Релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен

Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали форму­ватися ще на світанку людської цивілізації. Крім того, етнографія слов'янських народів дає нам багатий і дорогоцінний матеріал для вивчення релігійних вірувань стародавніх слов'ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі.

Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релі­гійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці віру­вання були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навко­лишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих сто­сунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів.

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. anima, animus — душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу ані­містичного світогляду складають три елементи: аніматизм — ожив­лення, анімізм — одухотворення і антропоморфізм — уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму роз­витку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, яким при­писуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.

Магія (буквально — чаклунство) — віра в існування надприрод­них засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військову тощо. У стародавніх слов'ян — це ворожбитство, замовляння, за­клинання та ін.

Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).

Землеробські культи — це поклоніння богам-покровителям зем­леробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рос­линного і тваринного світу.

Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з над­природними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, су­проводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, за­безпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життє­вий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопри­чину буття. Так у стародавніх слов'ян складалась уява прологів і першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вог­ню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя).

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: "І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибо-га, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами". Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єд­нав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізації дер­жавної влади. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине боже­ство жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хоре і Си­маргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це підтвер­джує думку про те, що населення Давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в пантеоні слов'янських богів були й неслов'янські, в даному випадку іранські.

Однак на початку XX ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії. Деякі документальні свідчення дають підставу вважати, що у 980 р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев'яні скульптури са­мого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кінця XI і початку XII століття, які вважали, що язич­ництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Боги­нею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в укра­їнському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що висту­пали як символ продовження життя.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася цент­ром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Белеса, "скотья бога", простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо голов­ного князівського бога. Пантеон Володимирових богів, на думку Е. Анічкова, мав на меті політично об'єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун.

Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релі­гійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з при­родою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перей­шли до землеробства. (Поляни — східнослов'янське племінне об'єднан­ня, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра (Прип'яті та Росі) в VI—IX ст. н. є.) Релігійний календар полян зазнав чимало впливів: східної і західної культури, римських впливів часів Чорно-морсько-Дунайської доби. З римської святкової культури стародавні слов'яни перейняли русалії, коляду, новорічні карнавали тощо.

Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов'ян, на думку багатьох вчених, ніко­ли не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособ­лювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший — пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту — час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рос­линного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясень — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля — про­вісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах — бджо­ла й сонечко.

Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрід­но. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від пере­втілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально набли­жались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнен­ня єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ді­литься на декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня слов'янської міфології належали два праслов'янських божества: Перун та Велес, а також пов'язаний з ними персонаж жіночої статі, праслов'янське ім'я якого залишилось нез'ясованим. Ці божества втілювали в собі військову і господарсько-природну функції. Вони пов'язані між со­бою як учасники громового міфу: бог грому Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога, що живе внизу, на землі. Причина їх ворож­нечі в тому, що Велес краде людей, тварин, а в деяких міфах — вкрав дружину Перуна. Велес, перетворившись у змія, ховається під дере­вами, камінням, перетворюється на коня, корову, людину. Перун стріляє в нього вогняними стрілами. Перемога завершується рясним дощем, що сприяє врожаю. Знання про повний склад праслов'янських богів вищого рівня дуже обмежені. Правда, деякі дослідники вважають, що вони складали своєрідний пантеон. Крім названих богів, до нього входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані з гос­подарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первіс­ного колективу — Доля-Лихо (Недоля), Правда-Кривда. І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов'язано загаль­нослов'янський термін "Бог". Наприклад, багатий (має долю, багат­ство) — небога (нещасний, бідний). Термін "бог" входив в імена різних слов'янських божеств — Дажбог, Чорнобог та ін.

Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологіч­ного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами об­разів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Горинича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.

До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до боло­та. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дия­воли тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології виступає дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію ви­конують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева — птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць; до стовбура — бджоли; до коренів — хтонічні твари­ни (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу).

Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишився довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г.С. Лозко, вшановувався подекуди аж до XIX ст. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожа_ниці у вигляді скульптур, які, вірогідно, мала кожна сім'я. їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізова­них мотивів дерева життя. Етнографічні знахідки фіксують, що в деяких селах зображення родовідного дерева на дверях хат практи­кувалось ще на початку XX ст. Чоловіків зображували у формі листків цього дерева, а жінок — у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а коли народжувалась дитина, то домальовували нову гілку з листками або квіточками.

Деякі етнографи вважають, що культ Рожаниці виник в епоху матріархату, згодом це божество було втілене в образах Лади та її доньки Лелі. Ці образи нерідко зображували у вигляді близнюків, які в народі і до наших днів вважаються священною ознакою високої плодючості. У суспільній свідомості наших пращурів образи Лади та Лелі ототожнювалися з сузір'ями Великої та Малої Ведмедиці. Щодо походження культу Рода, то він виник, на думку деяких дослідників, в епоху патріархату, тобто бронзи. Згодом це божество перетворило­ся в хатнього домовика, який за народними повір'ями проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на різдво глава сім'ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам. Етнографи фіксують побутування цього звичаю і в наші дні в багатьох селах України.

Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цьо­го настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Деякі дослідники вважають, що уява про сакральний харак­тер яйця як відродження душі померлого була характерна для куль­тури скіфів. Наприклад, покійників скіфи ховали в яйцеподібних курганах, а поховальні ніші обсипали жовтою глиною на зразок жовт­ка. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великодня. В Україні дуже розвинуте писанкарство як різновид образотворчого мистецтва. У дні Ве­ликодніх свят писанки дарують у супроводі обрядового цілування з побажанням здоров'я і довголіття. В поминальні дні українці на могили родичів кладуть писанки і паску, вшановуючи пам'ять про своїх предків.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дере­во. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для ожив­лення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. За грецькою міфологією, Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першу людину. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (зем­ного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Існу­ють міфи про божественне походження інших народів. Так, за міфо­логією, євреї походять від сина бога Яхве, а родоначальником німців є бог Один тощо. Наші далекі предки продовження роду розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства над­природних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почут­тя злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протистав­лення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов'ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина — в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у балтійських слов'ян пов'язаний з протиставленням Білобога і Чорнобога, у східних слов'ян — Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Якщо боги були ми­лосердні, то вони давали людині добру долю. Але природний оптимізм праслов'ян знаходив способи вимагати у богів щасливу долю. Наприк­лад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

В основі поглядів стародавніх слов'ян на створення світу теж лежить дуалізм. В одному з міфів розповідається, що Бог запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним. Чорт встанов­лює з Богом панібратські стосунки. Бог посилає чорта в безодню моря принести піску для створення землі. Чорт приносить пісок, але не весь віддає Богові, приховавши трохи в роті. Бог з отриманого піску ство­рює землю, чорт встигає внести і свою частку в процес творіння. Ви­пльовуючи пісок, він створює скелі і гори. Бог створив собі янголів, щоб прославляли його в небесах. Сатана й собі натворив різних бісів і чортів, щоб насолоджуватись славою у пеклі. Таким чином, Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сила добра і сила зла. Слов'янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індоіранської міфології.

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соці­альне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шля­хом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовлас­ництва, її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від зем­них справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Старо­давні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общин­на рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

У грецькій міфології лише Прометей іде до людей, несе їм вогонь і тепло. Але це не бог, на його дії Олімп реагує жорстоко. Прометея приковують до скелі, де орел щоденно довбає його груди й пожирає печінку. У слов'янській міфології кожний бог іде до людей і допома­гає їм. Так, Сварог — бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку, запроваджує шлюб­ний обряд. Згодом він піклується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Опіку над сонцем Дажбог на цей час передав Хорсу.

У грецькій міфології лише Пан є богом родючості лісів, садів і ланів. Але Пан — це напівлюдина і напівтварина, він є об'єктом глу­зування іменитих богів грецького Олімпу. У міфах стародавніх слов'ян багато богів опікує природу, води, ліси, різні насадження, худобу, сільське господарство (Велес, Мокош, Лада, Овсень, Ярило, Купайло, Жицень та ін.)- Всі ці боги рівні між собою і мають нормальні сто­сунки з верховними богами і людьми.

Якщо у стародавніх греків народ святкував лише одне свято на честь бога виноградарства Діоніса, то стародавні слов'яни влаштовува­ли свята щомісяця на честь богів-покровителів. Масовими і весели­ми були свята Коляди — зустріч нового Сонця, Нового року; Лади — зустріч весни, Ярила — початок і кінець сівби; Жиценя — завершення всіх польових робіт і т. д. Характерним є те, що вказані свята були підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року, сезонним цик­лам польових робіт. Важливою рисою вірувань слов'янської доби бу­ла життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов'янському пантео­ні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій, як зазна­чають окремі дослідники, були згодом пристосовані до нової релігії.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропогонічні — про створення людини; тотемічні — про походження то­темних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та по­в'язані з господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вог­ню активно взаємодіють як люди, так і боги.

Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своє­рідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфо­логічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторин­них джерел.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві гру­пи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною без­ліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та зби­ранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весіл­ля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять помер­лих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені,

постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релі­гійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

Семчишин

 

МІТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Основною особливістю духової культури цього періоду є передовсім віру­вання і релігійні культи, і вони творять цікаву й багату мозаїку мітології української землі.

Початки релігійних вірувань на землях України такі ж давні і мрячні, як і їх історія. Археолологічні розкопи свідчать про те, що вже людина палеоліту мала певні релігійні уявлення, а теж послідовно до цього, певні релігійні культи-обряди. Ці археологічні знахідки, зокрема т. зв. оріняцько-солютрейської доби (тобто першої культури молодшого палеоліту), у формі жіночих фігурок, свідчать про те, що вже в найстаршу добу людського існування на наших землях існував культ якогось жіночого божества плодючости, а в парі з цим і культ чоловічої розродчої сили. Подібні пам'ятки релігійних культів зустрічаємо теж в середньо-кам'яній добі (мезоліту) приблизно 10,000 років тому, у виді рисунків тварин, а передовсім сонця, а ще більше в добі раннього неоліту (дотрипільської доби), де знов переважають жіночі статуетки і зобра­жень бика, як символу сили і родючости. Ще більше цих пам'яток у добі трипільської культури, коли то послідовно різними фігурками підкреслюється культ жінки-матері.

В парі з цими культовими зображеннями знайдено в трипільців жертівники на підвищенні у формі хреста, а біля них людиноподібні (антропоморфні) фігурки, а теж посуди з перепаленими кістьми тварин, що свідчить про приношення жертв. Такі жертівники були місцями жертвувань даного роду.

Трипільських елементів вірувань не зуміли знищити інвазії кочових племен сходу, бо бачимо їх і в релігії скитів (І тисячеліття), а навіть в релігії та віруваннях тракійських племен, що в цьому часі заселювали західньоукраїнські землі. Згодом трипільські й трако-скитські елементи вірувань увійшли до пан­теону грецьких кольоністів (на побережжі Чорного моря), у яких таврійська богиня Діва виступає в українській народній традиції як „богиня русалок".

Ці релігійні вірування скитсько-грецької доби можна поєднати з віруван­ням раннєслов'янської доби, а дальше з пантеоном княжого періоду дохрис­тиянської України.

Перші дані про мітологію та божества й вірування слов'ян і їх попередників на землях України антів, маємо від візантійського письменника з IV ст. — Прокопія.²⁴ У своїм творі про Готську війну, згадуючи антів, пише він, що...„вони вірять, що є тільки один Бог-Творець блискавок і Він є паном усіх і йому вони приносять у жертву биків та сповняють інші священні обряди". Цим „богом"' — володарем неба треба вважати Сварога, якого культ роз­винувся з культу ясно-світлого, дворогого бика-тура трипільської культури, а якого місце згодом зайняв був поганський бог грому і блискавок — Перун.

І хоч, за Прокопієм, анти практикували монотеїзм, то все ж таки основою дохристиянської релігії слов'янських племен був поганський політеізм, тобто багатобожжя, яке являло собою наверствування різних вірувань дослов'янської епохи. Найдавнішими з них були пережитки тотемізму (віра в над­природне походження людини від тварини або рослиного світу чи навпаки віра, що людина може пермінитися в тварину чи рослину), а також обожания природи. Слов'яни з давен-давна населяли природу різними фантастичними божествами, дівчачими русалками, домовиками, лісовиками, водяниками, яких сліди збереглися в українському фолькльорі понад тисяча літ (сліди цього знаходимо ще в «Лісовій пісні» Лесі Українки). І обожания тварин, по сьогодні збережене у звичаях різдв'яної ночі, теж було частиною релігійного культу поганських слов'ян і які найбільше уосіблювали явища природи та відображали хліборобський характер їх занять.

У пантеоні княжої дохристиянської доби перше місце займав Перун — бог грому і блискавок, і цього божка згадується на першому місці між іншими богами, що їх кумирі (ідоли) поставив князь Володимир на узгір'ї в Берестові, б. Києва, перед княжим двором. Статуя Перуна була дерев'яна, з золотими вусами, і в договорі з греками Русь клялася на нього і на Велеса (або Волоса), другого за своїм значенням і вагою, бога скоту, багатства, добра й торгівлі, а теж музики-співу (він нагадує Аполлона з грецької мітології). Дуже важним був Дажбог — бог вогню, якого дехто з дослідників вважає богом сонця (а таким треба вважати бога Хорса). Він був теж богом дарівником — опікуном земного життя й людського роду. Був ще врешті Стрибог — бог вітрів і бурі, якого відповідником у грецькій мітології був бог Позейдон. Сліди цих усіх божеств знаходимо у славному українському лицарському епосі з XII ст. «Слово о полку Ігоревім».

Були ще у Володимировому пантеоні інші божки невідомого призначення і невстановленої етимології (як от Семарґла, яку представляли у формі семирогої олениці і вона здогадно була богинею землі, та Мокош — бог виз­волення від зла). І врешті були ще такі менші божества, як Див, Карна, Жля. Перший був синонімом загального божества, Карна — фізичної сили, третя — богиня померлих.*

 

* Цей різноманітний пантеон богів має чимало пояснень. Але з усіх здогадів найбільш правдоподібна гіпотеза та, що кн. Володимир, прагнучи об'єднати всі підкорені племена, поставив у своєму пантеоні їхніх кумирів-божків. І так Сварог і Дажбог були загальнослов'янськими божками, Перун — бог війни, був божком його дружини, воїнів його, Симаргл і Хорс були жидівськими богами, Мокоша — фінським божком.

 

Найбільше клопоту мало українське духовенство з релігійними уявлен­нями про Рода і Рожаниць, тобто богів плодючости, яким влаштовували тра­пези, ставили страви й напитки та відмовляли в їх честь спеціяльні молитви. Так Дажбогові, як і Перунові та іншим божествам, приносили наші предки (а втім і інші слов'яни) жертви і прославляли їх в урочистих святкуваннях. І так у вірі в бога-сонця закладено цілий ряд мітологічних уявлень (як от про народження, смерть і воскресения), які згодом поєдналися з християнськими віруваннями. Збільшення зимового дня і зменшення ночі прославляли вони в колядах-піснях в честь бога-сонця та інших сил природи; знову ж у час весняної рівноваги дня й ночі та наближення польових робіт, тобто у свято воскресіння природи, прославляли піснями-веснянками, а збирання врожаю супроводилось іншими обрядовими піснями в честь Купала (чи Ярила).

В цілому у релігійних віруваннях стародавніх українців існували дві течії: обожания природи в різних формах та культ роду. Для первісного українця вся природа була населена масою різних божеств, як от лісовиків, русалок, мавок, що живуть у лісах, ріках, болотах, які можуть приймати образ тварин. Рослини були теж оживотворювані. У зв'язку з цим поглядом на природу існували різні обряди, пов'язані зі змінами пір року: весни, літа, осені, зими, і згодом вони перейшли до християнських свят у формі різних, народом прак­тикованих, обрядів, як от щедрування, масляниці, веснянок, гагілок, купальних чи русальних пісень. У цих святах відбивався старовинний хліборобський чи скотарський побут наших предків. І так у народніх обрядах збереглися давні слов'янські свята й поганські обряди. Прихід весни вони відзначали тенями-веснянками и весняними іграми і це свято згодом злилось з великоднім і зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що тоді виходили з води й гуляли по берегах. Святкували тоді теж мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих. Свято Купала зійшлося з св. Іваном: це ніч чарів, коли папороть цвіте. Молодь плела вінки, кидаючи їх на воду, виводила танці, палила огнища, ворожила. Під осінь приходило свято Кос-труба — пращання літа: під час цього свята ховали ляльку, що зображувала смерть.*

 

* Святкований на усій етнографічній території день Купала, пристосований під впли­вами Церкви до дня св. Івана, на думку Маланюка, — не є нічим іншим, як певною модифікацією малоазійського правікового культу великої матері-Кібели.

 

Другу групу творив культ роду, що заповняв усе життя. На кожному кроці відчувалася присуність предків „дідів", зокрема підчас народження, весілля, похоронів.

Постійних храмів у ранній період історії слов'ян — не було, як і не було теж професійних жерців. Молились і приносили жертви на лоні природи, яку обожали, у всяких формах. Але напередодні запровадження християнства з'явились т.зв. капища або святилища, а в них були зображення богів, яким покланялись, а ролю жерців виконували кудесники (волхви). Більшість цих богів була з дерева і тому вони не збереглись. Автім, з запровадженням хрис­тиянства їх понищено, потоплено ці ідоли-кумирі у водах рік (як у випадку..Світовита", тобто всевидющого божка, найденого у річці Збруч). Одне з таких сваятих місць, присвячених Перунові, відкрито у 1951 р. в Новгороді, зі слідами вогнищ, що їх палили в його честь, як теж на Благовіщенській горі над р. Десною. Треба ще тут згадати відкриті київським вченим-археологом Хвойкою — залишки стародавньої святині на місці княжого двора в Києві, з великим жертівником овальної форми.

Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадіс­ність наших предків. У своєму пантеоні вони не мали жорстоких богів. Вони жили одним спільним життям з веселою, радісною природою України та від­чували її ласку. Нічого дивного, що прийняття християнства не зуміло зовсім знищити поганських обрядів, бо багато з них були пристосовані до нової релігії. А найкращим доказом того, що ще 200 років після офіційної християнізації України світогляд українців мало змінився, свідчить згадуване вже «Слово о полку», де лагідність української вдачі й близьке відчуття зв'язків з природою є дуже прикметні для їхної психіки, яка в нічому не нагадувала тодішнього панівного в церкві візантійського типу аскетизму. Ба, ще більше: це двоєвір'я, тобто поєднання старовинних поганських культів з християнською релігією, було ще збережене навіть у ХНІ ст. (як це видно з історичної повісти І. Франка «Захар Беркут»), а навіть великий український проповідник-письменник Іван Вишенський (кінець XVI і початок XVII ст.), у своїх славних «Посланіях», гостро док