Смерть і локуси потойбіччя в міфологічних уявленнях українців.

Б.Рибаков вважає, що "еволюція поховальної обрядовості й різні, іноді різко відмінні одна від одної, форми поховального обряду відображають суттєві зміни в осмисленні світу" давньою людиною. Вчений виокремлює три різні етапи в розвитку поховальної обрядовості. Спершу у предків слов'ян від Дніпра до Одера було поширене поховання трупів у скорчених позах. Таким чином імітували позу ембріона в материнській утробі. Ці поховання засвідчували віру в нове народження, реінкарнацію. Зібганість кістяків масово простежується до межі бронзового й залізного віків, а подекуди — аж до VI ст. до н. є.

Інша форма обряду: покійника ховали випростаним, здавалося, ніби померлий просто заснув.

Найглибші зміни відбулися в поховальному обряді із появою кремації. Ідею трупоспалення теж пов'язували з уявленням про вічність життєвої сили, хоча душа, згідно з віруваннями, відлітала до вирію, розміщеного десь у середньому небі, а прах залишався в землі. Виникла складна форма обряду, що поєднувала кремацію з інгумацією: вона була пов'язана з культом предків, які не тільки оберігали земельні угіддя, двір, родичів, а й керували небесними стихіями: дощем, туманом, снігом.

Кремація зникла із приходом християнства. Проте форми поховального обряду доти не були ще ніколи — ні в часі, ні в межах однієї культури — настільки розрізнені: поховання трупів у скорчених позах можна спостерігати водночас із похованням випростаних кістяків і трупів у молитовній позі, що засвідчувала найбільшу пошану (курганні обряди епохи енеоліту та бронзи), трупоспалення побутувало паралельно із трупопокладанням (черняхівська культура). Археологія засвідчує складну сув'язь давніх уявлень про смерть та світ померлих. Уявлення ці, нашаровуючись одне на

інше, затемнюючи, а іноді увиразнюючи зміст попередніх, відобразились у фольклорі українців. Ці знання та уявлення приховані в різних його жанрах, що безпосередньо не причетні до поховального обряду, а також цілісніше збережені в голосіннях, замовляннях, міфологічних легендах, казках та обрядових піснях, пов'язаних із святами пошанування предків.

 

Прояви жалоби, найімовірніше, були спрямовані на те, щоб відігнати смерть від тих, хто залишався жити. Саме звідси такі різні уособлення смерті, пов'язані з конкретним образом. Найчастіше смерть — це стара кістлява баба або кістяк — часто із косою, лопатою чи пилкою.

Народна мудрість твердить: "Смерть по світі ходить та й людей за собою водить"; "Як не ховайся, а смерть тебе знайде". Якщо смерть стане у ногах хворого, той ще одужає. Якщо ж у головах — помре неодмінно. Часто такою є лялькова вертепна Смерть (чи аналогічний образ у "живому вертепі"), яка забирає в потойбіччя Ірода. Своїми жіночими рисами образ смерті дуже нагадує Бабу-Ягу.

Цікаво, однак, що українці подекуди уявляють смерть і молодою пані чи панночкою. Така двоїстість характерна для багатьох демонологічних персонажів (наприклад, відьом). Страшним був образ Смерті у похоронному рядженні на Гуцульщині. На відміну від усіх інших персонажів, які покликані були розсмішити, викликати сміх, Смерть була оповита атмосферою страху. Вона викликала всіх присутніх на ім'я і звалювала їх на землю, наче в могилу. У похоронних забавах Смерть була обов'язковим персонажем, вбирали її, загортаючи в біле полотно, застромлювали в рот шматки ріпи чи капустяного качана, що створювало ефект величезних зубів. Парубок, який грав цю роль (найчастіше було саме так), раз по раз підносив до обличчя запалені сірники, що створювало враження відблиску пекельного полум'я. Хоча рядилися у смерть не тільки хлопці, а й жінки. У багатьох місцевостях, як зазначають дослідники, Смерть була суто жіночим образом. Фігурувала смерть і у тваринній подобі. Збереглися перекази про білого коня, який приходить до тих, хто незабаром має померти.

Цікаво, що в міфологічних уявленнях народів, які перебували на відносно низьких щаблях розвитку, смерть здебільшого не мала свого уособлення.

Вирій (ирій, ірій, рай) — це міфічна сонячна країна, де птахи та змії зимують, а люди живуть після смерті. Розташований цей чарівний край за морем (одна з можливих версій етимології праслов'янського слова"ігі/ь"— "водоймище", "море" від індоєвроп. "шг"). Там тепло й затишно, немає страждань, горя й воєн; як і ворогів та заздрісників. Мешканцям вирію не потрібно тяжко працювати, щоб заробити на їжу й одяг, — усього цього там доволі. Якщо хтось щось і робить, то лише для свого задоволення.

Місцезнаходження вирію не було чітко визначеним. Переважно Це небо, ліс, "під землею", "під водою", на сході, "на краю землі"...Деревом у лісіАх, скажіть нам, наша мати,Звідки нам вас визирати, — голосять діти за померлою, перелічуючи можливі місця її нового мешкання:Чи з-за гори високої,Чи з-за води глибокої,Чи в садочку, чи в лісочку,Чи в городі на зільочку?

Чому ж уявлення про місце розташування країни померлих такі різні? Іноді люди, яких питають про це, відповідають, що ніхто звідти ще не повертався, тож і перевірити неможливо, а кожен бачить рай по- своєму.

Справді, навіть у казках, якщо героєві довелося побувати на тому світі й пощастило повернутися, він мусив забути все, що з ним було, що там чув і бачив.

Однак є і реальне, історичне пояснення цьому розмаїттю уявлень про місцезнаходження вирію. Річ у тім, що на різних українських землях у різні історичні епохи практикувалися дуже не подібні один до одного способи поховання. Померлих відправляли до країни духів за водою в човнах; спускали з гори на санях; у лісі (або у спеціальних гаях, присвячених покійним) на деревах підвішували горщики з попелом від поховального багаття; крім того, закопували горщики (а пізніше — й тіла передчасно померлих, "заставних" мерців) на роздоріжжі. Нехрещених дітей ховали під порогом у хаті тощо. Коли небіжчика спалювали на ритуальному вогнищі, гадали, що його душа з вогнем і димом відлітає на небо й там потрапляє до раю. На запитання здивованого чужинця, не звиклого до такого видовища, навіщо вони так роблять, йому відповіли: "Ви, араби, нерозумний народ — найдорожчу і найшанов- нішу людину кидаєте в землю, де її їсть звір і точить черва. А ми її спалюємо, щоб вона одразу опинилася в раю" (зі свідчення арабського письменника Ібн- Фадпана про похорон багатого руса; 922 р.).

Пізніше, коли тіла померлих стали класти в землю, сподівалися, що небіжчик і там, під землею, знайде собі притулок і нове безтурботне життя.

Цікаво, що в народнопоетичній творчості відобразилися й ті способи поховання, які були звичні для теренів нашої країни, й ті, які були занесені з мандрівними сюжетами звідкись (скажімо, поховання на горі для остаточного знищення птахами, загортання у шкури звірів, покидання старих людей у холодній хаті...). А сани, човен, хатка на курячих ніжках, горщик від поховального багаття — всі ці ритуальні атрибути похорону збереглися й передавалися за традицією у віруваннях і фольклорі навіть тоді, коли форми поховання змінилися.

Так, за звичаєм інгумації, човен із покійником уже не пускали по воді за течією, а закопували в землю. Сани, які в давнину штовхали з гори по снігу, почали возити на волах навіть улітку. Новий горщик, у який більше не зсипали кісток від спаленого на вогні небіжчика, згодився для виготовлення ритуальної страви, обряду "бабиної каші", для чарувань (наприклад, щоб у молодих не було дітей, достатньо було "від шлюбу, перейти дорогу з кошеням у новому горщику") і, звичайно ж, знайшов своє місце в численних народнопоетичних творах, починаючи від замовлянь: "Іди, іди, дощику, зварим тобі борщику в новенькому горщику", до загадок: "Круть-верть: в черепочку смерть" — і далі до пісень, казок, демонологічних легенд і переказів.

Поширеним серед українців є уявлення (до речі, співзвучне ведійській релігії), за яким вирій міститься на небі. А між небом і землею простір заповнює повітря. У ньому плавають хмари, що несуть живу воду дощів і затуляють землю від палючих променів сонця. Душі предків бринять у хмарах між блискавками, викликають дощ та грозу й посилають їх на землю. Або ж, навпаки, — розсіюють хмари, розчищаючи дорогу сонячним променям. Вихором гасають неприкаяні душі "заставних" мерців. Ось чому, коли довго немає дощів, звертаються до душ потопельників або вішальників свого села із замовляннями та спеціальними обрядами: поливають могили самогубців і утоплених, голосять: "Макарко, синочок, вилізь із води, розлий сльози по святій землі!".Високо, по той бік хмар, лежить блискуче небо, з якого сонце, місяць і зорі посилають на землю своє осяйне світло. Там, на віддаленому кордоні всесвіту, мешкають шановані предки, насолоджуючись вічним блаженством, не знаючи ні хвороб, ні старості, і світять очам смертних яскравими зірками.