Культура та дохристиянські вірування давніх слов'ян 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культура та дохристиянські вірування давніх слов'ян



Лозовий

Духовна культура давніх слов'ян. Культура слов'ян мала пра­давні витоки. Це, зокрема, проявилося у розвиненій міфології та віруваннях. В основі релігії слов'ян — обожнення природних стихій, а пізніше — й соціальних інститутів. Отже, слов'яни були типови­ми язичниками. Людина уявлялася частиною природи, залежною від стихій. Тож і соціум підпорядковувався природним законам, діям природних сил. За свідченням римських авторів, зокрема, Прокопія Кесарійського, слов'яни поклоняються одному богові, а також вірують у безліч духів. Гельмонд (німецький місіонер XII ст., який залипіив цінні свідчення про культуру полабських слов'ян) стверджує, що свідомість західних слов'ян базується на вірі у верхов­не божество, а інші боги — це його еманації. Літопис Руський також свідчить, що русичі мали поняття про верховну істоту, яку звали просто бог. Інші божества походили або витікали від нього. Пізніші дослідники також зазначали, що політеїзм слов'ян лише видимий (хоча вони й вклонялися річкам, болотам, джерелам, горам, лісам і деревам тощо). Очевидно, що верховне божество уособлювало фі­зичну і духовну природу.

Але ця релігія не була пантеїстичною. Верховний бог-творець не злився зі своїм творінням, а породив із себе божества, які опікують­ся ним, причому вони часто втілюють одні й ті ж сили в різних іпос­тасях, є послідовною еманацією світлих (творчих) або темних (руй­нівних — Чорнобог) сил. Головна еманація бога, творча енергія — це світло. Тому давніх слов'ян можна охарактеризувати як світлопо-клонників або сонцепоклонників. Сварог, Дажбог, Редегаст (у за­хідних слов'ян), Ярило, Ладо, Перун, Свентовіт — це прояви одно­го божественного начала, які характеризують різні його функції. Пізніше цим божествам були приписані й соціальні функції. Так, Редегаст — сонце постійно подорожує небом, а тому є богом подоро­жуючих, богом гостинності, а значить, і богом торгівлі, пізніше — ре­месла, тобто культурним героєм. Перун — теж одна з іпостасей сонячного бога, він володар блискавки-вогню, а тому очиститель (прати — очищати), адже вогонь ще й очищає. Протягом І тис. н. є. серед слов'ян панував поховальний обряд спалювання. Вогню по­клонялися як божественній силі, що приносить очищення. Важко сказати, чи ці уявлення слов'яни зберегли з вірувань індоєвропей­ців, чи є наслідком культурних впливів іранських народностей. Але віра в бога-громовержця, володаря блискавки, а отже, й бога війни, існувала в українських землях ще у І тис. до н. є. (античні автори свідчили, що населення лісової частини Скіфії передавало через гіпербореїв, тобто жителів північних країв, подарунки до святили­ща Артеміди, Лато (порівняйте з Ладо), Аполлона (теж богу-громовержцю) на острові Делос. Усі божества не грецького походження, а гіперборейського, північного, ймовірно слов'янського або балто-слов'янського). Скіфи могли співвідносити з Аполлоном та відпо­відним слов'янським божеством свого Гойторіра, на що вказував Геродот. Культ світлого божества був нерозривним з хтонічними культами рожениць, води тощо, тобто жіночих начал.

Але попри розвинену систему вірувань, майже немає свідчень про наявність храмів та жерців у слов'ян, а також про зовнішній вигляд слов'янських ідолів. Є відомості про дерев'яний храм Сварожича у полабських слов'ян у м. Радгості (м. Редегаста, напевне, Сварожич — син Сварога і є Редегаст, те саме, що Дажбог теж син Сварога). На острові Рюгене, за свідченням Саксона Граматика, був храм Свентовіта, якого слід ототожнювати зі Сварожичем та Перуном і якому поклонялися прибалтійські слов'яни. У цих храмах існували майстерно вироблені антропоморф­ні статуї. Саксонська хроніка згадує про ідола Свентовіта у головно­му уборі. Відомості ж про зовнішній вигляд слов'янських ідолів у більшості випадків відсутні. Часто вони вклонялися предметам, присвяченим божеству. Так, Нестор Літописець, називаючи богів Володимирового пантеону (Перун, Велес — покровитель скотарства, Дажбог, Хоре — ймовірно іранське божество, Стрибог та ін), не описує їх зовнішнього вигляду. І не тому, що не має бажання: про Перуна він додає, що «ус злат...». Інші, мабуть, не мали виразних антропоморфних рис. Будь-яка поганська релігія, адавньослов'янська особливо, базується на усвідомленні неподільності особистісного, духовного начала і природного. Навіть греки душу уявляють як матеріальний об'єкт, тому, незважаючи на антропоморфність, їх божества — це не особистості, а стихії. А у слов'ян обожнені сти­хії та природні сили навіть не уявлялися антропоморфними. Крім того, оскільки людина — частина природи, яка підкоряється єди­ному богу, законам, що ним встановлені, то від волі людини нічого не залежить. Тому фаталізм був однією з визначальних рис слов'ян­ської духовної культури.

Для язичницької культури не існує ані драматизму смерті, ані цінності людського життя. Така свідомість позбавляє людину почуття вини, справедливості. Метою життя стає забезпечення свого права, досягнення свавільного бажання, а моральною чеснотою — удачливість, вміння перемагати. Давні слов'яни молилися майже тільки перед вівтарями, спорудженими на відкритих святилищах, обнесених земляним рівчаком або дерев'яним частоколом. Свя­тилища споруджувалися на березі річок, у гаях, на пагорбах. Це свідчить про прагнення слов'ян не відокремлювати божество від природи.

Відсутність жрецької касти — це ще одна особливість слов'янської релігії (за винятком полабських та поморських слов'ян). Вона свід­чить про те, що головною вважалася хліборобська, тобто господар­сько-природна функція божества. Тому прохання йому висловлював і відправляв культ голова хліборобського колективу (сім'ї, роду). Там, де головною була воєнна функція божества, з'явилися храми й жерці. Натомість у слов'ян була розвинута демонологія — віру­вання в духів (невидимих істот) — злиднів, мороків, примх, лихо, мару, журу, лісовиків, мавок, болотяників та ін. Усі ці істоти могли зашкодити людині. Тому дуже важливо вміти від них захищатися. А якщо духів було дуже багато, то й прийомів захисту (відлякувань, умилостивления, приношень, заклинань) було не менше. Зняти їх досконало могли лише професійні відуни. Тому у слов'ян була дуже розвинута магія. Віщуни й відьми жили завжди окремо, часто в лісі, володіли рідкісними знаннями і навичками (є свідчення про рідкіс­не мистецтво рукопашного бою), їх боялися, але й часто користува­лися послугами з метою зцілення.

Ще у глибоку давнину слов'яни мали календар. Він був тісно пов'язаний з природними явищами та хліборобським циклом свят, які вшановували найбільш важливі для орачів природні події: від­родження сонця після зимового сонцестояння (Коляда), боротьба літа із зимою, тепла з холодом (закликання Весни), а поряд з цим справ­ляли тризни (могилки) на знак перемоги над темрявою і смертю. Свято Семик (русалії, ярило, туриця тощо) відзначалося передусім на честь Ярила — сонця у повній силі, «яросного борця», Купайла (зводить до купи, парує), коли справляли весілля. Усі ці свята мали й паралельний семантичний зміст — сімейний: шукання нареченої, загравання (хороводи) тощо. Ці свята, їх зміст відобразилися у ка­лендарно-обрядових піснях, які дійшли до нашого часу: веснянки, гаїлки, колядки, щедрівки, купальські, обжинкові тощо.

 


Тюрменко

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

...

Стародавні слов'яни досить добре знали природу свого краю. Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії - політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов'ян був Пе­рун - бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог - «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог - бог вітру й негоди, Сварог - бог-коваль, Ладо - бог хатнього вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Белее, Ярило, Коля­да. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозв'язок з нею. Слов'яни дума­ли, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками».

Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язич­ницької релігії при зустрічі діти низько кланялися і торкалися рука­ми землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров'я, сили і щед­рості природи-матері, землі-годувальниці. З дитинства виховувалося чуйне ставлення до всього живого на землі, до кожної билинки і ко­машки. Звичаями, громадською думкою заборонялося, наприклад, бити палицею по землі.

Для світогляду стародавніх слов'ян був характерний антропо-теокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу - як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.

Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвива­лася монументальна архітектура - будувались язичницькі рублені з дерева храми - великі за площею та високі багатоглаві споруди. У «Повісті минулих літ» згадується про існування у 945 р. в Києві кам'яного князівського палацу. Розкопки його фундаменту, прове­дені в 1981-1982 pp. на Старокиївській горі, свідчать, що стіни пала­цу були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру.

Язичницька релігія, як і християнська, виробила великі цінності, своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язич­ницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство.

 

Отже, на Русі створювалась змішана віра - двовірство, а точніше, не двовірство, оскільки людина не може належати до двох вір одно­часно, а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства. Християнство було своєрідно засвоєно руськими, як і все, що попа­дало зовні.

Культура праслов'ян

КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ

Календарно-обрядові пісні пов'язані з прадавніми анімістичними вірування­ми, землеробським культом, господар­ською діяльністю слов'ян. Відповідно до цього їх поділяють на основні цик­ли - весняний, літній, осінній і зимо­вий. Пісні класифікують також за жанрами: веснянки та гаївки (гагілки), русальні та купальські пісні, жни­варські пісні (зажинкові, жнивні, об­жинкові), колядки та щедрівки.

Веснянки та гаївки починали спі­вати з першим пробудженням природи від зимового сну. Ще на Масницю спа­лювали солом'яне опудало - проганя­ли зиму. Спів веснянок завжди супро­воджували хороводами, танцями, ігра­ми в полі або на лісових галявинах. У них зазвичай оспівували явища при­роди, молодість і дівочу вроду. Мело­діям веснянок притаманні речитативні звороти, закличні музичні інтонації, вигуки («Гу-у-у-у»). Веснянки та гаїв­ки співали гуртом. У театралізованих обрядах брали участь діти, які виконували різні пісні-ігри з імітаційними ру­хами. Вони зверталися з привітанням до птахів, тварин, дерев, сонечка («Зайчик», «Перепілонька»), наділя­ючи їх людськими рисами. Багато ігор-хороводів відтворювали певні сільськогосподарські роботи (« Мак », «Просо», «Огірочки»).

Русальні пісні виконували під час так званого русального тижня - наприкінці весни - на початку літа (кі­нець травня - початок червня). Саме тоді, як вважалося, заквітчані водяни­ми ліліями русалки виходять із води на берег, бігають полями і, бавлячись, можуть залоскотати подорожніх. Ци­ми піснями уславлювали одухотворе­ну весняну природу, в них звучали мотиви кохання. Згодом фантастичні образи мавок, водяників і польових русалок ожили в літературних творах, зокрема у поемах Т. Шевченка «Утоп­лена», «Тополя», «Лісовій пісні» Лесі Українки. Русалки є центральними персонажами опер А. Дворжака, М. Лисенка, М. Леонтовича, О. Даргомижського, М. Римського-Корсакова. Символічно, що альманах «Русь­кої трійці», вихід якого ознаменував початок західноукраїнського націо­нального відродження XIX ст., дістав назву «Русалка Дністровая».

Найдавнішими є купальські піс­ні, їх виконували на свято Івана Купа­ла. Побутував звичай проводжати ци­ми піснями весну, яку символізувало уквітчане деревце - марена.

У мелодиці й ритміці купальських пісень відчуваються архаїчні мотиви. В текстах превалюють такі поетичні образи, як місяць, зорі, вербове дерев­це, червоні ягоди тощо. Славлячи жит­тєдайні сили природи - вогонь, воду, сонце, - юнаки під час свята Купала стрибали через вогнище, дівчата воро­жили, спускаючи на воду вінки, купа­лися в росі (очищалися).

Жниварські пісні були найуро­чистішими, адже вони супроводжува­ли радісний процес збирання врожаю.

Головні їх мотиви - привітання госпо­дарів, побажання їм добробуту. Для жниварських пісень характерні плав­ний ритм, неквапливий рух мелодій, величальні інтонації. Часто в них оспі­вувався обжинковий вінок - символ щедрих урожаїв. Побутував звичай за­лишати на полі незжату смугу («боро­ду»). Восени прощалися з літом, свят­куючи день Костру би, про що сьогодні нам нагадує старовинна пісня-гра « Кострубонько».

Колядки і щедрівки входять до зимового циклу обрядів та пісень. Сло­во «колядка» походить від праукраїнського імені богині неба Коляди. Вечір напередодні Нового року українці здавна називали «щедрим», тому й піс­ні, що співалися цього дня, дістали та­ку назву. У цей вечір хату при­крашав святковий дідух - сніп, що символізував добробут.

До нашого часу збереглася традиція колядування і щедрування з привітан­ням господарів, ґречним побажанням їм здоров'я й достатку. Дитячі коляд­ки та щедрівки, невеликі за діапазоном і прості за ритмічною структурою мелодій, містять переважно жартівливі й гумористичні мотиви. У них зазвичай звучить вимога винагороди: «Коляда, коляда, дай, дядьку, пирога!» або «Коляд, коляд, колядниця, добра :і маком паляниця, а без маку не така, дайте, дядьку, п'ятака». Найхарактернішою особливістю музичної форми старовинних пісень зимового циклу є повторюваність короткого мотиву рефрену невеликого діапазону: «Щедрий вечір, добрий вечір».

РОДИННО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ

Із давніх-давен пісня супроводжувала людину і в радості, і в горі, була не від'ємною частиною повсякденного життя родини. До родинно-обрядових належать весільні, колискові пісні, а також плачі й голосіння.

Весільні пісні - обов'язкова складова театралізованого обряду весілля, який умовно можна поділити на кілька частин. Відповідно до цього виокремлюють і різні групи весільних пісень: дошлюбні (ліричні, сумні) й післяшлюбні (жартівливі, танцювальні).

Перші присвячено прощанню молодої з родиною, подругами, юністю, тому їх мелодика експресивніша, інколи на­віть драматична. Застольно-вітальні пісні мають інший характер: вони зде­більшого врочисто-величальні або ве­селі, життєрадісні. У піснях, що дій­шли до нас із прадавніх часів, відчут­ні архаїчні інтонації (стародавній реф­рен «Ладо, ладо» та ін.).

Колискові пісні виникли за сивої давнини і широко побутували в усі піз­ніші часи. Вони виконували дуже важ­ливу для сім'ї функцію - заколисуван­ня дитини. Українські колискові ма­ють фантастичні й казкові сюжети. Найпоширеніший їх персонаж - по­кровитель дитячих снів Котик. Харак­терною ознакою текстів є використан­ня пестливих слів. Мелодії складають­ся з коротких варіаційно повторюва­них поспівок, переважає тридольний рівномірний «заколисувальний» ритм. Виконуються колискові у повільному темпі, наспівно.

Плачі та голосіння належать до групи найархаїчніших родинно-обря­дових пісень. Цей давній вид фолькло­ру згадується в літописах, літератур­них творах (пригадаймо відомий «Плач Ярославни» зі «Слова о полку Ігоревім»). Особливої емоційної аури цим творам надають напруженість мелодики, для якої притаманні речита­тивна декламаційність, нестійке інтону­вання (вигуки, схлипування). Жінки-«голосильниці» мали володіти особ­ливим даром музично-поетичної імпро­візації, адже у плачах вони розповідали про події з минулого життя людини, яку виряджали у потойбічний світ. Народ ставився до їхнього мистецтва з великою пошаною. Традиції цього фольклорного жанру збереглися до на­ших днів.

ОБРЯДОВИЙ ПРАТЕАТР

У синкретичному обрядовому фоль­клорі слов'ян, у якому нерозривно по­єдналися слово, музика, дія, пластика жестів і рухів, барви й простір, посту­пово зароджується мистецтво те­атру.

З незапам'ятних часів невід'ємною частиною календарних обрядів були не лише пісні і танці, а й насамперед ма­гічні ритуальні дії. Так, згадуючи язичницькі обряди, літописці називали їх не інакше, як «бісівські ігрища».

І справді, театр як вид мистецтва має нерозривний зв'язок із грою. Об­рядовий пратеатр - це передусім своє­рідний цикл картин, дія яких розгор­тається немовби за попередньо розпи­саним сценарієм. Так, весняний обряд, що складався з ігор-хороводів - «Кри­вий танець», «Вербова дощечка», «Во­ротар», «Король», «Решето» тощо - розігрувався просто неба, неначе дія якоїсь вистави. В обрядах імітувалися певні трудові процеси: засівання зерна («Просо»), поливання рослин («Груш­ка») тощо. У дитячих піснях-іграх і забавах важливе місце посідають обра­зи тварин, рухи й голоси яких іміту­ються.

У новорічному обряді «Водіння Кози» використовували спеціальний костюм - вивернутий догори хутром кожух, який зазвичай одягав хлопець, що виконував роль «Кози» (у деяких регіонах - «Ведмедя», «Кобили», «Вовка»). Завдяки колядкам і щед­рівкам в обрядовому театрі почали ви­користовувати маски. Зображуючи старого діда, колядники наклеювали вуса й бороди, перевтілюючись у пев­ний образ, розфарбовували обличчя. Ще за багато років до Різдва Христо­вого в окремих регіонах України, зок­рема на Галичині, в обрядових іграх використовували ляльок з рухомими кінцівками.

У багатьох обрядах можна побачити прообрази реквізиту. Наприклад, на Масницю спалювали солом'яне опуда­ло, навесні топили в річці уквітчане стрічками купальське гільце - марену, обжинковий сніп і новорічний со­лом'яний дідух були символами зібра­ного врожаю. Усі перелічені зовнішні ознаки театру костюми, маски, грим, реквізит - виразно свідчать про зародки театрального мистецтва.

У родинні обряди впліталися й еле­менти акторської гри: діалоги, панто­міма і міміка, розподіл ролей між учасниками. Так, під час обряду весіл­ля відбувалося справжнє театралізова­не дійство, в якому всі учасники діяли відповідно до сюжету: «сватання - за­ручини - весілля». У весільних обря­дових діях збереглися сліди язичниць­ких уявлень доби матріархату: уми­кання нареченої, втеча нареченої від переслідувачів. Пантеїстичні мотиви притаманні таким діям, як обсипання

зерном, обливання водою, обмазуван­ня медом, звивання вінка, розплетення коси тощо.

Простором для магічних обрядових дій давніх слов'ян були ліси, гаї, поля, гори, озера, річки, ставки, печери - тобто все довкілля. У межах природ­них ландшафтів формувалися різні ти­пи видовищного простору: на галяви­ні - у вигляді кола (тип арени), у пе­черах - у вигляді півкола (тип сцени). На території прадавніх слов'янських городищ археологи виявили цікавий рельєф підлоги: для кращого спогля­дання ритуалу її робили з ухилом до центру - місця, де стояв ідол, для яко­го облаштовували спеціальний майдан­чик (підсипку). Цікаво: чи не прооб­раз це амфітеатру?

 


Шейко

Клапчук

Релігійні вірування слов'ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У східносло­в'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього Середньовіччя: обожнювання сил приро­ди в різноманітних формах і культ роду. Ранньою дохристиянською ре­лігією в праукраїнців був язичницький анімізм (від лат. anima, animas — душа, живе) і політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань дослов'янських епох. Люди свято вірили, що все навколо живе, почуває, розуміє їх, а тому уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водя­никами та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що виявився у прави­лах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Кожне плем'я поклонялось своєму богові, а з часом поступово скла­дається пантеон язичеських богів і формується він на базі матеріалістич­них уявлень. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син Дажбог, особливо шанований на Русі, Симаргл, Хорс, чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Хоре і Симаргл вважа­ються за походженням іранськими богами, що підтверджує думку біль­шості істориків про поліетнічний характер населення Русі1.

Особливо вшановуваним був бог грому та блискавок Перун, ім'я яко­го в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької — "вогонь". Вирази "Перун вбив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлю­вали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; пер­ший будував, другий руйнував.

Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі (Мокош), були дуже популярні у віруваннях і відобража­ли природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Діванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім’ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я свято оберіга­лось. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духу, єднання з природою.

Див.: Попович М. Нарис історії культури України. — К, 1999- — С. 40—47.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема зозуля сприйма­лась як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка —як доля людини; сова — як символ смерті й пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов'я­ни вірили у присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям, про­довжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот ста­вала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась при­сутність предків, "дідів", зокрема під час народження, весілля, смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєствердність. За висновками вчених, у світогляді давніх слов'ян ніко­ли не домінувало зло, перевага надавалась силам добра. Вони не мали у своєму пантеоні надто суворих, жорстоких богів.

Крім системи культів і вірувань, наші предки мали широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніко­ли не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, у свою чергу, має практичну скерованість.

Народна творчість слов'ян. Усна поезія з давніх часів користувалась у наших предків широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби із силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого зага­лу виходили співці й музиканти, майстри різних видів ужиткового мис­тецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут, слугував засобом передачі інформації наступним поколінням, ви­конував ритуально-магічні функції тощо. Ці явища знайшли своє відобра­ження у календарній і обрядовій поезії, яку можна й сьогодні дослідити і вивчити на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, по­в'язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов'язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображено язич­ницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими. Виконання фольклорних творів супроводжувалось тан­ком, співом, мало урочистий характер. Таким чином задовольнялись ес­тетичні й моральні запити громади.

У календарній народній поезії найбільш відображені анімістичні віру­вання, одухотворення природи, віра в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснян­ки, русальні, купальні, обжинкові та інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов'язана з народженням, смертю і воскресінням приро­ди. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувалися з хри­стиянськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа, Поступово більша частина обрядової поезії втратила культове значен­ня, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові про­цеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, ле­гендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була погли­нута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творів.

Отже, досягнення східнослов'янських народів у господарській діяль­ності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна бо­ротьба за з кочівниками незалежність, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.

 


Закович

МІТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Основною особливістю духової культури цього періоду є передовсім віру­ванняі релігійні культи,і вони творять цікаву й багату мозаїку мітології української землі.

Початки релігійних вірувань на землях України такі ж давні і мрячні, як і їх історія. Археолологічні розкопи свідчать про те, що вже людина палеолітумала певні релігійні уявлення, а теж послідовно до цього, певні релігійні культи-обряди. Ці археологічні знахідки, зокрема т. зв. оріняцько-солютрейської доби (тобто першої культури молодшого палеоліту), у формі жіночих фігурок, свідчать про те, що вже в найстаршу добу людського існування на наших землях існував культ якогось жіночого божества плодючости, а в парі з цим і культ чоловічої розродчої сили. Подібні пам'ятки релігійних культів зустрічаємо теж в середньо-кам'яній добі (мезоліту) приблизно 10,000 років тому, у виді рисунків тварин, а передовсім сонця, а ще більше в добі раннього неоліту (дотрипільської доби), де знов переважають жіночі статуетки і зобра­жень бика, як символу сили і родючости. Ще більше цих пам'яток у добі трипільської культури, коли то послідовно різними фігурками підкреслюється культ жінки-матері.

В парі з цими культовими зображеннями знайдено в трипільців жертівники на підвищенні у формі хреста, а біля них людиноподібні (антропоморфні) фігурки, а теж посуди з перепаленими кістьми тварин, що свідчить про приношення жертв. Такі жертівники були місцями жертвувань даного роду.

Трипільських елементів вірувань не зуміли знищити інвазії кочових племен сходу, бо бачимо їх і в релігії скитів (І тисячеліття), а навіть в релігії та віруваннях тракійських племен, що в цьому часі заселювали західньоукраїнські землі. Згодом трипільські й трако-скитські елементи вірувань увійшли до пан­теону грецьких кольоністів (на побережжі Чорного моря), у яких таврійська богиня Діва виступає в українській народній традиції як „богиня русалок".

Ці релігійні вірування скитсько-грецької доби можна поєднати з віруван­ням раннєслов'янської доби, а дальше з пантеоном княжого періоду дохрис­тиянської України.

Перші дані про мітологію та божества й вірування слов'ян і їх попередників на землях України антів,маємо від візантійського письменника з IV ст. — Прокопія.24 У своїм творі про Готську війну, згадуючи антів, пише він, що . . .„вони вірять, що є тільки один Бог-Творець блискавок і Він є паном усіх і йому вони приносять у жертву биків та сповняють інші священні обряди". Цим „богом"' — володарем неба треба вважати Сварога, якого культ роз­винувся з культу ясно-світлого, дворогого бика-тура трипільської культури, а якого місце згодом зайняв був поганський бог грому і блискавок — Перун.

І хоч, за Прокопієм, анти практикували монотеїзм, то все ж таки основою дохристиянської релігії слов'янських племен був поганський політеізм, тобто багатобожжя, яке являло собою наверствування різних вірувань дослов'янської епохи. Найдавнішими з них були пережитки тотемізму (віра в над­природне походження людини від тварини або рослиного світу чи навпаки віра, що людина може пермінитися в тварину чи рослину), а також обожания природи. Слов'яни з давен-давна населяли природу різними фантастичними божествами, дівчачими русалками, домовиками, лісовиками, водяниками, яких сліди збереглися в українському фолькльорі понад тисяча літ (сліди цього знаходимо ще в «Лісовій пісні» Лесі Українки). І обожания тварин, по сьогодні збережене у звичаях різдв'яної ночі, теж було частиною релігійного культу поганських слов'ян і які найбільше уосіблювали явища природи та відображали хліборобський характер їх занять.

У пантеоні княжої дохристиянської доби перше місце займав Перун — бог грому і блискавок, і цього божка згадується на першому місці між іншими богами, що їх кумирі (ідоли) поставив князь Володимир на узгір'ї в Берестові, б. Києва, перед княжим двором. Статуя Перуна була дерев'яна, з золотими вусами, і в договорі з греками Русь клялася на нього і на Велеса (або Волоса), другого за своїм значенням і вагою, бога скоту, багатства, добра й торгівлі, а теж музики-співу (він нагадує Аполлона з грецької мітології). Дуже важним був Дажбог — бог вогню, якого дехто з дослідників вважає богом сонця (а таким треба вважати бога Хорса). Він був теж богом дарівником — опікуном земного життя й людського роду. Був ще врешті Стрибог — бог вітрів і бурі, якого відповідником у грецькій мітології був бог Позейдон. Сліди цих усіх божеств знаходимо у славному українському лицарському епосі з XII ст. «Слово о полку Ігоревім».

Були ще у Володимировому пантеоні інші божки невідомого призначення і невстановленої етимології (як от Семарґла, яку представляли у формі семирогої олениці і вона здогадно була богинею землі, та Мокош — бог виз­волення від зла). І врешті були ще такі менші божества, як Див, Карна, Жля. Перший був синонімом загального божества, Карна — фізичної сили, третя — богиня померлих.*

 

* Цей різноманітний пантеон богів має чимало пояснень. Але з усіх здогадів найбільш правдоподібна гіпотеза та, що кн. Володимир, прагнучи об'єднати всі підкорені племена, поставив у своєму пантеоні їхніх кумирів-божків. І так Сварог і Дажбог були загальнослов'янськими божками, Перун — бог війни, був божком його дружини, воїнів його, Симаргл і Хорс були жидівськими богами, Мокоша — фінським божком.

 

Найбільше клопоту мало українське духовенство з релігійними уявлен­нями про Рода і Рожаниць, тобто богів плодючости, яким влаштовували тра­пези, ставили страви й напитки та відмовляли в їх честь спеціяльні молитви. Так Дажбогові, як і Перунові та іншим божествам, приносили наші предки (а втім і інші слов'яни) жертви і прославляли їх в урочистих святкуваннях. І так у вірі в бога-сонця закладено цілий ряд мітологічних уявлень (як от про народження, смерть і воскресения), які згодом поєдналися з християнськими віруваннями. Збільшення зимового дня і зменшення ночі прославляли вони в колядах-піснях в честь бога-сонця та інших сил природи; знову ж у час весняної рівноваги дня й ночі та наближення польових робіт, тобто у свято воскресіння природи, прославляли піснями-веснянками, а збирання врожаю супроводилось іншими обрядовими піснями в честь Купала (чи Ярила).

В цілому у релігійних віруваннях стародавніх українців існували дві течії: обожания природи в різних формах та культ роду. Для первісного українця вся природа була населена масою різних божеств, як от лісовиків, русалок, мавок, що живуть у лісах, ріках, болотах, які можуть приймати образ тварин. Рослини були теж оживотворювані. У зв'язку з цим поглядом на природу існували різні обряди, пов'язані зі змінами пір року: весни, літа, осені, зими, і згодом вони перейшли до християнських свят у формі різних, народом прак­тикованих, обрядів, як от щедрування, масляниці, веснянок, гагілок, купальних чи русальних пісень. У цих святах відбивався старовинний хліборобський чи скотарський побут наших предків. І так у народніх обрядах збереглися давні слов'янські свята й поганські обряди. Прихід весни вони відзначали тенями-веснянками и весняними іграми і це свято згодом злилось з великоднім і зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що тоді виходили з води й гуляли по берегах. Святкували тоді теж мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих. Свято Купала зійшлося з св. Іваном: це ніч чарів, коли папороть цвіте. Молодь плела вінки, кидаючи їх на воду, виводила танці, палила огнища, ворожила. Під осінь приходило свято Кос-труба — пращання літа: під час цього свята ховали ляльку, що зображувала смерть.*

 

* Святкований на усій етнографічній території день Купала, пристосований під впли­вами Церкви до дня св. Івана, на думку Маланюка, — не є нічим іншим, як певною модифікацією малоазійського правікового культу великої матері-Кібели.

 

Другу групу творив культ роду, що заповняв усе життя. На кожному кроці відчувалася присуність предків „дідів", зокрема підчас народження, весілля, похоронів.

Постійних храмів у ранній період історії слов'ян — не було, як і не було теж професійних жерців. Молились і приносили жертви на лоні природи, яку обожали, у всяких формах. Але напередодні запровадження християнства з'явились т.зв. капища або святилища, а в них були зображення богів, яким покланялись, а ролю жерців виконували кудесники (волхви). Більшість цих богів була з дерева і тому вони не збереглись. Автім, з запровадженням хрис­тиянства їх понищено, потоплено ці ідоли-кумирі у водах рік (як у випадку ..Світовита", тобто всевидющого божка, найденого у річці Збруч). Одне з таких сваятих місць, присвячених Перунові, відкрито у 1951 р. в Новгороді, зі слідами вогнищ, що їх палили в його чест<





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 699; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.80.252.84 (0.033 с.)