Тотемізм у релігії та фольклорі. Тотем і табу.

Тотемізм (алгонкін., букв. — його рід) — уявлення або віра в існування «чуттєво-надчуттєвих» кровних (родинних) зв´язків між певною групою людей (родом, племенем) і певним видом тварин, рослин чи явищем природи.
Люди вірили, що вони є братами і сестрами тварин, рідше — рослин, походять від спільного з ними предка, що тотемні тварини ставляться до них як до своїх родичів. Тотем видавався реальною істотою, яка завдяки особливим, «надчуттєвим» якостям робила свою конкретну справу: піклувалася про людей певного роду, надавала їм певну допомогу, навіть могла наділяти людей своїми визначними здатностями: орел — гостротою зору, ведмідь — силою тощо.
Уперше тотемістичні уявлення описав англійський етнограф Джеймс-Джордж Фрезер у 12-томній праці «Золота парость» (1911—1915). Природу тотемізму дослідник тлумачив неоднозначно. Спочатку він виводив тотемізм із анімізму. На його переконання, душа зі смертю людини покидає її тіло і змушена знаходити собі прихисток. Ним і стає тотемна тварина чи рослина. Пізніше Фрезер пояснював тотемізм як різновид суспільної магії, спрямованої на примноження тотемного виду.
Досліджував етнограф і зв´язок між тотемними уявленнями й екзогамією (звичаєм, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи). Учений прийшов до висновку, що тотемізм виник із незнання процесів зачаття. Первісний розум, на думку Фрезера, приписував причини зачаття будь-яким предметам, біля яких відчуваються перші ознаки вагітності. З цим процесом він і пов´язував появу індивідуального тотема. За Фрезером, тотемізм двоаспектний: з одного боку, він є формою соціального об´єднання, як таємничий зв´язок між групою кровних родичів, з іншого — це релігійна система вірувань і практичних дій.
Тотемом було те, з чим людина була безпосередньо пов´язана у своєму житті (олень, вовк, орел, кабан тощо). Це міг бути і об´єкт, що привертав увагу якимись особливими рисами, наприклад черепаха кольору, що нагадував кров. Тотемів берегли. Інколи тотема-тварину могли й забити, аби колективно засмажити м´ясо, з´їсти його і в такий спосіб отримати від нього бажані риси (сміливість, силу, легкість тощо). Багато тотемних племен вірили, що після смерті кожна людина перетворюється на тварину їхнього тотема, а отже, кожна тотемна тварина — це померлий родич. Були й інші уявлення. Так, за свідченням Геродота, стародавні слов´яни — неври вважали, що кожен із них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набирає людської подоби.
Згідно з Іпатіївським літописом (приблизно 1425) наші предки вірували і поклонялися не тваринам, а рослинам. Вони вшановували окремі гаї та ліси, забороняючи полювати в них, ловити птахів, рубати дерева тощо. Священні гаї слов´янам замінювали храми. Навколишня природа для них була живою: вони вірили, що дерева і трави говорять між собою, з птахами і людьми. Предметом особливого пошанування був дуб, який вважали житлом таємничих сил, духів. Йому приносили пожертви. Герої багатьох українських народних казок часто по цьому дереву потрапляють у небесне царство, найчастіше це покійники. За давніми слов´янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Звідси, на думку деяких дослідників, і походить фразеологізм «дати дуба», «врізати дуба» і т. ін.
За твердженням відомого українського релігієзнав-ця Бориса Лобовика (1923—1999), образ дерева життя у картині світу слов´ян домінував у системі вшанування природи.
Дерево життя — невід´ємна складова космогонічних /часових первісних уявлень: вважалося, що його коріння йшло з глибин землі, з царства померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя / крона — житло богів та духів.
Культ дерева наявний у багатьох народів. Він пов´язаний із образом дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом її сприятливих впливів на долю людини. Віра в це, у свою чергу, породжувала виробничу та лікувальну магію, ворожіння на рослинах (племена друїдів навіть створили рослинний гороскоп, побудований на зв´язку людських характерів із деревами).
Але тотемізм — не стільки віра у певну рослину чи тварину, скільки віра в певну безіменну й безособову силу, що в них перебуває, не змішуючись при цьому ні з чим. Ніхто не володіє нею повністю, але всі мають до неї відношення. Вона є незалежною від індивідів, у які втілюється, передує їх появі, живе після них. Умирають індивіди — одні покоління замінюються іншими. Та ця сила залишається завжди сучасною, живою і незмінною.
Тотемізм — не просто система вірувань і обрядів, а своєрідний соціальний інститут, що обумовлював відносини між людьми, їхню поведінку. Він давав санкцію родовим інститутам, оберігаючи підвалини роду — недоторканність життя родичів, недоступність тотемної обрядності для осіб чужої крові, правила статевих стосунків, регламентував обов´язкове наслідування тотема по чоловічій і жіночій лінії тощо. Тож тотемізм — це форма ідеального відображення і вираження в певних соціальних інститутах первісного суспільства реальної єдності роду, суспільного способу його існування.

Бог Перун та його характеристики.

Перун - давньослов'янське бог грому і блискавки. Він верховний правитель в пантеоні язичницьких вищих сил, який протегує князю і бойовій дружині. Перун дає чоловікам силу, а за недотримання військових законів жорстоко карає.

Перун - давньослов'янське бог грому і блискавки. Він верховний правитель в пантеоні язичницьких вищих сил, який протегує князю і бойовій дружині. Перун дає чоловікам силу, а за недотримання військових законів жорстоко карає.

Історія народження

Згідно з легендою, батьками язичницького божества були не звичайні люди, а вищі сили. Його мати, Лада, - покровителька всієї Русі, верховне жіноче божество - завідувала сімейними відносинами, дітонародженням, любов'ю і навесні. Берегиня і хранителька домашнього вогнища, вона стала символом жіночої краси, але не стільки фізичної, скільки внутрішньої, духовної. Батько, Сварог, був представником небесних сил, вмілим ковалем, який власноруч викував Землю. Саме він став прабатьком всіх інших божеств, яким поклонялися слов'яни.

Язичницький бог Перун народився в той непогожий день, коли гуркіт грому стрясали землю, а страхітливі блискавки пронизували небесне склепіння. Ці сили природи і стали для немовляти кращої колискової: тільки під час грози він солодко спав, не доставляв зайвого клопоту. Легенда свідчить: коли маленький Перун трохи підріс, він бігав з блискавками наввипередки і намагався перекричати грім. Але тільки ставши абсолютно дорослим, навчився контролювати ці сили природи, управляти ними. Загартований батьком роботою в кузні, він полюбив зброя, яка там виготовлялося. Тому і взяв на себе ще одну задачу: оберігати доблесних воїнів під час битви.

Язичницькі боги древніх слов'ян були зображені в тому образі, яке викликало страх і повагу простим смертним. Перун не був винятком. Часто його представляли, як солідного чоловіка років 35-40 із золотими вусами та бородою, які блищали немов блискавки. Одночасно волосся було чорними, з сріблястою сивиною кольору грозової хмари. Так само як вона, вони клубочилися навколо його особи.

По небу бог пересувався на величезній колісниці: гуркіт її коліс і був тим громом, який страшив людей на Землі. Символ Перуна - чорно-біла сорока, тому його божественний транспорт був запряжений не тільки крилатими кіньми, але і цими птахами. Крім того, громовержець міг постати перед людьми в різних обличчях. Наприклад, в образі грізного бика Тура, якого вважали недоторканним твариною, охоронюваним Перуном. Божество зображували в червоному розвівається за вітром плащі: це вбрання згодом стало головною відмінною рисою способу будь-якого давньоруського князя.

Іріс і дуб

Це основні символи громовержця. Як і всі боги слов'ян, Перун мав власні знаки, які незмінно були пов'язані з його характером, ореолом проживання і діяльністю. Наприклад, могутній дуб. Стародавні слов'яни в літописах документували ритуали, частиною яких було це дерево: зазвичай найвище в окрузі, з товстими гілками і густою верхівкою. Біля нього робили жертвопринесення на честь Перуна: вбивали птахів, залишали шматки м'яса, встромляли в землю стріли.

Ще один символ Перуна - ірис небесного кольору. Блакитний квітка використовувався не тільки в обрядах, пов'язаних з божеством. Також він був частиною капища, де розміщували ідола. Робили його у формі ірису, пелюстки якого плавно опускалися на землю і доповнювалися на кінцях ямами. У цих поглибленнях горів священний вогонь, а в середині чашечки перебувала статуетка Перуна. Присвячено богу ще одна рослина - цвіт папороті. Міфічний елемент шукали в ніч на Івана Купала. Слов'яни вірили: тому, хто зуміє подолати всі небезпеки і відшукати його в дрімучих заростях, Перун подарує незліченні скарби.

Виходячи з того, що Перун був громовержцем, він умів викликати сильні грози. Бог не тільки метал блискавки в своє задоволення: з їх допомогою він карав людей, які його прогнівили. Зазвичай неугодні згорали живцем на місці. Ті ж, кому вдавалося вижити, вважалися майже святими. Щасливчиків називали "поміченими Перуном", адже після інциденту у них зазвичай відкривалися приховані магічні сили, знахарські вміння та екстрасенсорні можливості.

Та й сам Перун - бог грому і блискавок - був чудовим магом. Він літав по небу в колісниці, умів перевтілюватися в різних тварин, птахів, людей. За своїм бажанням створював примарних істот, яких посилав до смертних з певною місією. Крім того, Перун володів величезною фізичною силою, недарма його порівнювали з дубом. До речі, слов'яни настільки боялися громовержця, що ніколи не рубали ці дерева. Той дуб, в який влучила блискавка, вони почитали з подвійним захватом: вирізані з його стовбура жезли і палиці вважалися кращою зброєю не тільки в битві зі смертними ворогами, але і з магічними істотами з потойбічного світу Нави