете читати їх на молитовному правилі, вам були відомі святі помисли і почуття, які містяться в них.

- в міру того, як ви звикнете молитися належним чином, у вас виникатимуть і свої, молитовні до Бога звернення, заклики. Ніколи не пропускайте без уваги цих піднесених почуттів до Бога, але щоразу, коли вони з’являтимуться, полиште читання і моліться своєю молитвою, впереміж з поклонами.

Молитва і за молитовником з увагою і з відповідними думками та почуттями, і молитва своя, особиста – приємні Богові. Але молитва не книжна, а своя, особиста, ближча до суті справи і плідніша1.

- для того, щоб звикати до своєї не книжної молитви – не читайте молитви за молитовником без перерви, а переривайте їх своєю, особистою молитвою з поклонами, чи це доведеться зробити всередині молитов чи з кінця.

- дуже корисно завчити ранні і вечірні молитви і деякі псалми напам’ять, аби можна було молитися без молитовника, і, не розбігаючись очима, стояти в духовному звертанні до Бога. В такому випадку молитовник кожного часу і в будь-якому місці (у вашій пам’яті).

- про всяк випадок треба вміти, як скорочувати правило. Коли справи не дозволяють звершити цілком молитовне правило, то звершуйте його скорочено. А поспішати ніколи не треба, аби лишень при цьому не було потурання лінощам. Бо в ту ж саму мить і ворог тут як тут: він іде за вами в молитовний куток і немовби за руку буде тягнути від моління, переймати себе всілякими згадками про те, що слід зробити те і те…2.

- не жалійте себе для молитви навіть тоді, коли увесь день провели в трудах, задля Господа знехтуйте і тілесним спокоєм.

Якщо поквапитесь на молитві для тілесного спокою, то втратите і тілесний спокій, і душевний.

Треба спонукати серце до молитви; а то інакше воно зовсім висхне. “Учіться молитися – повчає прот. І. Сергієв, - примушуйте себе до молитви; спочатку буде важко, а потім, чим більше будете примушувати себе, тим буде легше; але спочатку завжди треба примушувати себе”3.

- під час домашньої молитви інколи молитва зовсім не йде на -пам’ять. Для цього, - радить єпископ Феофан, - треба трохи, на кілька хвилин, відкласти її, аби краще зосередитися. “Якщо і після цього не йде, - примушуйте себе виконувати молитовне правило силоміць. А то може трапитись ось що: нині неохота, - завтра неохота, а там і зовсім молитві кінець. Цього остерігайтесь і змушуйте себе на добровільну молитву. Постійні зусилля долають усе1.

 

 

Про суспільну (церковну) молитву чи суспільне богослужіння

 

 

Крім особистої чи домашньої молитви, яка за вченням Христа “звершується в грішній кімнаті із зачиненими дверима” (Мф. 6, 6) і може звершуватися християнином також і в кожному місці, християнинові треба взяти участь в суспільній молитві, яка звершується в храмі на зібранні віруючих.

Суспільна молитва в релігійному житті християн має величезне значення. Важливість і значення суспільної молитви (суспільне богослужіння) підтверджується словом Божим. Сам Бог встановив суспільне богослужіння для людей ще у Старому Заповіті. Ісус Христос Сам відвідував синагоги і Єрусалимський храм і молився не лише на самоті, але й перед народом (при воскрешенні Лазаря) і серед своїх учнів (на таємній вечері). Заснувавши новозавітну Церкву, Він обіцяв благодатно бути присутнім там “де двоє чи троє зібрані в ім’я Його” (Мф. 18, 20). Перші християни, за свідченням “Діянь апостолів”, усі одностайно перебували в молитві і молінні і “щодня одностайно перебували в храмі” (Діян. 1, 14; 11, 46).

Церковні служби своїм чином і змістом молитов, читань і пісноспівів вселяють глибоку вдячність і любов до Бога і взаємне спілкування і любов християн одне до одного2.

Суспільна молитва в храмі має велике значення у вихованні молитовного духу. Вся обстановка храму,- його богослуження, обряди і священнодії – налаштовують християн на молитву.

Віруючий християнин відчуває в храмі особливе віяння благодаті Божої. Церква, за словами І. Золотоустого, - дім Господній, скарб благодаті3.

 

Тут у храмі – єдине на потребу; тут притулок від суєти і житейських бур; тут тихе пристановище для душ, які шукають спасіння, тут світло, просвітлення, очищення душ, тут роздавання благодатних дарів Святого Духа.

Храм для християнина – зосередження духовного світла, благодаті, миру, життя Божого, освячення і святості, духовного і тілесного оновлення, сили, духовної мудрості. Тут проливаються безперестанні потоки благодатного життя; тут тече джерело безсмертя; тут чаша життя і хліб життя1.

Сила і дієвість суспільного богослужіння залежить від того, що в церковному зібрання молитва проливається від Святого Духа, що живе особливо в Церкві, чи християнському суспільстві та недостатність одного покриваються міцністю та досконалістю молитви усіх віруючих. “Для того й ми збираємося в Церкві, - говорить святий Іоанн Золотоустий, - аби успішніше схилити Бога на милість, тому що молячись самі по собі, ми буваємо слабі, а підносячи молитви в союзі любові, благаємо Бога дарувати нам те, що проситься.”

“Молячись самі по собі, ми буваємо слабі, а коли збираємося стаємо сильнішими… Багато може спілкування з Церквою, і хто не може зробить чогось сам собою, те зроблять разом з іншими2.”

Деякі говорять: не обов’язково ходити молитися в церкву, можна помолитися і в дома. “Ти обманюєш сам себе, людино, - говорить святий Іоанн Золотоустий. – Саме “Господи помилуй” – промовлене в церкві, разом з собором віруючих, варте цілої сотні земних поклонів, твоєї самотньої келейної молитви. Чому так? Тому що Сам Христос сказав: “Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє там і Я посеред них”. (Мф. 18, 20).

“Можна, звичайно, молитися вдома, - говорить той самий святитель, - але ти не можеш молитися тут так, як молишся в церкві, де зібрано стільки осіб, де підноситься до Бога одностайний голос. Ти не так скоро будеш вислуханий, молячись Господу один, як молячись разом зі своїми братами; бо тут є щось більше: одностайність, згода, союз любові, молитви священиків. Для того і священики стоять, щоб молитви народу, будучі слабкі, з’єдналися з їх найсильнішими молитвами, разом з ними дійшли до неба. Така молитва має значно більшу міцність, більшу сміливість, аніж домашня молитва (пор. 1 Кор. 1, 10; Діян. 12, 5). Під час суспільної молитви не лише люди підносять свій голос, але й ангели припадають до Владики і архангели моляться3.”

Суспільне богослужіння важливіше від приватної молитви і в тому відношенні, що вона складніша і повніша останньої. Тут не лише підносяться молитви і співаються піснеспіви, але й звершуються численні богослужбові дії і проповідується слово Боже. Проповідування слова Божого – це необхідна частина суспільного богослужіння; без нього віруючі не можуть свідомо і розумно засвоювати собі таїнства християнської віри і домагатися успіхів в благочесті. Тому-то Господь Ісус Христос залишив апостолам заповідь “іти у світ і навчити всі народи, навчаючи їх виконувати все заповідане Ним” (Мф. 18, 19-20; Мк. 16, 15).

Головна ж причина того, чому суспільна молитва чи суспільне богослужіння важливіша особистого, полягає в тому, що під час суспільного богослужіння звершуються таїнства, без яких християнин не може спастися. Особливо велична, урочиста і спасенна для християнина божественна літургія, коли Господь зіходить на животворчий престол і звершує найвище чудо Свого милосердя, перетворюючи хліб і вино на Свої Пречисті Тіло і Кров, сподобляючи віруючих їх причастя на відпущення гріхів і на життя вічне. Тоді воістину храм стає небом.

Літургія і взагалі Богослужіння нашої Православної Церкви ставлять нас у найживіший зв’язок з Главою Церкви Господом Ісусом Христом і з Пречистою Владичицею Богородицею, з небесними невидимими ангельськими силами і з усіма святими, яких ми прославляємо, дякуємо, благаємо про заступництво, помилування, поміч.