Культура на українських землях у найдавніші часи

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослід­ників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Від­тоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев'яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утво­рювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. До того ж припускається, що слов'яни не мали пи­семності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матері­альне втілення. Всупереч цьому припущенню деякі дослідники дово­дять, що храми закритої конструкції у слов'янських язичників були, що археологічно прослідковується до IV-V ст. н.е. на подільському Право­бережжі, однак з переходом на так званий "германський спосіб виробництва" українські слов'яни переходять від порівняно крупних горо­дищ до невеликих хутірських поселень, яким відповідали відкриті ка­пища і поклоніння священним деревам, джерелам і річкам.

Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов'ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що во­ни були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейсь­кої праспільноти. Не випадково кожний з дослідників праслов'янської міфології легко реконструює її основні риси, порівню­ючи або з давньоіранськими, або з давньогрецькими, або з давньо­індійськими міфами. Єдине, що викликає сумніви при такому реконструюванні, це достовірність співвідношення конкретних функ­цій богів з їх назвами, адже в кожному разі йдеться про паралелі з міфологіями зовсім інших народів. До цього часу це питання не отримало достовірного наукового висвітлення.

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітив­них їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруван­нях про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тва­рину й навпаки. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родю­чість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Місти­чний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт — з наро­дженням нового Сонця-божича.

Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світо­будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не ви­падково Перуна називали "Сварожичем"), і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Разом з небесною матір'ю - можливо, Коля­дою, - він відповідав за відтворення світового устрою.

Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів. Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царс­тва підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні при­роди, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі померлі (оскільки праслов'яни не завжди спалювали, а й закопували тіла небіжчиків). Можливо, часті весняні грози в давнину сприймали як боротьбу Перуна з Велесом (Змієм у багатьох індоєвропейських народів і слов'янській фольклорній інтерпретації) за чудову красу­ню, дівчину-природу, що завжди діставалась переможцю-Сонцю.

З подальшим зростанням розшарованості в середині слов'янсь­ких племен, виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному ґрунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособлення сили, влади й порядку, князя і його дружини, а Велес - як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Цікаво, що, укладаючи угоду з Візантією, слов'яни вже за часів язичницької Русі мали клястися Перуном і Ве-лесом (небом і землею). Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов'яни пов'язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшанову­вали під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства.

Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народ­ної пам'яті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сон­ця—з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни — із заговінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки — з Великоднем, свято Купала — з Івановим днем та ін. Але це стосуєть­ся "верхньої"" частини слов'янського пантеону.

Окрім цієї частини вірувань, існували уявлення про менш важ­ливі та досить впливові сили потойбічного світу, які уособлювалися в русалках, мавках, нявках, домовиках, вовкулаках, упирях та в ін­ших фантастичних істотах. На відміну від вищих сил, ці істоти не знайшли в християнській релігійній системі аналогів, з якими могли б асимілюватися. До того ж, вони не входили до "офіційного" пан­теону дохристиянських часів і мали суто регіональне значення. Тому вони лишилися жити в народній пам'яті у вигляді марновірств, фольклорних оповідей та в інших формах, ще й дотепер лишаючись побічними ознаками національної духовної культури.

...

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських наро­дів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Мотив з краянням короваю яскраво відбився в українському весільному обряді, в якому молодий і молода виступа­ють як князь і княгиня. Як землю, оборонену чи захоплену спільними силами, весільний коровай з фігурами колосків, зерен, домашніх тва­рин, зібганий і спечений силами родичів, сусідів і друзів, роздають кожному з учасників весілля. Дійовими особами обряду виступають "дружба" - сучасний "свідок", "дружки" - запрошені з боку молодого, "весільний староста". У записі весільного обряду, вміщеному в жур­налі "Основа" за квітень 1862 p., коли підходить урочистий момент краяння, дружки починають співати:

Дружба меча не має,

Нам короваю не вкрає,

Дайте йму колодача -

Хай нам вкрає калача.

 

Дослідники вважають, що колодачем за язичницьких часів назива­ли жертовний освячений ніж. Однак і "меч" присутній у весільному об­ряді - він висить на "гільці", символі язичницького дерева життя, яке ніби виростає з коровая. Взявши у весільного старости благословення на "краяння" коровая, дружба знімає з гільця "меч" і робить ним у пові­трі символічні знаки військового бою, після чого бере звичайний ніж (колодач) і "крає" коровай на рівні шматки. Дружки в цей час співають:

Дружко коровай крає,

Золотий ножик має.

Ой край, дружбоньку дрібно,

Щоб усім стало рівно,

Пшениця при долині,

Щоб стало всій родині.

 

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

...

Стародавні слов'яни досить добре знали природу свого краю. Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії - політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов'ян був Пе­рун - бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог - «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог - бог вітру й негоди, Сварог - бог-коваль, Ладо - бог хатнього вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Белее, Ярило, Коля­да. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозв'язок з нею. Слов'яни дума­ли, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками».

Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язич­ницької релігії при зустрічі діти низько кланялися і торкалися рука­ми землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров'я, сили і щед­рості природи-матері, землі-годувальниці. З дитинства виховувалося чуйне ставлення до всього живого на землі, до кожної билинки і ко­машки. Звичаями, громадською думкою заборонялося, наприклад, бити палицею по землі.

Для світогляду стародавніх слов'ян був характерний антропо-теокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу - як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.

Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвива­лася монументальна архітектура - будувались язичницькі рублені з дерева храми - великі за площею та високі багатоглаві споруди. У «Повісті минулих літ» згадується про існування у 945 р. в Києві кам'яного князівського палацу. Розкопки його фундаменту, прове­дені в 1981-1982 pp. на Старокиївській горі, свідчать, що стіни пала­цу були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру.

Язичницька релігія, як і християнська, виробила великі цінності, своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язич­ницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство.

 

Отже, на Русі створювалась змішана віра - двовірство, а точніше, не двовірство, оскільки людина не може належати до двох вір одно­часно, а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства. Християнство було своєрідно засвоєно руськими, як і все, що попа­дало зовні.

Культура праслов'ян