Вимова голосних і приголосних звуків

Вимова голосних звуків певною мірою залежить від позиції звука відносно наголошеного складу. Наголошений склад вважається сильною позицією для голосного звука, а ненаголошений — слабкою.

В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно у будь-якій позиції, тому їх називають звуками повного творення. Звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях вимовляються виразно і чітко.

Ненаголошений [о] перед наголошеним складом з [у] або [і] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]. У словах іншомовного походження такого наближення не відбувається.

У ненаголошеній позиції звук [е] наближається у вимові до [и], а [и] — до [е]. Вимова [е] з наближенням до [і] може спостерігатися в позиції між м’якими приголосними [засво'йе'н':а], [змага'йе'ц'іа].

Приголосні звуки української літературної мови вимовляються в переважній більшості випадків виразно, чітко. Сильною позицією для них є позиція перед голосними [а], [о], [у].

Дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко в будь-якій позиції. У словах вогко [вохко] — легко [лехко], кігті [кіхт'і] — нігті [ніхт'і] звук [г] зазвичай оглушується.

Шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді: [чаша], [бджола]. Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Треба вимовляти: [че^ире^ивички], [л'ішчйна], [шчас'т'а].

Шиплячі звуки лише злегка пом'якшуються в положенні перед і: [ш'іст'], [ч'ітко]. Шиплячі треба вимовляти як напівпом'якшені також і тоді, коли вони подовжуються: [узб'іч':а], [узвиш':а].

В українській мові існує протиставлення твердих і м'яких приголосних. Пари за ознакою твердості/м'якості утворюють звуки: [д]-[д'], [т]-[т'], [з]-[з'], [с]-[с'], [ц]-[ц'], [дз]-[дз'], [л]-[л'], [н]—[н'], [р]—[р']. Інші приголосні звуки: [б], [п], [в], [м], [ф], [г], [ґ], [к], [х] — не бувають м'якими. Лише в позиції перед і вони злегка пом'якшуються: [б'ігти], [кв'іти], [п'іс'н'а]. Таке ж пом'якшення спостерігаємо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: [моркв'аний], [т'м'аний].

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим у кінці слова та перед глухими. Навпаки, в позиції перед приголосним та в кінці слова цей звук набуває більшої звучності і переходить в [у] нескладовий:.[прауда], [йе'уропа], [учора].

Звук [ґ] властивий невеликій кількості українських слів. Літера Ґ, ґ на позначення звука [ґ] відновлена виданням «Українського правопису» 1993 року. її слід використовувати:

— у літературних і найпоширеніших діалектних словах: аґрус, ґатунок, ґедзь, ґудзик, ґрунт, дзиґа;

— у вузькодіалектних словах при їх писемному відтворенні в художніх, етнографічних творах: вґулати (подужати, справити­ся), ґвер (рушниця);

— у прізвищах українців та інших власних назвах України, які традиційно вимовляються з ґ: Ґудзь, Ґалаґан;

— літерою ґ передається латинська літера g у варваризмах: фата морґана, персона нон ґрата.

Звук [дж] — злитий звук, завжди твердий: джерело, джміль. Лише в позиції перед і він злегка пом'якшується: [бдж'ілка]. Звук [дз] теж злитий, він може бути твердим і м'яким. Роздільна вимова цих звуків є порушенням орфоепічної норми.

Звук [р] постійно твердий у кінці слова і складу: [л'іхтар], [чоти^ерма].

Звук [й] — м'який приголосний звук. У кінці слова та перед приголосним він вимовляється як [і] нескладовий. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко.

За вимовою абревіатури можна поділити на дві групи:

1) ініціально-літерні, які творяться поєднанням назв перших букв кількох слів;

2) ініціально-звукові, що складаються з перших звуків тих слів, які стали основою для їх утворення.

Найчастіше абревіатура вимовляється за назвами початкових букв (ха-те-зе — ХТЗ). Однак такий підхід до вимови не завжди прийнятний, зважаючи на складність, немилозвучність вимови абревіатури, через те в окремих випадках варіантом вимови може бути просторічний, простіший (ФЗУ: не еф-зе-у, а фе-зе-у). Однак такі приклади одиничні.

Вимова абревіатур багато в чому залежить від кількості, а також розміщення голосних і приголосних звуків.

Найголовнішими закономірностями вимови літерних абревіатур є такі:

— за звуками вимовляються ініціально-звукові абревіатури, що складаються з ініціалів типу «голосний-голосний-приголосний», «приголосний-голосний-приголосний», наприклад: ООН, ЖЕК, ЦУМ;

— літерні абревіатури, що складаються з двох або трьох при­голосних та одного голосного, вимовляються за буквами, наприклад: ПТУ (пе-те-у), МГУ (ем-ге-у);

— однолітерні абревіатури із цифрами вимовляються за назвами букв: Т-34

(те-34).

Принципи та правила поділу слів на склади

Поділ слів на склади в українській мові ґрунтується на двох основних принципах:

1)тяжінні до відкритості складу, оскільки голосний є найбільш звучним (гучним);

2)тяжінні до розподілу кількох приголосних, що стоять поряд, за висхідною

звучністю:

глухий — дзвінкий — сонорний — голосний

Ці принципи реалізуються в таких правилах поділу слів на склади:

 

Поєднання звуків	Розподіл приголосних між складами	Приклад
голосний + приголосний + голосний	приголосний належить до наступного складу	мо/ло/ко бу/до/ва
кілька шумних дзвінких	усі належать до наступного складу	ї/зди/ти за/жда/ти/ся
кілька шумних глухих	усі належать до наступного складу	ві/сті не/[шч]а/стя
дзвінкий чи глухий шумний + сонорний	усі належать до наступного складу	о/бра/нець пі/д[йі]зд пі/сня
два шумних (обидва дзвінкі чи глухі) + сонорний	усі належать до наступного складу	за/здро/щі по/стріл
шумний дзвінкий + шумний глухий	належать до різних складів	ніж/ка каз/ка
шумний глухий + шумний дзвінкий	належать до наступного складу, тому що попередній глухий завжди уподібню­ватиметься до наступного дзвінкого, а отже, поряд будуть два дзвінких	мо/ло/тьба, тому що [мо-ло-д'ба] во/кзал, тому що [во-ґзал] о/тже, тому що [о-дже"]
сонорний + шумний глухий чи дзвінкий	належать до різних складів	лій/ка мар/шрут
сонорний + сонорний	належать до різних складів	вір/ність бур/[йа]н
два однакових приголосних звуки (подовжений звук)	належать до наступного складу	гі/лля, тому що [г'і-л':а] пі/дда/шшя, тому що [п'і-д:а-ш':а]

Складоподіл і правила переносу слів на письмі

Залежно від кількості складів слова поділяються на

 

односкладові	двоскладові	трискладові	багатоскладові
рік, день, лінь	о/пік, ти/ша, рю/кзак ([р'уґзак])	ли/сто/пад, сні/го/хід, ма/лю/нок	сіль/сько/го/спо/дар/сякий, ба/га/то/сту/пін/ча/стий, лег/ко/зай/ми/стий

Правила поділу слова на частини, що можуть бути перенесені з одного рядка на інший на письмі, в основному збігаються з правилами поділу слова на склади у вимові, однак існує й ряд додаткових вимог, зафіксованих орфографічною нормою в «Українському правописі».

 

Правило	Варіант переносу	Поділ на склади
Не залишати одну букву в попередньому й не переносити на наступний рядок, навіть якщо вона позначає склад	опи/тування округ олень моя Азія	о/пи/ту/ва/ння о/круг о/лень мо/я А/зі/я
Не розривати буквосполучення дж, дз, якщо вони позначають на письмі один звук	хо/джу rу/дзик кукуру/дза але: під/живити і пі/дживити над/земний і на/дземний	хо/джу ґу/дзик ку/ку/ру/дза пі/джи/ви/ти на/дзем/ний
Не відривати від другої основи складних слів початкову букву, якщо вона не становить складу	ви/ще/зга/да/ний бли/зько/схід/ний ово/че/схо/ви/ще але: багатоя/дерний і багато/ ядерний	ви/ще/зга/да/ний близь/ко/схі/дний о/во/че/схо/ви/ще ба/га/то/я/дер/ний
Не відокремлювати від попередньої літери апостроф і м'який знак	бур'/ян, низь/кий	бур'/ян, низь/кий
Не розривати буквосполучення ьо, йо	Третьо/го баталь/йон але: най/охайніший і на/йохайніший	тре/тьо/го ба/таль/йон на/йо/хай/ні/ший
Не залишати в одному рядку подвоєні букви, що належать до різних морфем	письмен/ник військ/комат під/дашшя але: піддаш/шя і підда/шшя	пи/сьме/нник вій/сько/мат пі/дда/шшя

Поділ на склади у вимові не завжди збігається з поділом слів на значущі частини (морфеми) та частини, що можуть бути перенесені на наступний рядок на письмі, пор.: пі/во/стро/ва — пів/ острові а — пів/ост/ро/ва.

Не можна розривати ініціальні та комбіновані абревіатури (НАДУ, ООН,

Т-150) й відірвати ініціали від прізвища та скорочені назви мір від цифр

(Г.Ф. Олежко, 10 га, 5 см, 2013 р).

Тире, дефіс, крапка, кома, двокрапка та ін., а також дужка й лапки, що закривають, залишаються завжди в попередньому рядку: дужка ц лапки, що відкривають, ставляться в новому рядку.

 

Знак наголосу.

Наголошування в українській мові підпорядковане усталеним правилам, відображеним у різноманітних словниках. Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм, викликаних впливом інших мов, місцевих говірок, а також пов'язаних із недостатнім монокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.

Правильне, нормативне наголошування — необхідна ознака високої культури мовлення, а отже, і високої загальної культури мовця.

Наголос є обов'язковою ознакою самостійного слова. Більшість самостійних слів мають один наголос. У випадках, коли нормативними є два можливих наголоси, один з них, як правило, більш уживаний, і в словниках таке слово ставиться на першому місці: завжди і завжди. Як і в більшості слов'янських мов, в українській мові наголос вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова, рухомий. Це означає, що наголос може змінюватися в різних формах того ж слова: стіна — стіни, земля — землі. Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм. Наголос розрізняє омографи (вигода — вигода). Він також може виконувати форморозрізнювальну функцію, виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини: свіжі новини — не чув новини.

Таким чином, український наголос має низку особливостей, знання яких сприяє вдосконаленню усного мовлення.

 

Виконання вправ.

Вправа 1. Правильно прочитайте наведені слова і словосполучення, поясніть правила їхньої вимови. Вкажіть, у яких випадках зі зміною одного голосного або приголосного звука змінюється семантика слова або словосполучення. Запишіть ці нові мовні одиниці.

Гостра пам'ять, здається, бджола, джерело, саджати, дзиґа, кукурудза, села, сила, рев, мир, син, милий, диво, тебе, Київ, тихо, билина, клен, хвиля, не питай, сиди один, весна, раз, книжка, була гадка, його вести, лев, був, вівторок, тема, лектор, делегат, колекція, література, політінформація, педінститут, загін, нехіть, кинь, хист, жінка, шість, жито, шир, крок, уперед, забіг у школу, інтелект, атестат, сектор, версія, емблема, директива, фізика, критичний, дисертація.

Вправа 2. До слів зі звуками [є], [и], що стоять у ненаголошених складах, доберіть спільнокореневі слова з наголошеними [е], [и]. Поставте знак наголосу в кожному слові, виділені слова затранскрибуйте, доберіть до них синоніми та введіть у речення.

Зшивати, міжсезонний, веселковий, веслувати, вихованець, прищепити, марево, попересихали.

Вправа 3. Порівняйте вимову і написання слів.

Згадати, здобуток, безжурність, розжевріти, розширювати, розцілувати, зсередини, зцідити, зчесати.

 

6. Контрольні запитання.

1. Які ви знаєте орфоепічні норми літературної вимови?

2. Як вимовляються голосні звуки?

3. Як вимовляються приголосні звуки?

4. Розповісти про основні принципи поділу слів на склади.

5. Розповісти про наголос в українській мові.

 

Література

1. Терещенко В.М. Українська мова. Навчально-практичний довідник. – Х.:Торсінг плюс, 2012. – 6-7 с.

Тема. Складні випадки правопису слів іншомовного походження.

План

1. Правопис слів іншомовного походження.*

2. Уживання м'якого знака в словах іншомовного походження.*

3. Уживання апострофа в словах іншомовного походження.*

4. Правопис букв И, І, ї, £, У в словах іншомовного походження.*

5. Виконання вправ.**

6. Контрольні запитання.