Про необхідність та важливість богословських чеснот



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Про необхідність та важливість богословських чеснот



 

В результаті боротьби з гріхом і діяльного вправлення і духовних сил в добрі, християнин, спонуканий ревністю догоджати Богові, набуває навику до добра, добрі нахили душі, або чесноти, а саме: смирення, стриманість, терпіння, лагідність, ціломудрість тощо. Ці чесноти впливають, головним чином, від розвитку та удосконалення в добрі головних здатностей душі; розуму, волі і серця, і становлять немовби основу духовного життя, створюють умови для розкриття в душі царства Божого. Але вони ще не достатні для вищого духовного життя, життя у богоспілкуванні, оскільки не охоплюють усіх наших відношень до Бога. Ці наші відношення до Бога виявляються у вірі, надії та любові.

Людський розум через свою обмеженість і особливо під впливом природженого гріховного розтліну має потребу у просвітленні від Бога і в напоумленні в усьому, що стосується нашого вічного спасіння. Все це ми маємо в Божественному Одкровенні, записаному у Святому Письмі, яке ми приймаємо, як істинне, за вірою, довір’ям до істинності Бога, Який є найдосконаліша Істина , та джерело істини. Як бачимо, для спасіння нам необхідна віра. Оскільки від нашої волі залежить вірити чи не вірити, то віра набуває значення чесноти, чесноти богословської, тобто зв’язаної з Богом.

Віра має величезне значення в житті християнина, бо вірою ми засвоюємо спасіння, виправдання, праведність Христову, причому не інакше як вірою, яка супроводжується любов’ю, запліднюється виконанням заповідей Божих (Рим. 3, 19, 28; Гал. 5,6), тобто віра є глава, чи початок усього християнського життя. А любов є душа усіх чеснот і праведності. Тому то апостол і говорить, що любов більше віри і надії (1 Кор. 13, 13).

При всіх наших подвигах і трудах у християнському житті ми зміцнюємося надією на обітуванні про праведні блага.

Тепер же докладніше зупинимося на розгляді вказаних чеснот: віри, надії та любові.

 

 

Про християнську віру

 

Ми не можемо вступати в будь-які стосунки до Бога, ми не можемо надіятися на Нього, любити Його, молитися Йому тощо, якщо не будемо насамперед вірувати в Нього. Віра служить початком усього. Тому що апостол говорить, що кожному, хто приходить до Бога, належить насамперед вірувати; без віри у Бога увірувати неможливо (Євр. 11, 6).

Віра, за словом апостола, є упевненість у невидимому, немовби у видимому і бажаному, й очікуваному, немовби у теперішньому (Євр. 11,1). Віра – це вільне визнання існування невидимого Бога, тверда переконаність в Його існуванні і в істинності усього сповіщеного нам в Одкровенні.

Віра в Бога є основа нашого спасіння. Вона дає нам істинне уявлення про Бога, Всемогутнього Бога, Провидця, Викупителя та Освячувача людей. Але при цьому віра не повинна бути лише холодним визнанням надприродних сил. Така віра не спасенна. “Біси вірують і тремтять” (Як. 2, 19), але не спасаються. Істинна спасенна віра охоплює усі сили душі, проникає усю душу людини. Вона виходить з глибини нашої природи, приводить у рух розум, волю і почуття. Проникаючи всю душу, віра викликає в серці християнина любов до Бога і до ближніх, зміцнює волю в рішучому і неухильному виконанні християнських чеснот.

Вся життєдіяльність християнина повинна бути незмінним і точним виразом його віри.

Будучи “першим кроком до спасіння”1 у звершенні людини, віра служить надихаючим, життєвим нервом усього її подальшого облагодатненого стану. Сам Господь Ісус Христос, святі апостоли у проповіді вказували на необхідність такого переконання. Господь зовсім не вимагав сліпої віри у Себе; Він постійно посилався для доказу істинності Свого вчення на благотворність і висоту Свого вчення (Лук. 4, 18, 19), на чудесні Свої діла (Ін. 5, 36; 10, 38) на Своє Святе життя (Ін. 8, 46), на свідчення Бога – Отця про Своє небесне післанництво, на пророцтва Старого Заповіту (Іоан. 5, 32, 37, 39, 46).

По-третє, християнин повинен вірувати твердо, тобто так, щоб не хитатися сумнівами, не соромитися власної віри і не боятися її визнавати, - повинен вірувати незмінно, до самої смерті. “Будь вірний до смерті, - говорить Господь, і дам тобі вінець життя” (Апок. 2, 10).

По - четверте, християнин повинен вірувати живо, тобто діяльно, а не безплідно. Де є істинна жива віра – там рішимість виконувати волю Божу, прагнення догоджати Богові, Віра християнина не залишається спокійним, споглядальним станом, а приводиться в дію любов’ю та ревністю догоджати Богові. У Христі Ісусі має силу тільки “віра, діюча любов’ю” (Гал. 5, 6). За словом апостола, “виконавець справи буде блаженний у своїх діях” (Як. 1, 25; пор. Мф. 5, 19; Ін. 12, 17).

Християнин, пізнавши істину віру, яка веде до Бога – безмежно доброго і Котрий подає нескінченне блаженство Богоспілкування, в сердечнім почутті сповнюється радості і подяки Богові, що дав нам світло і розум, щоб ми пізнали Його і Його Єдинородного Сина (1 Іоан. 5, 20). Тому у серці має зігріватися любов як взагалі у всій вірі, так і до кожного її догмату, правила і постанови.

Твердість і чистота віри залежить від чистоти життя. Чим більше християнин зміцнюється у моральному житті, чим більше він звільняє свою душу від кайданів цього світу й очищує своє серце, отже, чим достойніше він стає таємничого єднання з Богом, тим твердіше він вірить. Віра у християнських мучеників була настільки переконана, міцна і жива, що жодні тортури і ніяка смерть не могли примусити їх зректися від віри.

Звідки ж виходить така тверда віра? І де підстави безпосередньої впевненості в бутті невидимого Бога і в істинності відкритого нам Богом? Основа віри – в близькості Бога до нашої душі, в певному таємничому зв’язку нашої душі з Богом і взагалі істиною. За словами апостола Іоанна “сам Дух Божий свідчить в нас про істину” (Іоан. 5, 6).

Якщо у вірі людина діє немовби заодно з усемогутнім Богом, якщо вона навіть діє та отримує знання про Бога силою всемогутнього Бога, то звідси зрозуміло, чому Господь Ісус Христос надавав вірі таку силу, що вважав можливим усе для віруючого; “якщо будете мати віру з гірчічне зерно і скажете цій горі: перейди звідси туди, і вона перейде; і нічого не буде неможливого для вас” (Мф. 17, 20).

Супроти першого обов’язку людини мати віру грішать ті, хто не має віри, котрі не знають Бога і свого до Нього відношення, або ті, хто відступив від Нього і заперечують Його. Бувають такі і серед християн, про котрих не можна сказати, що вони вели розпусне життя, але котрі живуть, у природних почуттях серця, і, знаючи про Бога, проводять багато років життя в суєті розуму, немовби без Бога (Ефес. Розд. 2). Є інший вид невір’я – боговідступництво, тобто зрада вірі, зречення від Христа через страх чи задля мирських вигод, чи через догоджання людині і легковір’ю. Про таких апостол Павло говорить, що “вони розпинають у собі Сина Божого і глузують з Нього” (Євр. 6, 4-6).

Супроти другого обов’язку мати єдину істинну віру, віру живу і діючу, грішать індиферентисти, котрі байдужі до своєї віри і за виразом Святого Письма ані теплі, ані холодні (Апок. 3, 15), закостенілі духом від заглиблення у плоть і гордість і впадання в самолюбство. Частіше усього вони керуються не голосом совісті і законом Божим, а земними і себелюбними інтересами та турботами.

Якщо індиферентизм становить протилежність істинній і живій вірі, то сумнів і скептицизм становить протилежній вірі твердій, постійній, рішучій. Святе Письмо уподібнює тих, хто сумнівається, “до мирської хвилі, збуреної і рознесеної вітром” (Як. 1, 6). Хто сумнівається, не має основи до стійкості, бо у більшості випадків взагалі зупинився на невирішеному питанні чи є Бог і чи потрібні Йому поклоніння? Або підозрює, чи істинна свята православна віра, одначе ж залишається байдужим, не шукає розв’язку сумнівам. І в такому нерішучому стані, у ваганнях і далі живе за прийнятим порядком. Це люди, котрі немовби зависли у повітрі і виснажують і мучать свій дух. Гріховність їхнього стану у байдужості до істини, до Бога, до свого спасіння.

 

 

Про надію та сподівання на Бога

 

З християнською вірою найтіснішим чином пов’язана християнська надія є упевненість “в бажаному та очікуваному”, тобто безсумнівна певність у тому, що мети творення та викуплення людини буде досягнуто.

Християнська надія є цілковите заспокоєння серця в Бозі, у несумнівній впевненості в тому, що Бог безперестанно дбає і піклується про нас, про наше спасіння, що Він не позбавить нас Своєї благодатної допомоги для досягнення вічного спасіння і виконає Свої обітування, які відносяться як до нашого тимчасового, так і до вічного життя.

Отже, головним предметом християнської надіє є насамперед вічне спасіння чи, що те саме, благодатне оновлення людської сутності, найщиріше з’єднання людини через Святого Духа з Христом Спасителем і Богом Отцем (Богоспілкування).

Предметом християнської надії служать і тимчасові (земні) блага наскільки вони необхідні для спасіння Сам Господь вчить нас молитися про “хліб насущний”.

Християнське благочестиве життя виражається у сходженні до Богоспілкування через Ісуса Христа, в перебуванні в Бозі, притому не інакше, як у спільноті Святої Церкви.

Християнин не залишається в самих почуттях без відповідальності, бідності і своєї гріховності, але через віру – це внутрішньо найбільш благодатна в нас дія – плекати надію на спасіння через Господа Ісуса. Віра бачить Господа єдиним джерелом свого спасіння, облаженствування і відчуває що коли б не Він, то людина загинула б. На початку ця жива віра нагороджується якимось таємничим доторком Господа до серця, підготовленого до віри через пізнання себе і Господа, як це Він дає розуміти словами: “ось я стукаю, увійду і буду вечеряти” (Апок. 3,20). Потім ця віра, як спочатку народилась таємничим доторком Господа, так і підтримується і зміцнюється через якмога частіше спілкування з Ним у прилученні Святих Таїн і в полум’яній і частій молитві, особливо в молитві Ісусовій.

Чеснотливе, самовіддане, подвижницьке життя вносить в душу не лише надію на спасіння, але й цілковите заспокоєння серця в Бозі і мир з Богом, який перебуває в нерозривному зв’язку з безперервним каяттям. “Виправдавшись вірою, - говорить апостол, - ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа” (Рим. 5,1). Бог примирив людей з Собою у Христі, через котрого вірою ми й отримали доступ до тієї благодаті, в якій перебувають тепер усі істинні християни і хвалимося надією на славу Божу (2 Кор. 5, 19; Рим. 5, 2). Але це перебування в почутті надії на спасіння і мир з Богом може бути, коли нема нічого на совісті. Але оскільки за апостолом ми ніколи не буваємо без гріха, то необхідно постійно очищати совість покаянням, щоб бути в мирі з Богом (1 Ін. 1,9).

Незначні гріхи – очищати щогодинним, щохвилинним розкаянням і молитвенним зітханням до Бога, до упокорення духу, а значні гріхи – не відкладаючи, визнавати їх перед духовним отцем і прийняти відпущення.

Бути відданим волі Божій – це не означає діяти з огляду на обставини і твердити: “що буде, те буде” чи діяти навмання. Навпаки, відданість Богові чітко усвідомлює відповідність засобів з метою, і певним чином передбачає порядок свого життя за умови невтомної розсудливої і зрілої розумової діяльності.

Відданість волі Божій – не бездіяльність. Вона поєднує і посилену діяльність, лише без пристрасті до неї, без настирливості, щоб саме це було з моєї волі. Відданість волі Божій – це не нехтування своїх справ, але турбота про них, лише не за для них самих чи себе. Відданий Богові говорить при цьому: “Нехай буде воля Господня”, маючи певність, що Він спрямує все на благо, і тільки Сам із свого вевідання може відвернути зло, якщо захоче.

Відданість волі Божій із заспокоєнням у Бозі породжує надію. Відданий Богові твердо надіється, що Бог допоможе йому у всьому і подасть, що він вважатиме потрібним для нашого порядкування і нашого спасіння і для з’явлення Своєї слави.

Надія є відрадне почуття, яке зціляє хворобливий стан від безпомічності та безсилості, тому й зігрівається цим почуттям немочі та безсилля без Бога за одночасної впевненості в добрій чуйності та помочі Божій. Вона не зухвала, не самовільна, але безсумнівно очікує і дійсно отримує не тільки з обітованих благ, але й ті блага, в яких відчуває кровну потребу.

Таким чином, надія – це завершеність перебування в почутті удячності і терпіння, смиренної покірності, відданості Богові. Надія збадьорює наш дух серед найтяжчих обставин, надихає ревністю до найважчих подвигів чеснотливості та благочестя, з упевненістю, що ми не даремно трудимося, неодмінно отримуємо бажане з милосердя Божого[13]. І взагалі, якщо людина позбудеться надії, то тоді не буде ані рішимості на труди, ані постійності, терпіння і твердості.

У подвигах чеснотливості та благочестя, людина впадає в бездіяльність, слабкодухість, смуток, відчай, який розслаблює усі сили душі, пригнічує, вбиває душу, саме життя робить обтяжливим, нестерпним і примушує воліти їй смерть.

До поширених відхилень чи гріхів супроти надії належить слабкодухість, нетерпіння і відчай – з одного боку 6 самовпевненість, хибна надія та надія на людину – з іншого боку.

Слабкодухість – це нерішучість людської душі, яка не знаходить у собі сил і здатності рішуче і твердо покластися на волю Божу. Вона виникає з браку міцної віри у Провидіння Боже у важких обставинах.

Нетерпіння – це такий стан, в якому людина обурюється і обтяжується земним життям з її настроями і бідами, і нетерпляче і тривожно бажає і передчасно очікує виконання обітниць Божих і не бачачи їх швидкого виконання, впадає у слабкодухість і ремствування, скарги на земне життя, зневіру і навіть відчай.

Відчай – це стан цілковитої безнадії, втрата надії на милосердя і милість Божу, на Його постійну близькість і скору поміч усім, що прикликають з вірою. Відчай – це гріх супроти Святого Духа: будучи спрямованою проти благодаті і милості Божої, він по своїй суті виключає можливість на виправлення, нездійснимого без надії на благодать і милість Божу.

Інша крайність буває у вигляді самовпевненості на своє земне становище внаслідок сильних світських зв’язків, багатства, влади, слави.

І, нарешті, ще буває гріх проти надії – хибна надія, безрозсудна, мрійлива, навіть зухвала надія на Бога. Серед таких людей бувають і такі, котрі схильні і зухвало бажають самовільно розпоряджатися ділами Провидіння Божого і чудодійною силою Божою, наприклад, піддають своє тілесне і душевне життя великій небезпеці в надії, що Бог чудодійно спасе її; з упевненістю очікують чуда від Бога для доказу чиєїсь невинності, для допомоги у важких обставинах.

 

 

Про любов до Бога

 

Апостол говорить: “тепер перебувають ці троє: віра, надія, любов; але любов з них більша” (1 Кор. 13,13), тобто у теперішньому житті для спасіння необхідні три головні чесноти: віра, надія і любов, які охоплюють всі сили душі, внутрішню і зовнішню діяльність християнина, всі його відношення до Бога та ближніх. При цьому любов – це найвища чеснота та джерело всіх чеснот.[14] “Нема нічого вище від Божественної любові”, - говорить святий Максим Сповідник.

На запитання іудейського книжника, яка найбільша заповідь в законі, Христос Спаситель сказав: “полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, усією душею твоєю, і всім розумінням твоїм. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї; полюби ближнього свого як самого себе”. В цих двох заповідях полягає суть усього закону Божого і вчення пророків (Мф. 22, 35-40). “Виконуй це, - сказав Господь, - і отримаєш життя вічне” (Лк. 10, 28).

В настрої та стані істинної любові полягає істинне християнське життя. Істинне християнське життя за своїм внутрішнім змістом характеризується як всецілий і безроздільний настрій любові до Бога в Христі Ісусі, яка неодмінно і обов’язково включає в себе і любов до всіх людей.

Святий Максим Сповідник показує такий взаємний зв’язок любові, надії і віри і спосіб набуття любові до Бога; “Любов народжується від безпристрастності, а безпристрастність від сподівання (і надії) на Бога; сподівання від терпіння і великодушності, ці останні від стриманості до всіх; стриманість – від страху Божого, страх – від віри в Господа”.

Істинна любов до Бога захоплює всю істоту людини і всеціло перероджує її за початками божественного Христового життя. Любов Божа повинна бути незмінним внутрішнім надбанням християнина, живою силою, яка визначає, проникає у все її життя. Любов – це жива божественна сила, яка рухає християнина до спасіння.

Любов, як віра і надія, складає природну потребу людини і тому без любові, як і без віри і надії, людина не може жити.

Які ж основи і спонуки до любові? Основа любові в Богові, Котрий є вічна любов і в самій нашій душі, яка створена за образом Божим. В цьому – то образі Божому полягає власне і основа і спонука любові чи те, що схиляє нас істинно любити Бога і ближніх. Ми любимо Бога, як Отця, любимо ближніх, як братів. Що примушує дітей любити батька, братів – один одного? Їхня родинна природа. Так і Бога любити спонукає душу її образ Божий.

Для спонуки і збереження любові до Бога можуть слугувати такі засоби.

Страх Божий з уявленням про найвищу святість і правосуддя Боже, за яким Бог карає за будь-який гріх, не очищений покаянням. Страх покарання спонукає до виконання заповідей, а виконання заповідей, з очищенням від пристрастей породжує чисту любов до Бога.

Любові до Бога сприяють усі чесноти, але найбільше усього любов до ближніх і чиста молитва. Душа, яка знищила пристрасті, захоплюється любов’ю до Бога.

Любові сприяє постійне збереження себе від розваг, надмірних життєвих турбот, від будь-якої пристрасті, упадання за земними речами, збереження себе від збурення гнівом, тілесної похоті, від нечистих помислів та побажань.

Збуджувати любов можуть також такі спонуки: читання Святого Письма і життя святих, вправляння у молитві та інших справах благочестя; роздуми про непостійність і короткочасність теперішнього життя, про блаженство праведних в майбутньому житті тощо.

Можуть запитати: чи можлива любов до Бога, Котрий – істота невидима (“Бога ніхто ніде не бачив” – Ін.1, 18).

Для того, щоб могла зародитися любов до якоїсь істоти, треба насамперед конкретно уявити цю істоту, виразити її для себе в якомусь чуттєвому образі. Наочне уявлення – це перша і необхідна умова любові. Тому апостол Іоанн говорить: “хто не любить брата, якого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить” (1 Іоан. 4, 20). Але той же святий апостол любові роз’яснює, що ми вчимося любити невидимого Бога насамперед в людях, тобто люблячи людей, котрі суть образ Божий. Любов до Бога має найтісніший зв’язок з любов’ю до ближнього.

В чому ж виявляється істинна любов чи які ознаки (і плоди) істинної любові до Бога?

Як життя душі, любов виявляється і у внутрішніх її діях, і у зовнішніх.

Першою ознакою любові до Бога є послух Його святій волі чи, що те саме, старанне виконання Його заповідей. Сам Господь Ісус Христос вказав на цю істинну ознаку любові до Нього: “А коли хто любить Мене, слово Моє виконає, а коли виконаєте Мої заповіді; перебуватимете в Моїй любові” (Ін. 14, 23).

Друга ознака любові до Бога є страх порушити Його волю, страх учинити щось недостойне і гріховне перед великим і улюбленим Господом Богом. Бо люблячи по-справжньому, ми всіляко остерігаємося, як би не осквернити чимось улюбленого. Тому страх Божий називається у Святому Письмі “початком премудрості”, початком спасіння та умовою будь-якої моральної діяльності (пор. Притч. 1, 7; 9, 10 і багато ін. АПс. 110, 10; 2 Кор. 7, 1).

Третьою ознакою любові до Бога є відсутність упадання за земним, пристрасті до якихось – небудь земних речей, бо така любов до світу і всього, що у світі, не сумісна з любов’ю до Бога1.

Четвертою ознакою і плодом любові Божої є пам’ять про Бога, щирі і часті роздуми про Бога і Його милосердя.

Нарешті, ознакою чи властивістю любові християнина до Бога – це пошана Бога і турботи про Його славу.

Які ж відступи і гріхи бувають проти любові до Бога?

Прямою протилежністю істинної любові до Бога і ближніх є самолюбство чи спотворена безмірна любов до самого себе. Самолюбство в людині – це джерело усякого гріха і беззаконня. Через самолюбство людина чинить спротив закону Божому, бо весь закон полягає в заповідях любові та самозречення2.

Самолюбство і надмірна пристрасть до світу і земних благ порушує й інший порок чи гріх супроти любові Божої – догоджання людям, коли догоджати людям такою мірою, що через це забувають, не дбають про догоджання Богові, покладають надію не на милосердя і поміч Божу, а на сильних цього світу.

До гріхів проти любові відносяться також лінощі і забуття Бога, невдячність по відношенню до Бога.

У стані лінощів і забуття Бога людина хоча й усвідомлює необхідність і найпершу важливість Богопоклоніння і Богошанування, але огрубілі душа і тіло тягнуть “не на гору, а до низу”. Піддаючись цьому потягові, вона не дбає про догоджання Богові, а недбальство поволі веде до майже цілковитого забуття Бога.

Невдячний до Бога, як правило, вважає причиною добробуту і всякого блага свої власні здібності і сили (а інколи сліпу “долю”) або надто мало цінує дари і благодіяння Божі і мало про них думає. Якщо навіть невдячність до людей вважається в суспільстві грубою і ганебною справою, то тим більше її слід вважати такою відносно Бога.

Невдячність свідчить про черстве, егоїстичне, а не рідко і віроломне серце.

Нарешті один з найтяжчих гріхів проти любові Божої є пряма ненависть до Бога. Вона – цілковита протилежність любові до Бога. Замість того, щоб шукати спілкування і союзу любові з Богом, ненависник Бога пориває будь-яку спілку з Богом, ворогує і знущається над усім священним, хоче скинути з себе будь-яку залежність від Бога та уникає навіть будь-яких нагадувань про Нього, намагається богозневагою заглушити внутрішній голос совісті, нагадування про Бога, віру в Бога.

 

Запитання до теми:

1. Які навичок або чеснота набуває християнин в боротьбі з гріхом?

2. Що потрібно християнинові для спасіння? Яке значення належать у цьому вірі, надії та любові?

3. Чому неможливо догодити Богові без віри? Як християнин повинен виявляти свою віру?

4. В чому виявляються відхилення від віри?

5. Що таке християнська надія?

6. Що означає бути відданим у волю Божу?

7. Які поширені відхилення чи гріхи проти надії, можуть виявлятися в людині?

Проблемні питання:

Чому любов – найвища чеснота та джерело всіх чеснот? Що охоплює істинна любов до Бога? Які ознаки і результати любові Божої? Які відступи та гріхи бувають супроти любові до Бога?

 

Список запропонованої літератури:

Свят. Тихон Задонський. Творения. М. 1889. О истинном христианстве.

Преп. Макарий Египетский. Беседы, послания, слова. Тр. Серг. Лавра, 1904.

Преп. Максим Исповедник. О любви.

Преп. Исаак Сирин. Подвижнические слова. Слово 84.

Преп. Симеон Новый Богослов. Слова. Вып. 1. М., 1892.

М. Олесницкий. Нравственное Богословие.

Прот. Скворцов. Катехизические поучения.

Блаж. Диадох. Подвижническое слово.

Прет. Иоанн Лествичник. Слово 25. Слово 30.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 400; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.198.139.112 (0.009 с.)