Найвідоміших образів української міфології» О. Таланчук (у співавт.).

Найвідоміших образів української міфології» О. Таланчук (у співавт.).

Складається з 9 розділів(боги, всесвіт, календар, потойбіччя, демонічні істоти, люди з надприродними властивостями, культові тварини і птахи, рослини, обереги).

Боги: Перун, Сварог, Дажбог

Всесвіт: світове дерево, ворота, камінь, веселка, дощ

Календар: дні тижня, Купало

Потойбіччя:смерть, душа вирій

Демонічні істоти: Русалка, домовик, злидні, упир

Люди з надприр властив: відьма, чарівник, вовкулака

Культуві тварини: рибаа, кінь, коза, павук, ведмідь

Рослини: калина, верба

Обереги: свіча, гребінь, вінок, пояс

Якщо точно визначати, «100 найвідоміших образів української міфології» — не дослідження в академічно вивіреному форматі, скоріше, це науково-популярна робота, покликана збудити інтерес до простору міфу як такого. Книга розділена на глави, що групують ті або інші образи за ознаками просторової, часової, сакральної або антропоморфної єдності: «Боги», «Демонічні істоти», «Космос», «Календар», «Люди з надприродними здібностями». Цей масив складається, здавалося б, із найбільш звичних, найбільш буденних предметів і явищ — вітер і вогонь, вода і дні тижня, дзеркало і смерть, ворота і відьма. У кожній окремій статті репрезентовано казкову «генеалогію» того або іншого образу, а також, що дуже важливо, паралелі з міфологіями інших народів. Приклади проживання і застосування образу в найрізноманітніших легендах, його, так би мовити, параметри і характеристики доповнюються ілюстративним рядом.

Особливо цікавими з погляду багатоплановості і інформаційної насиченості є такі глави, як «Обереги» (писанка, свічка, перстень, пасок, сліди тощо.) і «Культові тварини і птахи». Про нашу буденну середньоукраїнську флору і фауну можна дізнатися чимало цікавого. Виявляється, що, наприклад, така тиха і, загалом, сумирна тварина, як рак, володіє в казковому світі неймовірною і зловісною могутністю, а дрібний гризун-шкідник, миша є втіленням самого Князя пітьми. Є, звичайно, і деякі недоліки. Так у главі «Люди з надприродними здібностями» явно бракує гнізда «характерник» — вельми цікавого евфемізму, народженого у часи козаччини, а в «Потойбічному світі» немає мавки (нявки) — одного з найвражаючих образів західноукраїнських легенд. Але того, що стосується, так би мовити, загальнонаціональних символів, — достатньо.
А втім, «100 найвідоміших образів української міфології» і не претендують на академічну прискіпливість. Це все-таки книга для масової аудиторії, і цій якості вона цілком відповідає: її легко читати, до неї можна звернутися для термінової довідки. Але, головне — хоча б на дещицю ця праця зменшує чехарду і плутанину у вітчизняних міфологіях.

Лад, як не кажіть, потрібен усюди. Навіть у казках.

2. «Голубина книга».

«ГОЛУБИНА КНИГА», пам'ятник давньої російської духовності і поезії, свою назву отримала від слова «глибина», оскільки в ній містилася «глибинка», премудрість знань про походження світу, пояснювалися складні явища природи. Назва «Глибина» нерідко давалося Псалтиря. Будучи спочатку книгою дозволеної, ця «Глибина», або «Голубина книга», в XIII ст. переходить в розряд заборонених, або т. зв. апокрифічних. Останнє пояснюється тим, що в книзі об'єдналися як християнські, так і язичницькі мотиви.

«Голубина книга» відома в кількох списках. Незважаючи на деякі відмінності, книгу можна розділити на 3 частини.

У першій частині, яка епічним введенням, малюється обстановка події — появи незвичайної книги. За одним варіантів, «з-під хмари темныя», за іншим — «на славну на гору Фавор, до чудернацьки животворящому хресту, до Алатырю белу каменю, до чесної глави до Адамової»; за третім — «на матінці на святій Русі» випадає голубина книга, лебедина, божественна книга євангельська. «І не мала, не велика, долини книга сорок сажнів, поперечки двадесять сажнів». Близько цієї книги збираються різні особи: сорок царів, сорок князів, сорок попов і т. д.

Друга частина містить розмова двох осіб: Волот Волотович (інакше Володимер Володимерович) пропонує питання, а Давид Ессеевич відповідає. Перший ряд питань стосується космогонії. Волот запитує, чому сталися світло, сонце, місяць, зорі, зорі, ночі, роси, вітри, грім та дробен дощик. Відповіді даються в дусі християнського світогляду. Джерело всіх цих явищ — або Бог (Отець), або Христос — Цар Небесний, чи Дух Святий Саваот. В деяких варіантах далі йдуть питання про створення людини та створення каст. На питання про створення людини Давид відповідає: «у нас розум самого Христа; наші помисли — від облац небесних; світ-народ від Адамия; кістки крепкия — від каменя; тіла наші — від сирої землі; кров-руда наша — від Черна моря». Відповіді на питання про створення станів, — по всій ймовірності, пізніша вставка: «тому у нас в землі царі пішли від святої глави, від Адамової; тому зачадились князі-бояри — від святих мощей від Адамових; тому крестьяны православні — від свята коліна від Адамова». Далі у всіх списках йдуть питання про першість, або старейшинстве, різних предметів. «Який цар над царями цар, який місто всім містам батько», і так далі в такій же формі питання про Церкви, про горе, морі, річці, озері, про рибі, птиці, звірі, про дерево, траві та камені. Відповіді дають наступні вказівки на першість: білий цар, на Єрусалим, Церква соборна, або Святая святих Єрусалимська, гора Фавор, Окіяні море (в одних списках, бо обійшло навколо землі; в інших, тому що на ньому виходить раз в рік соборна Церква, а в ній мощі Клима, Климентьєва, папи Римського), Йордан-ріка, кит-риба, тому що на ній тримається вся сира земля, птах Страфиль, або Естрафиль; звір-індрік, або єдиноріг, або лев; трава-плакун, що пішла від сліз Богоматері; і, нарешті, усім каменям мати — камінь Алатир, або Латырь, на якому сидів Христос.

Третя частина вірша в «Голубиній книзі» передає сон, розказаний Волотом: сперечаються правда і кривда, в образі або двох лютих звірів, або двох хлопців або двох зайців, білого і сірого. В деяких варіантах викладається ін. сон, пророчий: у Волота має народитися син, а в Давида — дочка Соломонія, і вони повинні поєднуватися шлюбом.

«Голубина книга» зіграла велику роль у розвитку російської національно-православного самосвідомості і почав філософської думки.

Начало формы

Конец формы

Знадоби до української демонології» В. Гнатюка.

Має 2 томи, тому що не було грошей аби видати книжку повністю одразу.

Другий том-доповнення до першого. Має такі ж розділи, і додано ще пару нових. Усього налічує перший том 400 оповідань, які були записані не тільки Гнатюком.

Під кожною розповіддю є коротка паспортизація (від кого і де записано, і дата)

1 розділ -ЧОРТИ (Чи є на світі чорт? Грім убиває чорта, чортівська пасіка)

2 розділ - СТРАХИ (Студений страх, Страх у виді квочки,Страх у виді індика, Страх у тополі)

3 розділ -ХОВАНЦІ (звідки беруться хованці, як дістати домовика, хованець у постаті корови)

4 розділ - БЛУД (бЛУД У ВИДІ ЖІНКИ, ПАНІ)

5 розділ - СМЕРТЬ І ХОРОБИ (Смерть, смерть ходить бабою, пані-смерть)

6 розділ- МЕРЦІ(Чому не можна плакати за мерцями, дід і мрець)

7 розділ - ПОКУТНИКИ(жінка-покутниця, мрець не дає спокою своєму синові)

8 розділ -ВИСІЛЬНИКИ І ТОПЕЛЬНИКИ (як позбутися висільника, як виглядає топельник)

9 розділ - ОПИРІ (опир у вигляді пса)

10 розділ -ВОВКУЛАКИ(біда з вовкулаками, вовкулаки)

11 розділ -ВІДЬМИ І ЧАРІВНИЦІ(Господар і чарівниця, відьма)

12 розділ ЗНАХАРІ І ЧАРІВНИКИ(Як двстати чорта, стрілець-знахар), як дістати чорта пасічника)

13 розділ- ХМАРНИКИ

14 розділ - ІНКЛЮЗНИКИ (інклюз хлопцем, де продають інклюза, інклюз хлопцем)

15 розділ - ЗАКОПАНІ СКАРБИ(що робити,коли скарб горить)

Міфологічний простір.

Структура міфологічного простору

Міфологічний простір — це насамперед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї обличчям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така будова людського тіла: є «вперед», є «назад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші предки, але з однією дуже важливою поправкою: напрямки світу для них були нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками були схід і полудень, поганими — захід і північ. Тому починати орієнтацію з /33/ поганого, північного боку було неправильно, погано. Висхідним напрямком у слов’ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.

Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і лівого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого. Нам не доводиться визначати, де верх, а де низ; це було зрозуміло завжди, але в давнину була ще й оцінка — верх то «добре», низ — то «зле». Виділяються і три поверхи світу: верх — середина — низ, тим самим світ уподібнюється дереву. Світ упорядкований, якщо він оцінений по всіх семи координатах. Загальна характеристика слов’янського міфологічного простору така ж, як і його першоджерела — індоєвропейського.

Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого».

Гранично «свій» простір — хата — відгороджується від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого», освоєного світу відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам’ятати, що тут пролягає межа між «своїм» та «чужим». Перед входом чи виходом з дому слід було зупинитись; вже в наші часи перед тим, як переступаєш поріг, слід прочитати молитву. Недарма казали: «Без Бога — ані до порога». Не можна було перемовлятися через поріг. Багато прикмет, загадок, заговорів пов’язано з порогом, дверима, замком.

Особливий спосіб сполучення зі світом — через вікно: вхід через двері — регламентований, дозволений тип сполучення з «чужим», через вікно — нерегламентований. Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони: люди не могли бачити той світ, той світ не міг бачити живих людей, як гоголівський Вій не бачив Хому Брута за зачарованим колом у церкві. Забезпечуючи проникливість кордонів, вікно водночас повинне особливо охоронятися. «Без вікон, без дверей» бувають тільки особливі приміщення, — наприклад домовина.

Всередині дому теж виділяється «краща» і «гірша» частини. Діагональ «піч — покуть» протиставляє ці частини дому: краще місце — на покуті, жіноче місце — у районі печі. /34/

Сакральність числа «сім» у слов’янській традиції підтверджується тим, що у височних підвісках різних етносів саме сім лопастей, спіраль у підвісках закручена сім разів. Чергування «три — чотири» (згадаймо в «Наталці Полтавці»: «Ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири») повторюється у формулах колядок: «кладе ж воли у три плуги, а молодчики у чотири; кладе ж клячи у три борони, а жеребчики та у чотири; кладе стоженьки та у три шопоньки, кладе шопоньки та у чотири». В колядках на тему будівництва церкви, що є пізнішим, християнізованим переосмисленням космогонічного акту (тобто акту творіння або упорядкування світу) «церков мурують з штирма углами, з штирма углами, з трома верхами».

У слов’ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділення трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засобу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпечного. Садиба, по-українськи — «обійстя», дослівно означає «місце, яке обходять навколо». Існує гіпотеза, що в праслов’янську епоху поселення будувались по колу, звідки й пішло реконструйоване значення старослов’янського обьщь як «круглий» або водночас «Космос». У всіх слов’ян зафіксований звичай оборювання поселення магічним колом для боротьби з епідеміями та епізоотіями. Можна думати, що йдеться радше про магічне обгороджування або оборювання по колу як засіб відмежування від зла.

Коло символізувало одиницюцілісність, чотирикутна будова — упорядковану безконечність світу. Найповніше ця символіка знаходила вияв у поховальних спорудах.

Просторова структура світу, окреслена в такий спосіб, знаходить відповідника в часовій структурі: /35/

вперед — схід — ранок — весна

праворуч — південь — день — літо

назад — захід — вечір — осінь

ліворуч — північ — ніч — зима.

Мікрокосм людини — це і її особистість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло. В колядках, що мають явно дохристиянський характер, але вживають християнську термінологію, обов’язково наявне звертання до трьох головних елементів сімейної структури — до батька, матері і дітей. При цьому кожен має свою функцію в домі і асоційований з певними небесними символами. Ясно і строго проводиться такий принцип символізації: «ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жінка його, дрібні зірки — його діти». Отже, мужчина символізується Місяцем, жінка — Сонцем. Мотиви можна бачити вже в тих самих колядках, де по-різному характеризуються функції місячного і сонячного світла. Функція сонячного світла — в його животворності («взогрію ж бо я гори й долини», від сонячного світла «все возрадується»), натомість функція місячного світла — не гріти, а освітити шлях /38/ (зійде Місяць, і возрадується «гість у дорозі», «військо в облозі, гості в дорозі»). Туманні згадки про «гостя» і дорогу (гостинець), етнографічні матеріали про роль Місяця у ворожіннях натякають нам на жрецькі, сакральні, відовські функції, які таким чином приписуються хазяїнові дому (поряд із згадкою про «військо в дорозі»).

Такі висновки підтверджуються оцінкою простору, що закріплюється за господарем і господинею в селянському домі. При цьому слід робити поправку на те, що хата, структура якої набуває символічного значення, — це вже не ранньослов’янська хата, а порівняно велика будівля. Проте символіка настільки архаїчна, що корені її безумовно заходять у загальнослов’янський період.

Місце хазяїна — під образами, на покуті, де на «божниці» (спеціальній полиці) стояли «боги», як у народі часто називали ікони, а також свячена верба, пучки троїцьких беріз. Тут у дохристиянський період були якісь священні предмети, символи або ідоли язичницьких богів. Місце хазяйки — піч і простір коло печі. На печі сиділа наречена; коли приходили свати, і дівчина злазила з печі та колупала піч, — це було знаком її згоди вийти заміж. Піч варила їжу, отже, перетворювала сире, природу на варене, культуру. Звідси й інша дія перетворення чужого на своє: «Хто на печі сидів, той уже не гість, а свій», — говорить старовинна примовка. В свою чергу, піч має людські характеристики: у неї є «чоло», «щоки», «ноги», «плечі». Нарешті, піч має і космічні характеристики: «Полна печь перепечей, среди печей — каравай» — це російська загадка, відгадка якої — небо, зорі, Місяць. Традиційний український звичай розписувати печі йде від тих часів, коли розпис був не стільки художнім, скільки священним дійством.

Всі схарактеризовані уявлення можна звести в таку схему:

Координати

світового дерева — верх — середина — низ

кольоровий символ — біле — червоне — чорне

космічний символ — Місяць — Сонце — зірки

сімейний символ — чоловік — жінка — діти

органи тіла — голова — серце — утроба

душі — розумна — чуттєва — вітальна

функції душі — бачення-розуміння, особистість — почування-чуття — життєва сила, плодючість

Міфологічний час.

Міфологічний час – складна сукупність тимчасових уявлень, пов'язаних з формуванням і розвитком міфологічного способу мислення і світосприйняття.

Витоки міфологічного світогляду сягає в далекі доісторичні часи і відносяться до періоду становлення людини і людського суспільства, тобто до періоду відділення полуживотного предка людини від тваринного світу і переходу на якісно новий, людський рівень розвитку. У нас немає таких джерел інформації, які дозволяли б безпосередньо відтворити світогляд настільки давніх наших предків і їх уявлення про часові властивості навколишньої дійсності. Тим не менш, є певні підстави припускати, що раннемифологическое уявлення людей про світ було безвременным. Зрозуміло, передчасне світосприйняття в чистому вигляді існувало лише у ті далекі доісторичні часи, коли у людини була дісталася у спадок від його напівтварин предків розвинена інтуїція часу, що дозволяла йому в процесі повсякденної життєдіяльності практично орієнтуватися в часі, але ще не було жодного уявлення про час і тим більше поняття часу.

Ця особливість явно проглядається в таких характеристиках міфологічного сприйняття часу, як «уявлення про одночасність всіх подій у світі, тобто сприйняття тимчасової середовища як спочиваючої тривалості» /Свєтлов, 1989, с. 6/, уявлення про локалізацію минулого і майбутнього «швидше в просторовому, ніж у темпоральном (як ми розуміємо його зараз) сенсі» /Там же/. На аналогічні характеристики вказує і А. Ф. Лосєв. Так, він пише, що «міфологічний час для будь-якої міфології часу і простору передбачає принцип наявності все у всьому» /Лосєв, 1977, с. 33/. Для нього характерні: «Загальна взаимопревращаемость речей всередині замкнутого космосу, необхідна з огляду на те, що тут всяка одиничність містить у собі будь-яку узагальненість і навпаки»; «Нероздільність причин і наслідків у часовому потоці, оскільки сам часовий потік мислиться в міфології як нероздільна в собі цілісність, яка сама для себе і причина, і мета»; «Чудово-фантастичний характер кожної миті, оскільки воно не відрізняються від вічності...» /Там же/.

В цих якостях міфологічного часу, на наш погляд, виразно проглядаються риси раннемифологического безвременного буття реальної дійсності, при якому будь-який об'єкт і будь-яка подія одномоментно існували разом з усіма своїми минулими і майбутніми станами, з усіма своїми зв'язками, взаимопереходами і т. д. Відмінність же міфологічного часу від раннемифологического безвременного буття полягає в тому, що тут уявлення про единомоментном безвременном бутті всесвіту продовжує існувати в умовах, коли вже виникло і отримало значний розвиток уявлення про час і часовому бутті чуттєво сприйманого світу; крім того реальна дійсність вже не зводиться лише до чуттєво сприйманого світу, а являє собою досить складний абстрактно-конкретний світ, який починає поступово роздвоюватися на два світу, а саме: на чуттєво сприйманий світ і світ умосяжне, відмінності між якими ще тільки інтуїтивно уловлюються. Тому в період становлення філософського мислення і світогляду уявлення про безвременном бутті продовжує існувати, але вже, так би мовити, в "знятому" вигляді, як певна риса або особливість ассимилируемого філософським мисленням міфологічного часу. Саме такими особливостями або рисами є уявлення про единомоментном існування "все у всьому", "загальна взаимопревращаемость речей", "нероздільність причин і наслідків", "нерозрізненість миті від вічності".

Критика

Немає ніяких підстав для реконструкції «основного міфу» у слов'ян - про відносини Перуна і Волоса / Велеса нічого не відомо з джерел. Відомо тільки, що ними клянуться одночасно, а при їх опозиції це виглядало б як клятва одночасно Богом і дияволом, як зазначає Л. С. Клейн. Крім того, ні Велес, ні Волос ніде, прямо або побічно, не зв'язані зі зміями, як вважають автори теорії.

Як зазначає М. Фасмер, імена Волоса і Велеса можна ототожнювати лінгвістично, так як в давньоруській мові, як і в російській, не було варіативності -оло - / - ледве. З цим погоджується і Л. С. Клейн. Приводів для ототожнення не дає, здається, і семантика цих божеств - Волоса, Худоба бога, і Велеса, чий онук - «віщий» Боян з «Слова о полку Ігоревім».

Загального індоєвропейського імені божества з коренем * uel- не існує, семантика цього кореня - «рівнина, долина», з переходом до міфологеми «потойбічного, підземного світу мертвих» (так як у індоєвропейців інший світ ототожнювався з пасовищем).

Л. С. Клейна, крім цього, цікавить питання, чому саме міф про змієборчество був оголошений авторами основним.

Академік Б. А. Рибаков зазначає, що реконструкція Вяч. Вс. Іванова і В. Н. Топорова зроблена «недостатньо солідно». Їх книга, на його думку, «не є цілісним дослідженням», а більше схожа на частково систематизовану докладну картотеку. Автори, як вважає Рибаков, пов'язують з ім'ям Волоса-Велеса «матеріали, абсолютно не стосуються справи».

 

Історія народження

Згідно з легендою, батьками язичницького божества були не звичайні люди, а вищі сили. Його мати, Лада, - покровителька всієї Русі, верховне жіноче божество - завідувала сімейними відносинами, дітонародженням, любов'ю і навесні. Берегиня і хранителька домашнього вогнища, вона стала символом жіночої краси, але не стільки фізичної, скільки внутрішньої, духовної. Батько, Сварог, був представником небесних сил, вмілим ковалем, який власноруч викував Землю. Саме він став прабатьком всіх інших божеств, яким поклонялися слов'яни.

Язичницький бог Перун народився в той непогожий день, коли гуркіт грому стрясали землю, а страхітливі блискавки пронизували небесне склепіння. Ці сили природи і стали для немовляти кращої колискової: тільки під час грози він солодко спав, не доставляв зайвого клопоту. Легенда свідчить: коли маленький Перун трохи підріс, він бігав з блискавками наввипередки і намагався перекричати грім. Але тільки ставши абсолютно дорослим, навчився контролювати ці сили природи, управляти ними. Загартований батьком роботою в кузні, він полюбив зброя, яка там виготовлялося. Тому і взяв на себе ще одну задачу: оберігати доблесних воїнів під час битви.

Язичницькі боги древніх слов'ян були зображені в тому образі, яке викликало страх і повагу простим смертним. Перун не був винятком. Часто його представляли, як солідного чоловіка років 35-40 із золотими вусами та бородою, які блищали немов блискавки. Одночасно волосся було чорними, з сріблястою сивиною кольору грозової хмари. Так само як вона, вони клубочилися навколо його особи.

По небу бог пересувався на величезній колісниці: гуркіт її коліс і був тим громом, який страшив людей на Землі. Символ Перуна - чорно-біла сорока, тому його божественний транспорт був запряжений не тільки крилатими кіньми, але і цими птахами. Крім того, громовержець міг постати перед людьми в різних обличчях. Наприклад, в образі грізного бика Тура, якого вважали недоторканним твариною, охоронюваним Перуном. Божество зображували в червоному розвівається за вітром плащі: це вбрання згодом стало головною відмінною рисою способу будь-якого давньоруського князя.

Іріс і дуб

Це основні символи громовержця. Як і всі боги слов'ян, Перун мав власні знаки, які незмінно були пов'язані з його характером, ореолом проживання і діяльністю. Наприклад, могутній дуб. Стародавні слов'яни в літописах документували ритуали, частиною яких було це дерево: зазвичай найвище в окрузі, з товстими гілками і густою верхівкою. Біля нього робили жертвопринесення на честь Перуна: вбивали птахів, залишали шматки м'яса, встромляли в землю стріли.

Ще один символ Перуна - ірис небесного кольору. Блакитний квітка використовувався не тільки в обрядах, пов'язаних з божеством. Також він був частиною капища, де розміщували ідола. Робили його у формі ірису, пелюстки якого плавно опускалися на землю і доповнювалися на кінцях ямами. У цих поглибленнях горів священний вогонь, а в середині чашечки перебувала статуетка Перуна. Присвячено богу ще одна рослина - цвіт папороті. Міфічний елемент шукали в ніч на Івана Купала. Слов'яни вірили: тому, хто зуміє подолати всі небезпеки і відшукати його в дрімучих заростях, Перун подарує незліченні скарби.

Виходячи з того, що Перун був громовержцем, він умів викликати сильні грози. Бог не тільки метал блискавки в своє задоволення: з їх допомогою він карав людей, які його прогнівили. Зазвичай неугодні згорали живцем на місці. Ті ж, кому вдавалося вижити, вважалися майже святими. Щасливчиків називали "поміченими Перуном", адже після інциденту у них зазвичай відкривалися приховані магічні сили, знахарські вміння та екстрасенсорні можливості.

Та й сам Перун - бог грому і блискавок - був чудовим магом. Він літав по небу в колісниці, умів перевтілюватися в різних тварин, птахів, людей. За своїм бажанням створював примарних істот, яких посилав до смертних з певною місією. Крім того, Перун володів величезною фізичною силою, недарма його порівнювали з дубом. До речі, слов'яни настільки боялися громовержця, що ніколи не рубали ці дерева. Той дуб, в який влучила блискавка, вони почитали з подвійним захватом: вирізані з його стовбура жезли і палиці вважалися кращою зброєю не тільки в битві зі смертними ворогами, але і з магічними істотами з потойбічного світу Нави

 

 

Хорс – за весну,

Ярило – за літо,

Сварог – за зиму.

Саме в “свої” сезони їх і шанували особливо. Така традиція на Русі мала досить глибоке коріння. До речі, не можна не відзначити і той факт, що після Хрещення Русі боги древніх слов’ян не були зовсім забуті, а продовжували масово шануватися, але вже під виглядом звичних нам православних святих.

Образ бога Велеса/ Волоса.

Волос (Велес) — бог худоби, чередників та музик. На думку академіка Б. Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися «хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали». Лише в бронзовому віці, за дослідженнями Б.Рибакова, Волос-Ведмідь стає богом худоби.

За легендами, Волос — опікун усього тваринного світу, він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, вирощувати їх на м'ясо та шкуру. З розвитком скотарства, Волос стає одним з найголовніших богів. Його ім'я зустрічається в клятві русів грекам 945 р.: «Клянусь богом, у якого вірую, Перуном і Волосом, богом худоби». Опікував, за повір'ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу; навчав також чередників грати на сопілці, мав синів —Велетів тощо. За легендою, Боян — великий співець землі Руської — є онуком Волоса (Про це згадується в «Слові о полку Ігоревім»).

Зображався Волос із сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і деревлянами зчинилася кривава січа «за межу» (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився Волос та заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися.

У давньоруських джерелах Велес називався (скотським богом) і богом матеріального благополуччя (давн.-рус. Скотъ — «багатство», «гроші»).

Велес зображався зі сопілкою у руках, яку називають сопілкою миру. За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася така кривава січа «за межу», що побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками. Тоді з'явився Велес і заграв на сопілці таку чарівну мелодію, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися.

У Слові о полку Ігоревім древній піснетворець Боян називається «Велесовим внуком». Цей епітет говорить про функції Велеса як бога поезії та обрядових пісень (видавці «Слова» прослідкували тут паралель зі «скотськими» функціями Велеса і робили висновок про культ священної поетичної тварини, аналога Пегаса).

Сільськогосподарські функції Велеса проявляються у звичаї залишати йому у дар незжатими т. з. волоті, декілька колосків. Ця жертва називається «Волосовою борідкою». Культ Велеса, поряд з культом Перуна, належить до древніх давньослов'янських; імена цих божеств реконструюються на православному рівні. Існують елементи системного протистояння двох головних богів. Так, в угоді Русі з Візантією 907 року Велес (у Повісті врем'яних літ — Волос) порівнюється з золотом, а Перун — зі зброєю. У Києві ідол Перуна стояв на горі (а потім входив до складу створеного князем Володимиром у 978 році пантеону), а ідол Велеса, ймовірно, на київському Подолі, у нижній частині міста; серед шести богів київського княжого пантеону Велеса не було, незважаючи на древність і всезагальність його культу. Схожа ситуація з «верхом» і «низом» існувала у Македонії, де є місто Велес, яке розташоване біля пагорбу Іллі-пророка (який запозичив у Перуна функції громовержця), і у Хорватії, де є село Волоско під горою Перун.

Золотий

Золотий — як показано дослідниками, священна семантика золотого кольору має первісно фізичну, а згодом міфологізовану природу. (В кольоровому спектрі на одному його кінці концентруються також кольори пурпуровий, ясно-червоний, оранжевий, жовтий. Ці кольори в різних історичних і національних культурах дістали семантику священності, святості, ієрархічного верховенства — первісно осмислюваних, очевидно, як абсолютна і гранична повнява й ряснота). Золотий — колір сакральності, верховенства й чудесності. Тому найчастіше поєднується з іншими атрибутами влади, царственості, особливої магічної сили. Золоті в замовляннях корона (36), роги (42 та ін.), хрест (44), майже завжди — місяць, міст (96, 97) одне з найбільш «урочих» місць у міфології (дивіться «калиновий міст» у рослинній символіці).

Центр із найдавніших часів осмислювався міфологічною свідомістю як осереддя повновладності та чаклунства. Тому золотими стають центральні предмети і персонажі: дуб, серединне дерево світобудови, чудовні яблуня і груша — його аналоги, гніздо, кріслечко, кровать, на яких лежить або сидить володар хтонічного царства. Ніде і ніколи золотий колір не оцінюється в замовляннях негативно. Втім, в етичних категоріях «добра» і «зла» він взагалі не оцінюється. Це «добрий» колір за іншим (треба гадати, найдавнішим, ще напівбіологічним) критерієм: це «дійовий» колір, всепереможний і всемогутній.

Білий

Білий — великою мірою поділяє символічне значення золотого кольору. Він також «дійовий», священний. Його появі сусідять «божественні» персонажі — святий Юрій-Ярило (81), святий Петро (32). Це епітет священних об’єктів: майже завжди білий — камінь у центрі світу, язичницький олтар (36), береза (63) — аналог-антипод світового дуба (дивіться «Рослинну символіку»). З тварин білим кольором наділені лише активно магічні: кінь (32, 81), півень і хорт (81). З анатомічних символів з білим кольором постійно пов’язане тіло (55, 108 та ін.). «Біле тіло» показово збігається з «білим світом» у єдиному значенні: сукупності всього об’єкта цілком, а також «священного існування». Варіант цього космічного значення — «біле личко» (11) — «малий космос» людського тіла.

Білу барву має святий Юрій (Ярило): в нього білий кінь, білий хорт, білі губи, білі зуби (81). Фізична неможливість «білих губ» доводить те, про що йшлося вище: коли символічне значення кольору суперечить фізичному, перемагає символічне. Так, уроки виганяються з «білих очей» (56), які стоять у кумулятивному ланцюжку з карими, синіми, червоними — тобто з усіх, які тільки є.

Якщо золотий — «царський» колір, то білий — колір «жрецький»: у ньому слабше значення влади, зате сильніше значення священності, причетності і «божественного.

Чорний

Чорний — його значення вимальовується через зіставлення та протиставлення трьом іншим найвищою мірою символічним кольорам. З ними чорний поділяє символіку особливої відзначеності та сакральної сили. Знов-таки це підтверджують спільні для всіх трьох кольорів предмети-символи: чорні в замовляннях дуб (63), ліс (80, 102), море (87), камінь (84), гора (84), кінь (вороний, 82), віл (139), ворон (94), з речовин — кров (102). При цьому чорний відрізняється від інших священних кольорів своєю особливою хтонічністю. Це колір «нічний», «потойбічний» — але в протилежний від білого бік, колір «неможливих» антисвітів (79, 80, 87). Чорний колір згущується в замовляннях від нечисті, уроків, наслання, в замовляннях із зміїними, хтонічними персонажами. Самі символи, з якими він ділить своє значення, нерідко особливо архаїчні (як і весь «нічний» або «нижній» світ у цілому) — такими є чорний ворон і чорний дуб. У зв’язку з чорним кольором (дуб, кінь, ворон, три пани та ін.) послідовно з’являються чоловічі рослинні й тваринні символи: це допомагає вловити в ньому чоловічу семантику — порівняйте чорну барву чоловічих символів (бізон) у палеолітичних зображеннях.

Чи можна сказати, що чорний колір у замовляннях — колір уже «поганий», «демонічний»? Ні, не можна. З чорним справа стоїть так само, як з усіма «догармонійними», хтонічними символами, персонажами, стихіями. Світ замовлянь трактує їх як особливо потужні, але й особливо амбівалентні: вони вже бентежать своєю «докосмічною», первісною і позапоцінувальною природою (порівняйте аналогічне тривожне сприйняття червоного кольору як символу крові). Тому чорний у замовляннях — ще не колір зла, але вже на півдорозі до саме такої символізації.

Синій

Синій — майже завжди — колір моря (22, 23, 33, 71 та ін.). У Давній Русі — це колір темно-червоний, колір «синіх жил», венозної крові й печінки (76, 82, 86). В кумулятивному переліку — також колір очей (56), «три кроваті синіх» (142) на острові — так само у зв’язку з «синім морем» і опущеними в море ключами. В цілому ж бідність і «реалістичність» синього кольору в замовляннях свідчить про те, що він символізувався відносно пізно. Відсутнє в замовляннях і «синє небо» — найпоширеніший, у наступні епохи об’єкт при даному кольорі. Імовірно, небо (як символ верхньої зони) повинне було спочатку замінити море (як символ зони нижньої) у значенні космічного першопочатку та безмежності. (В одній карпатській колядці космогонічного змісту два птахи, спустившись на дно «синього моря», виносять звідти, зокрема, синій камінець: «з синього камінця — синєє небо»). Синій епітет моря перейшов до неба, що було підтримане (але тільки підтримане, а не задане) «реальною» барвою неба. І лише від неба синій колір став запозичати значення «неземного», «горнього» (порівняйте «блакитну квітку» Новаліса, «небесний колір» Бараташвілі та інші романтичні й неоромантичні символи).

Зелений

Зелений — виключно колір рослинності: жита (127), лози (111), гаю (142) та ін. В замовляннях зустрічається вкрай рідко — і це При величезній ролі символіки примноження, зросту і розцвітання. Схоже на те, що в замовляннях зелений (буквально «такий, що призвів зело», дав пагін) сприймається передусім не як колір, а як стан рослинного царства, і в такому вигляді поглинається іншими символами зростання.

Жовтий

Жовтий — застосовується лише до трьох предметів: кості (40 та ін.), змії, жовтопузої, жовтобрюхої гадини (104) і воску (118). Колір цілком «реалістичний», отже, не архаїчний. Всю священну силу жовтий колір у замовляннях віддав золотому, а сам перетворився на другорядний «описовий» атрибут.

Рябий

Рябий —власне, не колір, а тип забарвлення. Подібно до всякої фізичної відзнаки (родимки, незвичний колір, надмір чи брак частин тіла і тому подібне), переживається архаїчною свідомістю як знак обраності, священності. «Ряба курка» (64) так само священна, як і «білий півень» (порівняйте курочку рябу: персонаж магічної казки з космогонічний мотивом світового яйця).

 

 

Отже, в системі кольорів у замовляннях:

· колір не просто визначає свій об’єкт, а й здатний надавати йому тієї або іншої символіки, тієї чи іншої оцінки, аж до протилежних;

· чим колір «архаїчніший», чим раніше засвоєний він людською культурою, тим менше він «фізичний» і тим більш символічний — і навпаки;

· кольори-символи виразно поділяються на групу «перших», «старших» кольорів — і всіх інших;

· у «старшій» групі символіка кольору вкрай багатозначна, амбівалентна за своїм поцінувальним значенням і стійка в часі;

· інші, «молодші» символічні кольори за значенням своїм більш «реалістичні», за функцією — більш описові, в історії культури — більш мінливі;

· можна припустити, що сим