Символічне значення дерев, птахів, звірів

Слов'яни вважали, що священними деревами є дуби, особливо старі; ясен, здається, був присвячений Перуну. Клен та липа символізували подружжя; клен мав в собі таємничу благодатну силу, кленовий листок мав магічну цілющу якість. Під липами здійснювались жертвопринесення. Ліщина також була священним деревом. Береза символізувала чисту матір-природу.

Птахи мають у слов'ян також символічне значення. Казкові поняття переважно поєднані із зозулею, голубами, ластівками та воронами.

Зозуля зображається провісницею майбутнього, з таємничим смислом. За переказом Прокоша, в ту птаху перетворюється Живий. Голуб у всіх слов'ян є символом кохання, і тому-то в одній карпаторуській пісні приписується створення світу двом голубам, тобто чоловічій та жіночій першоістоті.

Ластівка у стародавніх слов'ян брала участь у долі людини. Так, у Любушиному суді ластівка подає знак сестрі [51] Кленовичів про сварку її братів. Ворони були священними птахами. Ніхто не смів лякати їх у лісі. Сова, здається, була символом смерті та пітьми; коли душа вилітала з тіла, то всі птахи перелякались, тільки сови не злякались. Окрім цих птахів, слов'яни багатьом іншим приписували пророчий дар. Птаховіщування було розповсюджене у всіх слов'ян.

Із четвероногих священними у слов'ян були віл та кінь. Зображення бичачої голови на щиті Радогоста відноситься до світлопоклонницької ідеї персів та єгиптян; бик був символом плодючості, він означав у єгиптян живильну силу сонця. Як вшановували слов'яни коня, видно із описів богослужінь Святовита та Радогоста, ворожіння за допомогою коня залишилось до цього часу*. Священними комахами вважалися бджоли. Мед у слов'ян вважався священним, як і в грецьких язичників. Його приносили у жертву богам і вживали на тризнах. Сонечко (Lucanus curvus) вже своєю назвою нагадає приналежність якомусь божеству.

_____________

* У збірнику пісень М. Максимовича /Москва, 1827 / читаємо:

Як ворон до тебе

У віконце закряче:

З-за моря прискаче

Козаченько твій.

Як явор зелену голівоньку склонить,

Зозуля кукукне, діброва застогне,

І кінь під тобою спіткнеться, зітхне!

Тоді вже не буде на світі мене. [52]

 

Землю слов'яни населяли істотами добрими та злими. До добрих належав Дідушко (Дід, Дідух), який з'являється у місцях, де сховані скарби.

Скритки у чехів - пігмеї - здається, були істотами ні добрими ні злими; так на Русі вірять в Перстука, Котигорошка (чоловічок з нігтик, борода з ліктик). У нас називають ведмедика (Gryllotalpa vulgaris) Земледухом. Зіня чи земне щеня, за народними віруваннями, має цілющу силу.

Ворожка, яка Зіню чавила, самим дотиком зцілювала жолни. Були і підземні злі духи - у чехів і поляків Стриги звалися, Домовики (Дідухи, Дідьки), без сумніву, і у слов'ян означали пенатів, покровителів дому і домашніх пожитків.

До числа злих фантастичних істот належали Кощій - Ядун чи Кощій Безсмертний (пор. "Слово о полку Ігоревім"), що уявлявся у вигляді кістяка (скелета), і триклята баба Яга (Язя) протилежна золотій бабі Ладі, чи морова жінка (Чума, [53] Джума), у сербів Куга. Взагалі можна сказати, що слов'янська демонологія досить багата різними переказами. У народі казок тих незліченна кількість. [54]

 

 

МеТАМОРФОзИ

Із символічним вшануванням предметів фізичного світу тісно пов'язане було у слов'ян вірування у перевтілення, у піснях слов'янських дуже багато історій про перетворення (метаморфози); мабуть, стародавні слов'яни вірили, що душа покійника і навіть жива людина з тілом може перейти у дерево чи птаха, чи якусь іншу істоту.

Ось декілька метаморфоз з пісень і переказів народних:

1. Дівчина не слухала застережень брата, ступила на річкову кладку, втопилася і перетворилася в березу, очі її - в тернові ягоди, а коса - в траву.

2. Зла мати переслідувала сина суворим поводженням із ним, син поїхав і перекинувся зеленим Явором, а кінь його - білим каменем. Мати вийшла у поле і стала під явором, який озвався до неї, і вона перетворилася в пил.

3. Юнак покохав дівчину і втік із нею, але ніяк не міг з'єднатися шлюбом, сам він обернувся терном, а дівчина - калиною. [55]

4. Дівчина довго чекала свого нареченого, виходила на високу могилу і плакала доти, доки не стала тополею.

5. Чоловік поїхав на війну, залишивши дружину під опікою своєї матері. Свекруха поводилася з нею так суворо, що невістка від туги обернулася горобиною. Чоловік, повернувшись, побачив невідому горобину, став її рубати, а на дереві виступила кров, і горобина сказала, що вона - перевтілена його дружина.

6. Брат убив брата; з тіла вбитого виросла очеретина, і як її зривали, то вона грала пісню, що викривала вбивство. Гуцули переказують, що два брати убили сестру, наказавши їй стерегти посіяне просо, яке рив дикий вепр, і закопали її під дубом. На її могилі виросла бузина (інші кажуть - верба), з неї поробили хлопці сопілки, а сопілки ніби грали слова:

Ой мало, мало

Два братці були

Та й сестру вбили

За того вепра,

Що просо рив, рив,

Брат мене вбив,

Під дубом зарив.

7. Юнак довго був на чужині, одружився і дізнався, що дружина його - рідна сестра. Обоє обернулися квіткою, що зветься на Україні брат із сестрою, Vіоla trісоlоr; синій колір означає брата, а жовтий - сестру.

Про зозулю розповідається кілька метаморфоз. Наприклад, у сербів сестра перекидається зозулею, бо плакала за мертвим братом. У поляків княжна, яку видавали взапереч її волі заміж, теж стала зозулею. У нашім народі жінка, віддана у далекий край заміж, перекинулась сивою зозуленькою і прилетіла до матері. [56]

 

 

Безсмертя душі

Слов'яни визнавали у людині особливу сутність, звану душею. За краледворським рукописом, вбита душа виходила з горла*, літаючи, пускалася по деревах, тоді Морена супроводжувала її у чорну ніч. Так зображався кінець людини. Від Нестора та арабських письменників ми знаємо, що слов'яни спалювали** своїх померлих, а попіл ставили в посудинах на стовпах вздовж доріг і творили тризну, чи поминки на честь померлих.

_____________

* У такому розумінні співець Ігоря сказав вельми поетично: "единъ же (Изяславъ) изрони жемчюжину душу изъ храбра тела чрезъ златое ожиреліе"

** В самій Галичині знайдено три стародавніх кладовища, де викопано глиняні посудини з попелом спалених покійників чи попільниці; саме поблизу Судової Вишні і біля сіл Виспа і Рукомиша. Шкода тільки, що досі ніхто із учених не дослідив місцевості і не здобув хоча б один зразок для Музею Народного дому. [57]

 

Свята на честь померлих, які співпадають навесні з святкуваннями оновлення природи, молитви по померлих, показують, що у слов'ян побутували уявлення про потойбічне життя. Від Нестора і Льва Диякона ми дізнаємось, що за слов'янським уявленням порушник присяги був рабом в майбутньому. У давні часи під час поминок лляли вино на могилу і ставили страву - з тою думкою, що все те дістанеться покійникові. І досі між людьми на похороні є чимало обрядів, що нагадують язичництво. Наприклад, виставляння меду чи молока при тілі покійника, посипання маком хати, з якої винесли вмерлого; грушка чи ігрушка - тобто, коли хлопці при покійнику забавляються казками, загадками, пильнуючи його протягом ночі.

Таким чином, смерть не означала кінця існування людини зовсім. Слов'яни однак не мали певного місця для душ померлих. Покійники, за народними уявленнями, не приходять із пекла і тьми, а вилазять, як упирі і упириці, з труни і з'являються невідь звідки. Одні чинять людям зло, інші бродять без будь-якої мети світом і не знаходять собі притулку. Із усіх таких повір'їв, яких є безліч, видно, що навряд чи було певне місце для мертвих, але була віра у життя після смерті. Душі по смерті переходили в дерева, у птахів і відгукувалися на поклик людини, чи прибирали попереднього вигляду. То не був досконалий мітемпсихоз, а тільки недостатність уявлення про рай і пекло після смерті; однак було вірування про нове життя, про повернення і оновлення. [58]

 

Ворожіння І ВІщУВАННЯ

Слов'янській релігії був чужий фаталізм. Про це нам повідомляє ще Прокопій, кажучи, що слов'яни про долю зовсім не мають гадки. Ворожіння при храмах не значать також віри у долю, але означають те, що людина відчуває недостатність свого розуму і бажає дізнатись від божества, чи буде гаразд і в лад те, що вона розпочинає.

Віра у ворожіння була так поширена між слов'янами, що й до цих пір у руських селах знахар чи ворожбит користується такою ж силою і значенням, як оракул. Віщування у храмах завжди супроводжувались ворожіннями. Ворожили не тільки жерці (віщуни), а й жриці (віщунки).

Слов'яни мали глибоку повагу до долі і вважали її оповіщенням найвищої волі. Разом з цим поєднувалась віра в могутність слова. Людське слово мало в собі щось чародійне, таїло таємничу силу, визнати яку - було високою мудрістю. Слово могло дати людині щастя і безповоротно занапастити її, слово могло відганяти хвороби, зупиняти дії злих духів, [59] керувати фізичними явищами, творити дива. Пам'яткою того вірування залишились замовляння, через які простий люд думає збагатитись, запобігти небезпекам і хворобам. Віщуни, знахарі чи ворожбити ще й досі, на думку забобонного народу, відвертають певними словами градові хмари; ворожки, знахарки, відьми нібито відвертають хвороби і всіляке лихо від одних і насилають його на інших. Таке вірування розвинуло у слов'ян любов до поезії і витворило безмір пісень. Слов'янин бачив у пісні не тільки приємне, а й піднесено-дивовижне, поет носив ім'я віщого, тобто такого, що відає заповітними істинами, у Бояна були віщі персти, які він на живі струни накладав, вони ж самі князям славу рокотали ("Слово о полку Ігоревім"); сама поезія називалась віщба. Звідси у слов'ян повага до законів батьків, що виражається в багатьох афоризмах і приказках, де висловлена житейська мудрість*.

____________

* Див.: Славянская Мифологія. Сочиненіє Н. Костомарова. Кіев. 1847. [60]