Особливості процесуальної діагностики

 

Актуальність дослідження. У сучасній практичній психології стоїть проблема адекватності діагностичних методів у пізнанні психічного.

Становлення психодіагностики пов'язане з потребою в диференційно- психологічному вивченні людини експериментальним шляхом, що сприяло експериментальному і теоретичному розвитку даної дисципліни. Концептуальні засади розробки проблеми адекватності діагностичних методів пізнання психіки в її цілісності пов'язані з працями О. Ф. Бондаренко, М. І. Боришевського, П. П. Горностая, Г. В. Ложкіна, С. Д. Максименка, Н. Ю. Максимової, К. Л. Мілютіної, В. Г. Панка, В. М. Піскуна, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко, Н. В. Чепелєва, Т. С. Яценко та ін.

Аналіз літературних джерел вказує на те, що термін «діагностика» вперше був використаний у медицині, де трактується як «вивчення причин захворювання, принципи встановлення діагнозу» [5]. Термін «психодіагностика» з'являється в 1921 р. і належить Г. Роршаху, який називав так процес обстеження за допомогою створеного ним «на основі перцепції діагностичного тесту». Однак зміст цього терміну незабаром розширюється. Під психодіагностикою починають розуміти все те, що пов'язано з вимірюванням індивідуальних відмінностей, використовуючи цей термін, як синонім психологічного тестування [2].

Виклад основного матеріалу. Поява власне психодіагностики пов'язано, по Р. Хейсу, зі становленням проективного підходу, який протистоїть психометричній орієнтації традиційного тестування і спрямованого на розкриття цілісної картини особистості [5]. За психодіагностикою закріплюється досить обширна, але проте обмежена область досліджень, пов'язаних з теорією і практикою проективного підходу, що характеризується досить слабкою піддатливістю традиційним принципам вимірювання. Таке трактування психодіагностики зберігається і понині.

Поняття психодіагностики в сучасній психологічній науці за кордоном [2]:

- Відноситься до методики Роршаха та інших проективних тестів;

- Пов'язується з оцінкою психологічними засобами різного роду порушень, відхилень;

- Використовується як синонім психологічного тестування, що охоплює все те, що пов'язано з розробкою і застосуванням різноманітних інструментів вимірювання індивідуальних відмінностей.

У вітчизняній психології напрям досліджень, що отримало назву «психологічна діагностика», з'являється в кінці 1960 -х рр.. багато в чому завдяки зусиллям Б. Г. Ананьєва. Він вважав, що психологічну діагностику слід розглядати як напрямок досліджень, що мають на меті «визначення рівнів розвитку психофізіологічних функцій, процесів, станів і властивостей особистості... встановлення структурних особливостей кожного з них та їх констеляцій, що утворюють складні синдроми поведінки... розпізнання станів людини при дії різних стимуляторів, стресорів, фрустраторів і складних ситуацій, визначення потенціалів людського розвитку (працездатності, обдарованості, спеціальних здібностей і т. д.)» [5].

Б. Г. Мещеряков і В. П. Зінченко визначають психодіагностику як постановку психологічного діагнозу, тобто з'ясування наявності та ступеня вираженості у людини певних психологічних ознак [3]. О. О. Бодальов в свою чергу психодіагностику поділяє на теоретичну, де розглядаються закономірності формулювання діагностичних висновків, і практичну сферу [1]. З цього можна зробити висновок, що діагностика пов'язана із засобами збору психологічних даних, отриманих під час активності суб'єкта при встановленні психологічного діагнозу.

Практичною областю психодіагностики є консультування. Консультування - це сукупність процедур, спрямованих на допомогу людині у вирішенні проблем та прийнятті рішень щодо професійної кар'єри, шлюбу, сім'ї, вдосконалення особистості і міжособистісних відносин [4].

Кочунас розробив модель консультативного процесу [4]:

1. Дослідження проблем. На цій стадії консультант установлює контакт з клієнтом і досягає обопільної довіри: необхідно уважно вислухати клієнта і проявити максимальну щирість, емпатію, турботу, не вдаючись до оцінок і маніпулювання. Слід заохочувати клієнта до поглибленого розгляду виниклих у нього проблем і фіксувати його почуття, зміст висловлювань, невербальну поведінку.

2. Двовимірне визначення проблем. На цій стадії консультант прагне точно охарактеризувати проблеми клієнта, встановлюючи як емоційні, так і когнітивні їхні аспекти. Уточнення проблем ведеться доти, поки клієнт і консультант не досягнуть однакового розуміння; проблеми визначаються конкретними поняттями. Точне визначення проблем дозволяє зрозуміти їх причини, а іноді вказує і способи вирішення. Якщо при визначенні проблем виникають труднощі, неясності, то треба повернутися до стадії дослідження.

3. Ідентифікація альтернатив. На цій стадії з'ясовуються і відкрито обговорюються можливі альтернативи вирішення проблем. Користуючись відкритими питаннями, консультант спонукує клієнта назвати всі можливі варіанти, які той вважає підходящими і реальними, допомагає висунути додаткові альтернативи, однак не нав'язує своїх рішень. Слід знайти такі альтернативи вирішення проблем, які клієнт міг би використовувати безпосередньо.

4. Планування. На цій стадії здійснюється критична оцінка обраних альтернатив рішення. Консультант допомагає клієнту розібратися, які альтернативи підходять і є реалістичними з точки зору попереднього досвіду і справжньої готовності змінитися. Складання плану реалістичного вирішення проблем повинне також допомогти клієнтові зрозуміти, що не всі проблеми можна розв'язати. У плані вирішення проблем варто передбачити, якими засобами і способами клієнт перевірить реалістичність обраного рішення.

5. Діяльність. На цій стадії відбувається послідовна реалізація плану вирішення проблем. Консультант допомагає клієнту будувати діяльність з урахуванням обставин, часу, емоційних витрат, а також з розумінням можливості невдачі в досягненні цілей.

6. Оцінка і зворотний зв'язок. На цій стадії клієнт разом з консультантом оцінює рівень досягнення мети (ступінь вирішення проблеми) і узагальнює досягнуті результати. У разі потреби можливе уточнення плану вирішення. При виникненні нових або глибоко прихованих проблем необхідне повернення до попередніх стадій.

Таким чином, діагностика психічного розвитку характеризується наявністю алгоритму збору психологічної інформації, визначення проблеми, надання рекомендацій.

У практичній психології у зв'язку з необхідністю введення сучасних методів надання психологічної допомоги виникла необхідність розведення двох підходів до психодіагностики: формального та процесуального. У психодинамічному підході, що розвивається Т. С. Яценко, ставиться проблема використання психологом адекватних діагностико-корекційних методів, що враховують функціональні особливості цілісності пізнання психіки суб'єкта в єдності свідомого і несвідомого. Здатність психолога здійснювати процесуальну діагностику, що передбачає багаторівневість і порційність пізнання в ситуації спонтанності і невимушеності, є передумовою глибинного пізнання психіки суб'єкта.

Глибинне пізнання орієнтоване на виявлення в психіці об'єктивно-дезінтеграційних процесів, які заявляють про себе в протиріччі поведінки і потребують адекватних способів їх нівелювання, тобто корекції [9]. Цілісність пізнання у психодинамічній теорії будується на виявленні змін соціально-перцептивної реальності, для яких характерне фіксація і в той же час індивідуальністю.

Даний процес підпорядкований законам позитивної дезінтеграції та вторинної інтеграції психіки суб'єкта на більш високому рівні розвитку. Індикаторами дезінтеграції є емоційний стан суб'єкта, а показниками інтеграції - глибинна самосвідомість, здатність до самосвідомості, рефлексії, сензитивності, розуміння ролі дитинства у визначенні глобальних життєвих установках. Групова інтеграція є передумовою позитивної дезінтеграції особистісної структури суб'єкта. Груповий ефект проявляється в наслідуванні, тобто, коли саморозкриття одних членів групи ініціює саморозкриття інших. Інтеграція групи сприяє зниженню в учасників активного соціально-психологічного пізнання (АСПП) тривожності, напруги, почуття психологічної загрози з боку присутніх людей. Інтеграційні процеси дозволяють знизити прояв ситуативних захистів і дають можливість вивчати базові форми захисної системи суб'єкта [9]. Процеси інтеграції грають лише допоміжну роль в контексті цілей психокорекції. На відміну від процесів інтеграції, позитивна дезінтеграція призводить до особистісних змін учасників навчання.

Таким чином, усвідомлення інфантильних глибинно-психологічних передумов особистісної проблеми (внутрішнього протиріччя) суб'єкта, деструктуючих інтимне спілкування і відносини з оточуючими людьми, передбачає забезпечення психологом процесуальності діагностики в єдності з корекцією для цілісного пізнання психіки.

Діагностика в глибинному ракурсі будується на основі поведінкового матеріалу респондента і діалогічному взаємодії протагоніста з психологом.

Термін «процесуальна діагностика» був введений Т. С. Яценко та означає здатність психолога розпізнавати в процесі групової корекції індивідуально-психологічні відмітні риси особистості [6]. Слово «процесуальна» підкреслює багаторівневість (порційність) діагностики, її зв'язок з груповою динамікою АСПП. Інакше кажучи, відбувається симультанне злиття психодіагностичного і психокорекційного процесів [7].

Психодіагностичні висновки будуються на основі моделі спонтанної поведінки учасників АСПП між собою, яка формується в невимушеній обстановці, без певної програми дій. Так як, саме за таких умов відкриваються можливості для вивчення особливостей внутрішньої детермінованості дій, їх глибинної обумовленості.

Особливості процесуальної діагностики залежать від рівня захисних тенденцій індивіда, його мотивації, психологічної готовності сприймати нову інформацію. Такий підхід передбачає розвиток діагностичних здібностей протагоніста і умінь самопізнання [6].

Важливим етапом у процесуальному діагностуванні є побудова психодіагностичних гіпотез, що передбачає постійну перевірку та їх уточнення. Сприяють психокорекційному ефекту і припущення висунуті групою [7].

Робота з протагоністом в процесуальній діагностиці будується на такому важливому аспекті, як діалогічна взаємодія. Продуктивність діалогічної взаємодії психолога з протагоністом є основним показником ефективності діагностико-корекційної роботи. Саме діалог виступає передумовою об'єктування глибинно-психологічних детермінант особистісної проблеми суб'єкта, внутрішньої суперечливості психіки. Характер ведення діалогу обумовлюється особливостями психодіагностики та психокорекції. Так, в деяких підходах пропонуються «готові» алгоритми проведення психодіагностичного діалогу, що нівелює можливості спонтанної діалогічної взаємодії з урахуванням динамічних особливостей психіки.

Метою психокорекційного діалогу є не тільки діагностування глибинно-психологічних витоків проблеми, а й сприяння усвідомленню суб'єктом власної особистісної проблематики, так як розуміння її глибинно-психологічної сутності є кроком до її вирішення [10].

Суттєвість діалогу зумовлюється як професійною інтуїцією психолога, точністю діагностики, так і оригінальністю відповідей протагоніста, зміст яких може змінити структуру попередніх діагностичних передбачень психолога. Шляхом інтерпретації та адекватного відбору істотного матеріалу професіонал робить доказовим для суб'єкта логічність ланцюжка несвідомого, який об'єктивований у відповідній емпіриці інфантильним вогнищем і поглинає психічну енергію.

При цьому діалог є поліфункціональним. Т. С. Яценко виділяє такі функції [11]:

- Інформаційна функція полягає в зборі необхідного для діагностичних висновків матеріалу;

- Пальпулятивна функція дає можливість визначити психологічно важкі моменти для протагоніста;

- Розвиваюча - розгортає в просторі та часі фіксовані події;

- Діагностико-уточнююча - дає можливість побудови гіпотез з проблеми протагоніста;

- Діагностико-корекційна - дає можливість суб'єкту з'ясувати мотиви і глибину витоків його поведінки, що створює грунт для прогресивних змін.

Глибинна корекція в групах АСПП здійснюється за допомогою різних методик, однією з основних є психомалюнок, який сприяє пізнанню глибинно-особистісних передумов труднощів суб'єкта. Цілісний аналіз комплексу тематичних малюнків дозволяє проникати в глибинні аспекти психіки, пов'язаних з об'єктуванням внутрішніх протиріч суб'єкта. Це виражається в логіці несвідомого, яка підпорядкована інфантильним інтересам "Я". Аналіз малюнків відбувається з урахуванням феноменологічного підходу, який передбачає розуміння малюнка самим автором. Феноменологічний підхід до розуміння малюнка поєднується з психоаналітичним, який завжди апелює неповторним поведінковим матеріалом протагоніста, що «виводить» на казуальні аспекти розуміння психіки.

Несвідомій сфері властива активність, тобто бажання знайти вираження в продуктах діяльності. Про активний характер несвідомої сфери свідчить той факт, що в процесі графічного зображення відповідно до зазначеної теми тенденції несвідомої сфери великою мірою визначають зміст малюнка, ніж початкова тема. На цьому етапі в центрі уваги знаходяться такі характеристики, як цілісність, логічність, системність [5].

За допомогою психодинамічної інтерпретації малюнків, які передбачають інтелектуалізацію зображень самим автором, є можливість простежити взаємозв'язок між свідомим і несвідомим.

Процесуальна діагностика в АСПП, ​​з одного боку, передбачає, що психолог володіє теорією питань особистісного розвитку суб'єкта, які стосуються позитивної дезінтеграції, розуміння системи психологічних захистів. З іншого боку, проведення процесуальної діагностики не спирається ні на які конкретні припущення, кліше - класифікації рис характеру, типи особистості, які обумовлювали б спрощення пізнання і підстроювання індивіда під який-небудь наперед заданий штамп [7].

Таким чином, істотною особливістю процесуальної діагностики є єдність діагностики і корекції. Метою психокорекційного діалогу є як діагностування проблеми, так і усвідомлення самим протагоністом власної особистісної проблематики. Важливою особливістю процесуальної діагностики є відносність її висновків: вона не прагне дати завершену картину сутності особистості в конкретний момент. У процесуальній діагностиці психодіагностичні висновки будуються на проаналізованому матеріалі, від рівня розвитку групи та сензитивності учасників АСПП.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бодальов О. О. Психологія впливу / О. О. Бодальов, Г. О. Ковальов. - М.: АПН СРСР, 1986. - 152 с.

2. Бурлачук Л. Ф. Психодіагностика / Л. Ф. Бурлачук – СПб.: «Пітер», 2006. - С. 99-102.

3. Зінченко В. П. Психологія. Повний енциклопедичний довідник / В. П. Зінченко, Б. Г. Мещеряков. - СПб.: Єврознак, 2007. - С. 182

4. Кочюнас Р. Основи психологічного консультування / Р. Кочюнас - М.: Академічний проект, 1999. - С. 5-12.

5. Шмельов А. Г. Основи психодіагностики / А. Г Шмельов. - Ростов- на -Дону: «Фенікс», 1996 - С. 9-10.

6. Яценко Т. С. Теорія і практика групової психокорекції: Активне соціально- психологічне пізнання: Навч. посіб. / Т. С. Яценко - К.: Вища школа, 2004. - С. 25-27.

7. Яценко Т. С. Основи глібінної психокорекції: феноменологія, теорія и практика: навч. посіб. / Т. С. Яценко. - К.: Вища шк., 2006. - 382 с.

8. Яценко Т. С. Концептуальні засади и методика глібінної психокорекції: Підготовка психолога – практика: Навч. посіб. / Т. С. Яценко, Б. Б. Іваненко, С. М. Аврамченко. - К.: Вища шк., 2008. - 342 с.

9. Яценко Т. С. Поняття «дезінтеграція» та «інтеграція» в контексті групової психокорекції / Т. С. Яценко, С. М. Аврамченко / / Шлях освіти. - К.: 2003. - № 1. - С. 30 - 34.

Яценко Т. С. Методика глибинної психокорекції: підготовка психолога-практика: навч.- метод. посібник / Т. С. Яценко, С. М. Аврамченко, Т. І. Білуха. – Ялта: РИО КГУ, 2008. – 342 с.

Яценко Т. С., Кміт Я. М., Олексієнко Б. М Активне соціально-психологічне навчання: теорія, процес, практика: Навч. Посіб. / Т. С. Яценко, Я. М. Кміт, Б. М Олексієнко. – Хмельницький: Видавництво НАПВУ, 2002. – 792 с.

 

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Психологічний факультет

Іщенко Валентина Миколаївна

Науковий керівник – к.п.н., доц.

Аврамченко С. М.

 

ДОСЛІДЖЕННЯ ДИНАМІКИ АКЦЕНТУАЦІЙ ХАРАКТЕРУ У СТУДЕНТІВ

Актуальність дослідження. Акцентуації характеру розвиваються в процесі становлення особистості під впливом багатьох факторів, серед яких найважливішу роль відіграють властивості нервової системи, соціальне оточення та сімейне виховання. Дослідженням акцентуацій займалися такі вчені: К. Леонгард, Е. Фромм, Е.Шелдон, П.Б.Ганушкін, А. Шострем А.Е.Личко та ін.. Питання щодо акцентуацій характеру є дуже важливим і актуальним у зв’язку з тим що випадки дезадаптації молоді до соціальних умов суспільства є досить поширеними.

Мета статті – дослідити динаміку змін акцентуацій характеру у студентів 1 курсу та у магістрів психологічного факультету.

Характер — динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності людини і виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, і являється поєднанням найбільш суттєвих рис людини.. Риси, які визначають індивідуальність людини, можуть бути віднесені до різних психологічних сфер:

1.Сфера спрямованості інтересів і схильностей. Деякі інтереси і схильності носять егоїстичний характер, інші – навпаки, альтруїстичні. До цієї ж сфери відноситься почуття справедливості, боязливісті.

2.Сфера почуттів і волі. Характер внутрішньої переробки явищ також визначає значні індивідуальні відмінності. В результаті виникають модифікації індивідуальності і характеру. Сюди ж відносяться і види вольових реакцій не лише слабкість чи сила волі, а й внутрішня збудливість в плані холеричного чи флегматичного характеру. Властивості цієї емоційно-вольової сфери також в певній мірі обумовлюють різні варіації поведінки.

3.Асоціативно-інтелектуальна сфера. В ній беруть свій початок зацікавленість, тобто потреба людини пізнати дещо нове, незвичайне.

Щоб краще розуміти сутність людини, необхідно уважно придивитися до властивих їй різним рисам названих вище психологічних сфер. Кожна людина має індивідуальні особливості характеру.

На думку відомого німецького психіатра К. Леонгарда, у 20-50% людей деякі риси характеру настільки загострені, що це при певних обставинах приводить до однотипних конфліктів і нервових зривів[1].

Акцентуація характеру - це перебільшений розвиток окремих рис характеру за рахунок інших.

Акцентуація особистості – це нормальна особливість характеру, за якої окремі його риси надмірно посилені, внаслідок чого виявляється вибіркова вразливість по відношенню до одних психогенних впливів при збереженні хорошої стійкості до інших.

Акцентуйовані риси не настількі численні, як варіюючи індивідуальні. Акцентуацію-це, по суті, ті ж індивідуальні риси, але вони мають тенденцію до переходу в патологічний стан. При значній вираженості вони у будь якому разі накладають відбиток на особистість як таку і, нарешті, можуть руйнуючи структуру особистості. Набувати патологічного характеру.

Концепція щодо акцентуйованих особливостей розроблена К. Леонгардом. Він виділив окремі акцентуйовані риси особистості, котрі самі по собі не є патологічними, однак при певних умовах можуть розвиватися в позитивному чи негативному напрямку.

 

Розрізнять такі типи акцентуацій характеру: pастрягання, збуджуваність, демонстративність, педантичність, гіпертимність, дистимність, циклотимність, екзальтованість, тривожність, емоційність.

Застрягання. Основою застрягаючого типу акцентуації є патологічна стійкість афекту. В нормі афект через деякий час проходить. У застрягаючої особистості картина інша: дія афекту припиняється набагато повільніше, і варто лише в думках повернутися до того, що трапилося, як негайно оживають і супроводжуючі стрес емоції. Афект у такої людини тримається дуже довго, хоча ніякі нові переживання його не активізують.

Образа особистих інтересів, як правило, ніколи не забувається застрягаючими особистостями, тому їх часто характеризують як злопам’ятних людей. Окрім того, вони дуже вразливі, часто ображаються.

Часто спостерігається явище зрозумілості, честолюбства. При високому ступені застрягання спостерігається така характерна риса як підозрілість. Людина постійно страждає від надуманого «поганого відношення» до себе, втрачає довіру до людей. Хвороблива підозрілість при цьому породжується не зовнішніми обставинам, а бере початок в психіці самої особистості.

Збуджуваність. Реакції збуджуваних людей імпульсивні. Якщо щось їм не подобається, вони не шукають можливостей примирення, їм не властива терплячість. В міміці і в словах вони дають волю роздратованості, відкрито заявляють про свої вимоги. По мірі зростання гніву особи з підвищеною збуджуваністю від слів часто переходять до «діла», тобто до агресії.

Взагалі, моральні устої в житті збуджуваних особистостей не відіграють помітної ролі. Мають схильність до залежностей (алкогольної, наркотичної тощо). Імпульсивні їх прояви і в сексуальній сфері, вони нерозбірливі у статевих відносинах, особливо в молоді роки. У збуджуваних особистостей в юності нерідко зустрічаються ірраціональні втечі з дому.

У збуджуваних особистостей констатується уповільненість мисленнєвих процесів. Утруднено навіть сприйняття чужих думок, тож часто доводиться вдаватися до довгих і детальних пояснень, для того щоб вони тебе зрозуміли.

Демонстративність. Сутність демонстративного типу полягає в аномальній здатності до витіснення. У демонстративних особистостей здатність до витіснення може заходити дуже далеко: вони можуть зовсім «забути» про те, чого не бажають знати, вони здатні брехати, взагалі не усвідомлюючи, що брешуть. Невимушеність їхньої поведінки пояснюється тим, що явна брехня для людини демонстративного типу в момент спілкування стає істиною.

У демонстративних особистостей сильно виражений егоцентризм, прагнення бути завжди в центрі уваги. Серед артистів значна кількість людей саме з цією акцентуацією характеру, тому що головною позитивною особливістю демонстративного типу є їхні артистичні здібності. Ще одна характерна риса демонстративних людей – необдуманість їхніх вчинків. Вони не здатні обдумувати лінію поведінки заздалегідь.

В побуті багато особливостей демонстративної особистості не безпідставно оцінюється позитивно. Так, у тих професіях, де потрібне проникнення в психіку людини, вміння пристосовуватися до інших відноситься до позитивних рис цього типу. Наприклад, у сфері обслуговування люди демонстративного типу працюють особливо успішно.

Демонстративна особистість здатна збалансувати відносини у важких ситуаціях і з важкими людьми. Також люди з цим типом акцентуації мають особливий дар викликати до себе почуття симпатії, любові. Завдяки вмінню пристосовуватися люди демонстративного типу швидко знаходять друзів, котрих приваблює їх товариськість.

Педантичність. У осіб педантичного типу, на противагу демонстративному, в психічній діяльності виключно мало представлені механізми витіснення. Якщо вчинки людей демонстративного типу характеризуються відсутністю розумного зважування, то педантичні особистості «тягнуть» з рішенням навіть тоді, коли стадія попереднього обдумування остаточно завершена. Вони хочуть, перед тим як почати діяти, ще і ще раз упевнитись, що краще рішення знайти неможливо, що більш вдалих варіантів не існує. Педантична людина погано здатна долати сумніви, а це гальмує її дії.

У педантичних особистостей виражені тенденції до чіткості, завершеності та ґрунтовності в діях. Так, в області професійної діяльності педантична особистість проявляє себе позитивно, так як виконує роботу дуже добросовісно, особливо ту, в якій необхідна точність, ретельність.

Педантична скрупульозність, однак, виражається не лише в високих ділових якостях. Педантична особистість може посилено піклуватися про своє здоров’я. При помірних проявах це позитивна риса: така людина обережна, не палить, не п’є багато. Однак при несприятливих обставинах така установка служить поштовхом до розвитку іпохондричності.

Гіпертимність. Гіпертипний тип характеризується переважно піднесеним настроєм, підвищеною психічною активність і жагою до діяльності. Відрізняється підвищеною балакучістю з тенденцією постійно відхилятися від теми розмови.

Гіпертимні натури завжди дивляться на життя оптимістично, з легкістю долають смуток. Завдяки посиленій жазі до діяльності, вони досягають виробничих і творчих успіхів. Жага до діяльності стимулює у них ініціативу, постійно штовхає їх на пошуки нового. У суспільстві гіпертимічні особистості є блискучими співрозмовниками, постійно знаходяться в центрі уваги, всіх розважають.

Однак, якщо ця акцентуація виражена занадто яскраво, позитивний прогноз знімається. Безхмарна веселість, надмірна живість таїть у собі небезпеку, бо такі люди жартуючи проходять повз події, до яких слід було б віднестися серйозно. У них постійно спостерігається порушення етичних норм, оскільки вони в певні моменти якби втрачають почуття обов’язку. Надмірна веселість при цьому може переходити в дратівливість.

Дистимність. Дистимний тип являє собою протилежність гіпертимному. Особистості цього типу по натурі серйозні і зазвичай зосереджені на похмурих, печальних сторонах життя в набагато більшій мірі, ніж на радісних. Події, які глибоко їх зачепили, можуть довести цю серйозну песимістичну налаштованість до стану реактивної депресії.

Стимулювання життєдіяльності при дистимічному темпераменті послаблене, думка працює уповільнено. В суспільстві дистимічні люди майже не беруть участі в розмові. В контактах з людьми дистимічний тип швидко стомлюється, після чого шукає самотності.

У людей з дистимною акцентуацією характеру, безперечно, є й позитивні риси. До обов’язків вони ставляться серйозно. Вони тактичні, справедливі. Але недостатня активність заважає їм організувати своє життя так, щоб відчувати задоволення.

Циклотимність. Циклотимічні особистості – це люди, для котрих характерне чергування гіпертимічних і дистимічних станів. На передній план виступає то однин, то інший з цих двох полюсів, іноді без будь-яких зовнішніх мотивів. Радісні події викликають у таких людей не тільки радісні емоції, але також супроводжуються картиною гіпертипії: жагою до діяльності, підвищеною балакучістю. Сумні події викликають пригніченість, а також уповільненість реакцій і мислення.

Причиною зміни полюсів не завжди є зовнішні чинники, іноді достатньо невловимого повороту в загальному настрої. Якщо збирається весела компанія, то циклотимні особистості можуть опинитися в центрі уваги, бути «заводилами», звеселяти всіх. А в серйозному оточенні вони можуть виявитися найбільш замкнутими і мовчазними.

Екзальтованість. Цей тип можна було б назвати типом тривоги і щастя. Він супроводжується різкими коливаннями настрою. Екзальтовані люди реагують на життя більш бурхливо, ніж інші. Темп наростання реакцій, їх зовнішні прояви відрізняються значною інтенсивністю. Екзальтовані особистості однаково легко приходять у захват від радісних подій і в відчай від сумних.

Прив’язаність до близьких, друзів, радість за них, за їхні успіхи у людей екзальтованого типу надзвичайно сильні. Спостерігаються й захоплені пориви, не пов’язані з суто особистими стосунками. Любов до музики, мистецтва, природи захоплення спортом, переживання релігійного порядку, пошуки світогляду – все це здатне захопити екзальтовану людину до глибини душі.

Другий полюс її реакцій – крайня вразливість щодо сумних фактів. Жалість, співчуття до нещасних людей, до хворих тварин здатна довести таку людину до відчаю. Яку-небудь рядову неприємність друга вона відчуває більш хворобливо, ніж сам постраждалий. Страх у екзальтованих людей має властивість різкого наростання, оскільки вже при незначному страху, який охоплює екзальтовану натуру, помітні фізіологічні прояви (тремтіння, холодний піт), а звідси й посилення психічних реакцій. Той факт, що екзальтованість пов’язана з тонкими і дуже людяними емоціями, пояснює, чому цим темпераментом особливо часто наділені артистичні натури – художники, поети.

Тривожність. Тривожні люди характеризуються нездатністю відстояти свою позицію у суперечці. Достатньо противнику виступити енергійніше, як люди з тривожним темпераментом стушовуються. Тому такі люди відрізняються боязливістю, в котрій відчувається елемент покірності, приниженості. Наряду з цим розрізняють ще й ананкастичну боязкість, специфікою якої є внутрішня невпевненість у собі. В першому випадку людина постійно насторожі перед зовнішніми подразниками, в другому – джерелом боязливості служить власна поведінка людини, саме вона весь час знаходиться в центрі уваги. В обох випадках можлива зверх компенсація у вигляді самовпевненої чи навіть зухвалої поведінки, однак неприродність її зразу кидається у вічі.

Часом до боязливості приєднується лякливість, яка може мати чисто рефлекторний характер, але може бути й проявом раптового страху. Чим яскравіше виражена лякливість, тим більш вірогідна супроводжуюча її підвищена збудливість автономної нервової системи, яка підсилює соматичну реакцію страху, котра через систему іннервації серця може зробити страх ще більш інтенсивним.

Емоційність. Емотивність характеризується чутливістю і глибокими переживаннями в області тонких емоцій. Емоційних людей хвилюють ті почуття, що ми пов’язуємо з душею, з гуманністю і чуйністю. Подібні реакції є у і в екзальтованому типі, явно близькому до емотивного. Але емотивні особистості не впадають в такі крайнощі в області емоцій, як екзальтовані, їхні емоції розвиваються з меншою швидкістю. Екзальтованих особистостей можна охарактеризувати словами «бурхливий, поривчастий, збуджений», а емотивних – «чутливий, вразливий». Емотивні люди більш жалісливі, ніж інші, більше піддаються розчуленості, відчувають особливу радість від спілкування з природою, з творами мистецтва.

Особлива чутливість натури може привести до того, що душевні потрясіння справлять на таких людей хворобливо глибокий вплив і викличуть реактивну депресію. Іноді, коли душевний розлад досягає патологічного ступеня, можливі спроби самогубства.

Результати емпіричного дослідження. Під час практики нами було здійснено дослідження динаміки акцентуацій характеру у студентів. Нами було використано опитувальник діагностики акцентуйованої поведінки особистості Леонгарда-Шмішека [4]. У дослідженні брали участь студенти першого курсу та магістри психологічного факультету. Всього у дослідженні прийняло участь 28 осіб. Інтерпретація результатів тестування виявила наступні закономірності:

- акцентуації характеру виявлені як у студентів першого, так і четвертого курсів;

- у студентів першого курсу діагностовано більшу кількість (майже вдвічі) акцентуйованих рис, ніж у магістрів;

- у студентів першого курсу найбільш виражені риси характеру по демонстративному та екзальтованому типах акцентуацій.

- у студентів магістрів найбільш виражені риси характеру по емоційному та гіпертимному типах акцентуаціях.

Висновки. Акцентуації характеру є закономірним явищем у юнацькому та підлітковому віці та визначаються дослідниками як нормальна особливість характеру, за якої окремі його риси надмірно посилені. Проте внаслідок їх гіперболізації акцентуації можуть мати патологічний характер. Емпіричне дослідження довело, що акцентуйовані риси проявляються у студентів, проте змінюються з періодом. У подальших дослідженнях треба встановити з чим це пов’язано.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Еникеева Д.Д. Пограничные состояния у детей и подростков. — М., 1998. – 272 с.

2. Личко А. Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В. Я. Романова. — СПб.: Речь, 2009. — 256 с.

3. Леонгард К. Акцентуированные личности = Akzentuierte Persönlichkeiten. — Берлин: 1976. — 328 с.

4. Столяренко Л.Д. Основы психологии. — Ростов-на-Дону, 1997. – 484 с.

 

Черкаський Національний Університет імені Богдана Хмельницького

психологічний факультет

Кабанець Інна Миколаївна

Науковий керівник – доц. кафедри психології

Куліш Олена Володимирівна