Специфіка вираження феномену жіночого мазохізму в українському фольклорі

Література

1. Freud A. Defense Mechanisms: Encyclopedia Britanika, v.7., London, P.172-173.

2. Freud S. “Selbstdarstellung’ (1925a). G.W.XIV,7.

3. Freud S. Neue Folge der Vorlesungen zur Einführung in die Psychoanalyse (1933). G.W.XV, 84.

4. Райх Вильгельм. Анализ личности. –М.: «КСП+»; СПб.: «Ювента», 1999. –333с.

5. Фрейд Анна. Теория и практика детского психоанализа. М.: ООО Апрель Пресс, ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999. –Т.1. –384 с.

6. Фрейд Анна. Теория и практика детского психоанализа. М.: ООО Апрель Пресс, ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999. –Т.2. – 400 с.

7. Фрейд З. Толкование сновидений. - К.: Здоровья, 1991. ─ 382 с.

8. Энциклопедия глубинной психологии. Том І. Зигмунд Фрейд: жизнь, работа, наследие. –М.: ЗАО МГ Менеджмент, 1998. –800 с.

 

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Психологічний факультет

Кафедра прикладної психології

кандидат психологічних наук, доцент Аврамченко С.М.

 

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ КОНФЛІКТУ

 

Людська взаємодія є концептуальною одиницею будь-якого спілкування. В спрощеному вигляді її можна подати як сукупність окремих індивідуальних дій, спроб одних індивідів справити вплив на інших, змінити їхній внутрішній світ, їхні наміри, дії тощо. Така взаємодія може мати характер співробітництва, суперництва або ж конфлікту. Ці три категорії представлені А.Т.Ішмуратовим [1] як основні види спілкування. Він відмічає, що співробітництво можливе з елементами суперництва, а суперництво у певному значенні є співробітництвом, загальна мета якого полягає у порівнянні деяких "особистісних характеристик". Конфлікт містить елементи суперництва, але репрезентує особливий вид спілкування, на думку А.Т.Ішмуратова, "хворобливий". Він трактує конфлікт, як таке спілкування, у якому виявляється неузгодженість дій людей, що дбають про свої інтереси. Співробітництво та суперництво характеризується як "здорове спілкування", яскравим прикладом чого є вислів про "здорову конкуренцію" (тобто безконфліктну, за справедливими правилами), а конфлікт - "нездорове".

Ставлення до конфлікту досить неоднорідне в сучасній психологічній літературі. На противагу трактуванню конфлікту, як "нездорового" явища, зустрічаємо думку про те, що "конфлікти - це норма життя" [2]. "Якщо у вашому житті немає конфліктів, - вважає Ч.Діксон, - перевірте, чи є у вас пульс" [3]. Що ж нарешті означає для нас слово "конфлікт" та чи можна його визначати за категорією "добре-погано"?

В перекладі з латинської мови термін "conflictus" [4] трактується як зіткнення. У сучасному тлумачному словнику С.І.Ожегова [5] до слова "конфлікт" добираються такі синоніми: зіткнення, серйозна розбіжність, суперечка. На протязі багатьох сторіч людство цікавили протиріччя в природі, суспільстві, мисленні, зіткнення протилежних бажань і мотивів в людській душі, між добром і злом, боротьба між людьми, суспільними класами, державами. Проблема конфлікту ставилась ще стародавніми філософами, які вважали, що зіткнення і протиріччя є рушійною силою розвитку. Так, Геракліт наголошував на тому, що в протиріччях існують не тільки люди, але і боги, і увесь космос. Філософ вказував на боротьбу протилежних сил як на всезегальний закон, що діє і в природі, і в суспільстві [6]. Чимало цікавих думок з цього приводу можна знайти у Н.Бердяева, Декарта, Ніцше, В.Соловйова та ін. Зокрема, серед афоризмів Ф.Ніцше ми знаходимо такий: "Протиріччя, стрибок в сторону, радісна недовіра, любов до насмішки, все це ознаки здоров'я; безумовне ж відноситься до області патології" [7]. А.С.Кармін [8] відмічає, що до кінця ХІХ століття конфлікт розглядався в загальному плані, як один з проявів більш загального феномену – суперечливості, а також як категорія, що охоплює не тільки людські стосунки, але і природні процеси (наприклад, "біологічний конфлікт" між спадковістю, генами, тканинами та ін.); класові конфлікти (Маркс); воєнні конфлікти (Клаузевіц); конфлікти між свідомим та несвідомим (Фрейд); драматичний конфлікт у художніх творах (мистецтвознавство) та ін. Слово суперечливість, рос. "противоречие", ми зустрічаємо в словнику В.Даля, що тлумачиться як "споръ, прекословiе, опроверженье чего; разноречiе, противныя, несогласныя показанiя; два несовмЂстныя обстоятельства" [9]. "Суперечливість" в словнику С.І.Ожегова трактується як положення, при якому одне висловлювання (думка, вчинок) виключає інше, не сумісне з ним [10]. На думку Л.І.Шрагіної саме протиріччя породжують конфлікти. Дослідниця зазначає, що досліджуючи проблеми спілкування, необхідно визначати основні джерела взаємних претензій, що можуть перерости в протиріччя і завершитись конфліктом [11]. Вище вказане підтверджує думку Г.В.Ложкіна та Н.І.Повякель [12], які відмічають, що передумовою виникнення конфлікту є об‘єктивно існуюче протиріччя, неоднорідність очікувань членів групи у відношенні один до одного. Досліджуючи сутність міжособистісного конфлікту, вони прийшли до висновку, що цей конфлікт виникає тоді, коли рольові стосунки, що склалися в групі, не відповідають вимогам нової ситуації. Це виражається, на їх думку, в наступних протиріччях: функціональних (протиріччя в розподіленні влади, обов‘язків і прав); операціональних (протиріччя у способах поведінки в новій рольовій структурі, що визначають якість комунікативних процесів, стиль керівництва, спілкування і взаємодій); внутрішньоособистісних (протиріччя в рольовому наборі когось із членів групи).

В сучасній психології під конфліктом розуміють зіткнення протилежно направлених, несумісних одна з одною тенденцій в свідомості окремо взятого індивіда, міжособистісних стосунках, повязаних з гострими негативними емоційними переживаннями [13]. Виділяються наступні види конфлікту:

1. міжгруповий конфлікт;

2. міжособистісний конфлікт;

3. внутрішньоособистісний конфлікт.

Міжгруповий конфлікт характерний тим, що в якості конфліктуючих сторін виступають соціальні групи, які переслідують несумісні цілі і своїми практичними діями передшкоджають один одному. Експериментально доведено, що наявність та характер конфлікту залежать від рівня групового розвитку. Чим вищий цей рівень, тим в меншій мірі індивідуалістичні інтереси стають причиною внутрішньогрупових конфліктів.

Міжгрупові конфлікти розрізняють за типами:

1. групові (між неформальними малими групами у складі однієї спільної);

2. конфлікти в організаціях (де конфліктуючими сторонами є групи-колективи підрозділів організацій);

3. міжгрупові конфлікти між великими соціальними групами (соціальними, політичними, міжкультурними та ін.);

Дослідження міжгрупового конфлікту має два основні підходи - "від людини", "від суспільства", що передбачає соціологічний та психологічний аспекти його вивчення. Відомі конфліктологам експерименти, що проводились М.Шерифом, Ф.Зімбардом, Г.Тешфелом, В.С.Агеєвим дали підстави зробити наступні висновки щодо групового конфлікту [14]:

Усвідомлення людиною своєї причетності до групи визиває груповий фаворитизм (переважає навіть тоді, коли на це немає ніяких підстав).

1. Ситуація обмеженого ресурсу ("на всіх не вистачить") породжує:

1. загострення негативних емоцій (неприязні, ненависті, злості);

2. посилення ворожих дій між групами;

3. розпад попередніх дружніх звязків між людьми, що стали членами конкуруючих груп;

4. зростання неадекватності сприйняття як конкуруючої групи вцілому, так і її окремих членів;

5. пояснення своїх перемог "внутрішніми" причинами (талантом, старанністю, взаємодопомогою), а поразок – "зовнішніми" (втручаннями суперників, необєктивністю судей, невдалими обставинами);

6. з боку тих, хто "програв" – знущання над союзниками, які інколи оцінюються більш негативно, ніж "переможці";

7. в групі-аутсайдері пониження особистих взаємовідносин, зріст напруженості, зсув в бік експлуатації одних членів іншими та формування авторитарної структури керівництва, яке прагнуло обмежити "вихід" членів своєї групи на неворожий контакт з суперниками.

1. Зниження міжгрупової конфліктності спостерігалось, коли:

- ворогуючі групи включались в спільну корисну діяльність;

- контакти взаємодії не обмежувались вузькою зоною змагання;

8. критерії змагання були прийняті членами всіх груп або вироблялись ними;

9. взаємодія груп та людей усвідомлювалась на тлі більш широкої групової причетності (ми підприємці, члени однієї релігійної общини, жителі одного міста, економісти, українці, цивілізовані люди і т.ін.).

Конфлікти, що виникають в організаціях можна розділити на такі категорії:

1. "особистість-особистість";

2. "група-група";

3. "група-особистість".

Причиною виникнення таких конфліктів є те, що члени окремо взятої організації мають різний досвід, різну мету, в організації вони вирішують різні задачі, у них різні інтереси, між ними складаються різноманітні відношення. Часто виникають ситуації, за якими цілі одних співробітників, або навіть цілих підрозділів, протиставляються один одному. У випадку, коли вони змушені співпрацювати один з одним, виникає конфлікт.

Для нормальної роботи підприємства чи організації необхідно передбачати можливі конфлікти та вміти їх упереджувати. У звязку з цим особливого значення набуває усвідомлення та упередження причин, що породжують конфліктні ситуації: в недоліках організації трудової діяльності; в управлінських помилках (нечітка постановка задач, невміння розташувати людей у відповідності з їх кваліфікацією та психологічними особливостями та ін.); в існуванні несприятливого соціально-психологіного клімату в колективі (протиріччя між досвіченими робітниками та новачками, наявність "проблемних" особистостей в колективі ти ін.).

Особлива категорія міжгрупового конфлікту – соціальні конфлікти. Вони визначаються як такі, що повязані боротьбою за ресурс, виникають на межі між людиною і природою та продовжуються в зоні виробництва та споживання. В разі, коли вони переходять в зону влади людини над людиною, ці конфлікти стають політичними, а боротьба за високі цінності перетворює їх у духовні.

До даної категорії відносять і трудові конфлікти. Основні причини конфлікту на підприємстві зводяться до чотирьох груп:

- оплата праці;

- зміст трудової діяльності;

- відносини в колективі;

- смисл трудових зусиль.

С.Епштейн [15] зазначає, що люди, у яких робота задовольняє їх потреби в зростанні, достоїнстві, відповідальності та визнанні, не так відволікаються сторонніми справами і не потребують втручання профспілки для "осідлання" адміністрації. В даному випадку робітник – сам управляючий. Його інтерес до управління своєю роботою дає почуття ідентифікації з компанією.

Міжособистісний конфлікт визначає ситуацію взаємодії людей, за якою вони або переслідують несумісні цілі, або притримуються несумісних цінностей та норм, роблячи спробу реалізувати їх у взаємовідносинах один з одним, або одночасно в гострій конкурентній боротьбі прагнуть до досягнення однієї й тієї ж мети, що може бути досягнута тільки однією з конфліктуючих сторін.

В західній соціальній психології міжособистісний конфлікт представлений в двох концепціях: мотиваційній та когнітивній. В першій із них конфлікт визначається як усвідомлена несумісність намірів та інтересів індивідів, причому акцент ставиться на ролі субєктивних факторів у виникненні конфліктів. Прихильники цієї концепції (Л.Коузер та ін.) стверджують, що конфлікт є невідємною частиною соціального буття, взаємодії індивідів та груп. Когнітивна концепція вбачає основи конфлікту в несумісності знань, уявлень, пізнавальних стратегій протидіючих сторін. При цьому стверджується, що конфлікт стає реальністю тільки тоді, коли він, як такий, сприйнятий і усвідомлений учасниками (Ф.Дойч) [16].

Експериментально встановлено, що предметно-ділові протиріччя спільної діяльності набагато рідше, ніж особистісні, ведуть до порушення нормальних міжособистісних відносин.

У всякому міжособистісному конфлікті приймають участь, як мінімум, два учасники і визначається конкретна ситуація їх взаємодії, в якій відбувається початковий інцидент та розвиваються його наслідки. Для виявлення причин конфліктів потрібен багатомірний та глибокий аналіз як дій, позицій та психологічних особливостей його учасників, так і обставин, що виникають в ситуації взаємодії.

Безпосередні причини і джерела міжособистісних конфліктів можна побачити через призму базових потреб людини: в їжі, сексі, прихильності, безпеці, самоповазі, справедливості, доброті та ін. Якщо вони придушуються або зявляється загроза їх задоволенню, тоді продукується напруга та виникають конфлікти між людьми. В даному випадку людина вбачає в поведінці тих, хто за її думкою, наносить шкоду, прояв агресивності, егоїзму, категоричності або переваги над собою. Згідно із О.Г.Здравомисловим [17], беручи до уваги рушійні сили і мотивацію міжособистісних конфліктів, розрізняють конфлікти ресурсні та ціннісні.

Ресурсні конфлікти повязані з розподіленням засобів життєдіяльності (матеріальних засобів, території, часу та ін.). В організаціях, приміром, часто виникають міжособистісні конфлікти з приводу розподілення преміального фонду між співробітниками, збільшення навантаження на робітника, що вимагає додаткового часу та ін.

Ціннісні конфлікти розгортаються в звязку з виникненням взаємовиключних культурних стереотипів, віросповідань та переконань, оцінок та відношень. Прикладом можуть слугувати конфлікти в сучасних сімях з приводу відмінних ціннісних орієнтацій батьків та їх дітей, конфлікти між подружжям (відмінності у сприйнятті та реагуванні чоловіків та жінок) та ін.

Автори "Конфлікотолгії" [18] відводять важиву роль в міжособистісних конфліктах ірраціональній мотивації, яка особливо посилюється за умов сучасного кризового розвитку суспільства. Як ілюстрацію до вищесказаного вони представляють "ігри", описані в книзі Е.Берна [19], тобто такі форми спілкування людей, в яких хтось із учасників керується прихованим та неусвідомленим мотивом отримати психологічний або соціальний "виграш".

Міжособистісні конфлікти розрізняють також за типами, залежно від перешкод, які переживає колектив чи особистість, а саме:

1) перешкода на шляху досягнення основних цілей спільної трудової діяльності, тобто соціально корисних результатів праці, мобілізації зусиль членів колективу;

2) перешкоди у досягненні вторинних цілей спільної трудової діяльності, тобто реалізація потенціалів особистості, прагнення до творчого зростання, визнання з боку колективу;

3) протиріччя в діях окремих субєктів щодо прийнятих норм;

4) особисті конфлікти. [20]

Важливо розрізняти в момент конфлікту напрями комунікації, а саме:

1. "горизонтальні конфлікти" – між рядовими членами колективу;

2. "вертикальні" - між підлеглими і керівником;

3. "вертикальні" конфлікти згори донизу - між керівниками та підлеглими [21].

Можна розрізняти конфлікти за принципом доцільності: закономірні (неминучі); необхідні; вимушені; функціонально невиправдані.

З точки зору функцій розглядаються такі види конфліктів, як "позитивні" (конструктивні) та "негативні" (деструктивні). Конструктивні конфлікти представляються як корисні, оскільки запобігають "застою" і "омертвінню" індивідуальної чи групової життєдіяльності і стимулюють її рух вперед. Тому, на думку більшості конфліктологів, ставлення до конфлікту має зводитись не до того, щоб запобігти чи усунути конфлікт, а до того, щоб віднайти сапосіб зробити його продуктивним.

Залежно від емоційного стану людей конфлікти бувають з високим, помірним емоційним накалом, без емоційного накалу.

З урахуванням кількості осіб, які беруть участь у протиборстві, можна розрізнювати:

1. діадичні (парні) конфлікти, в яких діють дві людини (керівник-виконавець; два працівники);

2. локальні, що охоплюють невелику кількість членів колективу;

3. загальні конфлікти, які залучають майже усіх спільно працюючих людей, і міжгрупові.

 

Аналіз літератури дозволяє класифікувати динаміку конфлікту:

 

 

У тактичному плані (тобто, у відповідності цілям, які переслідують протидіючі сторони) конфлікти бувають:

1. виправдані;

2. невиправдані.

З точки зору результативності:

1. мобілізуюча сила в колективі;

2. дезорганізуюча сила в колективі.

З етичної точки зору:

1. соціально прийнятні форми прояву конфлікту;

2. соціально неприйнятні форми прояву конфлікту.

Досліджуючи учасників міжособистісних конфліктів, В.Шейнов [22] склав типологію конфліктних особистостей. Згідно його класифікації їх можна розрізняти за такими типами: "демонстративні", що характеризуються стремлінням бути завжди в центрі уваги, користуватися успіхом; "ригідні" – відрізняються честолюбством, завищеною самооцінкою, небажанням та невмінням рахуватися з думкою оточуючих; "некеровані" - ті, що характеризуються імпульсивністю, непродуманістю, непередбаченістю поведінки, відсутністю самоконтролю; "суперточні", що є сумлінними працівниками, особливо скрупульозними, що підходять до всіх (починаючи із себе) з позиції завищених вимог; "раціоналісти" - розважливі люди, готові до конфлікту в будь-який момент, коли є реальна можливість досягти через нього особистих цілей; "безвольні", яким властива відсутність особистих переконань і принципів, що може зробити таку людину зброєю в руках особи, під вплив якої вона попала (небезпека такого типу походить від того, що часто безвольні люди мають репутацію добрих людей, від них не чекають ніяких несподіванок, тому виступ такої людини в якості ініціатора конфлікту сприймається колективом так, ніби його "вустами промовляє істина"). На відміну від перших чотирьох типів "безвольний" тип (як і попередній – “раціоналісти”) є "ситуативним", тобто проявляється тільки при створенні конкретної ситуації. В даному випадку – це наявність негативного впливу на безвольну людину. Представники всіх інших типів ідуть на конфлікт самі.

В даній статті ми висвітлили основний зміст конфліктів, наявність яких свідчить про внутрішню суперечливість психіки суб‘єкта, що є предметом подальшого нашого дослідження.

 

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького

Психологічний факультет

Алієва Оксана Сергіївна,

Власова Каріна Дмитрівна

Науковй керівник - к.п.н., доцент

Горобець Тетяна Вікторівна

 

Програма корекційної роботи з особами, які вчинили насильство в сім’ї, та основні засади її реалізації / Т. Алієва, А. Галич, Н. Грищенко та ін.; Координатор проектів ОБСЄ в Україні. – К.: Час Друку, 2010. – 125 с.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу. / Ж.Лапланш, Ж.-Б. Понталис. – М.: Высшая школа, 1996. – С. 624.

2. Ранк О., Закс Г. Психоаналитическое исследование мифов и сказок / О.Ранк, Г.Закс // Между Эдипом и Озирисом: становление психоаналитической концепции мифа / Сборник. Пер. с нем. – Львов: Инициатива. – М.: Совершенство, 1998. – 512 с.

3. Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции. / З.Фрейд – М.: Наука, 1991. – 456 с.

4. Энциклопедия глубинной психологии. Том І. Зигмунд Фрейд: жизнь, работа, наследие. – М.: ЗАО МГ Менеджмент, 1998. – 800 с.

5. Юнг К.Г. Архетип и символ. / К.Г. Юнг– СПб., 1991. – С.165.

6. Яценко Т.С. Психологічні основи групової психокорекції. / Т.С. Яценко– Київ: Либідь, 1996. – 264 с.

7. Яценко Т.С., Кмит Я.М., Мошенская Л.В. Психоаналитическая интерпретация косплекса тематических психорисунков (глубиннопсихологический аспект). / Т.С.Яценко, Я.М.Кмит, Л.В. Мошенская. – М.: СИП РИА, 2000. – 192 с.

 

 

Черкаській національний університет

ім. Богдана Хмельницького

Психологічний факультет. Кафедра практичної психології

Іванова Наталія Олександрівна

Науковий керівник: д. психол. н., професор,

академік НАПН України Т. С. Яценко

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бодальов О. О. Психологія впливу / О. О. Бодальов, Г. О. Ковальов. - М.: АПН СРСР, 1986. - 152 с.

2. Бурлачук Л. Ф. Психодіагностика / Л. Ф. Бурлачук – СПб.: «Пітер», 2006. - С. 99-102.

3. Зінченко В. П. Психологія. Повний енциклопедичний довідник / В. П. Зінченко, Б. Г. Мещеряков. - СПб.: Єврознак, 2007. - С. 182

4. Кочюнас Р. Основи психологічного консультування / Р. Кочюнас - М.: Академічний проект, 1999. - С. 5-12.

5. Шмельов А. Г. Основи психодіагностики / А. Г Шмельов. - Ростов- на -Дону: «Фенікс», 1996 - С. 9-10.

6. Яценко Т. С. Теорія і практика групової психокорекції: Активне соціально- психологічне пізнання: Навч. посіб. / Т. С. Яценко - К.: Вища школа, 2004. - С. 25-27.

7. Яценко Т. С. Основи глібінної психокорекції: феноменологія, теорія и практика: навч. посіб. / Т. С. Яценко. - К.: Вища шк., 2006. - 382 с.

8. Яценко Т. С. Концептуальні засади и методика глібінної психокорекції: Підготовка психолога – практика: Навч. посіб. / Т. С. Яценко, Б. Б. Іваненко, С. М. Аврамченко. - К.: Вища шк., 2008. - 342 с.

9. Яценко Т. С. Поняття «дезінтеграція» та «інтеграція» в контексті групової психокорекції / Т. С. Яценко, С. М. Аврамченко / / Шлях освіти. - К.: 2003. - № 1. - С. 30 - 34.

Яценко Т. С. Методика глибинної психокорекції: підготовка психолога-практика: навч.- метод. посібник / Т. С. Яценко, С. М. Аврамченко, Т. І. Білуха. – Ялта: РИО КГУ, 2008. – 342 с.

Яценко Т. С., Кміт Я. М., Олексієнко Б. М Активне соціально-психологічне навчання: теорія, процес, практика: Навч. Посіб. / Т. С. Яценко, Я. М. Кміт, Б. М Олексієнко. – Хмельницький: Видавництво НАПВУ, 2002. – 792 с.

 

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Психологічний факультет

Іщенко Валентина Миколаївна

Науковий керівник – к.п.н., доц.

Аврамченко С. М.

 

ДОСЛІДЖЕННЯ ДИНАМІКИ АКЦЕНТУАЦІЙ ХАРАКТЕРУ У СТУДЕНТІВ

Актуальність дослідження. Акцентуації характеру розвиваються в процесі становлення особистості під впливом багатьох факторів, серед яких найважливішу роль відіграють властивості нервової системи, соціальне оточення та сімейне виховання. Дослідженням акцентуацій займалися такі вчені: К. Леонгард, Е. Фромм, Е.Шелдон, П.Б.Ганушкін, А. Шострем А.Е.Личко та ін.. Питання щодо акцентуацій характеру є дуже важливим і актуальним у зв’язку з тим що випадки дезадаптації молоді до соціальних умов суспільства є досить поширеними.

Мета статті – дослідити динаміку змін акцентуацій характеру у студентів 1 курсу та у магістрів психологічного факультету.

Характер — динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності людини і виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, і являється поєднанням найбільш суттєвих рис людини.. Риси, які визначають індивідуальність людини, можуть бути віднесені до різних психологічних сфер:

1.Сфера спрямованості інтересів і схильностей. Деякі інтереси і схильності носять егоїстичний характер, інші – навпаки, альтруїстичні. До цієї ж сфери відноситься почуття справедливості, боязливісті.

2.Сфера почуттів і волі. Характер внутрішньої переробки явищ також визначає значні індивідуальні відмінності. В результаті виникають модифікації індивідуальності і характеру. Сюди ж відносяться і види вольових реакцій не лише слабкість чи сила волі, а й внутрішня збудливість в плані холеричного чи флегматичного характеру. Властивості цієї емоційно-вольової сфери також в певній мірі обумовлюють різні варіації поведінки.

3.Асоціативно-інтелектуальна сфера. В ній беруть свій початок зацікавленість, тобто потреба людини пізнати дещо нове, незвичайне.

Щоб краще розуміти сутність людини, необхідно уважно придивитися до властивих їй різним рисам названих вище психологічних сфер. Кожна людина має індивідуальні особливості характеру.

На думку відомого німецького психіатра К. Леонгарда, у 20-50% людей деякі риси характеру настільки загострені, що це при певних обставинах приводить до однотипних конфліктів і нервових зривів[1].

Акцентуація характеру - це перебільшений розвиток окремих рис характеру за рахунок інших.

Акцентуація особистості – це нормальна особливість характеру, за якої окремі його риси надмірно посилені, внаслідок чого виявляється вибіркова вразливість по відношенню до одних психогенних впливів при збереженні хорошої стійкості до інших.

Акцентуйовані риси не настількі численні, як варіюючи індивідуальні. Акцентуацію-це, по суті, ті ж індивідуальні риси, але вони мають тенденцію до переходу в патологічний стан. При значній вираженості вони у будь якому разі накладають відбиток на особистість як таку і, нарешті, можуть руйнуючи структуру особистості. Набувати патологічного характеру.

Концепція щодо акцентуйованих особливостей розроблена К. Леонгардом. Він виділив окремі акцентуйовані риси особистості, котрі самі по собі не є патологічними, однак при певних умовах можуть розвиватися в позитивному чи негативному напрямку.

 

Розрізнять такі типи акцентуацій характеру: pастрягання, збуджуваність, демонстративність, педантичність, гіпертимність, дистимність, циклотимність, екзальтованість, тривожність, емоційність.

Застрягання. Основою застрягаючого типу акцентуації є патологічна стійкість афекту. В нормі афект через деякий час проходить. У застрягаючої особистості картина інша: дія афекту припиняється набагато повільніше, і варто лише в думках повернутися до того, що трапилося, як негайно оживають і супроводжуючі стрес емоції. Афект у такої людини тримається дуже довго, хоча ніякі нові переживання його не активізують.

Образа особистих інтересів, як правило, ніколи не забувається застрягаючими особистостями, тому їх часто характеризують як злопам’ятних людей. Окрім того, вони дуже вразливі, часто ображаються.

Часто спостерігається явище зрозумілості, честолюбства. При високому ступені застрягання спостерігається така характерна риса як підозрілість. Людина постійно страждає від надуманого «поганого відношення» до себе, втрачає довіру до людей. Хвороблива підозрілість при цьому породжується не зовнішніми обставинам, а бере початок в психіці самої особистості.

Збуджуваність. Реакції збуджуваних людей імпульсивні. Якщо щось їм не подобається, вони не шукають можливостей примирення, їм не властива терплячість. В міміці і в словах вони дають волю роздратованості, відкрито заявляють про свої вимоги. По мірі зростання гніву особи з підвищеною збуджуваністю від слів часто переходять до «діла», тобто до агресії.

Взагалі, моральні устої в житті збуджуваних особистостей не відіграють помітної ролі. Мають схильність до залежностей (алкогольної, наркотичної тощо). Імпульсивні їх прояви і в сексуальній сфері, вони нерозбірливі у статевих відносинах, особливо в молоді роки. У збуджуваних особистостей в юності нерідко зустрічаються ірраціональні втечі з дому.

У збуджуваних особистостей констатується уповільненість мисленнєвих процесів. Утруднено навіть сприйняття чужих думок, тож часто доводиться вдаватися до довгих і детальних пояснень, для того щоб вони тебе зрозуміли.

Демонстративність. Сутність демонстративного типу полягає в аномальній здатності до витіснення. У демонстративних особистостей здатність до витіснення може заходити дуже далеко: вони можуть зовсім «забути» про те, чого не бажають знати, вони здатні брехати, взагалі не усвідомлюючи, що брешуть. Невимушеність їхньої поведінки пояснюється тим, що явна брехня для людини демонстративного типу в момент спілкування стає істиною.

У демонстративних особистостей сильно виражений егоцентризм, прагнення бути завжди в центрі уваги. Серед артистів значна кількість людей саме з цією акцентуацією характеру, тому що головною позитивною особливістю демонстративного типу є їхні артистичні здібності. Ще одна характерна риса демонстративних людей – необдуманість їхніх вчинків. Вони не здатні обдумувати лінію поведінки заздалегідь.

В побуті багато особливостей демонстративної особистості не безпідставно оцінюється позитивно. Так, у тих професіях, де потрібне проникнення в психіку людини, вміння пристосовуватися до інших відноситься до позитивних рис цього типу. Наприклад, у сфері обслуговування люди демонстративного типу працюють особливо успішно.

Демонстративна особистість здатна збалансувати відносини у важких ситуаціях і з важкими людьми. Також люди з цим типом акцентуації мають особливий дар викликати до себе почуття симпатії, любові. Завдяки вмінню пристосовуватися люди демонстративного типу швидко знаходять друзів, котрих приваблює їх товариськість.

Педантичність. У осіб педантичного типу, на противагу демонстративному, в психічній діяльності виключно мало представлені механізми витіснення. Якщо вчинки людей демонстративного типу характеризуються відсутністю розумного зважування, то педантичні особистості «тягнуть» з рішенням навіть тоді, коли стадія попереднього обдумування остаточно завершена. Вони хочуть, перед тим як почати діяти, ще і ще раз упевнитись, що краще рішення знайти неможливо, що більш вдалих варіантів не існує. Педантична людина погано здатна долати сумніви, а це гальмує її дії.

У педантичних особистостей виражені тенденції до чіткості, завершеності та ґрунтовності в діях. Так, в області професійної діяльності педантична особистість проявляє себе позитивно, так як виконує роботу дуже добросовісно, особливо ту, в якій необхідна точність, ретельність.

Педантична скрупульозність, однак, виражається не лише в високих ділових якостях. Педантична особистість може посилено піклуватися про своє здоров’я. При помірних проявах це позитивна риса: така людина обережна, не палить, не п’є багато. Однак при несприятливих обставинах така установка служить поштовхом до розвитку іпохондричності.

Гіпертимність. Гіпертипний тип характеризується переважно піднесеним настроєм, підвищеною психічною активність і жагою до діяльності. Відрізняється підвищеною балакучістю з тенденцією постійно відхилятися від теми розмови.

Гіпертимні натури завжди дивляться на життя оптимістично, з легкістю долають смуток. Завдяки посиленій жазі до діяльності, вони досягають виробничих і творчих успіхів. Жага до діяльності стимулює у них ініціативу, постійно штовхає їх на пошуки нового. У суспільстві гіпертимічні особистості є блискучими співрозмовниками, постійно знаходяться в центрі уваги, всіх розважають.

Однак, якщо ця акцентуація виражена занадто яскраво, позитивний прогноз знімається. Безхмарна веселість, надмірна живість таїть у собі небезпеку, бо такі люди жартуючи проходять повз події, до яких слід було б віднестися серйозно. У них постійно спостерігається порушення етичних норм, оскільки вони в певні моменти якби втрачають почуття обов’язку. Надмірна веселість при цьому може переходити в дратівливість.

Дистимність. Дистимний тип являє собою протилежність гіпертимному. Особистості цього типу по натурі серйозні і зазвичай зосереджені на похмурих, печальних сторонах життя в набагато більшій мірі, ніж на радісних. Події, які глибоко їх зачепили, можуть довести цю серйозну песимістичну налаштованість до стану реактивної депресії.

Стимулювання життєдіяльності при дистимічному темпераменті послаблене, думка працює уповільнено. В суспільстві дистимічні люди майже не беруть участі в розмові. В контактах з людьми дистимічний тип швидко стомлюється, після чого шукає самотності.

У людей з дистимною акцентуацією характеру, безперечно, є й позитивні риси. До обов’язків вони ставляться серйозно. Вони тактичні, справедливі. Але недостатня активність заважає їм організувати своє життя так, щоб відчувати задоволення.

Циклотимність. Циклотимічні особистості – це люди, для котрих характерне чергування гіпертимічних і дистимічних станів. На передній план виступає то однин, то інший з цих двох полюсів, іноді без будь-яких зовнішніх мотивів. Радісні події викликають у таких людей не тільки радісні емоції, але також супроводжуються картиною гіпертипії: жагою до діяльності, підвищеною балакучістю. Сумні події викликають пригніченість, а також уповільненість реакцій і мислення.

Причиною зміни полюсів не завжди є зовнішні чинники, іноді достатньо невловимого повороту в загальному настрої. Якщо збирається весела компанія, то циклотимні особистості можуть опинитися в центрі уваги, бути «заводилами», звеселяти всіх. А в серйозному оточенні вони можуть виявитися найбільш замкнутими і мовчазними.

Екзальтованість. Цей тип можна було б назвати типом тривоги і щастя. Він супроводжується різкими коливаннями настрою. Екзальтовані люди реагують на життя більш бурхливо, ніж інші. Темп наростання реакцій, їх зовнішні прояви відрізняються значною інтенсивністю. Екзальтовані особистості однаково легко приходять у захват від радісних подій і в відчай від сумних.

Прив’язаність до близьких, друзів, радість за них, за їхні успіхи у людей екзальтованого типу надзвичайно сильні. Спостерігаються й захоплені пориви, не пов’язані з суто особистими стосунками. Любов до музики, мистецтва, природи захоплення спортом, переживання релігійного порядку, пошуки світогляду – все це здатне захопити екзальтовану людину до глибини душі.

Другий полюс її реакцій – крайня вразливість щодо сумних фактів. Жалість, співчуття до нещасних людей, до хворих тварин здатна довести таку людину до відчаю. Яку-небудь рядову неприємність друга вона відчуває більш хворобливо, ніж сам постраждалий. Страх у екзальтованих людей має властивість різкого наростання, оскільки вже при незначному страху, який охоплює екзальтовану натуру, помітні фізіологічні прояви (тремтіння, холодний піт), а звідси й посилення психічних реакцій. Той факт, що екзальтованість пов’язана з тонкими і дуже людяними емоціями, пояснює, чому цим темпераментом особливо часто наділені артистичні натури – художники, поети.

Тривожність. Тривожні люди характеризуються нездатністю відстояти свою позицію у суперечці. Достатньо противнику виступити енергійніше, як люди з тривожним темпераментом стушовуються. Тому такі люди відрізняються боязливістю, в котрій відчувається елемент покірності, приниженості. Наряду з цим розрізняють ще й ананкастичну боязкість, специфікою якої є внутрішня невпевненість у собі. В першому випадку людина постійно насторожі перед зовнішніми подразниками, в другому – джерелом боязливості служить власна поведінка людини, саме вона весь час знаходиться в центрі уваги. В обох випадках можлива зверх компенсація у вигляді самовпевненої чи навіть зухвалої поведінки, однак неприродність її зразу кидається у вічі.

Часом до боязливості приєднується лякливість, яка може мати чисто рефлекторний характер, але може бути й проявом раптового страху. Чим яскравіше виражена лякливість, тим більш вірогідна супроводжуюча її підвищена збудливість автономної нервової системи, яка підсилює соматичну реакцію страху, котра через систему іннервації серця може зробити страх ще більш інтенсивним.

Емоційність. Емотивність характеризується чутливістю і глибокими переживаннями в області тонких емоцій. Емоційних людей хвилюють ті почуття, що ми пов’язуємо з душею, з гуманністю і чуйністю. Подібні реакції є у і в екзальтованому типі, явно близькому до емотивного. Але емотивні особистості не впадають в такі крайнощі в області емоцій, як екзальтовані, їхні емоції розвиваються з меншою швидкістю. Екзальтованих особистостей можна охарактеризувати словами «бурхливий, поривчастий, збуджений», а емотивних – «чутливий, вразливий». Емотивні люди більш жалісливі, ніж інші<