Євангельські заповіді блаженства

На доповнення 10-и заповідей Старого Заповіту Спаситель дав учення про блаженство. У 9-и заповідях блаженства Господь окреслив зразок життя, властивий Його послідовникам. Не скасовуючи того, що приписувалося Старим Заповітом, Спаситель розширює і звеличує смисл давніх заповідей, вселяючи в людей прагнення до ідеальної досконалості та окреслює шлях до цієї досконалості. Святий Іоанн Золотоустий зазначає, що в Нагорній бесіді Ісус Христос дає заповіді вищі від давніх, пропонує шлях до певного божественного та небесного способу життя.

Відмітні риси євангельських висловів про блаженство полягають у такому:

1. У висловах про блаженство Ісус Христос окреслює такий ідеал морального життя, пропонує такі моральні правила, якими упорядковується переважно внутрішнє життя людини, так що її зовнішнє життя і діяльність є необхідним наслідком її внутрішнього настрою. Тут не досить одного зовнішнього добродіяння чи зовнішньої виправної поведінки, а вимагається внутрішня переміна, внутрішнє оновлення, не старозавітна (зовнішня) законницька праведність, а праведність Євангельська, праведність духа й істини.

2. Моральні вимоги, викладені в словах про блаженство, не є щось чуже, невластиве людині, навпаки, навпаки, вони – вимоги самої моральної природи людини, яка прагне до істинної моральної діяльності, до безмежного морального удосконалення. Виконуючи ці вимоги, людина тим самим задовольняє внутрішні потреби моральної природи своєї душі і приносить їй істинне блаженство.

3. Зовнішня форма висловів не категорична, а умовна, яка надає людині повну свободу. Господь не говорить: будьте убогими духом, лагідними тощо, а говорить: блаженні, тобто добре тому, хто буде лагідним, милостивим тощо. Одначе ця умовна форма, яка відповідає станові людини, котра вийшла з дитячого віку, яка визволилась від рабського підзаконного стану і отримала свободу, аніскільки не применшує сили обов’язковості для людини вказаних моральних вимог, а ще дужче підносить їх силу, чим більша свобода дається людині, щоб виконувати необхідні для неї моральні приписи; так вона підлягає більшому осудженню і більшій винуватості, якщо не хоче приймати і виконувати цих вимог. Як вільна вона і буде осуджена за законом свободи.

4. Моральні вимоги у висловах про блаженство викладаються в суворій поступовості: людина від легких подвигів підноситься до важчих, від нижчих – до нових вищих, так що кожен наступний подвиг є природним наслідком і вираженням попереднього подвигу. Таким чином, усі вислови окреслюють шлях поступового сходження до вищої моральної досконалості, являють собою драбину християнських чеснот, за якою людина послідовно підноситься до вищих ступенів досконалості.

Внутрішній зв’язок християнських чеснот та заповідей добре пояснює святий Іоанн Золотоустий: «Від першої заповіді, – говорить святий Іоанн Золотоустий, – прокладаючи шлях до наступної, Христос сплів нам золотий ланцюжок. Бо смертний буде й оплакувати свої гріхи; хто оплакує свої гріхи, стане лагідним, таким і милостивим; милостивий – праведним і чистим і упокореним серцем, а такий буває миролюбним; хто ж досягає всього цього, той буде готовий до небезпек, не злякається злослів’я та незчисленних бід. Докладніше ж цей взаємозв’язок Євангельських заповідей блаженства і відповідних їм чеснот, може бути представлено в таку вигляді.

Початкова чеснота, яка прославляється в євангельських висловах, є убогість духу. Убогість духу є смиренна усвідомленість відсутності в собі морального добра, – хороших настроїв і хороших справ; убогий духом усвідомлює, що нічого доброго у нього немає, нічого хорошого він не зробив, нема у нього нічого, на що він міг би вказати, як на своє добре придбання. Митник, який смиренно усвідомлює своє недостоїнство, свою гріховність, може бути зразком убогого духом. Усвідомленість духовної убогості природно спонукає людину до морального збагачення, до моральної діяльності, подібно до того, як усвідомлення тілесної убогості (відсутність їжі, питва, одежі) спонукає людину дбати про тілесне харчування. Смиренна усвідомленість духовної убогості є необхідною умовою морального удосконалення; хто думає, що він багатий духовно, не дбатиме про самоудосконалення (багатий юнак), подібно до того, як хто уявляє, що він у сфері своєї спеціальності взнавши про все, не прагнутиме до розширення своїх знань.

Усвідомленість недостатності хороших справ викликає в людини гірке почуття невдоволення собою, жаль за собою; досягши вищої ступені інтенсивності, вона може перейти у плач за свій стан; це плач, який за апостолом, «чинить нерозкаяне покаяння» (2 Кор. 7, 16), тобто, який приводить до безповоротного розкаяння, безповоротного осудження своїх гріхів, до остаточного рішення виправити своє життя, дати йому цілком інший напрямок. Спаситель обіцяє їм утішення, звичайно, духовне, яке дається таїнством покаяння.

Необхідним наслідком усвідомлення своїх власних недоліків і сердечної скрухи за них, є в людині розуміння можливості цих недоліків і в інших, і поблажливість до них. Звідси, лагідність – це природний наслідок двох перших чеснот людини. Лагідність є тихий стан духу, коли людина до всього ставиться спокійно, нічим не дратується, не обурюється, не гнівається, не платить злом за зло, образою на образу, терпляче переносить усілякі образи і неполадки, охоче прощає їх людям і поблажливо ставиться до недоліків інших, з любов’ю їх виправляючи (див. Мф. 5, 39–45). Найвищий приклад лагідності ми маємо в особі Ісуса Христа, Котрий сказав про Себе: «навчіться від Мене, бо я лагідний і смиренний серцем (Мф. 11, 29), а також в особі апостолів, про котрих апостол Павло говорить: «злословлять Нас, ми благословляємо, переслідують нас, ми терпимо, ганьблять нас, ми молимось» (1 Кор. 4, 12–13).

Звичайним супутником убогості тілесної є голод і спрага і бажання насититися… Так і духовна убогість викликає бажання і прагнення насититися духовною їжею, задовольнити запити своєї душі, які зрештою зводяться до бажання помилування, виправдання, праведності, через благодать та віру, в Ісуса Христа. Так жадав свого виправдання перед Богом, наприклад цар і пророк Давид, який вигукував: «як олень бажає потоків води, так жадає душа моя до Тебе, Боже. Жадає душа моя до Бога могутнього, Живого» (Пс. 41, 2). Так святий апостол Павло, не задовольняючись своїм життям за вимогами старозавітного закону, голодував і жадав правди Божої, виправдання у Христі.

Голодний і спраглий добре розуміє цей стан і в інших людях, коли співчуває їм і ладен з радістю полегшити їм їхній стан і допомогти їм. Звідси – милосердя до інших є найближчою справою такої людини. Так чистота милосердя ставиться у внутрішній зв’язок з іншими чеснотами. Про вияви такої чесноти можна сказати словами св. Івана Золотоустого: «Спосіб помилування різний і розлога ця заповідь», тобто справи милості дуже різні і кожному доступні.

Чистота серця – свобода серця від злих думок, почувань, побажань і намірів набувається в результаті тривалої роботи людини над самим собою. Тому ця чеснота стає після цілого ряду інших чеснот. Чисті серцем, говорить він, це ті, які набули всецілої чеснотливості, тобто постійний добрий настрій серця, що лежить в основі всіх їхніх добрих справ, які не усвідомлюють за собою ніякого лукавства і які у ціломудрості проводять життя. Чистоти серця людина досягає тільки постійним та неослабленим подвигом пильнування над самим собою, відкидаючи від серця свого всяке нечисте, незаконне бажання і помисел, будь-яку пристрасть до земних предметів. Найвищий приклад досконалої чистоти серця ми маємо у Христі, котрий «гріха не вчинив», і «і не знайшлося обману в устах Його», а також у Божій Матері, чеснійшій від херувимів, і славнійшій незрівнянно від серафимів.

Чистота власного серця спонукає людину шукати такої ж чистоти, у сердечних стосунках і інших людей. Тому, коли порушуються між людьми щирі і сердечні стосунки, вселяється ворожнеча. Чистий серцем намагається відновити попередні миролюбні стосунки між ними і усунути ворожнечу. Таким чином, умиротворення інших є природним наслідком набуття чистоти серця. Тому миротворець як сам старається з усіма жити у мирі, і не давати приводу до незгоди, так і інших намагається умиротворити. Найвищим зразком для всіх миротворців служить Сам Господь Ісус Христос, Який прийшов для того, щоб примирити людину з Богом, усунувши попередню ворожнечу, перешкоди,»стіну» гріха у людині.

Оскільки головною причиною немиролюбних стосунків між людьми буває, як правило, порушення правди, то істинний миротворець дбає про те, щоб зміцнити ці стосунки на засадах правди. А для цього треба мати щиру любов до правди. Мужньо і стійко проводити її в життя, до готовності перетерпіти за правду різні біди і переслідування. Приклади гнаних за правду: старозавітні пророки, св.Іоанн Предтеча та багато святих.

Справа умиротворення інших на засадах правди може бути міцною лише тоді, коли вона ґрунтується на вірній правді – Ісусі Христі. Тому, бажаючі влаштувати життя інших у Христі – Вічній Правді, повинні самі проникнутися цією правдою, тобто все їхнє життя повинно бути проникнутим християнськими засадами і так тісно злитися з цією правдою, щоб бути готовим за неї потерпіти усю ганьбу, гоніння і навіть смерть, тобто прийняти подвиг християнина, за який йому обіцяється і вища нагорода на небесах.

Таким чином, у висловах про блаженства християнинові накреслено шлях поступового сходження по сходинках християнських чеснот.

Євангельські поради.

В християнському моральному вченні часто розрізняють так звані поради на відміну від позитивних євангельських заповідей і кажуть, нібито виконання цих порад не будучи обов’язковим для всіх, утворюють щось надналежне, так що християни, виконуючи ці поради, відрізняються вищою моральною досконалістю.Прибічники цього погляду (римо-католицькі богослови) посилаються при цьому на бесіду Христа з заможним юнаком і кажуть, що в цій бесіді Спаситель розрізняє два шляхи до блаженства: перший полягає у виконанні заповідей Божих і необхідний для всіх людей; другий шлях – шлях вищої досконалості, за яку обіцяється вища нагорода на небі; цей шлях полягає у повному наслідуванні Христа. На підтвердження цієї думки вказують, що в самому Святому Письмі розрізняються заповіді, як обов’язкові для всіх правила життя, і так звані поради, як якісь особливі, не для кожного християнина обов’язкові справи.

У слові Божому дійсно зустрічаються поради, спрямовані до окремих осіб, котрі перебувають в особливих умовах та обставинах життя. Така, наприклад, порада Євангельському юнакові продати все те, що він має і роздати жебракам (Мф. 19,21). Така порада ап. Павла корінфянам християнам залишатися з огляду на наявну скруту у стані дівства (безшлюбності) (1 Кор.7,7; пор. Ст. 25-26). Однак, ці поради безшлюбності і довільної убогості не слід взагалі вважати необов’язковим для тих осіб, яким вони даються і перевершують обов’язкову досконалість для всіх інших християн. Інакше кажучи, Євангельські поради взагалі не можна розглядати, як заклик до чогось особливого, вищого, що перевищує обов’язкову для всіх норму моральної досконалості, яка виходить за межі закону. Це зрозуміло з такого.

Для кожного християнина ідеал морального життя окреслений у заклику Спасителя: «будьте звершені як і Отець ваш Небесний звершений» (Мф. 5,48). Ось остання мета морального удосконалення християнина, ідеал його моральної діяльності; цей ідеал настільки високий та недосяжний, що людина може тільки більше чи менше наблизитися до нього, але ніколи не досягне його. Тому, виконуючи Євангельський закон, християнин не робить нічого, що перевищує його обов’язки. Як би високо він не стояв у моральному відношенні, він ніколи не перевищить окресленої межі досконалості і, виконуючи закон, християнин не робить нічого, що перевищує його обов’язки. «Коли виконаєте усе, звелене вам, кажіть: ми раби, не варті нічого, тому, що зробили, що повинні були зробити» (Лк. 17,10), - так говорить Христос. Таким чином, нема жодної потреби розрізняти в моральній поведінці людини належне і надналежне. В моральному законі все потрібно, все важливо, все обов’язково. За вченням слова Божого «заповідь Господня дуже широка» (Лк. 117, 96), і вказати межі, де би вона закінчувалася, неможливо. Але якщо все те, що веде людину до моральної досконалості, є для неї безумовна обов’язкова вимога, закон вираження волі Божої, то і Євангельські поради – це ті ж заповіді Божі, безумовно обов’язкові для осіб, які перебувають у певних умовах. Це – той же закон, тільки в його індивідуальному вияві.

Щоб бачити справедливість сказаного, слід звернутися до самого Святого Письма, до тих місць, де зустрічаються так звані Євангельські поради.

Заможний юнак говорить Христу, що він виконав увесь закон; однак він усвідомив, що того, що він зробив, ще не досить, аби увійти у Царство Боже. Господь говорить йому: «якщо хочеш бути досконалим, іди, продай майно своє і роздай убогим; і будеш мати скарб на небесах; і йди слідом за мною» (Мф. 19,21). Що це - порада чи заповідь? Це заповідь. Це видно з того, що невиконання повеління Ісуса Христа юнаком потягло за собою позбавлення для юнака Царства Божого. Невиконання поради, як чогось необов’язкового не потягло за собою таких тяжких наслідків. До цього ж висновку ми, аналізуючи стан юнака. Яким був стан цього юнака? Чи був він станом моральної досконалості? – Юнак стверджував, що це так. Але чи так це насправді. – Ні. Юнак вводив себе в самооману, стверджуючи, ніби він виконав увесь закон. Виконати всі заповіді Мойсеєвого закону для людей було неможливим, бо це було понад їх сили.

І старозавітна людина виправдовувалася не справами закону, а вірою у прийдешнього месію. Особливо неможливо було старозавітній людині виконати заповідь про любов до ближнього. Отже, юнак, стверджуючи, що він виконав увесь закон, від своєї юності обманював себе, отож він справді був далекий від Царства Божого і відчував це, але не усвідомлював, тому, щоб показати це юнакові, щоб з’ясувати йому його моральний стан, щоб показати йому, як багато йому ще бракує, Господь і повеліває йому: «іди, продай». Господь знав, що юнак надто прихильний до багатства, що він зробив його своїм кумиром, що його прив’язаність до цього кумира виключає відданість людини Богові.

Ніхто з людей не повинен усім серцем прив’язуватись до багатства, ані взагалі до предметів видимого світу, якщо це шкідливо для нашого морального життя. Інтереси духу для істинного християнина повинні стояти на першому плані, понад усе, і задля них він мусить бути готовий пожертвувати у разі потреби всіма земними благами.

Юнак, страждаючи неміччю любові до багатства, лише за умови цілковитої відмови від свого майна і міг стати на шлях істинного морального удосконалення і отримати спасіння. Однак, не знаходячи в собі сил пожертвувати своїм багатством задля вищих інтересів життя, юнак не захотів виконувати повелінь Ісуса Христа, тому й опинився поза Царством Божим.

Таким чином, у словах Ісуса Христа заможному юнакові треба бачити вияв тільки вимоги морального закону, і зовсім не чогось надналежного. Виконання усіх таких вимог становить надмірний обов’язок кожної людини, яка бажає бути вірною волі Божій.

Отже, у словах Спасителя заможному юнакові нема навіть і натяку на те, ніби відмовитися від багатства, означає вчинити особливий подвиг, доступний тільки декотрим. Вищою досконалістю, цей подвиг, може бути названий лише власне відносно заможного юнака, який далеко стоїть від істинного розуміння сутності морального життя. Таким чином, відносно юнака це була не порада, яка вказувала на щось надналежне, що перевищує обов’язкову для всіх моральну досконалість. Ні, це був необхідний йому для здобуття Царства Божого спосіб виконання обов’язкової для кожного з нас заповіді Божої, яка не допускає в людині розвитку сліпої прив’язаності до багатства, на шляху розвитку в ньому любові до Бога, вищих духовних інтересів.

Подібним чином порада ап. Павла Корінфянам - християнам відносно безшлюбності не являє собою чогось надналежного для людей, котрі немовби шукають вищої моральної досконалості. Ні, вона має значення позитивної вимоги волі Божої відносно людей, які перебувають в певних обставинах та умовах життя, а саме в тих випадках, коли родинне життя може служити перепоною до істинної, живої та плідної участі в Царстві Божому. Тому, якщо хто не має достатніх моральних сил терпіти, йдучи, слідом за Христом, тілесні скорботи і піддаватися небезпекам відпасти від віри через земні схильності, той грішить, коли вступом у шлюб вирішується ускладнити і зміцнити ці схильності; навпаки, хто має дружин так, немовби і не мали їх, і, залишаючись у шлюбі,той не грішить, оскільки шлюбний стан не заважає їм прагнути до моральної досконалості.

Одного разу слова Ісуса Христа про нерозривність шлюбу викликало з боку його учнів зауваження, що «коли такий обов’язок людини до дружини, то краще не одружуватися». У відповідь на це зауваження Христос сказав: «не всі вміщують це слово, але кому дано. Хто може вмістити – нехай вмістить»(Мф 19,10-12). Зрозуміло, що вступити в шлюб чи берегти все мудру безшлюбність, - це залежить від особистого обдарування та особливо стану кожного. Той, кому даний дар, для подвигу дівственного життя, і хто через це, справді може вмістити, тобто прийняти на себе, цей високий подвиг, то він повинен прийняти його на себе для здобуття Царства Небесного. Якщо ж він не приймає такого подвигу, то він чинить гріх, стає рабом лінивим, який закопав свій талант у землю. Але, прийнявши обіт, він не чинить нічого надналежного, не виступає за межі обов’язкової для всіх моральної досконалості, а виконує тільки свій обов’язок і тому не може хвалитися своєю безшлюбністю, як чимось надналежним, як якоюсь заслугою перед тим, хто з доброю совістю проводить шлюбне життя.

Таким чином, вираз Господа «нехай вмістить» – не порада, але позитивна моральна потреба, а слова «кому дано» і «хто може вмістити» вказують, що ця вимога стосується саме тих людей, для яких досягнення Царства Небесного і моральної досконалості неможливе без подвигу безшлюбного життя.

З усього мовленого ясно, що в моральному вченні Євангельські поради мають значення заповідей Божих, але тільки стосовно своєрідного укладу життя тих чи тих осіб. Взагалі, слід пам’ятати, що Православна Церква не ставить перед людьми різних моральних ідеалів – вищих і нижчих, а всім указує один ідеал – богоподібність, і одну мету – богоспілкування, але шляхи до цього ідеалу і цієї мети можуть дещо змінитися, залежно від індивідуальних особливостей людини[10]

Запитання до теми:

1. Моральна потреба, моральне почуття і їхні вияви у всіх вікових періодах людини?

2. Що таке моральний закон і яке його походження?

3. Як біблійне вчення про богоподібність людської душі підтверджує природженість нам моральної свідомості і морального закону?

4. Яким чином воля Божа стає відомою людині?

5. Як Святе Письмо і св. отці пояснюють про існування в людині природного морального закону?

6. Як формується і розвивається в людині совість? Які її стани, дії та функції?

7. Які причини відхилення совісті (совість, яка не відає, сумнівається, грішить, совість немічна, приспана, запекла, вразлива, лицемірна тощо).

8. Яке значення має совість для морального життя людини? Совість у людини, яка повернулася до Бога і живе істинно- християнським життям?

9. Чому для доповнення природного морального закону необхідний одкровенний моральний закон?

10.В чому полягає суть старозавітного морального закону? Яке значення Мойсеєвого закону?

11.Новозавітний євангельський закон і його зв’язок з старозавітним?

 

Проблемні питання:

В чому відмінність і переваги новозавітного закону порівняно із старозавітнім?

Які відмітні особливості Євангельських заповідей блаженства? Який внутрішній зв’язок Євангельських чеснот та заповідей?

Чим відрізняються від заповідей євангельські поради?

Які головні засади християнської моральності?

Життя Ісуса Христа, як зразок та приклад морального зростання.- в чому треба наслідувати Ісуса Христа?

Список запропонованої літератури:

Еп. Феофан. Начертание христианского нравоучения. М., 1896.

Проф. М. Олесницкий.- Нравственное Богословие.

Проф. прот. Н. Стеллецкий. Опыт нравственного православного богословия. Харьков., 1914.

Свящ. М. Менстров. Уроки по христианскому провославному нравоучению. СПб., 1914.

Проф. П.Н. Казанский. О совести. Серг. Посад., 1913.

 

Про моральні дії