Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія



Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія

Укладена Я.Ф. Головацьким

 

Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія / Уклад. Я. Головацьким. – К.: Довіра, 1991. – 94 с.

 

Книга занурює нас у дивовижний світ міфології давніх слов'ян. Тут пускається в обіг багатющий фактичний матеріал, зібраний під час численних експедицій.

Видання не залишить байдужим того, хто має бодай найменший інтерес до української етнокультури.

 

Редакційна колегія:

С.С.Гречанюк, М.Г.Жулинський, М.Ф.Слабошпицький

 

©Переклад Н.М.Клименко

©Передмова М.Ф.Слабошпицького

 

Переклад зроблений за виданням: «Очеркъ старославянского баснословія или Мифологіи, составлен Я.Ф.Г-мъ» Львовъ Типомъ Ставропигийского Института. 1860.

 

 

ЗМІСТ

З космосу слов'янської теогонії 3

Про стародавніх слов'янських ідолів і богів 12

Поняття про найвищого бога 14

Світлопоклоніння 16

Сварожич - Радогост 17

Святовит - Дажбог 18

Яровит, Руєвит, Поревит, Поренут 21

Перун 23

Триглав 25

Білобог 27

Ладо і Жива 28

Богині 30

Лада - Жива 31

Лель - Леля - Вода 33

Космогонія 35

Діванна 37

Загальне поняття про божество 38

Чорнобог. Див 40

Боротьба доброго начала зі злим 42

Вірування у духів 44

Повітряні духи 45

Водяні істоти 47

Вшанування дерев 49

Символічне значення дерев, птахів, звірів 51

Земні духи 53

Метаморфози 55

Безсмертя душі 57

Ворожіння і віщування 59

Про язичницьке слов'янське богослужіння

Святилища богослужінь 61

Місця поклоніння воді та вогню 62

Святилища гірські та лісові 64

Городища 66

Відомості про язичницькі храми 68

Будова і положення храмів 70

Ідоли 72

Жерці слов'янські 74

Молитви і возношенія 76

Жертви коління і жертви спалювання 80

Ворожіння і пророцтва 83

Свята та ігри язичницькі 85

Висновки 91

 

 

ПРО СТАРОДАВНІХ СЛОВ'ЯНСЬКИХ ІДОЛІВ І БОГІВ

Порівнюючи різні свідчення і перекази про язичницькі богослужіння у стародавніх слов'ян, помічаємо, що попри місцеві особливості, основи легенд були у всіх слов'ян одна­ковими. Через те легенди руських слов'ян повинні вивчатися не інакше, як у зв'язку з іншими слов'янськими племенами, подібно до того, як для пояснення стародавнього германського богослужіння міфографи беруть всі племена німецькі, не виключаючи і північних скандинавів та ісландців.

Слов'янські легенди, за нечисленними і скупими відомостями, записаними чужоземними письменниками, і уривчастими переказами про язичницьку обрядовість, заховану в народі, не могли скластися в систему як міфологія грецька чи римська; проте добрий матеріал*, зібраний вченими, за

_________________

* Найважливіші твори з цього питання такі: див.: Касторского Начерт. Слав. Мифол. 1841. - Н. Костомарова Слав. Мифологія Кіевъ 1847. - Срезневского Изслъд. О языческ. богослуж. др. Слав. 1848. - Гануша Die Wissenschaftd. Slav. Mythus Wien 1842. – Сементовского Замъч. о празд. у Малороссиянъ. 1843. - Снъгирева Русск. простор. праздн. 1839. - Сахарова Сказанія рус. нар. 1841. - Крім того твори Шафарика, Коллара, Вука Стефановича, Мацъевського, Голембовського та ін. [12]

 

яким головні догмати слов'янських легенд про могутність богів у природі, про їхній вплив на людину і світ, про душу людини, її безсмертя і життя після смерті можна досить ясно визначити поняття про найвищого Бога. [13]

 

 

Поняття про НАЙВИщОГО БОГА

За свідченням літописів Прокопія Кесарійського (De Bell). Goth 111. 14 Гельмольда (Chron. Slav. 1.84) і біографа Оттона (Act. Sanct. Jul 433), стародавні слов'яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов'яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась переважно богом чи богом Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів*. Слов'яни вшановували в ньому батька природи і владику світу, воля якого править долею світу, сила якого утримує все; його вважали владикою неба, джерелом божественної сили і називали Великим богом, Старим богом чи Прабогом.

Інші боги, за віруваннями слов'ян, були істотами, що походили від верховного бога, його витворами, що залежали

________

* У договорі Ігоря клянуться русини: "И елико, ихъ есть не хрещено, да не имуть помощи ни отъ Бога, ни отъ Перуна... Дабудеть клятъ оть Бога и отъ Перуна. Див.: Полн. Собр: Лът 1. 1846, cтоp. 20 і 23. [14]

 

від нього, посередниками між ним і світом, сильними його міццю, і не всі однаково, а, як каже Гельмольд, чим ближчою ріднею доводились всемогутньому богові богів, тим були сильніші*.

__________

* Про родинні зв'язки богів (феогонія) читаємо у Словнику Вацерада, що слов'яни вважали Діванну дочкою Перуна і Літниці. Радогоста - онуком Корта, Страчця - сином Ситиврата (слов. Сатурна), у "Слові про Ігорів похід" Стрибог представлений дідом вітрів, Велес Дідом співця Бояна, Дажбог - дідом Володимира; у Іпатіївському Літописі Дажбог названий сином Сварога.[15]

 

 

СВІТЛОПОКЛОНІННЯ

Найближчою до бога сутністю є світло. Слов'яни вірили, що єство світла з'явилося на землі і втілилося у роді людському. Про це в Іпатіївському літописі читаємо: "Нъкогда царствовалъ на землъ Соварогъ (высочайше существо, отецъ свъта), научилъ человека искусству ковати и брачнымъ связямъ; потомъ царствовалъ сынъ его Дажьбогъ, еже нарицается солнце".

Отже, істотна частина язичництва слов'янського відноситься до світлопоклоніння; це підтверджується багатьма свідченнями літописів та народними переказами, котрі показують, що обожнюване сонце чи світлоносна сила у моральному або фізичному розумінні шанувалась у різні часи і в різних сторонах Слов'янщини під особливими назвами. [16]

 

 

СВАРОЖИЧ – РАДОГОСТ*

У полабських слов'ян стояв (за словами Дітмара) у місті Редегасті храм з дерев'яними зображеннями богів, найвищим з яких був Сварожич, тобто син Сварога, шанований на Русі під іменем Дажбога, Хорса чи Сонця.

За свідченням Адама Бременського та Гельмольда, у храмі міста Ретра був ідол Радогоста, до котрого приходили ворожити і приносити жертви. Сам ідол був золотий; а ложе було пурпурове. На голові у нього сидів орел з розпростертими крилами, а на грудях була чорна бичача голова, зображена на щиті, котрого тримав Радогост правою рукою; а в лівій мав він сокиру з двома лезами.

______________

* Радогост - рос. Радегаст. [17]

 

 

СВЯТОВИТ – ДАЖБОГ

Такого ж бога шанували слов'яни на острові Руяні (Rugen*) під іменем Свантовита чи Святовита**. Саксон Граматик детально це описує: "На крейдяній скелі північно-східного руянського мису стояло укріплене місто чи замок Аркона. На міській площі стояла дерев'яна вишукано оздоблена будівля, в якій знаходився ідол Святовита. Храм розділений був на дві частини; посеред будівлі знаходилось відділення на чотирьох стовпах; стінами слугували йому висячі покрови, стеля виблискувала червоною фарбою. Саме тут стояв велетенський бовван Святовита з чотирма головами, чотирма шиями, з двох сторін представлені були дві спини і двоє грудей; борода у нього була старанно прибрана, волосся підстрижене. В одній руці ідол тримав ріг з вином, який щороку в призначений день жрець наповнював вином, і по цьому вгадував благоденство майбутнього року. Ліву руку він

_______________

* Рюген - острів у пд.-зх. частині Балтійського моря, у складі ФРН (прим, перекладача).

** Святовитъ походить від слова святый и витъ; слово витъ означає гідність природи людської взагалі; звідти витязь, витяжество, витія, въщати, въщій пер. нім. Witz. witzig. [18]

 

тримав зігнутою подібно до лука, Ідол мав одяг до колін. Ноги його стояли на голій землі, а підошви входили в землю. Біля ідола знаходились його речі: сідло, вуздечка і величезний меч, піхви і руків'я якого сяяли сріблом і прекрасною роботою.

Святовиту відправляли богослужіння у певні дні і ворожили на майбутнє. Він був богом плодів земних і богом війни, кожний чоловік і кожна жінка повинні були жертвувати йому монету; йому належала третина воєнної здобичі; для охорони його було призначено триста кінних воїнів та триста піших стрільців, що билися в ім'я боже, як його військо. Вся Слов'янщина мала повагу до руянського Святовита, навіть чужоземні царі посилали туди свої подарунки. Крім дорогоцінних скарбів, при тому храмі знаходився білий кінь, що належав божеству; тільки жрець міг його годувати і сідати на нього. Слов'яни думали, що на цьому коні їздить сам Святовит і б'ється зі своїми ворогами. Кінь той слугував для пророцтв перед початком якої-небудь справи. При храмі зберігались також священні знамена і орли, використовувались на війні (Saxo Gramm Hist Dan. LXIV p. 288.X).

Гельмольд стверджує, між іншим, що під Святовитом слов'яни розуміли сонце і приписували сонцю першість над іншими богами. Святовиту поклонялись також слов'яни в Іллірії* та Чехах. Чехи не припиняли поклоніння Святовиту до тих пір, поки князь Вячеслав не поставив церкву Святого Віта** (S. Vitus), назва якої звучала подібно до назви ідола.

Доказом того, що обожнюваний на Русі Дажбог чи Хорс абсолютно схожий зі Святовитом західних слов'ян, служить нещодавно відкритий нижче селища Личківці на Тернопільщині в руслі річки Збруч бовван, що був перевезений графом Потоцьким до Кракова і подарований тамтешньому університетові. Сей бовван зроблений на зразок божка, що колись знаходився, за свідченням Гельмольда і Саксона Грам-

______________

* Іллірія - історична область у пн.-зх. частині Балканського п-ова. В давнину була заселена іллірійцями. З І ст. н.е. - рим. провінція Іллірік. З поч. 5 ст. зазнавала навали вестготів, у кінці 5 ст. була завойована остготами. З 6 ст. Іллірію почали заселяти слов'яни, які згодом на її території утворили ряд держав. - Прим, перекладача.

** Собор св. Віта у Празькому Граді, 1344 р. - Прим, перекладача. [19]

 

матика, в Арконі на острові Рюгей, витесаний із одного шматка пісковика, висотою 4 Въд. локотъ, а шириною 15 цалів і зображає ідола з чотирма обличчями, на які одягнуто одного капелюха; з одного боку тримає в руках ріг, з другого щось схоже на кільце (обручку), на інших двох боках руки притиснуті до самих грудей, до пояса повішено меча, а нижче видно зображення коня з попругою. З усіх чотирьох боків біля ніг Святовита знаходиться зображення жінки. Біля самого підніжжя помітно зображення чоловіків. (Див.: Въстникъ для Русиновъ Австрійской держави въ Въдни 1851, стор. 423.). В науковій статті, в 44. 106-111, вміщеній в тому часописі, її автор пан А.Петрушевич досить задовільно пояснив: "что открытый словенскій истуканъ въ руслъ ръки Збруча, есть истуканомъ русского Хорса или Дажьбога, божества солнца, а не Святовита, покланяемого только западными Славянами и совсъмь не извъстнаго подь тъмъ именемъ, какъ бога солнца, восточнымъ русскимъ Славянамъ". (Въстн. 1851, стор. 439).

Отже, обожнене сонце чи Дажбог, що зветься Сварожичем, Радогостом чи Святовитом, був шанований скрізь по Слов'янщині. Він був богом морального світла, мудрості, найвищого всевідання, суспільного порядку і громадянськості; до нього звертались перед початком всякої громадської справи і питали передбачень. Він, як і бог сонця, надавав родючості і був винуватцем її (Дажбог); до нього молились, прохаючи достатку, плодів земних. До того ж він був покровителем гостинності, промисловості та торгівлі (Радогост, бо купці звалися гості). Нарешті, він був втіленим символом світла, що боровся зі злом. Кінь Святовита і Радогоста вказує на войовниче його значення як істоти світла в боротьбі з темрявою. Отже, Святовит, сонце, їздив на своєму білому, як день, коні воювати із злими духами серед ночі, царство якої уособлювало супротивне начало, що руйнувалося променями світила; меч і знамена означають ту безперервну битву. [20]

 

 

Перун

Є велика ймовірність, що Перун, шанований стародавніми русинами, найголовніша божественна істота після бога Вседержителя, означав також світлоносне начало. Назва його, що українською та іншими слов'янськими мовами означає грім (пор. грецьк. вогонь; зенд. пеирамунъ, світла, небесна оселя) і вирази: Перун вбив, Перунова стріла та ін. вказують на те, що він володів громом і блискавкою, був громовиком, але, крім того, він, здається, означав видозміну світла. У литовській міфології він названий Перкуна-сом. Перун був (подібно до Святовита) богом війни і миру; русини клали до його підніжжя зброю і клялися при укладенні угод богом Перуном - Володимир Великий поставив Перуну бовван у Києві, а Добриня (дядько і воєвода його) - у Новгороді. Вогонь був священною ознакою богослужінь Перунові. За словами Гвагнинія (Кron. W. rsieztwa Moskiew. pols. przekt. X.YII. 485), горів у Новгороді перед ідолом Перуна незгасимий вогонь з дубового дерева. Те ж саме божество під іменем Єсень чи Ясень шанувалось поляками як таке, що дарує плоди земні (Sarnickip. 1028). Атрибутом його у Шлезьку була гора Собот (тобто сонце, що сходить). В пісні карпаторуській згадується: [23] Грім-Собота, гора висока* чи Громова Собота, таким чином гора Собот є гора Сонця чи Грому-Перуна. Соботкою називається обряд купальського свята, під час якого палять на горах ватри з дерев**. Подібне Перуну божество шанувалося слов'янами у Любеку (Lubeck) під іменем Проне чи Прове, а в Адріатичних слов'ян під назвою Берона, що стверджують написи, знайдені в Аквілеї (Jovi Sancto Beroni tona bono deo Beroni).

___________

* Див.: Хрестом. Церковно-словен. и древно-руск. въ пользу учен. высш. Гимн. сост. Яковъ Головацкій, въ Въдни 1854. стор. 347.

** Наш Густинський літопис пише про те: "Сему Купалу, бъсу, еще и донинъ по нъкоихъ странахъ безумнии память совершаютъ, наченше Юнія 23 дня, въ навечеріє Рождества Іоанна Предитечи, даже до жатвы и далъй, сицевымъ образом (въ Арх. списку прибавлено: соботки на якую память): съ вечера собираются простая чадь, обоего полу, соплетають себъ вънцы изъ ядомого зелія, или коренія, и препоясавшеся быліемъ возгнътають огнь, индъ же поставляють зеленую вътвъ, и емшеся за руцъ около обращаются окрестъ оного огня, поюще своя пъсни, преплетающе Купаломъ; потомъ черезъ оный огонь прескакують, оному бъсу жертву себе приносяще". (Полн. Собр. Русск. лът. II. стр. 257.) На нашій Русі зберігся обряд палення вогню, що зветься соботка, ще тільки в горах Саноцького та Ясільського округів та на протилежних горах Угрів, де до цих пір напередодні різдва святого Іоанна вночі збираються селяни, особливо молодь обох статей, ставлять Віху із смерекового дерева на високій горі і закладають із сушняку вогнище, підпалюють великий вогонь і, взявшись за руки, підперезані чорнобилем, танцюють, співаючи:

Горішняни, долішняни

Сходітеся на Собітку

Спечеме си чорну китку, і т.д.

Потім скачуть через вогонь і переганяють через нього худобу. В інших сторонах Галичини не обходять того звичаю, тільки тоді ж надвечір обтикує кожна господиня стріху хати та інших будівель лопухом (Lappa vulgaris) та чорнобилем (Artemisia vulgaris), яким наостанку і підперізуються в той день, щоб (як кажуть) крижі не боліли. [24]

 

 

ТРИГЛАВ

У Щеціні (Stettin) був ідол, іменований Триглавом, якого життєписець св. Оттона Бамбергського назвав найвеличнішим божеством слов'ян. Другий життєписець зазначає, що Триглав зображався з трьома головами, котрі означали три царства: небо, землю і пекло. Очі й вуста його були запнуті шитою золотом габою, щоб він не міг бачити і гудити людські хиби. Храм його був дуже ошатний. Там зберігалися золотий та срібний посуд, буйволячі роги для пиття і для труб, велика кількість зброї та різних припасів; щецінці віддавали туди десяту частину воєнної здобичі. На честь Триглава відбувалися свята із священними іграми, танцями та бенкетами. Триглаву поклонялися і в інших місцях Слов'янщини, тому до цього часу називається гора в Країні Терглоу (тобто Триглав). (Die Wissenschaft. slav Myth.100). Слов'янські міфографи бачать в ньому схожість з індійським Тримурті, так що він як цар неба (повітряний) подібний до Брами, як цар землі (земний) - до Вішни, а як цар пекла (водяний) - до Шіви, істоти руйнівної. У Триглаві можна визнати світлоносну троїсту силу, що рівнозначна трьом порам року: весні, літові та зимі, які [25] відповідають трьом заняттям землеробів: сіянню, збиранню та приготуванню плодів землі. Перекази народні про Троя на також вказують на троїсте, трилике божество. [26]

 

 

БІЛОБОГ

Слов'яни визнавали також добре начало під іменем Білобога, протилежне злому, що звався Чорнобог. (Script, rеr. germ. p. 513). При святах та урочистостях обносили вони чашу з благословіннями і закляттями, вірячи, ідо щастя походить від доброго бога (Білобога), а зло від злого (Чорнобога). Гельмольд говорить, що добрий бог це Святовит, отже, Білобог і Святовит було одне і те ж божество. Про вшанування Білобога і Чорнобога свідчать місцеві назви: Білобоги, Чорнобоги, і в нас є село Білобожниця. У написах на стародавніх каменях, знайдених біля Аквілеї: Belino Apollino, Belino divi відкриваємо тільки буквальний переклад слов'янського слова Білобог [27]

 

 

ЛАДО І ЖИВА

Лад чи Ладо добре відома назва багатьом літописцям і навіть до цього часу згадується в піснях народних, і однозначний з ним Жив чи Живий також шанувалися у стародавніх слов'ян. В народних піснях, особливо обрядових, наших гаївках і весільних часто повторюють ім'я: Ладо! Ладо! - Польські письменники (Кромер, Гвагнин, Більський) і Густинський руський літопис* пишуть, що Ладо чи Ладон означає бога всіляких насолод і благополуччя; для того приносили

_____________

* У цьому літописі читаємо: "Четвертый Ладо, богъ пекельний; сего върили быти богомъ женитвы, веселія, утъшенія и всякого благополучія, якоже Еллины Бахуса; сему жертвы приношаху хотещії женитися, дабы его помощію бракъ добрый и любовный былъ. Сего Ладона, бъса, по никакихъ странахъ и до нынъ на крестинахъ и на брацъхъ величаютъ, поюще своя нъкія пъсни, и руками о руку или о столь плещуще. Ладо, Ладо преплетающе пъсни своя, многажды поминають". Поли. Собр. Русск. Лет., II, стр. 257. [28]

 

йому жертви ті, які одружувалися; від нього залежало родинне щастя; до нього звертались при народженні дитини. Із народних пісень можна довідатись також, що Лад був богом весни і кохання. Слово Лад означає згоду (гармонію, красу, любов, бо лад і лада означає чоловіка і жінку (див. "Слово о полку Ігоревім"), ладний - прекрасний, ладність - краса. Лад-каня - на Карпатській Русі називаються весільні пісні, ладкати - означає співати весільні пісні. Та оскільки Лад був божеством кохання і згоди, і разом з тим божеством весни, то, отже, він був божеством гармонії всесвіту, любові всесвітньої, символом дійового, оживляючого весняного сонця. Свято йому справляли під час найбільшого розквіту природи (за оповіддю Стрийковського, від 23 травня до 24 червня).

Однозначне з Ладом було божество Жив чи Живий, яке Длугош (Hist. Pol.) називає божеством життя. За відомостями других, був він бог благополуччя, верховний правитель всесвіту і божество краси та весни. [29]

 

 

БОГИНІ

Крім божеств чоловічих, слов'яни поклонялись і божествам жіночим. Про богинь слов'янських знаходимо свідчення у різних письменників: Прокопій згадує про німф, обожнюваних слов'янами; арабські письменники пишуть також про богинь слов'янських, а Масуді говорить, що навпроти головного ідола, що знаходився в одному із слов'янських храмів, стояв другий, що зображав діву; Ібн-Фоцлан згадує про дружин і дочок руського бога, Дітмар говорить про зображення богинь; Гельмольд та інші говорять про богиню Живу; Вацерад* - про Діванну, Літницю, Живу, Лютицю, Морану, Хлипу; Длугош - про Дідилію, Діванну, Маряну і т.п. Отже, слов'янська міфологія мала божества жіночої статі для вшанування, з яких переглянемо смисл і значення найголовніших.

__________

* Mater Werborum изд. В.Ганки въ Празъ 1833. [30]

 

 

ЛАДА-ЖИВА

З божествами чоловічими Ладом чи Живом вшановували слов'яни і відповідну йому жіночу істоту під назвою Лади чи Живи (у Гельмольда - Сиви). Вацерад позначає її словом Церера. Кажуть, що вона зображалась з колосом і квітами. За іншим джерелом зображалась з немовлям на голові і виноградною ягодою чи яблуком. В наших колядках та щедрівках часто згадується про діву з дитятком, про пшеничний колос, про виноград та про червоне чи винне яблучко. Поклоніння Ладі чи Живі розповсюджене було у слов'ян та інших народів. У пруссів називалась вона Жиза, у скандінавів - Фригія (Фрея)* вандальська, тобто запозичена від слов'ян, у литовців іменувалася Лада Золотою Панею, відомою у південних русинів під іменем Золотої Баби, яку ще зображають як жінку з немовлям. У Длугоша та Стрийковського вона називається Дідилією.

______________

* До цього часу в Галицькій Русі Фреєю, Фрейкою, Фрейдою (Вацлав з Ожська 197). називається зла жінка. [31]

Лада чи Жива символізувала природу, життєве начало, була матір'ю сонця в його втіленні, богинею кохання, гармонії, шлюбу, розваг, краси і всілякого благополуччя; мати - живительна світу, подателька благ. Немовля на голові означало втілений світ, а яблуко в руці відтворювало ту ж ідею, що і яйце Латони (у римській міфології) чи яйце - початок всіх речей, яке вшановувалось індійцями. Та символічна жіноча істота є майже у всіх міфологіях і під різними назвами: Лада - це те саме, що у індійців Бгавані, первісна, жіноча сила, що сприймає зародок творіння; у єгиптян - це Ізіда; у фрігійців, а пізніше у римлян мати Цібела (Creutz Symbolik u. Mythol. d. alten Volker IV. 44). Вона була, здається, і тим, що нині називається мати-земля, божество, яке вшановували германські народи під іменем Герти, однозначної з mater tellus у римлян. [32]

 

 

Лель-леля-водА

Як Латона у грецькій міфології була матір'ю чоловічої і жіночої істот, Аполлона та Діани, так і Лада - слов'янська мати Леля та Лелі. Леліс - литовською мовою означає світлий, леліти - українською мовою означає блищати, сяяти, і в народних піснях це слово вживається, як приспів: Лелю - Ладо. Ті близнята - те двотіло - виражали природу первісну, коли вона ще не виявилась в протилежностях, і природу остаточну, результат дієвості світового життя. Та двостатева істота уявлялася в образах окремих істот чоловічої та жіночої. Чоловіча є втілене світло - Святовит; жіноча - вода. У всіх міфологіях вода становить собою пасивну первісну матерію жіночої істоти, з якої за допомогою плодотворного доторку істоти чоловічої виникли всі речі. У Індії та істота зветься Сакті, сама по собі бездушна і холодна, яка тільки сприймає від чоловічої істоти - вогню Шіви, і творить життя. За зендськими уявленнями Церване-Акерене створив словом своїм (Гоновер) первісну матерію, пра- Ормузда, в якому поєднувались начала світла і води, і творіння проходило спочатку через розділення, а потім через взаємність протилеж-[33]ностей. У Семітських народів вода уявлялась жіночим пасивним основним елементом творення. У Єгипті вода вважалася пасивно-жіночою істотою і символізувалась у вигляді Ізіди, пробудженої вогнесвітлом до родючості. У Греції, на початку всіх речей був океан, за вченням Орфея, вода почала творити тоді, коли була розбуджена шлюбом з божеством, у вигляді змія, що звалось Гераклес: воно означало світлоносну силу. За скандінавськими уявленнями, творення виникало з протилежностей світла чи вогню і води чи холоду. [34]

 

 

КОСМОГОНІЯ

Слов'янська космогонія не залишила нам послідовного вчення, однак є сліди цього поняття; у карпатських русинів є переказ, що цар - вогонь разом з царицею - водою створили світ. Подібні перекази є і в інших слов'ян. Створення світу описано також у галицько-руській колядці:

"Ой коли було з начало світа,

тоді не було неба, ні землі;

Але лиш було сине море".

Потім описується, як злетіли два голуби - символи двостатевої творчої сили - кохання і починають творити, здобувати із безодні даної стихії*. Пасивне положення води в природі стало для людини приводом бачити в ній жіночу істоту. Без животворної сили світла непорушна вода наповнює

_____________

* Див.: Христомат. церковно-славян. и древне-русская сост. Яковъ Головацкій, въ Въдни 1854, стор. 343, Slovansky Narodopis sestavil P.J. Szafarzik v Praze 1842.str.157. [35]

 

простір у вигляді снігу, льоду, мертвої маси; але коли світло і тепло пробуджують її, вона розтоплюється, і під впливом світла народжує і живить світ. І на цій внутрішній основі слов'яни-світлопоклонники вшановували воду. Істота та мала різні назви. Сюди відносяться імена Моряни чи Морени, якими називали опудало, що його на свято Купали кидали на воду і яке означало шлюб світла з водою. Мокош, божество, згадуване Нестором, на думку Коллара, також означало водяну жіночу істоту. У Вацерада божество моря називається Хлипа.

 

 

ДІВАННА

Найважливішим із імен жіночо-водяної істоти у слов'ян була Дівонія, Діванна та Дана. Корінь цих слів схований у найменуваннях слов'янських рік: Дон, Дніпро, Дністер (Дана - прис, Дана - стрис), Двіна, Дунай. І в народних піснях не без причини приспівують: Дана, дана! Як вода, початок речей, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була дівою і разом з тим дружиною сонця. Так описує її Длугош. В деяких сторонах Слов'янщини звалася вона Дівою, звідки Дівин-град (нім. Магдебург), де стояв її храм. Вона була тотожна грецькій Діані чи Артеміді. Грецький міф про Діану був також у слов'ян, котрі показували в Діванні діву і дружину, оскільки греки розуміли під Діаною не тільки діву Артеміду, але й Артеміду-матір, що привела у світ любов. Первісна Ефеська Діана чи Артеміда зображала воду як творче начало і вшановувалась як діва і разом з тим всесвітня мати (Сreutz Symb.ІІ 117). Богиня та була запозичена греками із Скіфії, разом з Аполлоном та Латоною (Ладою) з країни гіпербореїв. [37]

 

 

ЧОРНОБОГ. ДИВ

На противагу істоті світлій, животворній, добрій була похмура, смертоносна, зла істота, яка, за переказом Гельмольда, звалась Чорнобогом, звідки і походить назва - Чорт.

У слов'ян була зла істота, що звалася Див, Диво: "В Слові о полку Ігоревім" говориться: "дивъ кличетъ верху древа", цим виражається віщування про небезпеку, а в іншому місці звістка про напад половців і лихо, що прийшло на південну Русь, виражено так: "дивъ вержеся на землю". Рівна йому була зла істота: біс, і Пек-Осина. Ніде, між іншим, не сказано, чи це була істота початком зла, чи падший янгол; але не бачачи ніяких слідів двобожжя (дуалізму) у слов'янських поняттях, можна стверджувати, що слов'яни визнавали єдине верховне джерело життя, а слов'янський чорт був таким же спокушеним янголом, як скандінавський Локі. На боввані, знайденому Колларом у Бамбергу (з написом рунічними літерами Чарни бугь), зображений він у вигляді лева чи пса. Народний переказ подає його у вигляді змія. Той змій народною фантазією видається темним, але таким, що випромінює [40] іскри; очевидно, у слов'ян було поняття про два вогні: один був животворним, нерозлучним із світлом, другий - руйнівний, породжений пітьмою. [41]

 

 

Вірування у духів

Весь всесвіт, оживотворений вогнесвітом, духом краси, гармонії та розуму, сином прекрасної любові Лади, великим Ладом.

Білим добрим богом, святим витязем, другом людини, поєднаним плідною любов'ю з прекрасною Діванною, є ареною боротьби його з похмурим Чорнобогом. Все на землі оживлене духами, які допомагають добру чи злу. Слов'яни наділяли духами як моральні якості людини, так і фізичні предмети: одні духи були добрими, інші - порочними. У слов'ян вони мали назви богів вітряних (в царині небесній), лісових, польових, земляних (земних) і водяних (в царині підземній, у пеклі) і т.п. [44]

 

 

Повітряні духи

Сонце, місяць, зірки і всі небесні явища зображались персоніфікованими. Місяць був чоловіком зірки, його супутниці; у весільних руських піснях примушують доброго місяця прикликати любу свою зірку (зорю) зійти разом, освітити поле і море, звеселити звірів у лісі та гостей у дорозі. У сузір'ї Ведмедиці народ бачить коней, очевидно, Святовита. Чорна Собачка (у гуцулів сучка) - уособлення Чорнобога; щоночі він хоче перегризти упряж (виє), щоб зруйнувати весь організм (лад) творіння, але не встигає, бо перед світанком побіжить пити до криниці, а тим часом упряж зростається. У сузір'ї Оріона землероби бачать плуг, символ громадянськості, який за давніми уявленнями упав з неба. Дуга є блискучим коромислом, котрим цариця небесна - раніше Жива-Лада, черпає зі святої всесвітньої криниці животворну воду і зрошує поля. Грім походить від громовика - Перуна. Град сукають на повітрі богині і сіють велетенським решетом на землю. По-

______________

* "Ветеръ божій духъ". Див.: Галицкій Приповъдки и загадки собраный Гр. Илькевичемъ. У Въдни 1841 стр. 17. [45]

 

вітря слов’яни уособлювали під іменем духа*, що віє від божества Стрибога і Похвіста. Лихий вітер називався вихор і походив від Чорнобога; він міг осліпити і роздути людину. Вогненні метеори також були злими явищами і називались зміями і смоками. Падаючі зірки вважались душами-херувимами людей, і падіння означало смерть. [46]

 

 

ВОДЯНІ ІСТОТИ

Вода була заселена істотами, що слугували доброму чи злому началу; хоча вода була свята, але зла істота насилала на неї своїх слуг для отруєння людського щастя. До істот, що заселяли воду, належали перш за все русалки. Ся назва походить від кельтського слова рус (тобто вода), від кореня якого руське слово русло, що означає середину річки. Русалка означає жительку русла води. То є ті самі німфи, про яких згадує Прокопій. Живучи постійно у воді, на свято Лади навесні, коли вся природа святкувала воскресіння і повернення Святовита - сонця, вони виходили з води і танцювали на лугах, у лісах, на нивах. Нинішні повір'я зображають їх істотами свавільними, жартівливими, вони колишуться на деревах, чешуть волосся при світлі місяця; іноді вчиняють напад на людей і залоскочують їх до смерті*. Русалки - це істоти легкі, майже безтілесні, ні добрі, ані злі. Вони були, очевидно, супутницями Дівони і тому зображаються як істоти

___________

* Див.: Пъсни Малороссійскія изд. Мих. Максимовичемъ. Моск. 1827. кн. ІV. 4. [47]

 

земноводні, бо народні перекази поміщають їх у полях і лісах під іменем мавок чи мявок. За віруваннями гуцулів, мявки справляють танці свої на горі Ігреці.

До таких же істот належать морські панни. До злих водяних істот зараховувались топельці чи топельники і ухехоли чи сирени у чехів, у руських водяники і болотняники (дідьки), котрі перекидають човни, заманюють людей на погибель, руйнують греблі, ламають млини. Болото, очерет уявляється житлом злих істот, а чиста вода - добрих. Звідси походить прислів'я: "Як дідько в очерет влізе, то в яку схоче дудку грає".

До сухопутних фантастичних істот належали віли, про яких у сербів зосталися повір'я. Віла зображалась прекрасною, але разом з тим і войовничою дівою. Вони часто чинять людям зло, вмилостивлюються кривавими жертвами, укладають з героями побратимство і допомагають їм на війні. У чехів такі діви називаються полудницями. [48]

 

 

ВШАНУВАННЯ дерев

До лісових богів належать Святибор, Лісовик (Щезник) у руських і велетні вирвидуби. Ліси були у слов'янських язичників предметами особливого поклоніння, бо всі світлопоклонники вшановували рослини як вияв щорічної діяльності світлоносного начала. Релігія зендська мала вчення про священне дерево життя, що звалося Гом. Те дерево відіграє там важливу роль при сотворенні світу, воно виділяє (живущу - цілющу у слов'ян) воду. Щось подібне було і у слов'ян, бо у пісні, де описується чудесне сотворення світу, говориться, що перш ніж створені були земля і небо, стояли два Дуби (за іншим переказом - зелений явір) посеред первісної негустої маси. Таке дерево у скандінавів називається Ягдразіл, чи всесвітнє дерево: туди сходились боги на раду про створення світу. Про поклоніння слов'ян деревам маємо багато суто історичних свідчень. Прокопій каже, що слов'яни мали священні гаї і поклонялись старим деревам. У Щеціні ріс великий гіллястий дуб над джерелом, той дуб вважався житлом божества. Священні гаї замінювали храми. З краледвірського рукопису дізнаємося, що у чехів були заповідні гаї (луги). [49] Ібн-Фоцлан передає звістку про поклоніння русинів деревам. Костянтин Порфирородний говорить, що руси приносили жертви під деревами. У житії князя Костянтина говориться, що руські язичники поклонялись дуплистим деревам, обвісивши їх убрусами. В Уставі князя Володимира забороняється молитися біля гаїв. Судячи із залишків слов'янської міфології у піснях та казках, бачимо рослинну природу скрізь оживленою і символізованою: дерева і зело часто говорять і межи собою, і з птахами, і з людьми і мають символічне застосування до людини. [50]

 

 

МеТАМОРФОзИ

Із символічним вшануванням предметів фізичного світу тісно пов'язане було у слов'ян вірування у перевтілення, у піснях слов'янських дуже багато історій про перетворення (метаморфози); мабуть, стародавні слов'яни вірили, що душа покійника і навіть жива людина з тілом може перейти у дерево чи птаха, чи якусь іншу істоту.

Ось декілька метаморфоз з пісень і переказів народних:

1. Дівчина не слухала застережень брата, ступила на річкову кладку, втопилася і перетворилася в березу, очі її - в тернові ягоди, а коса - в траву.

2. Зла мати переслідувала сина суворим поводженням із ним, син поїхав і перекинувся зеленим Явором, а кінь його - білим каменем. Мати вийшла у поле і стала під явором, який озвався до неї, і вона перетворилася в пил.

3. Юнак покохав дівчину і втік із нею, але ніяк не міг з'єднатися шлюбом, сам він обернувся терном, а дівчина - калиною. [55]

4. Дівчина довго чекала свого нареченого, виходила на високу могилу і плакала доти, доки не стала тополею.

5. Чоловік поїхав на війну, залишивши дружину під опікою своєї матері. Свекруха поводилася з нею так суворо, що невістка від туги обернулася горобиною. Чоловік, повернувшись, побачив невідому горобину, став її рубати, а на дереві виступила кров, і горобина сказала, що вона - перевтілена його дружина.

6. Брат убив брата; з тіла вбитого виросла очеретина, і як її зривали, то вона грала пісню, що викривала вбивство. Гуцули переказують, що два брати убили сестру, наказавши їй стерегти посіяне просо, яке рив дикий вепр, і закопали її під дубом. На її могилі виросла бузина (інші кажуть - верба), з неї поробили хлопці сопілки, а сопілки ніби грали слова:

Ой мало, мало

Два братці були

Та й сестру вбили

За того вепра,

Що просо рив, рив,

Брат мене вбив,

Під дубом зарив.

7. Юнак довго був на чужині, одружився і дізнався, що дружина його - рідна сестра. Обоє обернулися квіткою, що зветься на Україні брат із сестрою, Vіоla trісоlоr; синій колір означає брата, а жовтий - сестру.

Про зозулю розповідається кілька метаморфоз. Наприклад, у сербів сестра перекидається зозулею, бо плакала за мертвим братом. У поляків княжна, яку видавали взапереч її волі заміж, теж стала зозулею. У нашім народі жінка, віддана у далекий край заміж, перекинулась сивою зозуленькою і прилетіла до матері. [56]

 

 

Безсмертя душі

Слов'яни визнавали у людині особливу сутність, звану душею. За краледворським рукописом, вбита душа виходила з горла*, літаючи, пускалася по деревах, тоді Морена супроводжувала її у чорну ніч. Так зображався кінець людини. Від Нестора та арабських письменників ми знаємо, що слов'яни спалювали** своїх померлих, а попіл ставили в посудинах на стовпах вздовж доріг і творили тризну, чи поминки на честь померлих.

_____________

* У такому розумінні співець Ігоря сказав вельми поетично: "единъ же (Изяславъ) изрони жемчюжину душу изъ храбра тела чрезъ златое ожиреліе"

** В самій Галичині знайдено три стародавніх кладовища, де викопано глиняні посудини з попелом спалених покійників чи попільниці; саме поблизу Судової Вишні і біля сіл Виспа і Рукомиша. Шкода тільки, що досі ніхто із учених не дослідив місцевості і не здобув хоча б один зразок для Музею Народного дому



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 283; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.165.57.161 (0.032 с.)