Методики психодіагностики самосвідомості.

В області психодіагностики самосвідомості використовуються в основному традиційні класи методик: стандартизовані самозвіти у формі описів і самоописів (тест-опитувальники, списки дескрипто­рів, шкальні техніки), вільні самоописування з наступною контент-аналітичною обробкою, ідеографічні методики типу репертуарних матриць, проективні техніки, включаючи підклас рефрактивних технік.

А.Анастазі визначає чотири методики, які використовуються найбільш часто:

1) контрольний список прикметників Г. Хоха;

2) класи­фікація В.Стефенсона;

3) семантичний диференціал Ч.Осгуда;

4) тест рольових конструктів Г.Келлі.

Стандартизовані самозвіти:

· Шкала «я-концепції» Теннессі (1965) - опитувальник, призна­чений для підлітків (з 12 років) і дорослих. Містить 90 пунктів на аналіз «я-концепції» і 10 пунктів шкали неправди. Використовується п'ятирівнева шкала відповідей від «цілком згодний» до «абсолютно не згодний». Пункти опитувальника відбиралися за допомогою екс­пертів - клінічних психологів. Була потрібна згода семи експертів у віднесенні кожного твердження до визначених рядка і стовпця. По рядках були представлені: 1) самокритичність; 2) само задово­леність; 3) поведінка - по стовпцях: а) «фізичне я»; б) «моральне я»; в) «особистісне я»; г) «сімейне я»; д) «соціальне я». Розрахунок по­казників для рядків і стовпців дає вісім індексів тесту. Додатково обчислюються два індекси: 1) варіабельності як міри погодженості сприйняття себе в різних областях; 2) розподілу як міри розташу­вання суб'єктом своїх відповідей за п'ятирівневою шкалою. Вибір в основному середніх значень (низький індекс розподілу) говорить про велике включення захисних процесів, вибір лише крайніх зна­чень може свідчити про шизофренію. Як показує опис опитувальника, за його допомогою можна ви­явити глобальне самовідношення (самозадоволеність) і специфічні форми відносин до свого тіла, до себе як морального суб'єкта, до се­бе як до члена родини і т.д. Опитувальник також дозволяє зробити диференційований висновок про самовідношення на відміну від змістовного аспекту «я-концепції».

· Шкала дитячої «я-концепції» Пірса-Харріса - популярний у США опитувальник, складений з 80 простих тверджень щодо свого «Я» чи тих або інших ситуацій і обставин, пов'язаних із самовідношенням. Призначений для дітей у віці від 8 до 16 років. Пункти опи­тувальника засновані на колекції дитячих тверджень щодо того, що дітям у собі подобається, а що не подобається, зібраної А.Джерсильдом (1974). В опитувальник увійшли пункти, що розрізняють обстежуваних з високим і низьким сумарним балом, на які при­наймні 50% обстежуваних з високим сумарним балом відповідали в очікуваному напрямку, і співвідношення відповідей «так - ні» по якому не перевищувало 9.

Нестандартизовані самозвіти:

· Тест двадцяти тверджень на самовідношення (1966). Обстежуваного просять протягом 12 хвилин дати 20 різних відповідей на запитання, звернене до самого себе: «Хто я такий?». Обстежуваного просять давати відповіді в тому порядку, у якому вони спонтанно виникають, і не піклуватися про послідовність, гра­матику і логіку. Аналіз даних досліджень дозволив виділити ряд категорій, що згодом використовувалися в контент-аналізі: соціаль­ні групи (стать, вік, національність, релігія, професія), ідеологічні переконання (філософські, релігійні, політичні і моральні вислов­лення), інтереси і захоплення, прагнення і мета, самооцінка. Загальна тенденція полягає в тому, що «приєднані» твердження, у яких фіксується приналежність обстежуваного до тієї чи іншої категорії людей («студент», «син», «чоловік»), виносяться раніше, ніж «диференційні» (вказують на специфічну ознаку: «занадто тов­стий», «невдачлива людина»). Найбільш часті категорії, виявлені на великих вибірках у закордонних дослідженнях: професійна іден­тичність, сімейна роль і статус, подружня роль і статус, релігійна ідентичність, стать і вік. У відповідях досить чітко прослідковуються соціологічні закономірності; так, вік частіше згадують молоді і люди похилого віку, жінки частіше згадують свій сімейний статус, чоло­віки - статеву приналежність. У той же час психологічні законо­мірності, що лежать в основі відповідей на запитання тесту, доте­пер недостатньо ясні. Звичайно робиться припущення, що порядок називання категорій відповідає виразності і значимості відповідних ознак, тобто структурі самоідентичностей, однак ця теза не є дове­деною. Цілком можливі впливи з боку стереотипів заповнення офіційних анкет і облікових карток чи з боку захисних стратегій, за яких найбільш значиме відсувається «на потім».

· Використання проективних технік у дослідженнях самовідношення і «я-концепції»: частіше для аналізу самовідношення використовується експре­сивна проективна методика малювання людини, розроблена К.Маховер. Оскільки при інтерпретації існує відома невизначеність: чи відносити той чи інший аспект малюнка до «я-концепції» і самовід­ношення, чи до образотворчої здатності людини. Окремі автори за­пропонували модифікацію методики з наступною оцінкою малюнка за тими чи іншими стандартними самооцінними шкалами (Зпаппоп Б., 1965). Були виділені графічні особливості малювання, що мають діагностичне значення, зокрема: стать, форма частин, пропуск де­талей, орієнтація малюнка на аркуші, послідовність малювання; ці особливості інколи не мають достатнього теоретичного й емпіричного обґрунтування (Хоментаускас Г.Т., 1985).

· Тематичний апперцептивний тест (Миггау Н., 1943) також належить до проективних технік, що використовуються для аналізу «я-концепції» і самовідношення. Його використання ґрунтується на тій ідеї, що «опис героя розповіді відображає уявлення розповідача про себе»; Відомі також спроби використання для аналізу самовідношення тесту чорнильних плям Роршаха, тесту незакінчених пропозицій та ін. Символічні завдання відповідають різним аспектам (вимірам) «я-концепції».

3. Методики дослідження самооцінки учнів.

Самооцінка визначається як сприйняття суб'єктом своєї цінності, значимості в порівнянні з іншими.

З метою визначення самооцінки учнів використовують наступні методики:

· Обстежуваному на аркуші паперу дається рядок, що складається з восьми кружків, і пропонується вибрати кружок для себе і для інших людей зі свого оточення. Чим лівіше розташований кружок, що означає самого обстежуваного, тим вища його самооцінка. Сила визначається як перевага, рівність чи підпорядкованість стосовно визначених авторитетних фігур. Мірою сили є більш високе положення кружка, що позначає «я», у порівнянні з кружками, І що позначають інших. Обстежуваному дається кружок, що означає «я», в оточенні півкільця, що складається з інших кружків. Обсте­жуваний повинен вибрати з цих кружків той, котрий означає іншу людину (батька, учителя, начальника). Індивідуалізація — пережита, уявлювана подібність чи відмінність від інших людей. Обстежуваному дається аркуш паперу з розміще­ними на ньому у випадковому порядку кружками, що позначають інших людей; внизу розміщаються два кружки: штрихування одно­го з них збігається, а іншого - не збігається зі штрихуванням інших кружків. Обстежуваному пропонується визначити, який із двох зайвих кружків означає його «я». Соціальна зацікавленість - сприйняття себе частиною групи чи відокремленим від інших. Обстежуваному дається аркуш паперу із зображеним на ньому трикутником, на вершинах якого знаходяться кружки, що позначають інших людей (наприклад, батьків, учителів, друзів). Обстежуваний повинен розмістити кружок, що означає «я». Якщо обстежуваний розміщує кружок всередині трикутника, то це означає, що він сприймає себе як частину цілого, якщо поза ним - то сприймає себе відокремленим від соціального цілого. Ідентифікація — включення чи невключення себе в «ми», що утворюється з конкретним іншим. Обстежуваному пред'являються горизонтальні ряди кружків, ліві крайні з яких позначають конкрет­них людей (матір, батька, друга, вчителя). Обстежуваний пови­нен вибрати кружок у кожному ряді, що позначає його. Чим більше кружків між «я» і іншим, тим слабкіше «ми». Егоцентричність — сприйняття себе «фігурою» або «тлом». Обсте­жуваний розташовує кружок, що означає «я», і кружок, що позна­чає іншого, усередині великого кола. Якщо свій кружок обстежува­ний розташовує ближче до центра, ніж кружок іншого, це свідчить про егоцентричність.

· Опитувальник само відношення - це багатомірний психодіагностичний інструмент, заснований на принципі стандартизованого самозвіту (Столін В.В., 1985). Опитувальник містить 62 пункти у вигляді тверджень типу: «Навряд чи мене можна любити по-справжньому», «Мої достоїн­ства цілком переважують мої недоліки», «Іноді я сам себе погано розумію», «Коли в мене виникає яке-небудь бажання, я насамперед запитую себе, чи розумно це» тощо. На підставі результатів були складені словесні портрети по од­ному на кожен полюс з усіх восьми факторів; ці словесні портрети пред'являлися для інтерпретації експертам - психологам-консультантам. За допомогою цієї процедури і додаткового змістовного ана­лізу були інтерпретовані і відібрані в якості шкал такі сім факторів:

1. Самовпевненість («У мене досить здібностей і енергії втілити в життя задумане»).

2. Очікуване відношення інших людей («Навряд чи я викликаю симпатію в більшості моїх знайомих»).

3. Самосприйняття («Моє відношення до самого себе можна назвати дружнім», «У цілому мене влаштовує те, який я є»).

4. Самокерівництво («На жаль, якщо я і сказав щось, це зовсім не виходить, що саме так я і буду діяти»).

5. Самозвинувачення («Якщо я і відношуся до кого-небудь з до­кором, то насамперед до самого себе»).

6. Самоінтерес («Якби моє друге «я» існувало, то для мене це був би найбільш нудний партнер по спілкуванню»).

7. Саморозуміння («Іноді я сам себе погано розумію»).

Усі ці фактори були інтерпретовані як найбільш конкретний рівень самовідношення - рівень внутрішніх дій на адресу самого себе чи готовності до таких дій. Відповідні шкали містять по 6-7 пунктів.

8.Самоповага. Шкала з 14 пунктів поєднує твердження, що сто­суються «внутрішньої послідовності», «саморозуміння», «самовпев­неності». Мова йде про той аспект самовідношення, що емоційно і змістовно поєднує віру у свої сили, здібності, енергію, самостійність, оцінку своїх можливостей контролювати власне життя і бути само-послідовним, розуміння самого себе.

Аутосимпатія. Шкала з 16 пунктів, що поєднує пункти, у яких відбивається дружність - ворожість до власного «я». У шкалу ввійш­ли пункти, що стосуються «самосприйняття», «самозвинувачення». У змістовному плані шкала на позитивному полюсі поєднує схва­лення себе в цілому й в істотних подробицях, довіру до себе і пози­тивну самооцінку, на негативному полюсі - бачення в собі переваж­но недоліків, низьку самооцінку, готовність до самозвинувачення. Пункти свідчать про такі емоційні реакції на себе, як роздратування, презирство, глузування, винесення самовироків.

Самоінтерес. Шкала з 8 пунктів відбиває міру близькості до са­мого себе, зокрема інтерес до власних думок і почуттів, готовність спілкуватися із собою «на рівних», впевненість у своїй цікавості для інших.

Очікуване відношення інших людей. Шкала складається з 13 пунктів, що відображають очікування позитивного чи негативного ставлення до себе з боку оточуючих.

Таким чином, дана версія опитувальника дозволяє виявити три рівні самовідношення, що відрізняються за мірою узагальненості: 1) глобальне самовідношення; 2) самовідношення, диференційоване за самоповагою, аутосимпатією, самоінтересом й очікуваним відно­шенням до себе; 3) рівень конкретних дій стосовно свого «я».

4. Психодіагностика мотивації школярів.

Мотив (від лат. моуєгє - рухаю, штовхаю) - це спонука до діяльності, пов'язана із задоволенням потреб суб'єкта, тобто це су­купність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають активність суб'єкта і визначають її спрямованість. Мотивація - це сукупність спонукальних факторів, які викликають активність організму і виз­начають його спрямованість.

Мотивація пояснює цілеспрямованість дії, організованість і стійкість цілісної діяльності, спрямованої на досягнення певної ме­ти. Мотив на відміну від мотивації — це те, що належить самому суб'єкту поведінки, з його стійкою особистісною властивістю, що зсередини спонукає до здійснення певних дій. Мотив також можна визначити як поняття, яке в узагальненому вигляді представляє множину диспозицій.

Діагностика визначеного мотиву однозначно не визначає діагнос­тику відповідного йому виду мотивації. Необхідно враховувати вне­сок детермінант конкретної ситуації. Так, наприклад, ступінь ви­разності латентного мотиву досягнення в учня може бути високим (високий індекс мотиву), але актуальна мотивація досягнення при цьому може бути слабкою. Це відбувається через те, що шкільна ситуація не має для нього особистісного змісту, а це призводить до низької ефективності навчальної діяльності.

Потреба — це стан деякої нестачі в чомусь, яку організм прагне компенсувати, це внутрішнє напруження, яке динамізує і спрямо­вує активність на отримання того, що необхідно для нормального функціонування організму. Потреби конкретизуються в мотивах і реалізуються через них.

Методи діагностики мотиваційної сфери особистості:

Діагностика мотиваційної сфери особистості, характеру потреб і мотивів найбільш успішно здійснюється за допомогою проективного поєднанні з опитувальниками і методиками суб’єктивного шкалування.

Найпростіший варіант такої методики — прямо запитати в лю­дини: «чому» чи «заради чого» щось нею робиться чи робилося в минулому? Також можуть бути використані інтерв'ю, анкети, коли людині пропонується для вибору чи оцінки визначений перелік мотивів, потреб, інтересів і т. ін. Оскільки ситуація є гіпотетичною, людині буває важко відповісти, як би вона поводилася. Крім того, не всі мотиви є усвідомленими, і людина не може сказати про них що-небудь визначене. Для усвідомлення складних мотиваційних ут­ворень вимагаються спеціальна діяльність, високий рівень розвитку особистості. Відповіді на анкети піддаються свідомій чи неусвідомленій фальсифікації. Людина часто прагне до соціально схвалюваних відповідей, тобто на її відповіді сильно впливає фактор соціальної бажаності.

· «Список особистісних переваг» з апропонований А.Едвардсом ЕРР8 (1954), є опитувальником, що вимірює силу потреб з переліку, запропонованого Г.Мюрреєм (1І)38). Для кожної з 15 шкал були виділені індикатори потреб, що формулюються у вигляді тверджень (всього 210 пар тверджень). Опитувальник побудований на основі змушеного вибору однієї з па­ри тверджень. Підсумковий індекс потреби виражає не абсолютну силу потреби, а силу цієї потреби щодо інших потреб з переліку. За визначенням А.Анастазі: «Система відліку такого показника - це скоріше сам індивід, а не нормативна вибірка» (Анастази А., 1982, Т. 2, С. 140). А.Едвардс використовував метод змушеного вибору, щоб зменшити вплив фактора соціальної бажаності.

· Опитувальник для виміру афілятивної тенденції і чутливості до відкидання. Опитувальник А.Мехрабіна вимірює два узагальнених мотиви: прагнення до прийняття (в автора - афілятивна тенденція) і с7прах відкидання (в автора — чутливість до відкидання) (1970). ()питувальник складається з двох шкал. Перша шкала містить 26 пунктів, друга - 24 пункти. Шкали оцінюють, на думку автора, у першому випадку загальні очікування індивіда про позитивний ре­зультат при встановленні міжособистісного контакту, а в другому випадку відповідно негативні очікування. Тест-ретест через 4 тижні мотиву прагнення до прийняття мав 0,89, а мотиву страху відкидан­ня - 0,92. Автор наводить дані про незалежність шкал від фактора соціальної бажаності і про відсутність значимої кореляції шкал од­на з одною. Автор використовував метод факторного аналізу для визначення внутрішньої структури опитувальника. Він приводить різні процедури валідизації опитувальника (активація мотивації в ситуації очікування, емпіричні критерії й ін.).

· Опитувальник для виміру результуючої тенденції мотивації досягнення А.Мехрабіана (RАМ). Має дві форми: для чоловіків і для жінок (1969). Опитувальник побудований на основі теорії мотивації досягнення Дж.Аткінсона. При підборі пунктів тесту враховувалися індивідуальні розбіжності людей з мотивом прагнення до успіху (М₈) і мотивом уникненні невдачі (М₈) у поведінці, детермінованій мотивацією досягнення»] Розглядалися особливості рівня домагань, емоційної реакції на успіх і невдачу, розбіжності в орієнтації на майбутнє, фактор залежності — незалежності в міжособистісних відносинах тощо.

· Проективні методики, що найчастіше використовуються для виявлення; мотивації, - ТАТ Г.Мюррея, тест фрустрацій Розенцвейга, тести незакінчених речень, незакінчених розповідей та ін. Існують різні модифікації ТАТ Мюррея, що спрямовані на вимір окремих «узагальнених мотивів» особистості. Однією із найбільш популярних у і зарубіжній психології є проективна методика ТАТ, створена Д.Мак-Клелландом і Дж.Аткінсоном зі своїми співробітниками (1953). Мето­дика вимірює індивідуальні розбіжності в мотиві досягнення. Вико­ристовується спеціальний контент-аналіз для інтерпретації розпо­відей, написаних на основі картинок. Звичайно використовуються 6 картинок (спочатку використовувалися 4). Кожному обстежуваному приписується індекс, що характеризує інтенсивність мотиву досяг­нення. У цій же дослідницькій групі були розроблені проективні методики для виміру мотивації афіляції і мотивації влади (1958).

Малюнковий тест фрустрацій Розенцвейга має окремі форми: і і я дітей і для дорослих. Стимульним матеріалом є малюнки, на яких зображені різні ситуації міжособистісної взаємодії. На кожному малюнку приводиться висловлювання одного з персонажів. Обсте­жуваний повинний дати відповідь за іншого персонажа. Оцінюються особливості поведінки людини при виникненні перешкоди на шля­ху до досягнення мети (при фрустрації потреби). Цей тест також виявляє спрямованість агресії. Крім уяви і перцепції, як індикато­ра мотиваційних процесів, при конструюванні тесту використаний і принцип співвідношення мотиву і перешкоди. Система інтерпретації, що виникла під впливом психоаналізу, виділяє три типи спрямованості агресії:

а) екстпрапунітивна (провина за ситуацію, що склалася, при­писується іншим) (див. малюнок);

б) інтропунітивна (провина приписується собі);

в) імпунітивна (провина приписується ситуації).

Ця методика використовується у вітчизняних дослідженнях. Є спроби модифікації і конструювання нових картинок, характерних для наших умов. Важливою проблемою є розробка схеми інтерпре­тації, вільної від впливу психоаналізу.

· Діагностика мотивів через особистісний сенс. Використовується приведений вище критерій 17. «Узагальнені мотиви» діагностуються через виявлення смислів, що мають для людини різні характеристики поведінки, ситуації, відносин і т.ін. (Столін В.В., 1983).

· Діагностика мотивів за допомогою когнітивних оцінок. Мотивація впливає на когнітивні оцінки, які детермінують структурування й організацію матеріалу (критерій 4). Для діагностики використовуються процедури, що вимагають різних когнітивних відповідей, класифікацій і т.ін. Завдання, що виконує обстежуваний, несхожі з характеристикою поведінки обстежуваного. Дослідження реакцій на гумор для виявлення мотиваційних перемінних є одним з методів, що використовують цю особливість мотивації. Існує «особистісний тест гумору», який виявляє 13 особистісних факторів (Анастазі А., 1982). У роботі Бабіної В.С. і Шмельова А.Г. описаний оригінальний тест гумористичних фраз (ТГФ) для виявлення мотивів з викорис­танням гумору як стимульного матеріалу. ТГФ виявляє 7 тематич­них конструктів.

 

Проективне малювання.

Малювання - творчий акт, що дозволяє клієнту відчути і зрозуміти самого себе, виразити вільно свої думки і відчуття, звільнитися від конфліктів і сильних переживань розвинути емпатію, бути самим собою, вільно виражати мрії і надії. Це не тільки віддзеркалення в свідомості клієнтів оточуючих і соціальної дійсності, але і її моделювання, вираз відношення до неї. Деякі вчені схильні розглядати малювання як один з шляхів виконання програми вдосконалення організму.

Малювання розвиває чуттєво-рухову координацію. Його гідність (в порівнянні з іншими видами діяльності) полягає в тому, що воно вимагає согласованної участі багатьох психічних функцій.

На думку фахівців, малювання бере участь в узгодженні міжпівкульних взаємостосунків, оскільки в процесі малювання координується конкретно-образне мислення, пов'язане в основному з роботою прав півкулі мозку, і абстрактно-логічне, за яке відповідає ліва півкуля.

Будучи напряму пов'язаним з найважливішими функціми (зір, рухова координація, мова, мислення), малювання не просто сприяє розвитку кожної з цих функцій, але і зв'язує їх між собою.

Малюючи, клієнт дає вихід своїм відчуттям, бажанням, мріям, перебудовує свої відносини в різних ситуаціях і безболісно стикається з деякими неприємними, травмуючими образами. Таким чином, малювання виступає як засіб збагнення своїх можливостей і навколишньої дійсності, як засіб моделювання взаємостосунків і виразу різного роду емоцій, у тому числі і негативних.