Християнський шлюб як основа християнської родини



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Християнський шлюб як основа християнської родини



 

Родина грунтується на шлюбі. Християнський шлюб – це добровільний і довічний союз, який спирається на взаємну любов, союз двох осіб різної статі з метою досконалого взаємного доповнення (складення, так мовити, повної людини) і сприяння на спасіння, що має своїм наслідком плоду народження і християнське виховання дітей4.

Взагалі шлюб – це початковий союз з якого утворюється сімейний, родинний, народний і цивільний союз. Тому важливість і значення шлюбу може розглядатись з різних сторін.

У всій своїй святості і висоті шлюб є в надрах православної Церкви, де він є таїнство, початок якого – в благословенні першоствореного шлюбу, а повнота в християнстві.

Природний союз побраних за молитвою Церкви очищається, освячується, оздоровляється і зміцнюється Божественною благодаттю. “Важко самій (людині) встояти в міцному і спасенному союзі. Нитки природи рвуться. Благодать же нездоланна1.

За вченням слова Божого подружній, шлюбний союз – це установлення, сучасне початкові людського роду.

Шлюб на самому початку встановлений Самим Богом ще в раю через створення жінки на допомогу чоловікові і через благословення, подане їм Богом. Звідси у Старому Заповіті скрізь висловлюється погляд на шлюб як на справу, що її благословляє Сам Бог (Бут. 1, 28 і розд. 24: Притч 19, 14; Малах. 2, 14). Освячений спочатку Богом шлюб набуває нового підтвердження та освячення в таїнство від Ісуса Христа (Мф. 19, 5-6) і стає образом таємничого союзу Христа з Церквою, тому й називається “великою таємницею” (Ефес. 5, 32).

Мета шлюбу. В чому мета шлюбу? Стосовно цього висловлюються всілякі думки. У стародавніх ізраїльтян метою шлюби бачили в народженні дітей. Але діти – це наслідок чи плід шлюбу, а не мета. Щоправда, створивши чоловіка і жінку, Бог додав до цього благословення на народження дітей (Бут. 1, 28), і якщо ми назвемо дітей метою шлюбу то другою, а не першою. Коли б діти були першою, головною метою шлюбу – то безплідність (бездітність) була би однією з підстав для розлучення. Але ми знаємо, що бездітність не знищує шлюбу і не позбавляє його мети.

У Святому Письмі жінка назва помічницею чоловіка (Бут. 2, 18). Але це не головна мета: допомогу можна досягти шляхом дружби і відсутність допомоги (наприклад через хворобу) було би підставою для розлучення.

Треті вважають головною метою шлюбу – протидію і запобігання від розпусти, посилаючись на Святе Письмо (1 Кор. 7, 29). Але це підлегла мета, не головна, тому що шлюб заснований до гріхопадіння і з гріхопадінням початкова ідея шлюбу не змінилася.

Шлюб має мету в самому собі. Його перша і головна мета – цілковита і безроздільна відданість та єднання двох побраних осіб; “недобре бути чоловіку самому” (Бут. 2, 18) і “ покине чоловік батька свого і матір свою і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє як тіло одне” (Мф. 19, 5). Віддаленість у житті подружжя духовно-морального боку є головна і основна причина нещасних шлюбів. Головне джерело щасливих побраних в глибину і висоту християнського ідеалу морального удосконалення. Шлюб має на меті живе спілкування і взаємне удосконалення двох (чоловіка і дружини). Чоловік і дружина, доповнюючи одне одного через взаємоспілкування, морально впливають одне на одного, допомагають одне одному в духовно-моральному вдосконаленні і виконанні обопільного призначення в житті1. На думку святого Кипріана Карфагенського, чоловік і дружина отримують повноту і цілісність свого буття в духовно-моральному і фізичному єднанні і взаємному доповненні однієї особистістю іншої, що досягається в шлюбі, коли чоловік і дружина дійсно стають однією нероздільною особистістю, одним духом і одним тілом і знаходять одне в одному взаємну підтримку і доповнення.

Якщо шлюб має свою мету в самому собі, в безроздільній відданості одне одному двох осіб, то справжній шлюб можливий лише одноженстві (моногамії) і довічності. Багатоженство (полігамія) у свою цілковиту відданість і ревність двох осіб, які вимагаються сутністю шлюбу (див. Мф. 11, 3-6; 1 Кор. 7, 2-7). Другий і третій шлюби допускаються християнською Церквою (у разі смерті одного з подружжя), як певна недосконалість в житті християнина і благословляються Церквою для мирян, як милостивість до людської немочі для запобігання гріха, “як ліки від блуду”2. Це виявляється як у обряді вінчання побраних у друге, так і в змісті молитов, що читають при цьому. Пресвітери і диякони, за вченням апостола Павла і за вимогами Канонів Церкви, повинні бути “чоловіком одної жінки).

Істинний шлюб в його ідеальній красі може бути лише довічний.

Потім, шлюб повинен бути за своєю ідеєю нерозірваним. Вступ у шлюб з думкою про можливість його розірвання колись робило би не ожливим цілковиту відданість одне одному осіб і взагалі міцність їхнього взаємного союзу.

Друга мета шлюбу, на яку вказує Святе Письмо і Церква у своїх молитвах чину вінчання, є народження дітей і виховання дітей. І Церква благословляє шлюб як союз для цілей народження дітей. Тому шлюб має на меті не тілесну насолоду і задоволення похотей, а “доброчадіє”, і про “благодать за дітей” – як мовиться в молитві на вінчанні. Шлюб (у християнстві), за вченням святого Григорія Богослова, хороший тоді, коли він поєднується з бажанням залишити після себе дітей, тому що через це вивершується Церква Христова, збільшується кількість тих, хто “догоджає Богові”.

Святе Письмо вказує на ще одну мету шлюбу - ціломудрість. Шлюб, за словами святого Іоанна Золотоустого, має на меті не тільки народження дітей, але й “викорінення нестриманості та розпусти”, “погашення природного полум’я”. Церква приписує християнинові стриманість і в шлюбному житті, але не як закон, а як пораду, за взаємною згодою подружжя (1 Кор. 7, 5). Подружнє ложе саме по собі не є “нечисте” (Євр. 13,4), не робить людини нечистою, а лише заважає духовній зосередженості та молитві. Тому Церква приписує християнам подружню стриманість перед святами і в дні посту.

Ця обопільна та добровільна стриманість зовсім не шкодить подружній любові, а підносить та очищає її.

Шлюб і безшлюбність. Вступ у шлюб не дається на розсуд людині. Для осіб призначених природою, та обставинами життя до шлюбу, котрі можуть нести такий спосіб життя, вступ у шлюб – це певний обов’язок. Шлюб, який ставить перед людиною безліч моральних завдань, та обов’язків, є важлива школа виховання людини і широка область для її діяльності.

В той же час, людський рід може тривати, за Божественним ладом, лише через шлюб.

Але може бути й інший стан – безшлюбність. Безшлюбність можлива невільна і вільна. Є особи, обов’язок котрих залишатися без шлюбу; фізично недужі, хворі, психічно неврівноважені. Трапляється й так, що людина перебуває на службі, несумісній із шлюбним станом, або не знаходить в житті особи для взяття шлюбу, яка заслуговує на щиру і взаємну симпатію.

Але в християнстві існує також і добровільна безшлюбність – дівство чи ціломудрість безшлюбного життя. Вона відома з високоморальних мотивів, духовних під ім’ям чернецтва (монашества).

По при всю величність та святість християнського шлюбу, Святе Письмо ставить дівство вище від подружнього життя. Апостол Павло говорить про це так: “Неодружений дбає про Господнє, як догодити Господу, а одружений про світське, як догодити дружині. Існує відмінність між замужньою та дівою: незаміжня дбає про Господнє, аби бути святою тілом і духом, а заміжня дбає про світське (мирське) як догодити чоловіку (1 Кор. 7, 32-34). Дівство вище від подружнього життя, але не всі люди здатні вести дівственне життя. Здатність вести безшлюбне життя – задля безроздільного служіння Богові – є дар Божий декотрим людям, обумовлений, зрештою, їхньою доброю волею і бажанням. Тому дівство є разом з тим найвищий подвиг. Дівственним належить тяжка боротьба з тілом і дияволом, яка вимагає сильного характеру, твердих релігійних переконань, особливої благодатної допомоги Божої. Ті ж, котрі не можуть зберегти дівства у чистоті, повинні одружуватися.

Святі отці в найбільш піднесених тонах описують славу і висоту безшлюбної ціломудрості – дівства. Про висоту нагороди дівства на небі святий Злотоустий говорить: “нам (дівственникам) з ангелами жереб і найсильніші світильники, і що понад усіляке блаженство – з Нареченим (Ісусом Христом) спільне перебування1.

Моральні умови укладення шлюбу2. Для того, щоб шлюб, був правильний з морального погляду, він повинен бути як шлюбом за нахилом чи потягом, так і шлюбом за розсудком. Не годиться шлюб ані з чистої схильності, ані з чистого розсудку. Це означає, що при виборі подруги життя чи, навпаки, треба, звичайно, насамперед прислухатися до голосу безпосередньої схильності чи симпатії. І вона невід’ємна при вступі у шлюб. Брати шлюб з якоїсь іншої зовнішньої підстави, на приклад, з матеріальної вигоди, марнославства, суспільного становища тощо, а не на підставі схильності чи любові, чи високого почуття обов’язку – означає осквернити шлюб, учинити аморально. Однак схильність не повинна бути єдиною підставою для укладення шлюбу. Потрібне ретельне випробування як власної схильності чи любові, так і схильності чи любові іншої особи, а також власної (та іншої особи) готовність і почуття обов’язку самовіддано нести подвиг родинного життя3.

Випробовуючи схильність чи любов двох осіб, треба простежити, наскільки узгоджуються їхні характери. Глибока згода характерів двох осіб є умова інтимності. Поверхова згода двох осіб може легко обманути обидві сторони, і лише з плином часу спільного життя виявиться, як мало вони узгоджуються в глибині своєї сутності. Тому шляхом випробування треба переконатися в тому, що ревність характерів двох осіб, схильних одне до одного, не поверхова, а така, що грунтується на спільних глибоких інтересах і спільному, тобто, однаковому погляді на життя. Але ця істотна згода не усуває значної відмінності темпераментів та індивідуального природного нахилу двох осіб. Вона не виключає і того, щоб одна особа була серйозна і спокійна, а інша жвава і весела, одна – вдумлива і повільна в словах та діях, а інша – швидка, якщо між ними існує глибша згода. Навіть вимагається, щоб поряд із схожістю між побраними була навіть і певна відмінність. На ній грунтується неабиякий взаємний інтерес.

Але ще ті, хто бажає взяти шлюб, мусять добре зважити і зміркувати, що таке те, чого вони бажають. Багато хто розглядає шлюб, як невичерпне джерело щастя. Шлюб справді приносить щастя. Але з ним пов’язана і чимала доля страждань. Це повинен мати на увазі бажаючий взяти шлюб, і тому повинен бажати шлюбу і як необхідного хреста для свого морального виховання.

Потім, шлюб не нормальний, якщо особи, надто розходяться за віком, якщо, наприклад, старий, який відживає вік, одружується на молодій дівчині.

Не може бути повної гармонії та єднання і в тому випадку, якщо між зарученими особами велика різниця у вихованні і освіті.

Шлюб осіб різних віросповідань (змішані шлюби) допускається Церквою з канонічного погляду; допускається не тільки тому, що не можна заперечувати можливість щастя таких шлюбів, але й тому, що Церква розглядає такі шлюби в певному смислі, як місію. Але не можна не звернути уваги на деякі моральні ускладнення змішаних шлюбів, які ідуть від неповного єднання подружжя в релігійному відношенні.

Нарешті, недозволені шлюби між близькими родичами. Загальна моральна підстава для заборони шлюбів між близькими родичами така; між родичами вже існують певні моральні стосунки, і ці стосунки осквернялися би і руйнувалися новими стосунками, які зав’язуються у шлюбі.

Істотно сприяти бажаючим взяти шлюб можуть їхні батьки. У батьків їхніх діти повинні випросити благословення на шлюб (Сир. 3, 9), оскільки “отче благословення стверджує оселі дітей”, - до батьків же вони повинні звертатися і за порадами в цій важливій справі, хоча, зрештою, батьки мають право в даному випадку тільки те, що можна радити, а не вибирати, робити вибір повинні самі ті, хто бере шлюб. Вступ у шлюб від повеління, з примусу не є правильним з морального погляду. Шлюб має удосконалитися із взаємної та доброї згоди тих, хто бере шлюб (пор. Чин служби на заручини та вінчання).

Але що особливо необхідно для християн, котрі беруть шлюб, - це старанна молитва з цілковитою відданістю до Отця Небесного, аби Він Сам невидимо керував ними в цій справі, Сам благословив та освятив їхні обітниці, зіслав благодатну поміч на виконання їхніх обов’язків і дав би їм бути гідним тобто союзу, який зображається та уподібнюється в християнстві до образу союзу Христа і Церкви1.

 

 

Взаємні обов’язки подружжя

 

Призначення тих, хто взяв шлюб, полягає в тому, щоб свято берегти перед очима Божими укладений союз, взаємно сприяти моральному і духовному просуванню і ділити життєвий тягар і, потім, виховувати дітей, якщо Бог благословив їх1.

Вступаючи в шлюб, подружжя дало перед лицем Церкви обіцянки вірності одне одному до кінця життя. Тому перший обов’язок побраним – це обопільна вірність, яка має сягати навіть глибини сердечних порухів. Подружня невірність – це головне зло, яке спричиняє розлад і руйнацію сім’ї і родинного щастя2. Апостол вказує християнам: шлюб у християн нехай буде чесним і ложе нескверним. А тих, хто змінює й оскверняє чистоту подружнього ложа, – “блудників і перелюбників судити Бог” (Євр. 13, 4). “Перелюбники Царства Божого не успадкують” (1 Кор. 6, 9, 10).

Перелюб – найганебніший порок і тягне за собою найзгубніші наслідки. Він руйнує святість подружнього союзу. Особа, винна в перелюбі, завдає найвідчутнішої кривди іншій подружній особі. Перелюбник завдає шкоди інший особі, спокушаючи й розбещуючи особу, яка перебуває в шлюбі. Перелюб вихоплює від дітей батьківське серце, подає їм ганебний приклад спокуси, кладе основу нескінченним родинним чварам і, взагалі, руйнує увесь домашній добробут. Тому то у Старому Заповіті порушення подружньої вірності каралося смертю (Лев. 20, 10).

Міцність шлюбу, який становить перешкоду розгулові пристрастей, залежить від релігійного переконання у святості і непорушності шлюбу як таїнства.

Вірність, звичайно, не вимагає, того, аби подружжя замкнулося у самому собі, забувши про оточення: тоді їхня любов набула би егоїстичного характеру, характеру “родинного егоїзму”.

Вірність стверджує довір’я. Невірність же, хоча й тільки гадана, народжує підозрілу ревність, яка відганяє спокій і згоду, і руйнує родинне щастя. Вірність, і взагалі істинна подружня любов, виключає безвідповідну підозрілість, сліпу і пристрастну ревність, для якої будь-яка вільна дія іншої особи вже видається порушенням подружньої вірності.

Не ревнувати – це святий обов’язок, але разом з тим і великий подвиг християнського подружжя, випроби для їхньої подружньої мудрості та любові.

Без духовної любові та єднання “тілесна (плотська) любов дуже легко уривається від найменшої причини, тому що не зміцнена духовним відчуттям”[22].

Ознаками безпристрасної, чистої і тверезої любові є: щира прив’язаність подружжя одне до одного, жива участь і співчуття, розсудлива поступливість та поблажливість, обопільна згода і мир, взаємодопомога і сприяння у всіх справах, особливо ж, – мир і непорушна згода, яка швидко усуває невдоволення, якщо воно виникає. Нарешті, ознака істинної любові – взаємне довір’я, коли в усьому можна покластися і довіритися одне одному.

Подружжя повинно усе ділити між собою. А для цього вимагається цілковита і щира відвертість у їхніх стосунках одне до одного. Брак відвертості свідчить про неповну любов.

Подружжя повинно подавати допомогу одне одному, брати живу взаємну участь у своїх заняттях, у родинних радощах і скорботах, подавати підтримку одне одному у несенні християнського хреста за обставин і випадках життя на тернистому шляху до Царства Божого.

Оскільки побрані шлюбом, як і всі люди, мають усілякі недоліки та слабкощі, то обов’язок подружжя – взаємне терпіння і розумна поблажливість до своїх недоліків та слабкощів, особливо ж пороків[23].

В чистому істинно-християнському шлюбі ми маємо справу з таємницею великого зречення від власного егоїстичного “Я” не лише заради дружини чи чоловіка, але й задля майбутніх людей – родини. Ті, хто бере шлюб, бере на себе величезний обов’язок пильнувати за собою з багато більшою, аніж раніше уважністю, “ходити чистими і непорочними перед очима дітей своїх”. Батько і матір повинні пам’ятати, що кожен їхній порух чи слово (тим більше справа) повторюється, засвоюється душею їхніх дітей, котрих вони дали світові і Церкві.

У зв’язку з тим, що від ступені духовної єдності залежить добробут подружжя і християнське виховання дітей, то зрозуміло, яке важливе значення в подружжі завжди мало і має єдність віри та поглядів на життя. Шлюбну єдність ап. Павло уподібнює образові Христа з Церквою.

Щодо приватних обов’язків кожного з подружжя, то вони випливають із загального вчення про шлюб.

Згідно з ученням Св. Письма чоловік – глава дружини і родини, а дружина перебуває у послухові чоловікові.

“Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господові, тому що чоловік – це глава дружини, як Христос – глава Церкви” (Еф. 5, 22–23, 33). Це не означає, що дружина нижче чоловіка за моральним чи своїм особистим достоїнством (в цьому відношенні вони повністю рівні і “чоловіча стать і жіноча стать – єдині є в Христі Ісусі” (Гал. 3, 28; 1 Петр. 3, 7); верховенство чоловіка – це природний і прямий наслідок природних властивостей чоловіка і жінки[24]. Та й не може бути дві глави в домі[25].

Декотрі вважають, що чоловікам дано надто багато влади, і хочуть встановити між подружжям правові стосунки, стосунки рівності. Але рівність – прекрасна річ там, де бракує любові та зберігається “право” кожного. Подружжя ж ґрунтується не на правовому принципі, а на взаємній жертві, яка не помічається самими тими, хто жертвує.

Главенство чоловіка в сім’ї, згідно з ученням Св. Письма, – не тиранія, не приниження і пригнічення, а діяльна любов. Ця влада зобов’язує чоловіка так любити свою дружину, “як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї” (Еф. 5, 25). Дружинам же одночасно вказується: “Як Церква кориться Христові, так і дружини в усьому повинні коритися своїм чоловікам” (Еф. 5, 24). Тут зовсім не може бути пригнічення чоловіком дружини, бо пригнічення можливе там, де в шлюбі відсутні християнські засади, де нема любові у чоловіка до дружини і дружини до чоловіка. Де любов, там нема місця самодурству і суворості. “Чоловіки, – пише апостол Павло, – любіть своїх дружин і не будьте з ними суворі” (Кол. 3, 19). Де любов – там жаління і виявлення честі і допомоги немічним (1 Петр. 3, 7). Любов – це взаємний обмін, доповнення, самопожертва. Найвищий вид людської любові – материнська любов – ґрунтується на надзвичайній нерівності[26]”. Без вказаного главенства неможлива подружня єдність, бо главенство чоловіка – це найприродніша річ, оскільки воно відповідає душевній потребі дружини, “до твого чоловіка, твій потяг і він тобою буде володіти” (Бут. 3, 16).

“Чоловік, як глава дружині, – пише єп. Феофан, – не повинен принижувати себе, не повинен продавати главенства, через слабкодухість чи пристрасть, бо це сором для чоловіків. Тільки ця влада повинна бути не деспотична, а любовна. Май дружину подругою і сильною любов’ю змушуй її бути собі покірною[27]”.

Як глава жінки і сімейства, чоловік повинен оберігати дружину і щадити її як “немічну посудину”, за виразом апостола (1 Петр. 3, 7), турбуватися про утримання сім’ї (1 Тим. 5, 8), добре керувати своїм домом (1 Тим. 3, 4). Дружину він повинен вважати першою, найвірнішою та найщирішою помічницею у всіх своїх справах. Чоловік повинен дбати про розумове та моральне вдосконалення дружини, поблажливо і терпляче очищаючи недобре, і насаджуючи добре.

Чоловік повинен досить добре берегти себе, аби своєю поведінкою чи недбалістю, чи вільністю у поводженні не зашкодити дружині, не розбестити її.

Апостол Петро, котрий у першу половину життя сам був одружений (1 Кор. 9, 5), накреслюючи ідеал християнського сімейного життя, писав; “Дружини, коріться своїм чоловікам, аби ті з них, котрі не підкоряються слову, без слова, були підкорені (здобуті), коли побачать ваше чисте богобоязке життя” (1 Петр. 3, 1–2). Ось християнський спосіб певного панування дружини над чоловіком, при цілковитій покорі йому – чисте богобоязке життя. Дружина повинна прикрашати себе переважно чеснотами, інші ж прикраси повинна мати як щось другорядне, посереднє, від чого треба легко відмовитися, коли не дозволяють матеріальні умови.

Дружина повинна панувати над чоловіком не чуттєвістю, а своєю внутрішньою привабливістю, моральною чистотою, жіночою скромністю і соромливістю, стійкістю і самовідданістю своєї християнської душі[28]. Своєю чергою дружина повинна турбуватися про чеснотливість чоловіка, більше усього впливаючи не словами, а ділами. Своєю мудрістю і добрим впливом дружина може змінити поводження чоловіка, якщо він невиправний. “Справді, – говорить Св. Іоанн Золотоустий, – благочестива і розумна жінка скоріш усього може виховати чоловіка і налаштувати його душу за своїм бажанням. Я міг би вказати на багатьох суворих і неприборканих чоловіків, котрі пом’якшені отаким чином, “Чим же більш від усього дружина може вплинути на чоловіка, крім прохань, порад та іншого? – Якщо буде лагідна, “не злостива, не розкішна, не буде любити прикрас, вимагати зайвих витрат[29]”.

Крім указаних обов’язків відносно чоловіка, дружина повинна бути душею дому чи сімейства, осереддям внутрішнього впорядкування сім’ї. Вона повинна підтримувати порядок у домі, оберігати придбане чоловіком майно і розумно використовувати на потреби сімейства (1 Тим. 2, 4). Прекрасний образ господині дому змальовує Соломон у книзі Притч (30, 10–31). Господаровитість, бережливість і порядок – досить потрібні і цінні якості дружини, оскільки вони становлять необмінну умову родинного затишку та добробуту[30].

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 554; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.016 с.)