Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Міфологічна вертикаль: світова вісь.

Поиск

Міфологічна вертикаль: світова вісь.
Витоки подібних уявлень йдуть до найглибинних основ міфологічної свідомості наших предків, в якій антитеза «космос – хаос» була представлена формулою творіння та впорядкування світу шляхом розгортання просторових тріадичних структур Світового Дерева.
Образ Світового Дерева є наскрізним у всіх міфологіях світу, він є основою для приведення до ладу мислення, пам’яті та сприйняття. Як міфологічний образ, воно уособлює універсальну концепцію світобудови, своєрідну модель Всесвіту, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце.
Образ Світового Дерева мав неабияке значення в українській міфологічній системі, він виявляється на основі міфологічних, зокрема, космогонічних уявлень, зафіксованих у словесних текстах різних жанрів, наприклад, замовляннях.
Світове Древо уявлялося нашим предкам якоюсь центральною вертикальною віссю, що пронизує собою три світи – підземний (світ мертвих, темний світ), земний (світ живих, світ боротьби темного й світлого первнів) і небесний (світ богів). Отже, міфологема Світового Дерева для давніх людей втілювала в собі універсальну триєдину концепцію світобудови. Існує безліч варіантів міфологем і образів, які не пов’язані зі словом “дерево”, але по суті мають те саме смислове навантаження, що й Світове Дерево – “вісь світу”, “світовий стовп”, “світова гора”, “світова людина” та ін. Усі ці образи можна вважати також виявом триєдності, тому що вони обєднують в єдиний універсум три світи. Як і в звичайному земному дереві, у Світовому Дереві відносно однорідним є тільки стовбур, який відповідає середньому земному світу. Коріння Світового Древа і його крона мають безліч гілок і гілочок, цим пояснюється неоднорідна природа підземного й небесного світів, їх багатоплановість і багатомірність, які, проте, цілком вписуються в тривимірність первісного членування. Така багатовимірність пов’язується міфологами ще з однією досить стійкою досить поширеною міфологемою – з лабіринтом. Образ лабіринту відображає будову підземного темного світу, багато в чому хаотичного, жахливого, у якому, не знаючи секретів виходу з нього, легко загинути. Зі Світовим Деревом пов’язаний поділ не тільки просторовий, але й часовий – на минуле, сьогодення, майбутнє, а також його генеалогічне переломлення (предки, нинішнє покоління, нащадки). Ці поділи також є троїстими за структурою. Зі Світовим Деревом пов’язаний також етіологічний поділ причин і наслідків на сприятливі, нейтральні й несприятливі; анатомічний поділ людського тіла на голову, тулуб, ноги. Таким чином, кожна частина Світового Дерева визначається цілим пучком найчастіше троїстих ознак. Троїстість Світового Дерева по вертикалі підкреслюється також віднесенням до кожної його частини особливого класу істот, найчастіше тварин. З верхньою його частиною пов’язуються птахи, із середньою – копитні, зрідка бджоли, з нижньою – змії, жаби, миші та ін.
Число “три” (2+1) (вертикальна триєдність Світового Дерева) виступає символом абсолютної досконалості, а також динамічного процесу, який припускає виникнення, розвиток і завершення (членування по вертикалі, тріади богів, тріади героїв казки, три вищі цінності, три соціальні групи, три спроби, три етапи будь-якого процесу й т.д.).
Яскравим прикладом впливу образу Світового Дерева на українську культуру є «Лісова пісня» Лесі Українки. Події “Лісової пісні” відбуваються в просторі упорядкованого космосу, ще об’єднує світ богів та світ людей.

Міфологічна горизонталь: сакральний центр, середина світу, райський сад, міфічна огорожа.

Будова Світового Дерева розчленовується не тільки по вертикалі, але й по горизонталі.

Горизонтальна структура – чотирьохкомпонентна, вона утворюється самим деревом і об’єктами обабіч нього. На давніх зображеннях по обидва боки від дерева бачимо симетрично розташованих тварин або людей. Горизонтальна структура створює чотири сторони світу, чотири пори року, частини доби та ін. Горизонтальна структура означає начебто “зріз” стовбура Дерева й описує об’єкти, які входять у “зріз”, тобто описує будову цього земного світу. Як стверджують вчені-етнологи, значна кількість фактів дають можливість реконструювати дві горизонтальні осі в схемі Світового Дерева, тобто горизонтальну площину (квадрат чи круг), що визначаються двома координатами-зліва направо і спереду назад. У квадраті кожна з чотирьох сторін (чи кутів) вказує напрям сторін світу. Ця схема постійно повторюється в словесних ритуальних формулах в українських замовляннях: «Підіть, уроки, на сороки, на луги, на болота, на моря, на чотири сторони», «Ідіть купами, очеретами, болотами, чотирма сторонами», «Вода, Иорданко, омиваєш луги, береги, барвіння, коріння, — омий моє чоло од прозору жіночого, парубочого, дівочого-головки, крильця, утроби, ніжки» (тут назва предметів без згадки самого числа). Малюнок замовлянь можна описати згідно міфологічного мислення за формулою: «верх-низ-центр» «ліве-праве-центр», що можна візуально зобразити як «ромб плодоріддя», зафіксований на трипільській кераміці, галицьких рушниках та килимах. Крапка в чотирикутному ромбі розшифровується як насіння в полі, плід в утробі матері, священний центр посеред міста. Дворазова парність «два плюс два» (гілки Світового Дерева) у фольклорі зустрічається часто в різних жанрах: «Святії архангели, Михаїл, Гавриїл, Ураїл, Сарафаїл, ізидіте на святую гору і затрубіте в святую трубу», «Молюся Богу, Матері Божій, всім Святим, Святому Гергію», «Наповняйте луга й берега, креміння й коріння», «…Візьміть раба Божого жовтяниці-ранні й півранні, денні й південні, вечірні й піввечірні, нічнії й північнії»‘,» …бех і бешиху, і ложарну і пристрітну», «їхав святий Юрій на вороних конях, на чотирьох колесах».
Горизонтильна єдність Дерева Життя сакралізує число чотири. Число “чотири” (2+2) символізує ідею статичної цілісності (членування по горизонталі, тетради богів, чотири сторони світу, чотири основних напрямки, пори року, космічні століття, елементи світу та ін.)

Міфологічний простір.

Структура міфологічного простору

Міфологічний простір — це насамперед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї обличчям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така будова людського тіла: є «вперед», є «назад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші предки, але з однією дуже важливою поправкою: напрямки світу для них були нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками були схід і полудень, поганими — захід і північ. Тому починати орієнтацію з /33/ поганого, північного боку було неправильно, погано. Висхідним напрямком у слов’ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.

Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і лівого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого. Нам не доводиться визначати, де верх, а де низ; це було зрозуміло завжди, але в давнину була ще й оцінка — верх то «добре», низ — то «зле». Виділяються і три поверхи світу: верх — середина — низ, тим самим світ уподібнюється дереву. Світ упорядкований, якщо він оцінений по всіх семи координатах. Загальна характеристика слов’янського міфологічного простору така ж, як і його першоджерела — індоєвропейського.

Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого».

Гранично «свій» простір — хата — відгороджується від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого», освоєного світу відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам’ятати, що тут пролягає межа між «своїм» та «чужим». Перед входом чи виходом з дому слід було зупинитись; вже в наші часи перед тим, як переступаєш поріг, слід прочитати молитву. Недарма казали: «Без Бога — ані до порога». Не можна було перемовлятися через поріг. Багато прикмет, загадок, заговорів пов’язано з порогом, дверима, замком.

Особливий спосіб сполучення зі світом — через вікно: вхід через двері — регламентований, дозволений тип сполучення з «чужим», через вікно — нерегламентований. Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони: люди не могли бачити той світ, той світ не міг бачити живих людей, як гоголівський Вій не бачив Хому Брута за зачарованим колом у церкві. Забезпечуючи проникливість кордонів, вікно водночас повинне особливо охоронятися. «Без вікон, без дверей» бувають тільки особливі приміщення, — наприклад домовина.

Всередині дому теж виділяється «краща» і «гірша» частини. Діагональ «піч — покуть» протиставляє ці частини дому: краще місце — на покуті, жіноче місце — у районі печі. /34/

Сакральність числа «сім» у слов’янській традиції підтверджується тим, що у височних підвісках різних етносів саме сім лопастей, спіраль у підвісках закручена сім разів. Чергування «три — чотири» (згадаймо в «Наталці Полтавці»: «Ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири») повторюється у формулах колядок: «кладе ж воли у три плуги, а молодчики у чотири; кладе ж клячи у три борони, а жеребчики та у чотири; кладе стоженьки та у три шопоньки, кладе шопоньки та у чотири». В колядках на тему будівництва церкви, що є пізнішим, християнізованим переосмисленням космогонічного акту (тобто акту творіння або упорядкування світу) «церков мурують з штирма углами, з штирма углами, з трома верхами».

У слов’ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділення трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засобу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпечного. Садиба, по-українськи — «обійстя», дослівно означає «місце, яке обходять навколо». Існує гіпотеза, що в праслов’янську епоху поселення будувались по колу, звідки й пішло реконструйоване значення старослов’янського обьщь як «круглий» або водночас «Космос». У всіх слов’ян зафіксований звичай оборювання поселення магічним колом для боротьби з епідеміями та епізоотіями. Можна думати, що йдеться радше про магічне обгороджування або оборювання по колу як засіб відмежування від зла.

Коло символізувало одиницюцілісність, чотирикутна будова — упорядковану безконечність світу. Найповніше ця символіка знаходила вияв у поховальних спорудах.

Просторова структура світу, окреслена в такий спосіб, знаходить відповідника в часовій структурі: /35/

вперед — схід — ранок — весна

праворуч — південь — день — літо

назад — захід — вечір — осінь

ліворуч — північ — ніч — зима.

Мікрокосм людини — це і її особистість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло. В колядках, що мають явно дохристиянський характер, але вживають християнську термінологію, обов’язково наявне звертання до трьох головних елементів сімейної структури — до батька, матері і дітей. При цьому кожен має свою функцію в домі і асоційований з певними небесними символами. Ясно і строго проводиться такий принцип символізації: «ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жінка його, дрібні зірки — його діти». Отже, мужчина символізується Місяцем, жінка — Сонцем. Мотиви можна бачити вже в тих самих колядках, де по-різному характеризуються функції місячного і сонячного світла. Функція сонячного світла — в його животворності («взогрію ж бо я гори й долини», від сонячного світла «все возрадується»), натомість функція місячного світла — не гріти, а освітити шлях /38/ (зійде Місяць, і возрадується «гість у дорозі», «військо в облозі, гості в дорозі»). Туманні згадки про «гостя» і дорогу (гостинець), етнографічні матеріали про роль Місяця у ворожіннях натякають нам на жрецькі, сакральні, відовські функції, які таким чином приписуються хазяїнові дому (поряд із згадкою про «військо в дорозі»).

Такі висновки підтверджуються оцінкою простору, що закріплюється за господарем і господинею в селянському домі. При цьому слід робити поправку на те, що хата, структура якої набуває символічного значення, — це вже не ранньослов’янська хата, а порівняно велика будівля. Проте символіка настільки архаїчна, що корені її безумовно заходять у загальнослов’янський період.

Місце хазяїна — під образами, на покуті, де на «божниці» (спеціальній полиці) стояли «боги», як у народі часто називали ікони, а також свячена верба, пучки троїцьких беріз. Тут у дохристиянський період були якісь священні предмети, символи або ідоли язичницьких богів. Місце хазяйки — піч і простір коло печі. На печі сиділа наречена; коли приходили свати, і дівчина злазила з печі та колупала піч, — це було знаком її згоди вийти заміж. Піч варила їжу, отже, перетворювала сире, природу на варене, культуру. Звідси й інша дія перетворення чужого на своє: «Хто на печі сидів, той уже не гість, а свій», — говорить старовинна примовка. В свою чергу, піч має людські характеристики: у неї є «чоло», «щоки», «ноги», «плечі». Нарешті, піч має і космічні характеристики: «Полна печь перепечей, среди печей — каравай» — це російська загадка, відгадка якої — небо, зорі, Місяць. Традиційний український звичай розписувати печі йде від тих часів, коли розпис був не стільки художнім, скільки священним дійством.

Всі схарактеризовані уявлення можна звести в таку схему:

Координати

світового дерева — верх — середина — низ

кольоровий символ — біле — червоне — чорне

космічний символ — Місяць — Сонце — зірки

сімейний символ — чоловік — жінка — діти

органи тіла — голова — серце — утроба

душі — розумна — чуттєва — вітальна

функції душі — бачення-розуміння, особистість — почування-чуття — життєва сила, плодючість

Міфологічний час.

Міфологічний час – складна сукупність тимчасових уявлень, пов'язаних з формуванням і розвитком міфологічного способу мислення і світосприйняття.

Витоки міфологічного світогляду сягає в далекі доісторичні часи і відносяться до періоду становлення людини і людського суспільства, тобто до періоду відділення полуживотного предка людини від тваринного світу і переходу на якісно новий, людський рівень розвитку. У нас немає таких джерел інформації, які дозволяли б безпосередньо відтворити світогляд настільки давніх наших предків і їх уявлення про часові властивості навколишньої дійсності. Тим не менш, є певні підстави припускати, що раннемифологическое уявлення людей про світ було безвременным. Зрозуміло, передчасне світосприйняття в чистому вигляді існувало лише у ті далекі доісторичні часи, коли у людини була дісталася у спадок від його напівтварин предків розвинена інтуїція часу, що дозволяла йому в процесі повсякденної життєдіяльності практично орієнтуватися в часі, але ще не було жодного уявлення про час і тим більше поняття часу.

Ця особливість явно проглядається в таких характеристиках міфологічного сприйняття часу, як «уявлення про одночасність всіх подій у світі, тобто сприйняття тимчасової середовища як спочиваючої тривалості» /Свєтлов, 1989, с. 6/, уявлення про локалізацію минулого і майбутнього «швидше в просторовому, ніж у темпоральном (як ми розуміємо його зараз) сенсі» /Там же/. На аналогічні характеристики вказує і А. Ф. Лосєв. Так, він пише, що «міфологічний час для будь-якої міфології часу і простору передбачає принцип наявності все у всьому» /Лосєв, 1977, с. 33/. Для нього характерні: «Загальна взаимопревращаемость речей всередині замкнутого космосу, необхідна з огляду на те, що тут всяка одиничність містить у собі будь-яку узагальненість і навпаки»; «Нероздільність причин і наслідків у часовому потоці, оскільки сам часовий потік мислиться в міфології як нероздільна в собі цілісність, яка сама для себе і причина, і мета»; «Чудово-фантастичний характер кожної миті, оскільки воно не відрізняються від вічності...» /Там же/.

В цих якостях міфологічного часу, на наш погляд, виразно проглядаються риси раннемифологического безвременного буття реальної дійсності, при якому будь-який об'єкт і будь-яка подія одномоментно існували разом з усіма своїми минулими і майбутніми станами, з усіма своїми зв'язками, взаимопереходами і т. д. Відмінність же міфологічного часу від раннемифологического безвременного буття полягає в тому, що тут уявлення про единомоментном безвременном бутті всесвіту продовжує існувати в умовах, коли вже виникло і отримало значний розвиток уявлення про час і часовому бутті чуттєво сприйманого світу; крім того реальна дійсність вже не зводиться лише до чуттєво сприйманого світу, а являє собою досить складний абстрактно-конкретний світ, який починає поступово роздвоюватися на два світу, а саме: на чуттєво сприйманий світ і світ умосяжне, відмінності між якими ще тільки інтуїтивно уловлюються. Тому в період становлення філософського мислення і світогляду уявлення про безвременном бутті продовжує існувати, але вже, так би мовити, в "знятому" вигляді, як певна риса або особливість ассимилируемого філософським мисленням міфологічного часу. Саме такими особливостями або рисами є уявлення про единомоментном існування "все у всьому", "загальна взаимопревращаемость речей", "нероздільність причин і наслідків", "нерозрізненість миті від вічності".



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-25; просмотров: 749; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.21.244.94 (0.011 с.)