Проблема ціннісного самовизначення молоді як чинник формування УКРАЇНСЬКого етносу

Актуальність дослідження. На сьогодні питання українізації сучасної молоді межує з стрімким прагненням до зміни усталених цінностей і норм нашого суспільства. Традиційні форми самовиявлення особистості в культурній самобутності українського етносу модернізуються, що пов’язано з інтеграцією в європейський простір.

Формування цінностей – нагальна потреба суспільства, оскільки вони лежать в основі ідеалу кожної людини і зрештою детермінують її поведінку у конкретних діях, у конкретній діяльності. Сьогоднішній світ характеризується високими темпами міграції населення і це істотно впливає на розвиток як окремої особистості, так і кожної країни. Соціально-економічні, історичні умови, особливості життя кожного народу значною мірою визначають специфіку його психічного складу.

Мета статті: дослідження особливостей сприймання сучасною молоддю цінностей та норм українського етносу.

Основний виклад матеріалу. Проблема цінностей та норм українського етносу знаходиться у центрі дослідницької уваги вчених різних галузей науки. Аналіз науково-методичної літератури дозволив об’єктивувати значущість феномену цінностей та нормативної поведінки особистості. Даним дослідженням присвячували свої праці З. Фрейд, Е. Еріксон, Ж. Піаже, Л. Кольберг, А. Бандура, Г. Абрамова, В. Абраменкова, Г. Андрєєва, Л. Божович, М. Осоріна, В. Мухіна, Л. Орбан-Лембрик, В. Хрущ, В. Москалець, П. Гнатенко, М. Пірен, Л. Шкляр, О. Кульчицький, Д. Чижевський.

Вивчення національного характеру потребує цілісного підходу, оскільки окрема особистість не розкриває в повному обсязі національний характер всього народу. Елементами національного характеру можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Починаючи з 60-70 рр. ХХ століття в світовому масштабі намітилися процеси, що характеризуються прагненням народів зберегти свою самобутність, підкреслити унікальність побутової культури та психологічного складу, сплеском у багатьох мільйонів людей усвідомлення своєї приналежності до певного етносу – національної самосвідомості або етнічної ідентичності.

Це явище, що торкнулася населення багатьох країн на всіх континентах, спочатку навіть отримало назву етнічного парадоксу сучасності [8], так як воно супроводжує наростання уніфікації духовної та матеріальної культури. Нині етнічне відродження розглядається як одна з основних рис розвитку людства у другій половині двадцятого століття. Майже повсюдний інтерес до свого коріння в окремих людей і цілих народів проявляється в самих різних формах: від спроб реанімації стародавніх звичаїв і обрядів, фольклорізаціі професійної культури, пошуків «загадкової народної душі» до прагнення створити або відновити свою національну державність.

Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної спільноти, які сформувалися етносом впродовж багатьох віків проживання його на спільній території, і відрізняють його від сусідніх народів.

Територія кожного народу має свої природні особливості і значною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих витрат [9].

На становлення українського етносу впливає ряд факторів. Зокрема, історичні події вплинули на войовничість українського народу, оскільки Україна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств загострили потребу у рівності та справедливості.

Культура нації витворюється протягом тривалого часу, починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. В українській літературі відображена душа українця, його ментальність – національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах [7]. Такі ментальні символи можуть не усвідомлюватись, детермінуючи стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності. Ментальність власне становить той невловимий феномен, що його можна назвати "духом народу". Кожен етнос має свою емоційно-образну систему, в яку неприпустимо вмішуватися чужинцям, щоб не зіпсувати, не зруйнувати етнічне світобачення [9].

Ментальність – спектр соціально-психологічних явищ, які відбивають духовний світ людини чи соціального спільності, епохи чи етнокультури [3]. У зарубіжній літературі виділяють три структурних компонента ментальності: емоційний (емотивний), когнітивний (вербальний), поведінковий (конативний). Емоційний компонент включає: 1) емоційні стану, попередні організації вербального і поведінкового компонентів; 2) переживання, пов'язані з найважливішими вербальними елементами. Вербальний компонент складається з знання про об'єкти і ситуаціях життєдіяльності, є результатом придбання індивідуального життєвого досвіду, тобто процесів навчання. Поведінковий компонент служить імпульсом актуалізації елементарних фіксованих установок, ціннісними орієнтаціями, етнічних ценностей [8].

Етнічна ментальність проявляється у домінуючому настрої людини, в особливостях світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання, в інших формах міжособистісних взаємовідносин. Ментальність виступає цілісним виразом устрою народу.

Етнічна ментальність пов’язана з національною свідомістю – «свідомість приналежності людей до нації» [4, с.287]. Національна свідомість трактується як стійка, усвідомлена, пережита, неповторна система уявлень індивіда про себе як про представника певної нації [5].

Етнічна самосвідомість може також виявлятися як усвідомлення суб'єктом своєї етнічної спільності [10]. Усвідомлюючи себе членом якої-небудь етнічної групи, людина придушує у собі страх перед суспільством у цілому. Члени соціальної групи видаються суб’єкту близькими, на них покладаються особистісні надії.

У більшості досліджень [8] до типових рис українського національного характеру зараховують демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляються у музичності, наближеності до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо. Така тенденція пов’язана з розвитком козацтва. Зокрема, «…козаки підступні і зрадливі, а тому обережність з ними необхідна… вони відважні, хоробрі або ліпше сказати, зухвалі і мало дорожать своїм життям…» [5, 30-31].

Українцям властива така психологічна риса, як інтровертність – спрямованість (установка) людини на свій внутрішній світ, на проблеми власного соціуму. З такою установкою пов'язані миролюбність, несхильність до агресії та насильства, високе поціновування своєї внутрішньої свободи. Так, дослідниця М. Гримич [9, 364-371] вказує на підсвідоме небажання українців чинити комусь зло, природжену «оборону», а не «атакуючу» поведінку.

Із інтровертністю пов'язана така характерологічна риса українців, як індивідуалізм. В окремих дослідженнях [6] висловлюються міркування, що він дещо ускладнює процес державотворення в Україні, бо часто межує з непокорою, ігноруванням, запереченням будь-якої влади, наближаючись іноді до анархізму.

Інтровертність, заглибленість у внутрішній світ налаштовує на відповідальне ставлення до результатів своєї праці [7]. Сучасне українське суспільство переживає протистояння діаметрально протилежних цінностей, поняття стосовно загальної самоідентифікації втрачають своє значення. Одна частина населення сприймає Україну як тимчасове утворення, інша – бачить її як незалежну державу [7].

Поряд з інтроверсією властивою для українців є екстраверсія. Екстравертність, спрямованість людини на зовнішній світ, зумовлює сильніший вияв колективізму (общинності), товариськості, відкритості зовнішньому світу [3]. Національними позитивними рисами українців є гостинність, потяг до освіти, статичність сімейних стосунків, повага до старших, мужність, здоровий оптимізм, універсальність [10].

Первісна, переважно хліборобська, праця українця мала індивідуальний характер. Наявність поля, худоби, реманенту, родини, добробуту обумовлювали персональну відповідальність і одночасно формували такі риси характеру як самостійність, індивідуалізм. Саме тому одним з головних занять людини є створення мережі традицій і руйнація їх після того, як дія традиції вичерпалась. Тобто, з одного боку, без традицій не може бути цивілізації, а з іншого – без руйнації традицій не може бути ніякого прогресу.

Традиція безперечно є одним із найефективніших механізмів, що протистоїть руйнівній дії відцентрованих суспільних дій. Саме тому в час, коли суспільство переживає соціальні трансформації, що торкаються усіх сфер громадського життя, інтерес до цього механізму, здатного утримати в єдності частини соціального життя, закономірно зростає. Традиція як символічна структура, здатна запропонувати засоби подолання кризової ситуації, визначає не лише всю культуру загалом, а й окремі її аспекти.

Традиції створюються на основі тих форм діяльності і поведінки, які неодноразово підтвердили свою суспільну значущість. Зміна соціальної ситуації розвитку тієї чи іншої спільноти може призвести до руйнування традиції, її трансформації і заміщення новою. Традиції підпорядковані національному ідеалу, із зміною якого міняються і традиції. Тут важливо підкреслити факт руйнування віджитого, непотрібного, а не руйнації всього, у тому числі і прогресивного. Таке руйнування має здійснюватися еволюційним шляхом, без втрати ментальності, родинних цінностей і надбань. Дотримуючись традицій тієї чи іншої соціальної спільності люди виражають свою солідарність з нею, приналежність до неї [9]. За це вони одержують від групи схвалення і підтримку як джерело позитивно забарвленого і приємного емоційного стану. Йдеться передусім про почуття захищеності, солідарності, підтримки, душевного комфорту тощо. Саме у душевному комфорті вбачається найбільша психологічна сила традиції. Водночас моральне засудження, несхвалення приносять людям неприємності, невизначеність, втрату ідентичності. Важливо підкреслити, що традиція відбирає факти історії, котрі здатні стати колективними символами, що сприяють інтеграції групи.

Ще однією домінуючою рисою українського національ­ного характеру є емоційність як підвищена чутливість, вразливість національної душі, схильність ображатися, слабка вольова регуляція. Водночас підвищена чутливість до всього, зокрема і до взаємин з іншими людьми, нерідко поєднується з певною амбіційністю, що знаходить свій вияв у наданні значно більшого значення зов­нішнім атрибутам, ніж суті явищ. З цього погляду в різнома­нітних дослідженнях йдеться про недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага емоційності, спогля­дальності, мрійливості над волею часто не давали змоги до­сягати визначених цілей, реалізувати задумане, довести до кінця розпочате. Неадекватність вольової регуляції проекту­ється в таких характерологічних рисах, як упертість, праг­нення діяти по-своєму всупереч раціональній логіці.

У 60-х роках ХІХ ст. М. Данилевський [3], розглядаючи етнографічні відмінності слов'ян крізь призму пошуку тих рис національного характеру, які б проявлялися в усій історичній діяльності й у всьому історичному житті порівнюваних народів, особливої ваги надавав саме терпимості щодо інших націй як специфічної для українців риси національного характеру. Про дух терпимості, відсутність національної зарозумілості й неприязні до інших народів писали М. Костомаров та І. Сікорський.

Д. Чижевський [7] стверджував, що для українців характерні емоційність, сентиментальність, чутливість і ліризм, що відображаються в народних обрядах, традиціях, своєрідності українського гумору [7]. Передусім йдеться про ритуали і свята. У довідковій літературі [10] під ритуалом (лат. ritualis - обрядовий) прийнято розуміти: вид обряду, форму складної символічної поведінки, що склалася історично, упорядковану систему дій; сукупність обрядів, що супроводжують релігійну відправу і становлять її зовнішнє оформлення; вироблений звичаєм або запроваджений порядок здійснення чого-небудь; церемонія, церемоніал. Ритуал виражає певні соціальні і культурні взаємовідносини, цінності. Він грає важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. У сучасному суспільстві ритуальність зберігається головним чином у галузі церемоніальних форм офіційної поведінки і побутових відносин (етикет, дипломатичний протокол тощо).

Ритуал святкових обрядових дій покликаний відтворити й підсилити почуття колективної ідентичності, надати набір значущих символів. Свято робить традицію видимою, відчутною, живою. Його можна вважати утіленням єдності минулих і теперішніх генерацій. Свято має наочно продемонструвати значення і цінність певних символів для спільностей, певних соціальних інститутів для життя суспільства

В Україні можна виокремити кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних регіонах: у Закарпатті, Галичині, на Буковині та ін. Етнічний характер мешканців кожного з цих регіонів формувався під впливом різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних, соціально-психологічних та інших умов. Тому процес формування цілісного українського національного характеру ще далекий від свого за­вершення [6]. На нашу думку, жодна з рис національного характеру сама по собі не визначає його суті, а є лише певним способом реагування на обставини, формою переживання навколишньої дійсності.

Національний характер, традиції і звичаї містять певні типові риси, що найчастіше проявляються у тих випадках, коли йдеться не про окремих людей, а про групи. Вони впливають на світовідчуття, світосприймання, на духовну культуру народу. А це, у свою чергу, впливає на становлення народної творчості, яка нерозривно пов'язана зі звичаями.

Сьогодні головним в укріпленні української державності є завершення формування української нації як єдиного народу. Подібні завдання вирішуються шляхом поступових економічних, політичних і соціальних реформ паралельно з проведенням різноманітних культурних, просвітницьких акцій. Цей процес повинен відбуватися еволюційно, не загострюючи мовних, релігійних, етнічних проблем різних груп населення України. Адже мета, проголошена і прийнята сьогодні, – інтегрувати ідеї спільного будівництва, розвиток демократичного суспільства. І, зважаючи на отримані результати аналізу літератури, проблема національно-патріотичного виховання є актуальною, як і проблема виховання толерантності, культури, лояльності до представників інших етнічних груп.

Вважаємо, що кожен народ має право на свою національну самобутність, свої національні святині, своїх національних героїв. В історії кожного народу є героїчні сторінки, що є основою для національної гордості, є і трагічні періоди, що потребують окремого аналізу і вивчення. Вважаємо, що нехтування цими особливостями, тим більше – неповага до них як наслідок нерозуміння, відсутності знань представниками інших національних спільнот, зумисного протиставлення власних зразків національної культури ранить почуття національної гідності, провокує негативні дії у відповідь. Тому важлива роль належить національно-патріотичному вихованню молоді в Україні.

Висновки та перспективи дослідження. Національний характер розглядається як пласт національної культури, до якого належить історично та соціально обумовлена цінностно-нормативна база, способи мислення та сприйняття, детермінуючий поведінку індивіда у соціумі.

Риси українського національного характеру сформувалися під впливом української родини, а така передумова передбачає домінанту близьких міжособистісних стосунків у відбудові структуруючих утворень, зокрема держави. Також чітко проявляється прив’язаність українця до “своєї” території, “малої батьківщини”. Регіональний контекст набуває актуальності особливо в сьогоднішніх умовах постійної пропаганди та підкреслення розмежування України саме за регіональним принципом. І розділення саме за таким принципом знаходить відгук у свідомості українських громадян, тому що спирається на закладену в національному характері тяжіння до “своєї” території, схильність ототожнювати себе, насамперед, із спільнотою, що належить до цієї території. Феномен українського національного характеру необхідно враховувати при створенні та реалізації ефективної державної політики. Також знання його рис та особливостей може слугувати відправною точкою у формуванні відповідного образу держави та позитивного сприйняття потрібного образу як на внутрішньому, так і на зовнішньодержавному рівні.

Перспективи розвитку дослідження за даною темою ми вбачаємо в акцентуванні уваги на гендерні аспекти сприйняття традиційних норм і цінностей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гійом Леваксер де Боплан. Опис України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воїн. – www.vox.com.ua.

2. Гнатенко П. Н. Національний характер: монографія / П. Н. Гнатенко – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1992. – 420 с.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України / М. Грушевський – К.: Освіта України, 2002. – 565 с.

4. Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців / М. Гримич – К.: Б. в., 2000. – 381 с.

5. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні / С. Килимник – К.: Обереги, 1994. – 400с.

6. Леонтьев Д. А. Очерк психологии личности / Д. А. Леонтьев – 2-е изд. – М.: Смысл, 1997. – 64 с.

7. Мясищев В. Н. Психология отношений / В. Н. Мясищев – М.: Ин-т практич. психологии, 1995. – 356 с.

8. Орбан-Лембрик Л. Соціальна психологія / Л. Орбан-Лембрик – К.: Академвидат, 2003. – 446 с.

9. Пірен М. Н. Основи Етнопсихології: Навчальний посібник / М. Н. Пірен – К.: Либідь, 1997 – 315 с.

10. Психологія особистості: Словник – довідник / За ред. П. П. Горностая, Т. М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 290 с.

 

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького

психологічний факультет,

кафедра практичної психології

кандидат психологічних наук, доцент

Сірик Ірина Вячеславівна