ТОП 10:

Особливості християнської психології



 

У першій книзі Мойсеєвого «Буття» людина подається вершиною Божого творіння: «И сотворил Бог человека по образу своему, по образу Божию сотворил его; мужчину и женщину сотворил их» (Быт. 1, 26; 27) [4]. Земля і всі інші форми життя, що наповнюють її, були створені, щоб служити людині домівкою.

Вперше народжується поняття «особистість», «внутрішня людина», її цінність в максимально можливому наближенні до Бога. Таке розуміння людини закладено у світових монотеїстичних релігіях. «Главное - что внутри тебя», – стверджує Коран. «Царство Божие не вне нас, а в нас»,– сказано в Новому Завіті. Близькість і тотожність розуміння людини бачиться тут в головному – у внутрішньому світі людини. Витоки людської особистості, основи добра і зла, морального вибору, становлення і самовизначення вкорінені в стані духу і душі людини.

Православна антропологічна традиція полягає в розумінні мети, призначення та покликання людини в її християнському житті, в її „обожении”. Митрополит Антоній Сурожський (1914 - 2003) так пояснює різницю розуміння сутності людини невіруючим і християнином: «Человек для неверующего - это предел как бы эволюционного развития, которое, конечно, может продолжаться, но продолжаться по той же линии. Для нас - христиан представление о человеке несколько иное. Для нас человек в полном смысле этого слова может быть понимаем только как Иисус Христос, то есть как Богочеловек, как человек, у которого есть не только земное измерение, но измерение небесное» [82, с. 93 - 94].

Людина створена за образом і подобою Божою. Образ Божий розуміється як здатність людини відображати Божественні досконалості. За формулою Філона Олександрійського, яка стала крилатою для антропології: «Человек есть великолепный отпечаток великолепного образа, изваянного по образу идеального первообраза» [цит. за 59, с. 47]. Це виявляється в тому числі в таких силах душі, як розум, воля, почуття і властивостях душі – розумність, безсмертність, здатність любити, творити, самовладдя (людина покликана панувати над Всесвітом), здатність вибору або вільна воля. Оріген писав: «В человеке ясно познаются признаки образа Божия – не в чертах тленного тела, но в благоразумии духа, в справедливости, умеренности, в мужестве, мудрости, учении и во всей сумме добродетелей, которые Богу присущи субстанционально, а в человеке могут существовать через труд и подражание Богу» [цит. за 59, с. 177].

Під подобою Божою розуміють здатність людини спрямовувати сили своєї душі до уподібнення Богу - удосконалюватися в прагненні до істини і добра.

Подібно до того, як в людській історії назавжди відображене Боговтілення, так і в кожному з нас присутній незнищенний нічим образ Божий. Він виразно відобразився у найкращих досягненнях людської творчості, хоча не завжди цілком був усвідомлений самим художником, поетом, композитором або архітектором. Усе найкраще, створене людиною, все, що стало невід'ємною частиною нашої культури, зберігає в собі Божественну основу.

Усі видатні, геніальні мислителі, творці й майстри – від висот науки до простого ремесла були з Богом і від Бога, були віруючими людьми. Справжня культура, велика наука, господарські звершення не відокремлюють, а наближають людину до Бога. Досить послатися на приклади Ф. Бекона, І. Ньютона, А. Ейнштейна, М.В. Ломоносова, Д.І. Менделєєва, І.В. Курчатова.

Ключовим моментом, що дає розуміння справжнього стану людини, її призначення в цьому житті, є вчення про душу, про гріхопадіння і про спасіння людини. Ці вчення абсолютно по-іншому, на відміну від світської психології, допомагають осмислити детермінанти поведінки людини, в тому числі і поведінки у сфері економіки, зрозуміти складний світ господарства, пояснити призначення і мотивацію праці. Забігаючи наперед, відзначимо, що філософсько-економічна думка, народжена в лоні православної цивілізації як приймаюча суть цих вчень, саме тому істотно відрізняється від західної філософської думки і західної економічної теорії.

Християнство стверджує, що людина до порушення заповіту, даного Богом, мала повну гармонію духу, душі, тіла: дух людини був спрямований до Бога, душа вільно підпорядкована духу, а тіло – душі. Адам був вінцем творіння, мав надзвичайні здібності, був поставлений керувати світом, оскільки розумів суть речей. Людина була прекрасною завдяки своїй причетності Богу. Розум був освячений благодаттю і тому людина розуміла, що, коли і як робити.

Але люди порушили заповіт Бога, скоїли гріх. Гріх за своєю суттю – це неузгодженість волі людської і волі Божої, бунт проти Бога. Гріх призводить до руйнування єдності, яка існувала між Богом і людиною. «Грех разрушил первоначальный план – прямое и непосредственное восхождение человека к Богу. В космосе открылся катастрофический разлом» – пише В.М. Лоський [цит за 24, с.290].

Порушивши волю, заповіт Бога, люди порушили власну гармонію – єдність духу, душі і тіла, єдність мети, прагнення, волі. Відірвана від духу душа стала мати потяг до тіла, спиратися на нього, а тіло, яке втратило цю звеличуючу силу душі і як створене з «хаосу», стало мати потяг до чуттєвості, до «хаосу», до смерті. Розум людський затьмарився, воля ослабла, почуття спотворилося, виникли протиріччя. Це проявилося в тому, що людина перестала жити за законом любові до Бога, ближнього, навколишнього світу, стала на перше місце ставити не Бога і ближнього, а себе, власні інтереси і бажання. Відповідно спотворилася природа взаємин між людьми, замість любові, злагоди та порозуміння виникли ненависть, егоїзм, користь, образи, нерозуміння, незгоди, конфлікти. Змінився весь світ, вся природа, у світ увійшло зло.

І тепер ці спотворення людської природи, відносин між людьми, на жаль, пронизують усі сторони нашого буття, в тому числі і господарські відносини. Звідси економічною поведінкою людини часто рухають егоїзм і корисливість, людина йде на обман, розкрадання для того, щоб вгамувати пристрасть наживи. Саме тому економічна сфера життя людини, що з'явилася вже як наслідок її гріхопадіння – це сфера, яка пов'язана з матеріальним забезпеченням бажань людини, в тому числі бажань задоволень, сфера, в якій часто домінують мотиви егоїзму й користі. Саме тому вона повинна регулюватися як самою людиною, так і державою.

Чудово, що всю глибину болючого спотворення людини розкрив психоаналіз. Так, С. Франк зазначав, що які б не були крайності класичного фрейдизму, він мимоволі підтвердив правоту біблійної мудрості, яка краще зрозуміла людину, ніж плоский оптимізм прогресистів [88]. З нею, як зазначає О. Мень, виявляються солідарними мислителі, які проникали в найпотаємніші місця людської душі. «Платон и Плотин, св. Августин и Лютер, Кьеркегор и Ницше, Шекспир и Достоевский и многие другие исследовали глубину человеческой природы. Это мрачная бездна... Печален тот факт, что человеку всегда было легче изобразить ад, нежели рай, и даже фра Беато и Достоевский не являются исключением из этого правила» [цит. за 63, с. 589].

Необхідно зазначити, що і різні західні школи економічної теорії, і школи психології визнають негативні сторони людської особистості. Але частіше визначається лише одна сторона: людина постає або занадто поганою, або вже занадто досконалою. Це свідомо спотворює уявлення про мотиви, цілі, детермінанти поведінки людини, в тому числі поведінки економічної. Звідси і виникає або «розумний калькулятор» і «оптимізатор», «егоїст» або «гедоніст-споживач» – людина, яка шукає і вимірює щастя і задоволення, постійно споживає і бере від життя все і відповідно до цих настанов вибудовує власну економічну поведінку.

"Зная превосходство человека, люди не знали его поврежденности: это заставило их избегать лености, но зато вводило в самомнение. Если же они сознавали испорченность своей природы, то не разумели ее достоинств и, избегая таким образом тщеславия, повергались в отчаяние», – пише Б. Паскаль [цит. за 63, с.591].

У століття урочистості раціоналізму, як зазначає історик і богослов О. Мень, видатний вчений Б. Паскаль „противопоставил христианское учение о грехопадении всем другим попыткам истолковать человеческую драму. Но при этом он отказывался видеть в Библии умозрительные построения, а принял учение о падшем человеке, всей его парадоксальности” [цит. за 63, с. 590]. Б. Паскаль зазначає, що без цього вчення неможливо визначити, що таке людина, „если человека представлять только с одной стороны, то он предстанет то ли как полубог, то ли как полудьявол, что будет выглядеть соответственно как ложный оптимизм или беспросветный пессимизм” [цит. за 63, с.590].

Однак за вченням Слова Божого, образ Божий, хоча спотворився гріхом, але зберігся (Иак. 3;9) [4]. «Самый растленный человек может находить в себе остатки образа Божия: он любит жизнь, хотя по своему невежеству и не бессмертную, любит истину, хотя только представляемую; ненавидит неправду, хотя только в других; любит похвалу, хотя и незаслуженную, и проч.» [цит за 50, с.272]. А відомий богослов сучасності митрополит Антоній Сурожський, підкреслюючи те, що людина непоправно зіпсованою не буває ніколи, пише так: «… надо смотреть на человека и в человека с верой, с уверенностью, что в нем красота неумирающая, красота, которую ничто не может изуродовать до конца, красота, которую мы называем образом Божиим. И то же самое можно сказать о человечестве в целом, которое тоже совокупно несет в себе образ Божий, несмотря на уродство, которое бросается в глаза. Но бросается в глаза поверхностное «Золото на дно идет, стружки по поверхности плывут…», - так говорил Феофан Затворник. Это и нам надо помнить» [82, с. 96 - 97].

Таке цілісне бачення людини властиво лише християнству. Так в людині живе зло, але в ній є і образ, відображення Бога. В ній є і егоїзм, і альтруїзм, і сила, і слабкість, і ненависть, і любов. Їй дана свобода волі, свобода вибору між добром і злом у собі і в цьому світі. І саме від її особистісного вибору залежать її вчинки.

Необхідно зазначити, що християнська психологія визначає не тільки внутрішні детермінанти поведінки людини, але й підкреслює вплив на поведінку людини зовнішнього оточення. .

Крім того, християнська психологія визнає наявність миру ангелів та занепалих духів і відповідно визнає їх вплив на душу людини, а отже і на її поведінку.

Щодо впливу зовнішнього оточення, то відомий науковець та сучасний православний богослов М.Е. Пестов виділяє два взаємопов’язаних закони: закон взаємного впливу та закон наслідування [70].

При відносинах людини з іншими людьми має місце закон взаємного впливу - передачі почуттів, як би взаємного «резонансу», тобто пробудження в людині того душевного переживання, яке вона відчуває в іншому.
Ступінь цього впливу залежить від ідентичності (однаковості, унісону) стану дотичних в почутті душ. Сильна здатність сприйняття позитивних емоцій у м'яких серцем, легко - сприйнятливих, ніжних, чуттєвих душ і слабка у душ з черствим серцем - у «грубих натур». На основі цього закону виникають почуття у відповідь любові, жалості, співчуття, співчуття.

Ця сприйнятливість позитивних емоцій особливо загострена у душ, сповнених Христовою любов'ю, і затихає по мірі того, як людина наближається до стану егоцентричності, або «автоеротизм» (зверненності на себе - егоїзму). Для останніх буде, навпаки, характерно легке сприйняття від інших вже негативних емоцій - гніву, роздратування, ворожості, озлоблення, ненависті і т. п.

У зв'язку з тим, що люди здебільшого знаходяться в проміжному стані між любов'ю і грубим егоїзмом і зіпсованістю, у людей під впливом оточуючих можуть в якійсь мірі послідовно зароджуватися і позитивні, і негативні емоції.

Оскільки між душами людськими існує тісний внутрішній зв'язок, має місце і закон взаємного наслідування. Ми схильні переймати манери, звички і звичаї оточуючих нас людей і перейматися їхніми думками, прагненнями та бажаннями.
На основі наслідування передаються і віра, ентузіазм, мужність і т. п. Так само також заразливі протилежні якості - невіра, скептицизм, боязкість і т. д.

Тому навколишнє середовище має для нас дуже велике значення: воно як би формує нашу психіку, штовхає наші думки в певному напрямку, зароджує відповідні їй почуття, пробуджує властиві їй прагнення.

Народна мудрість говорить: з ким поведешся, від того й наберешся. А премудрий Соломон писав: «Общающийся с мудрыми будет мудр, а кто дружит с глупыми — развратится» (Притч. 13, 21)» [4]. Ця небезпека настільки велика, що прп. Ісаак Сиріянин говорить: «Лучше жить со зверями, чем с людьми худого поведения» [ цит за 70].

Як пише архімандрит Іоанн: «Основной закон духовного совершенства — окружение себя обстановкой, возвышающей, а не принижающей уровень души». Як кажуть св. отці: «С преподобным преподобен будеши, с мужем неповинным неповинен будеши, со избранным избран будеши, а со строптивым развратишися». Старець о. Амвросій Оптинський наводить такий приклад: «Когда дикая лошадь присмотрится, что прочие лошади идут спокойно, и сама пойдет в ряд. Так и человек», - додає старець [ цит за 70].

На основі закону наслідування ми є в значній мірі є похідними щодо середовища, яке оточує нас. Але цим середовищем, як зазначає М. Е. Пестов, є не тільки люди, що оточували (оточують) нас але і всі особи, з якими ми знайомилися або через літературу, або через усні розповіді. Тим самим підкреслюється вплив культурного середовища на душу та відповідно поведінку людини.

І це повинна знати кожна людина, обираючи те оточення та ту літературу, мистецтво, інші види культури, які будуть позитивно впливати на духовний стан. У силу цього сама людина є в значній мірі ковалем свого щастя: якщо вибере вона собі середовище позитивних, доброчесних людей і буде читати книги, що живлять істиною і формують душу, то благо їй - вона визначає себе до спасіння. «он является в значительной мере сам кузнецом своего счастья: если выберет он себе среду положительных, добродетельных людей и будет читать питающие истиной и формирующие душу книги, то благо ему — он предопределил себя ко спасению» [70].

Як відомо з наукової психології, менеджменту вчинками людини рухають її потреби. Яке ж розуміння потреб людини існує в християнському вченні про людину?

Як ми вже зазначали, згідно з християнською антропологією та психологією (до речі, в перекладі з грецького психологія – це наука про душу), людина - це не тільки тілесна, а й душевна, духовна істота, відповідно її бажання, потреби, мотиви поведінки, вся життєдіяльність проявляються не тільки на тілесно-природному, але і на душевно-емоційному, духовно-розумовому рівнях.

Трискладова теорія визначає наявність в людині тіла, душі і духу. Тому цілком доречно говорити про тілесне, душевне і духовне життя людини. Тілесне життя задовольняє лише потреби тіла, по суті своїй воно мало відрізняється від життя тварин: сон, їжа, інстинктивні прагнення і фізіологічні потреби в основному обмежують коло його інтересів.

Душевне життя вже більш тонкого плану. Душа насолоджується красою природи, емоційними переживаннями, піднесеними почуттями, навіяними, наприклад, слуханням музики, читанням художньої літератури, переглядом театральної постановки та ін.

Духовне життя несе на собі відбиток Вищого Начала і завжди (в істинному своєму прояві) веде до Того Безсмертного Джерела, що дало життя як людині, так і всьому, що її оточує.

Найвищі, не зрозумілі розуму людські творіння дивовижної краси, які здійснюють і моральний вплив на душу, завжди мають відношення до буття в дусі Істини, Добра і Любові.

Помилковим є поняття про те, що духовна людина – це лише високоінтелектуальна людина, або що духовне життя полягає у слуханні музики, читанні світських книг або відвідуванні театрів і музеїв. Зовсім ні. Все це має частіше відношення до душевного, але ніяк не духовного життя, яке, навпаки, може бути (і зазвичай буває) позбавленим всього цього, але цілком підпорядковане і наповнене іншими цілями і змістом.

Дух – благодать, присутня в людині. У дусі – осередок «образу Божого», духовна самосвідомість людини. Духу властива глибока потреба зв'язку з Богом і з духовним світом.

За своєю суттю людина є живий, особистий дух. Дух в людині – найголовніше. Він є правильне сприйняття людиною своєї особистої суті в її предстоянні Богові і в її гідності. Дух являє людині волю до Досконалості і до вдосконалення в собі самій, у своїх діяннях і в зовнішньому світі. Дух людини наділений даром очевидності – він бачить Досконале, приймає його і виявляє себе здатністю до безкорисливої любові і самовідданого служіння. Духовна природа людини заявляє про себе потребою священного, імпульсом молитовного звернення до Бога і голосом совісті. Кожній людині неодмінно треба випробувати і, духовно прозрівши, самій побачити свою духовну природу – своє родове гніздо, в якому можна знайти справжній релігійно-моральний досвід [67, с. 16 - 17].

Три ієрархічно розташовані частини людини виявляють себе в трьох силах – в силі розумовій, в силі бажання і силі почуття (таблиця 3.1).

Розумова сила проявляє себе на рівні духу - як розум, на рівні душі - як розсудок, на рівні тіла - як пам'ять і уява. Розум – це дарована Богом природна здатність людини розуміти зміст речей, суть творіння. Розсудок - здатність бачити залежність явищ чуттєвого світу, яка набувається людиною із досвідом життя. Пам'ять – це одночасно і сховище сприйнятих від почуттів вражень, і склад наших минулих думок. Уява – це оператор в сховищі пам'яті, який комбінує різні враження і думки для певних цілей.

Сила бажань на рівні духу проявляє себе як совість, на рівні душі – як воля, на рівні тіла – як система тілесних потреб. Совість – це всіяний Богом у людину небесний закон, якому здоровий дух бажає підкоритися. Воля і тілесні потреби – це земні бажання і прагнення людини. Саме ці земні потреби й прагнення класифіковані Маслоу (як і іншими авторами) в його моделі, а інші – майже усі відкинуті.

Нарешті, сила почуття на рівні духу є почуття віри в Бога, почуття надії на Бога і почуття любові до Бога – почуття природні для людини здорової, не покаліченої земним життям. Почуття душевні – це звичайні наші «інтелігентські» прояви – тяга до мистецтва, любов до родичів, любов до Батьківщини, віра у свою справу, любов до себе і т.д. Почуття тілесні – це наші п'ять почуттів сприйняття світу (зір, слух, смак, нюх, дотик).

У кожного народу, у кожної культури є переважаюча, характерна тільки для них комбінація розумових сил, сил почуттів і бажань. І.О. Ільїн однією з головних ознак сучасної західної цивілізації вважав пріоритет дії (бажань, волі) над розумом. У цьому відобразився весь дух католицтва як коріння всієї західної цивілізації – католицтво змушує підкоритися небесам в особі Папи, це культура волі, а не серця. Далі ця домінанта раціо та волі ще більше розвивається протестантизмом. Якщо спроектувати ці риси культури на господарську сферу, стане зрозумілим, що саме переважання в англосаксонських культурах волі і раціо над почуттями веде до панування на західних підприємствах сильної раціональної системи управління (яка сприяла застосуванню формалізованих і чітко документованих процедур), з переважанням силових управлінських впливів, але «емоційно» сухої.

Навпаки, східна цивілізація – це переважання розумової сили умозріння (рос - умозрения) над дією (волею, силою бажань). Це споглядальне життя, яке спрямоване на пошук сенсу будь-якого почуття і дії. Культура східної цивілізації, зі свого боку, характеризується переважанням емоційної (чуттєвої) складової.

Оскільки дух в людині – найголовніше, вищими потребами людини є потреби духовні. Без їх задоволення людська особистість деградує, хоча зовні людина виглядає цілком успішною, їй завжди чогось не вистачає і вона метається, намагаючись матеріальними або душевними благами заповнити духовну порожнечу.

Коротко зміст потреб людини відповідно до їх ідеальної ієрархії наведено в таблиці 3.2.

 

Таблиця 3.1

Трискладова теорія людини

Сили людини Рівні прояву сил Вид прояву сил
Розумова сила на рівні духу розум (дарована Богом природна здатність людини розуміти зміст речей, суть творіння)
на рівні душі розсудок (здатність бачити залежність явищ чуттєвого світу, яка набувається людиною із досвідом життя)
на рівні тіла пам’ять (сховище сприйнятих від почуттів вражень, склад наших минулих думок); уява (оператор в сховищі пам'яті, який комбінує різні враження і думки для певних цілей)
Сила бажання на рівні духу совість (всіяний Богом у людину небесний закон, якому здоровий дух бажає підкоритися)
на рівні душі воля (земні бажання і прагнення людини)
на рівні тіла тілесні потреби(земні бажання і прагнення людини)
Сила почуття на рівні духу почуття віри в Бога, почуття надії на Бога і почуття любові до Бога
на рівні душі звичайні людські «інтелігентські» прояви – тяга до мистецтва, любов до родичів, любов до Батьківщини, віра у свою справу, любов до себе і т.д.
на рівні тіла п'ять почуттів сприйняття світу (зір, слух, смак, нюх, дотик)

 

Таблиця 3.2

Потреби людини

    Дух Дисципліна розуму, серця і волі – творча сила, прагнення здобути владу над бажаннями нижчого рівня; потреба жити відповідно до совісті, потреба жертовної любові до ближнього, до Бога (виконання заповідей) Прагнення до абсолютних цінностей і незадоволеність всім відносним і земним – прагнення до повноти, Божественної досконалості, спілкування з Богом  
    Душа Потреба в служінні Вітчизні, суспільству, сім'ї Потреба творчості Потреба у набутті знань Потреба реалізувати себе в цьому світі, в тому числі через працю, реалізувати свої духовні, душевні, тілесні здібності Потреба відчувати почуття радості, любові, щастя Потреба в спілкуванні Потреба в дії, прийнятті рішень  
Тіло Самозбереження (безпека, фізіологічні потреби)

 

Головне в людині – її дух, її духовний стан. Саме в ньому людина живе головними і благородними спонукальними прагненнями віруючого і цілісного мислення, спрямованого на визнання і розуміння правди-істини, моральної волі – на вчинення добра і справедливості, естетичного споглядання – на створення краси, на культивування віри як волі до досконалості.

Незважаючи на всю міць світського «прогресу», горду самовпевненість, людина є гріховною, слабкою, ранимою, недосконалою. І вона – ніщо без мети, повноти і сенсу, без ціннісного проживання і переживання свого існування, поза цілісності та єдності зі світом буття як спів-буття, коли втрачається або рветься єднальна нитка рятівної любові. Ось чому незнищенною є потреба людини у своєму духовному сходженні. Вона корениться в онтологічній причетності і спрямованості до вічного, неминущого, здійсненного, абсолютного. Августин Блаженний зазначав, що «без Бога не може заспокоїтися серце людини» [цит. за 18, с.128].

Почуття прагнення до Бога є спонукальною силою людини. Воно принципово відрізняється і від прагнення до переваги, за А.Адлером, і від прагнення до самоактуалізації, за А.Маслоу, і навіть від пошуку сенсу життя, за В.Франклом.

Мудро, духовно і правильно дає православ'я і розуміння людського щастя. Наука бути щасливим дуже проста: зігрій своє серце вірою, надією і любов'ю, люби свої обов'язки і шукай в них задоволення. Щастя необхідно шукати у власному серці, якщо там його немає, його ніде не знайдеш.

Сенс життя людини, її завдання в цьому світі, в тому числі у світі господарства, розкриваються через розуміння призначення людини.

Призначення людини: по відношенню до Бога: пізнання Бога, з'єднання з Богом, служіння Йому – це мета людського життя. Це, кажучи сучасною науковою мовою, термінальна (смисложиттєва) мета, що характеризує спрямованість людської особистості.

Щоб її досягти, людина повинна виконати друге своє призначення – по відношенню до самого себе: через розкриття своїх сил і здібностей, через діяльне устремління і наближення до свого першообразу досягти повної, можливої для кінцевої істоти міри Богоподібності, тобто найтіснішого єднання з Богом. Це мета інструментальна (тобто мета-засіб), вона передбачає певну діяльність людини – виконання заповідей, подвиг віри і зростання в любові. Святе Письмо так говорить про мету людського життя (як про досягнення досконалості в Бозі і прославлення Його): «Да светит свет Ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного (Мф.5.16)», «Итак, будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный» (Мф.5.48), «Бог есть любовь, и пребывающий в любви пребывает в Боге, и Бог в нем» (1 Ин.) [4].

Але в людини існує певне призначення і по відношенню до безособового творіння.

Задум Божий про світ має на увазі порятунок не тільки людини, але і всього творіння. Святе Письмо бачить в людині посередника, здатного привести весь створений Богом світ до здійснення його кінцевої мети. Якщо античні автори називали людину малим світом, то християнські богослови називають людину малим богом, тобто істотою, здатною керувати світом, вільно визначатися по відношенню до природної необхідності. Людина займає таке місце у Всесвіті, що тільки через неї весь матеріальний світ здатний сприймати і засвоювати Божественну благодать. За словами прп. Максима Ісповідника, «человек призван воссоединить в себе любовью природу тварную с природой нетварной. Через себя человек соединяет всю совокупность тварного космоса, чувственного и сверхчувственного» [цит. за 24, с.245]. В.М. Лоський так пише відносно задуму Божого щодо призначення людини, відносно створеного світу: «Не имея ничего вне себя, кроме одного Бога, человеку ничего не оставалось бы, как полностью себя отдать в порыве любви и вручить Ему всю Вселенную, соединенную в его человеческом существе, тогда Сам Бог со своей стороны отдал бы Себя человеку, который по этому дару, т.е. по благодати, имел бы все то, что Бог имеет по природе, таким образом совершилось бы обожение человека и всего тварного мира» [ цит. за 24, с.245].

Отже, людина, людство відхилилися від Божественного плану домобудівництва. Тому весь сенс людської історії – це повернення людини до свого Творця.

Основна мета життя людини – почути заклик Божий, звернений до неї, і відповісти на нього. Але для того, щоб відповісти на цей заклик, людина повинна зуміти здійснити акт самозречення, відвернутися власного «я», свого егоцентризму. Виконати життя як любов і спілкування, самовіддачу.

Але змішавшись з гріхом, людина не тільки спотворила у бік зла власну діяльність, а й порушила в собі красу образу Божого. Уподібнення Богові стає для людини важкою працею всього її життя, працею, неможливою без допомоги Бога.

Є важлива закономірність, яку наука не визнає. Мова йде про зовнішню, надприродну силу, здатну змінити гріховну природу людини – силу благодаті. Благодать (духовна, божественна енергія) – зміцнює, дає сили змінити свою душу, подолати те зло, яке діє в природі людини і, відповідно, у суспільстві. І ця сила, відповідно до християнської теології, дається людині через Ісуса Христа: «закон дан через Моисея; благодать же и истина произошли чрез Иисуса Христа» (Ин 1.17) [4]. Христова істина освячує людину – дає нове розуміння сенсу заповідей, мети життя, людських стосунків.

Але ще раз підкреслимо, що спасіння синергічне, воно передбачає співпрацю (соработничество – рос.) Бога і людини. З одного боку – це дар і милість Бога, все, що зроблено Богом задля нашого спасіння, а з іншого – нам необхідно докласти зусиль, щоб цим даром скористатися, засвоїти його.

Якщо узагальнити усе вищевикладене, то детермінанти, які визначають поведінку людини, з точки зору православної психології можливо подати таким чином:

- це пристрасті людини(прагнення до влади, лінь, гнів, ін, які є наслідком) пошкодженої гріхопадінням природи людини;

- особливості кожної особистості та рівень її розвитку (рівень духовного, душевного, тілесного розвитку, особливості характеру, здібності, вольові якості);

- середа в якій живе людина, перш за все її найближче оточення – родина, друзі, а також культурне, інформаційне середовище;

- зовнішні духовні чинники(вплив духовного світу);

- напрямки виховання, освіти, які домінують у суспільстві.

Таким чином, православна психологія і антропологія дозволяють побачити цілісну людину з її потребами та здібностями, добром, злом і свободою вибору, властивими природі кожної людини. Вона задає єдино правильний вектор розвитку людини і людства – вектор духовно-моральний. Вектор, слідування якому долає зло, дозволяє людині виконати своє призначення, уподібнитися Богові і привести до Бога весь створений світ, перетворити його.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.45.196 (0.017 с.)