Імунітет. Клітинний та гуморальний імунітет. Види імунітету.

 

Імунітет (лат. immunitas — звільнення) — прояв спрямованих на збереження сталості внутрішнього середовища захисних реакцій організму проти генетично чужорідних речовин.

Генетично чужорідні речовини називаються антигенами. Якщо антигенами є мікроорганізми або токсини, розвивається інфекційний, або антитоксичний, імунітет; при пересаджуванні чужорідних клітин, тканин і органів — трансплантаційний імунітет; у відповідь на виникнення пухлин - протипухлинний імунітет тощо.

Найчастіше поняття "імунітет" означає несприйнятливість до збудників інфекційних хвороб. Імунітет буває природним і штучний.

Природний імунітет - несприйнятливість до інфекційних захворювань, яка передалась у спадок дитині від матері (природжений) або виникла після перенесення хвороби (набутий).

 

Імунітет

Штучний

Природний

Вроджений

Набутий

Активний

Пасивний

Пасивний

Активний

 

 

Вроджений (видовий або спадковий) імунітет — стійкість організму до певних патогенних агентів, яка властива даному виду і передається спадково. Вважають, що цей вид імунітету зв'язаний з особливостями генотипу даного конкретного виду макроорганізму (несприйнятливість людини до чуми рогатої худоби, курячої холери, а тварин — до скарлатини, кору). Видовий імунітет є наслідком тривалої еволюції взаємовідносин організму і патогена. Він може бути абсолютним і відносним та залежить від тих біологічних особливостей цих організмів, які сформувалися у процесі історичного розвитку в ході природного добору, мінливості й генетичної адаптації до умов довкілля.

Основу механізмів природженого імунітету до інфекцій становить відсутність у клітинах макроорганізму рецепторів і субстратів, які необхідні для адсорбції і розмноження збудника інфекції, наявність речовин, що блокують його репродукцію, здатність організму-хазяїна синтезувати різні інгібітори у відповідь на проникнення патогенних мікроорганізмів.

Під набутим імунітетом розуміють специфічний захист проти генетично чужорідних субстанцій (антигенів), який здійснюється імунною системою організму через вироблення антитіл або нагромадження сенсибілізованих лімфоцитів. Набутий імунітет виробляється в результаті перенесеного захворювання або вакцинації здорового організму. Розрізняють природний набутий пасивний імунітет (отримання готових антитіл дитиною з молоком матері або через плаценту) та природний набутий активний (отриманий в результаті хвороби).

Для того, щоб набути штучний імунітет, використовують вакцину – препарат з ослабленою вірулентністю мікроорганізмів і сироватки – готові захисні речовини - антитіла.

Активний штучний імунітет виробляється в результаті введення в організм ослаблених або вбитих збудників інфекції. Це викликає легку форму хвороби, під час якої в організмі утворюються специфічні антитіла і людина стає несприйнятливою протягом тривалого часу до того захворювання, проти якого було зроблено щеплення. Таке щеплення використовують проти поліомієліту, туляремії, коклюшу та інших хвороб.

Пасивний штучний імунітет створюють введенням в організм лікувальних сироваток, що містять готові антитіла проти збудників хвороб. Цей імунітет зберігається впродовж кількох місяців. Лікувальні сироватки добувають з крові тварин (частіше коней), яким поступово вводять все більші дози інфекційного матеріалу. В крові тварини накопичуються антитіла. Періодично таку кров відбирають і виготовляють з неї лікувальну сироватку.

Клітинний імунітет – противінфекційний захист, який здійснюється за допомогою спеціальних клітин, які знаходяться в організмі.

Потрібно розрізняти клітинний і гуморальний механізми імунітету. Механізм клітинного імунітету - знищення шкідливих чинників клітинами - фагоцитами і Т-лімфоцитами, а гуморального - спеціальними речовинами (білками), які містяться в крові, - антитілами та інтерфероном. Отже, фагоцити і Т-лімфоцити забезпечують клітинний імунітет, а білки крові (антитіла, інтерферон) - гуморальний.

48. Трансплантація органів і тканин. Види трансплантації. Імунологічні механізми тканинної несумісності при трансплантації. Штучні органи.

Трансплантацією нази­вається пересаджування або прижив­лення органів і тканин. Ділянка орга­на, яку пересаджують, називається трансплантантом. Організм або орган, з якого беруть тканину для пересад­жування, є донором; організм, якому пересаджують трансплантант,— реципі­єнтом.

Розрізняють аутотрансплантацію, коли пересадження здійснюється на іншу частину тіла того ж організму, алотрансплантацію, коли проводять пе­ресадження від однієї особини іншій, яка належить до того ж виду, і ксено­трансплантацію, коли донор і реципі­єнт відносяться до різних видів.

Експериментальний і клінічний ма­теріал показав, що успіх транспланта­ції залежить від імунологічних реакцій організму. Аутотрансплантація відбу­вається найбільш успішно, бо білки (антигени) трансплантата не відрізня­ються від білків реципієнта. Імуноло­гічна реакція не виникає, і можливе справжнє приживання. При алотранс­плантаціях донор і реципієнт, як пра­вило, розрізняються за антигенами. У дослідах на гідрах і черв'яках ало­трансплантації успішні, бо імунологіч­ні реакції у них виражені мало. Проте у вищих тварин і людини звичайно не спостерігається тривалого приживання алотрансплантатів. Виключенням є однояйцеві близнюки, генотип яких, а от­же, і білковий склад однакові. Ксено­трансплантація вдається у деяких без­хребетних, але у вищих тварин транс­плантати від особин інших видів розсмоктуються.

Трансплантація у медичній практиці. У тих випадках, коли орган не може регенерувати, але він необхідний, за­лишається один вихід — замінити його таким же природним або штучним ор­ганом.

При пластичних операціях, що про­водяться з метою відновлення форми і функції якого-небудь органа або де­формованої поверхні тіла, поширене пересадження шкіри, хряща, м'язів, су­хожилків, кровоносних судин, нервів, сальника. Значну частину пластичних операцій складають косметичні, спрямовані на відновлення деформованих частин тіла. Перші спроби відновлення носа шля­хом пересадження тканин проводилися з Індії ще за 1000 років до н. є. У ін­дійців ці методи запозичили італійці у XV ст., а потім вони поширились по всій Європі. Пластичними операціями лікують каліцтва обличчя (заяча гу­ба, вовча паща). Опе­рації відновлення гортані, стравоходу, статевих органів, дефектів у черевній і грудній стінках, черепі тощо, також є пластичними.

При пластичній хірургії користую­ться переважно аутотрансплантацією. Для того щоб трансплантат прижився, необхідно забезпечити його живлення на новому місці. З цією метою для пе­ресадження шкіри український хірург В. П. Філатов розробив метод круглого стебла, який забезпечує живлення клаптя шкіри на старому місці, де він повністю не відокремлюється від тка­нин до його приживлення на новому місці. Він запропонував також метод пересадження рогівки, взятої від тру­па, з метою лікування сліпоти, яка викликана пошкодженнями і виразка­ми на рогівці. Пересадження рогівки відбувається без ускладнень, які су­проводжують пересадження інших ор­ганів, бо рогівка не містить кровонос­них судин і, отже, у неї не потрапля­ють клітини імунної системи крові.

Перша у світі спроба пересадження нирки була зроблена у1934 р. росій­ським хірургом Ю. Ю. Вороним; успішне пересадження нирки з враху­ванням імунної сумісності зробив у 1958 р. академік Б. В. Петровський. Віртуозну хірургічну техніку пока­зав у експериментах по трансплантації В. І. Деміхов. У 1957р. він пересадив голову однієї собаки на тулуб іншої. Така двоголова тварина прожила п'ять днів, обидві голови реагували на зов­нішні подразники: харчові, світлові, звукові. Тварина-хазяїн і трансплан­тат загинули від сильної імунологічної реакції. За останні два десятиріччя у галузі трансплантації органів у клініці досягнуто значних успіхів. Сучасна хі­рургічна техніка дозволяє здійснювати пересадження деяких органів.

Найдраматичніша із всіх трансплан­тацій — пересадження серця. Першу операцію пересадження серця людині зробив хірург Крістіан Бернард у гос­піталі Кейптауна (1967). Серце було узяте у молодої жінки, яка загинула у автокатастрофі, і пересаджене паці­єнту. Незважаючи на відсутність яких-небудь хірургічних ускладнень, пацієнт прожив менше місяця і помер від ускладнення, яке було пов'язане з імун­ною системою. Після цього аналогічні операції проводились іншими хірурга­ми. До січня 1977 р. було здійснено 328 пересадок серця, найбільша три­валість життя після операції — 10 ро­ків (зрідка — більше). З часом стало зрозумілим, що на­слідки операції з трансплантації внутрішніх органів залежат від стану імунної системи реципієнта. У зв'язку з цим на перший план вису­нулась проблема трансплантаційного імунітету.

Оскільки аб­солютно точно підібрати донора і ре­ципієнта за всіма антигенами немож­ливо, виникає проблема пригнічення імунної реакції відторгнення, так як білковий склад різний. Велике значення у цьому має явище імунної толерантності — терпи­мість до чужорідних клітин.

Трансплантація не може повністю вирішити проблему за­міни не функціонуючих або тих, що втратили функції, органів людини.

У останні десятиріччя розвивається новий напрямок у заміщувальній хі­рургії — використання штучних орга­нів. Це технічні пристрої, які мають здатність замінити функції того чи ін­шого органа людини. Прикладом ім­плантованих органів можуть бути штучні клапани серця, якими заміню­ють пошкоджені; протези великих су­дин, суглобів, які виготовляють із тефлону або інших синтетичних матеріалів.

Зроблена перша спроба заміни серця людини штучним; хоч сам апарат знаходиться у тілі людини на місці серця, але джерело його енергопоста­чання — досить масивна конструкція — знаходиться поза тілом людини, з яким сполучається спеціальними провідни­ками. Проблема повністю імплантова­ного (включаючи джерело енергії) серця потребує ще великої дослідниць­кої роботи і нових технічних рішень.