ТОП 10:

ТЕМА 6. Мiжнародна мiграцiя робочої сили



 

1. Причини, форми й основні етапи міжнародної міграції робочої сили

2. Основні світові ринки робочої сили (центри трудової міграції)

3. Соціально-економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили

4. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили

 

ЛIТЕРАТУРА:

 

1. Градобитова Л.Д., Рубинская Э.Т. Международная миграция рабочей силы и проблемы ее регулирования. Ростов-на-Дону, 1992

2. Ионцев В.А. Мировые миграции. М.,1992

3. Мировой рынок труда.Под ред. Цвилева Р.И. М., 1994

4. Мировые рынки труда и проблемы эффективности международной миграции.В кн.”Правила рынка”. ( Ред. Щетинин В.Д.). М.,1994

5. Рофе А.И.и др. Миграция населения: ее социально-экономические последствия и методы управления ею. М.,1997

6. Стокер П. Работа иностранцев. М., 1996

7. Балацкий Е. Государственное регулирование импорта рабочей силы - “МЭиМО”, 1994, №7

8. Балацкий Е. Государственное регулирование экспорта рабочей силы - “МЭиМО”, 1994, №№8-9

9. Виноградова Л. Международная трудовая миграция - “МЭиМО”, 1994, №12

10. Гуадрилья К. Утечка умов - "Курьер ЮНЕСКО", 1996,№12

11. Данюк В Європа вивчає проблеми трудової мiграцiї - “Україна: аспекти працi”,1999, №2

12. Клюев А. Проблемы миграции - "Бизнес-информ", 1999, №№ 1,2

13. Леонтенко О. Державне регулювання трудової емiграцiї - "Україна:аспекти працi",1998,№6

14. Цапенко И. Социально-политические последствия международной миграции населения - "МЭиМО",1999,№3

 

 

Причини, форми й основні етапи міжнародної міграції

Робочої сили

 

Міжнародна міграція робочої сили (ММРС) - це процес її стихійного чи органiзованого переміщення в межах міжнародного ринку праці, обумовлений развитком продуктивних сил та дією економічних законів.

Міжнародна міграція робочої сили є однією з найважливіших складових міжнародних економічних відносин. Поряд з рухом товарів, послуг і капіталів, міграція робочої сили являє собою перемiщення цього провiдного фактора виробництва в міжнародному масштабі. Говорячи про міграцію, потрібно насамперед відзначити, що далеко не всі переміщення представників одних країн в інші, можна віднести до форм функціонування міжнародного ринку праці. Визначальним моментом, що дозволяє виділити міграцію з інших переміщень через кордони, є мотивація. Приїзд в іншу країну може бути викликаний необхідністю укласти угоду чи провести переговори (діловий туризм), брати участь у конференції і т.п. (науковий туризм), бажанням відпочити (рекреаційний туризм) чи страхом залишатися на батьківщині через переслідування по політичних, релігійних і інших мотивах (політична міграція). При міграції робочої сили визначальними мотивами є бажання заробити більше, ніж на батьківщині, а також прагнення знайти краще застосування своєї кваліфікації. У цьому зв'язку міжнародну міграцію робочої сили прийнято визначати як оплачувану професійну діяльність за кордоном.

Найважливішими характеристиками, що дозволяють оцінювати ММРС є:

* географічна структура (її можна розглядати як стосовно до експорту, так і до імпорту РС);

* соціальний склад;

* масштаби.

Розрізняють наступні форми ММРС:

1.

- Емiграцiя - виїзд із країни певних контингентів робочої сили;

- Імміграція - в'їзд у країну іноземних працівників;

- реемiграцiя - повернення мігрантів на батьківщину

2.

- постійна - виїзд на постійне місце проживання;

- тимчасова(ротаційна) - виїзд на заробітки і повернення на батьківщину

3.

- легальна - відповідно до наявних законів;

- нелегальна - з порушенням законодавства .

Причини ММРС поділяються на економічні і неекономічні. Основними економічними причинами міграції є національні розбiжностi в зарплаті і безробіття.

До неекономічних причин відносяться: політичні (війни, тоталітарні режими), національні, сімейні, расовi, релігійні.

Міжнародна міграція робочої сили має древню історію. Ще за кілька тисячоріч до нашої ери великі маси людей "переїжджали на роботу за кордон". Велич держав Древнього світу (Єгипту, Вавилона, Персії, Греції, Рима й ін.) багато в чому була створена працею рабів, основну масу яких складали вихідці з інших держав, захоплені під час численних воєн і походів. Головна особливість древньої міграції робочої сили була в примусовому характері. Тому її важко розглядати в одному ряді з більшістю масових міграційних потоків наступних періодів.

Епоха середньовіччя, особливо раннього, характеризується різким ослабленням міжнародної міграції РС у порівнянні з античністю. Найбільш розповсюдженою формою міграції цього періоду була "військова", а найбiльш розвинутим був міжнародний ринок найманої "ратної праці". Особливо популярною військова міграція була в Західній Європі, чому багато в чому сприяла феодальна роздробленість і численні війни. Основними експортерами військової робочої сили були окремі німецькі князівства і, особливо, кантони центральної Швейцарії. Швейцарські наймані солдати завоювали таку високу репутацію, що і сьогодні Ватикан охороняють швейцарські гвардійці. Основними імпортерами найманих солдатів і офіцерів були королі Франції, Швеції, Польщі, імператор Священної Римської імперії, монархи держав Італії й інших європейських государів.

Могутнім поштовхом до масових міграцій робочої сили стали Великі географічні відкриття і розвиток капіталізму в Європі. З кінця XV ст., після відкриття Америки, морського шляху в Індію, островів Тихого океану й інших, раніше невідомих європейцям територій, на нові землі направився потік переселенців.

Період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до початку XIX ст. прийнято вважати періодом первісної, чи "старої" міграції. Цей період має цілий ряд характерних рис і особливостей. Насамперед слід зазначити, що міжнародну міграцію робочої сили в цей час складали два основних потоки. Перший з них був спрямований з Африки в Північну і Південну Америку і Вест-Індію. Основними імпортерами робочої сили в рамках цього потоку були колонії Іспанії, Португалії, Великобританії, Франції, Голландії і Данії в Західнiй півкулі, а з кінця ХVШ - початку XIX ст. - і нові незалежні держави, у першу чергу США і Бразилія. Основними експортерами виступали колонії європейських держав на атлантичному узбережжі Африки і території, що прилягали до них, усередині континенту. Головною особливістю цього потоку був абсолютно примусовий характер міграції, що ріднив її з міграцією Древнього світу. Колонізація Американського континенту, яка почалась з кінця XV ст., спричинила різке зростання потреби в РС. Здійснювавшись переважно військово-насильницьким шляхом, вона призвела до масового знищення місцевого населення. Крім того, індіанці виявилися погано пристосовані до важкої фізичної праці на плантаціях і в рудниках. Однак незабаром європейці з'ясували, що "слабку, невитривалу" місцеву робочу силу можна з успіхом замінити на привезених з Африки чорних невільників. Більш ніж три з половиною сторіччя продовжувалася насильницька міграція робочої сили з Африки в Америку. За цей час за різними оцінками в Західну півкулю було вивезено від 20 до 30 млн. і більш чорних невільників, багато хто з яких загинув ще в дорозi, не витримав нелюдських умов перевезення.

Другий потік міграції цього періоду був спрямований у відкриті землі з Європи. Основними експортерами робочої сили були провiдні колоніальні держави: Іспанія, Португалія, Нідерланди, Великобританія і Франція. Основними імпортерами були колонії цих держав в Америці (Нова Іспанія, Нова Гранада, Ла-Плата, Бразилія, Нова Голландія, Гвіани, Ямайка, Нова Франція, Луiзiана й інші) і в Азії (Філіппіни, Гоа, Ява, тощо). Характерна риса цього міграційного потоку полягала в тому, що в європейці їхали в Новий Світ і на інші землі формально на добровільній основі. На мiсце позаекономічного примуса прийшов економічний. Склад переселенців був досить строкатий. Так, важливою складовою цього потоку була категорія людей, що відправлялися в колонії з обов'язку служби (військові, державні чиновники і священнослужителі). Разом з тим і для них можливість послужити за кордоном відповідала в багатьох випадках їх бажанням. Здебільшого по складу характеру вони були авантюристи чи подвижники. Видне місце серед переселенців займали купці і торговці. Вони завжди були одними з перших європейців, що з'являлися на нових землях і починали там господарську діяльність (відкривали факторії, склади, магазини, пункти обміну з місцевим населенням і т.п.).

Наступний період міжнародної міграції робочої сили (який часто називають періодом "нової міграції") триває з кінця ХVIII - початку ХIХ ст.

Тут виділяють такі етапи ММРС:

* Перший - відноситься до ХIХ ст. Він був обумовлений промисловим переворотом, що викликав масову міграцію з Європи в Канаду, США , Австралію і Нову Зеландію, Південну Африку, Аргентину. За наявними оцінками на цьому етапі мігрувало 28-30 млн. чол. Основну масу мігрантів складали представники тих класів і соціальних груп, що втрачали базу для свого існування в Європі в умовах розвитку капіталізму. У першу чергу це мало відношення до найбільшого по чисельності загону переселенців цього періоду - ремісникам. Вони не могли на рівних конкурувати з мануфактурами і фабриками. Значна частина з них розорялася і поповнювала ряди найманої праці, комусь вдавалося розбагатіти і продовжити "свою справу" на більш високому рівні, багато хто вирішув шукати щастя в нових землях. Чимало було серед мігрантів селян, що позбавилися своїх земель, представників аристократії, що почала втрачати колишню роль у Старому Світі, але не бажала миритися з цим. Ще однією особливістю цього міграційного потоку було його в багатьох випадках релігійне фарбування. Європу частіше залишали представники тих напрямків християнства, що піддавалися гонінням у себе на батьківщині. Особливо це стосувалося переселенців з Англії (пуритани, католики, баптисти й ін.) і Франції (гугеноти).

* Другий - з останніх десятиліть ХIХ ст. до початку I-ї світової війни. Важливими подіями, що послужили поштовхом до його початку, були Громадянська війна в США 1861 - 1865 рр., об'єднання Німеччини 1866 - 1871 рр., об'єднання Італії 1860 - 1870 рр., утворення Австро-Угорщини, Селянська реформа в Росії в 1861 р., електротехнічна революція кінця ХIХ ст.,тощо. Центри залучення робочої сили залишалися тими ж, а основними експортерами стали Австро-Угорщина, Італія, Росія, Болгарiя, Греція, Румунія. На цьому етапі зміни торкнулися і складу переселенців. У загальній їхній масі більшість складали селяни, що пояснювалось їх переважною більшістю в структурі населення країн-експортерів. Разом з тим серед емігрантів починає стрімко зростати частка найманих робітників, що відповідає росту їхньої питомої ваги в структурі зайнятих у європейських країнах. Ще однією особливістю цього потоку стало його певне націоналістичне забарвлення. Це в першу чергу стосувалося емігрантів з Росії й Австро-Угорщини, а також - з Німеччини. Більшість людей, що залишали ці країни і бажали почати нове життя за океаном, були представники не корінної національності, а національних меншостей, що проживали в цих імперіях. Так, з Росії в першу чергу їхали поляки, прибалти, фіни, вірмени, українці, євреї та ін.; з Австро-Угорщини - поляки, українці, чехи, словаки, румуни, серби, хорвати, італійці, угорці, євреї; з Німеччини, поряд з німцями, - поляки. З початку XX ст. особливо помітною стає поява нового міграційного потоку "з колоній - у метрополії", зворотного стосовно традиційному ("з метрополій - у колонії"). У його рамках основними експортерами були Індія, Малайзiя, Гвіани, Індокитай, Північна Африка і ряд інших колоній. Провiдними імпортерами були - Великобританія, Франція і Нідерланди. Робоча сила з колоній у першу чергу використовувалася для найбільш трудомісткої і малокваліфікованої роботи.

* Третій - між двома світовими війнами. У цілому для цього етапу характерне скорочення трудової міграції під впливом державного регулювання притоку робочої сили в розвинуті країни через масове безробіття, яке було обумовлене могутніми економічними кризами.

* Четвертий - розпочався після II -ї світової війни. Для цього (сучасного) етапу характерні наступні особливості:

- активізація ММРС (до цього процесу підключилися практично всі країни);

- висока питома вага внутріконтинентальної міграції ( у Європі, Америці й Азії) і відносне скорочення міжконтинентальної;

- зміни в професійно-кваліфікаційній структурі мігрантів (на користь робочої сили високої кваліфікації);

- посилення державного регулювання трудової міграції;

- ротаційний характер ММРС;

- велике поширення нелегальної міграції.

З певним ступенем умовності відзначимо основні напрямки ММРС:

1. з країн, що розвиваються, в розвинуті країни;

2. у межах промислово розвинутих країн;

3. між країнами, що розвиваються;

4. з колишніх соціалістичних країн в індустріально розвинуті;

5. міграція науковців, кваліфікованих фахівців з розвинутих країн в країни, що розвиваються.

 

2. Основні світові ринки робочої сили (центри трудової міграції)

 

Двома традиційними центрами ММРС є США і Західна Європа. Після закінчення Другої світової війни домінуюче економічне і політичне положення США ще більш підсилилося, що зробило країну відповідно ще бiльш привабливою для емігрантів.

У сорокові і на самому початку п'ятидесятих років основними експортерами робочої сили в США, як і раніше, були європейські держави. Але вже із середини 50-х років на цю роль висунулися країни Латинської Америки - Пуерто-Рiко, Мексика, Куба (особливо, з початку 60-х років) і ін. Значна частка латиноамериканців, що приїжджали в США в пошуках роботи, призвела до істотного росту їхньої долi в демографічній структурі США. Уже зараз вихідці з цього регіону складають основу населення таких великих міст, як Лос-Анджелес, Майамi та ін., а іспанська мова стає в США усе більш розповсюдженою.

Поряд з Латинською Америкою практично всі регіони земної кулі в більшому чи меншому ступені експортують робочу силу в США. У їхньому числі варто виділити країни Далекого Сходу (насамперед Китай), Південно-Східної Азії (В'єтнам і ін.), Східної Європи, СРСР (СНД) і ін. У цілому масштаби імміграції в США складають порядку 4 - 8 млн. чоловік ( близько 5% трудових ресурсів держави). Такий розрив у цифрах пояснюється великою кількістю нелегальних, сезонних і тимчасових мігрантів, що важко піддаються оцінці (по деяким даним до 10-12 млн.чоловік щорічно). США проводять політику залучення висококваліфікованих кадрів і орієнтуються на асиміляцію іммігрантів. Відповідно до рішень Конгресу перевага віддається вченим в області фундаментальних наук, інженерам, менеджерам, висококваліфікованим робітником. Основними постачальниками такої робочої сили на цей ринок є європейські країни, Індія, Пакистан, Єгипет і в останні роки колишні соціалістичні країни.

Якщо США в сучасних умовах є лідером серед країн-імпортерів робочої сили, то серед регіонів це, безумовно, Західна Європа. По оцінці Міжнародної організації праці на неї приходиться більш чверті іноземної робочої сили світу. Тільки в Європейському Союзі (ЄС) наприкінці 90-х рр. нараховувалося більш 15 млн. мігрантів, з них близько 70% із країн, що не є членами Союзу (згiдно з офiцiйними даними сьогоднi в 15 країнах – членах ЕС легально зайнято 6,5 млн iноземцiв).

Іноземні робітники традиційно використовуються в тих сферах, де велика частка ручної праці ( будівництво, сфера обслуговування, сезонні роботи), а також у тих галузях, де робота є небезпечною, шкідливою, важкою, брудною, непрестижною для місцевих працівників. Тут частка іноземців може доходити до 70% усіх зайнятих. Наприклад, у Бельгії 50% шахтарів складають іноземці, у Франції їхня частка в автомобілебудуванні - 30%, у будівництві - 25%; у Німеччині вони складають 24% зайнятих у металургії, 15% - у хімічній промисловості; 20% - серед обслуговуючого персоналу готелiв і ресторанів.

Серед держав регіону провiдним імпортером робочої сили є ФРН. За даними офіційної статистики в країні постійно проживало більш 7 млн. іноземних громадян, частка яких серед економічно активного населення складала 8%. Основна маса проживаючих у країні іноземців - "гастарбайтери" і члени їхніх родин. Поряд з офіційною статистикою, існують і оцінки кількостi нелегальної РС. За деякими даними, її загін у ФРН досягає зараз 10 млн. чоловік.

Серед країн, що не входять у ЄС, основними експортерами на німецький ринок праці є Туреччина, Югославія (сьогодні - республіки, що раніше входили до складу СФРЮ) і Польща. В останні роки швидко зростає експорт робочої сили з колишнього СРСР і Східної Європи.

Причини, по яких Німеччина є настільки привабливою для іноземної робочої сили, полягають у наступному:

* високий рівень політичної стабільності;

* високий рівень соціального захисту для легальних трудящих-мігрантів;

* один з найвищих у світі рівнів оплати праці. По витратах на робочу силу (погодинна заробітна плата плюс додаткові виплати персоналу підприємств) ФРН у даний час займає 1-е місце серед ведучих індустріальних країн;

* відносно низька тривалість робочого дня (робочого тижня). Сумарний річний робочий час у країні менше, ніж в інших країнах (на 650 час. менше, ніж у Японії і на 340 час. менше, ніж у США);

* географічне положення країни в центрі Європи, близькість до Східної Європи, як до одного з провiдних регіонів експорту робочої сили.

Крім ФРН, серед країн Західної Європи великими імпортерами робочої сили є Франція (більш 4 млн. офіційно зареєстрованих іноземців, в основному вихідці з Північної Африки), Великобританія (більш 2-х млн., головним чином з країн Британської Співдружності - Індія, Пакистан, Єгипет і ін.), Бельгія (1 млн.) і Нідерланди (0,8 млн.). Провiдними експортерами РС на ринки цих країн є їхній колишні колонії і заморські території. Традиційними центрами імміграції є також Швейцарія (33% від числа працюючих), Швеція, Норвегія й Австрія. Основний приплив робочих рук у ці держави забезпечують Італія, екс-Югославія, інші країни Східної Європи, країни Ближнього і Середнього Сходу і Південної Азії.

Новим центром ММРС, що сформувався в 70-ті роки, стали нафтовидобувні країни Близького Схід. Після гігантського стрибка цін на нафту країни цього регіону одержали десятки і сотнi мільярдів нафтодоларiв. Потрібно врахувати, що економіки цих держав (особливо таких, як Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Катар, Оман і Бахрейн) виявилися зовсім не готові до такого повороту подій. Це проявилося зокрема в тім, що зненацька виник гострий дефіцит як кваліфікованої, так і некваліфікованої робочої сили. Причиною зазначеної нестачі була не тільки мала населенiсть цих країн, але і відсутність у значної частини місцевих жителiв бажання і готовності змінити спосіб життя, тобто відмовитися від традиційних сфер діяльності (кочового скотарства, рибальства і т.п.) на користь високооплачуваної роботи на будівництві й облаштуванні нафтопромислів, доріг, тощо. Крім того, у країнах регіону (за винятком Ірану й Іраку) практично були відсутні кваліфіковані фахівці відповідного профілю. У результаті в 70-ті роки в регіоні різко підвищився попит на іноземну робочу силу. У силу зрозумілих причин перевага віддавалася арабам чи мусульманам. Тому основними експортерами робочої сили в країни Перської затоки є сьогодні арабські (Ємен, Йорданія, Судан, Єгипет, Сирія, Палестина, Ліван), неарабські мусульманські (Туреччина, Пакистан, Бангладеш, Малайзiя й ін.) і частково мусульманські (Індія) держави. При цьому Індія, Сирія, Єгипет і Туреччина поставляють більш кваліфіковану робочу силу. Також досить важливу роль грають кваліфіковані робітники і фахівці середньої ланки з Південної Кореї. Разом з тим серед вихідців з цих країн не знайшлося достатньої кількості фахівців високої кваліфікації. Звідси не дивно, що серед іноземців, що займають вищі посади на виробництві, велика частка представників розвинутих держав Північної Америки і Західної Європи.

Загальний обсяг іноземної робочої сили в районі Перської затоки складав у 90-ті роки приблизно 5 млн. чоловік. Їх частка серед зайнятих у народному господарстві країн регіону була дуже велика. Так, в Оманi вона складала 34%, Саудівськiй Аравії і Бахрейнi - по 40%, Кувейтi - 86%, у Катарi - понад 95, в ОАЕ - близько 97%.

Четвертий центр ММРС - Австралія. За післявоєнний період у країну в'їхало близько 5 млн. іммігрантів ( в останні роки по 100-150 тис. щорічно ) і за їхній рахунок населення Австралії збільшилося майже на 40%. 21% нинішнього населення Австралії - це люди, що народилися за кордоном (для порівняння в США - 6,5%, У Канаді - 16,5%). Роль імміграції зберiгатимется й у найближчому майбутньому, з огляду на необхідність освоєння величезної території при відносно невеликому населенні. Імміграційна політика 50-60-х рр. орієнтувалася на залучення робочої сили з Великобританії і деяких інших європейських держав ( Італія, Греція, Югославія) і одержала назву - “політика білої Австралії”. З 70-х років відбулася переорієнтація на Азію (Китай). Із середини 80-х років Австралія починає проводити політику стимулювання розвитку бізнесу і відповідно до неї в першу чергу приймалися іммігранти, що здійснили інвестиції в економіку країни. Як і США, Австралія націлена на асиміляцію іммігрантів.

Ще один регіональний ринок робочої сили склався в Південно-Східній Азії. У 70-80-ті роки бурхливими темпами йшов розвиток нових індустріальних країн цього регіону. Серед цієї групи держав найважливішими імпортерами робочої сили є Японія ( близько 1,5 млн. мігрантів, що складає 1,1% економічно активного населення), Гонконг, Макао, Сінгапур, Малайзiя, Таїланд, П.Корея, Тайвань, а також Індонезія, яка у значній мірі експортує свою робочу силу i у той же час залучає іноземну, особливо у вільні економічні зони, що швидко розвиваються в країні. Найбільшим експортером робочої сили в регіон є Китай (особливо для Гонконгу і Макао). Також велика роль інших сусідніх держав (В'єтнам, Лаос, Камбоджа, М’янма, Філіппіни, Індонезія, Бангладеш, Шрі-Ланка й ін.). Загальне число іноземних робітників у регіоні складає в даний час 3- 5 млн. чоловік. Велике поширення тут одержала нелегальна міграція. Крім НIД у даному регіоні робочу силу імпортує Бруней, що є яскраво вираженою нафтовидобувною країною і, відповідно, залучає іноземну робочу силу аналогічно країнам Перської затоки.

У 60-х рр. став формуватися міжнародний центр притяжiння робочої сили в Латинській Америці. У цьому регіоні серед провiдних країн-імпортерів виділяються НIД (Бразилія, Мексика і насамперед Аргентина, що є в цьому відношенні безумовним лідером). У значних кількостях імпортують робочу силу також Венесуела, Чилі, Парагвай і деякі інші країни. Що стосується експортерів, то в їхнiй ролі переважно виступають сусідні держави. Таким чином, нерідко виходить, що вони щорічно чи навіть частіше обмінюються великими масами робітників. Загальна кількість іноземної робочої сили в регіоні складає, за різними оцінками, від 4 до 10 і більш млн. чоловік на рік. Міграцію в Латинській Америці відрізняють насамперед сезонність (для більшості сільськогосподарських робітників) і великий відсоток нелегальної і ніким не контрольованої міграції. В даний час латиноамериканські держави-імпортери РС виявляють цікавість до вихідців зі Східної Європи і колишнього СРСР, субсидіюючи спеціальні програми по залученню східноєвропейців (Аргентина, Венесуела, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія).

Сучасний період міграції робочої сили характеризується також створенням нових ринків праці в Африці. У Північній Африці досить великим імпортером робочої сили є нафтовидобувна Лівія. Особливий центр притяжiння іноземної робочої сили склався вже в 60-ті роки на півдні континенту - у Південно-Африканськiй Республіці. Необхідно відзначити, що південь Африки (у силу природно-кліматичних, а потім і економічних умов), ще починаючи з епохи Великих географічних відкриттів, був найбільш привабливим на континенті місцем для європейців. Однак у сучасний період основу трудящих-мігрантів у ПАР складають чорношкірі представники сусідніх держав. Незважаючи на панування (донедавна) режиму апартеїду, сотні тисяч африканців їхали на роботу в цю країну. Причина проста: рівень оплати праці в ПАР на порядок вище, а безробіття істотно нижче, ніж у сусідніх державах. У якостi основних постачальників робочої сили в Південну Африку виступають Ботсвана, Лесото, Свазіленд, Малаві, Мозамбік, Замбія і Зімбабве.

Загальна кількість іноземної робочої сили в країні складає близько 1 млн. чоловік щорічно. Основна сфера використання іноземної праці - гірничорудна промисловість (видобуток золота, алмазів, вугілля, уранової руди), де її частка - до 80%. Пояснюється це тим, що, відповідно до південноафриканського законодавства, будь-яка компанія, крім гірничорудної, перш ніж прийняти на роботу іноземця, зобов'язана була одержати дозвіл місцевої філії державного бюро по праці. Дозвіл давався тільки у випадку, якщо на це вакантне місце не претендували жителі країни. Варто враховувати, що підвищений попит на робітників-мігрантів у гірничорудній промисловості ПАР був насамперед пов'язаний з тяжкими умовами праці та ризиком роботи на рудниках і шахтах і, відповідно, низькою популярністю у місцевого населення. Як правило, іноземна робоча сила використовувалася короткий термін (до двох років), а потім (у багатьох випадках через профзахворювання і травми) замінялася на свіжу і здорову.

В останні роки чисельність іноземних робітників у ПАР стала знижуватися, у тому числі й у гірничорудній промисловості. Це пов'язано зі зниженням світових цін на золото й алмази в 80-90-ті роки. Однак серед африканських країн ПАР як і раніше залишається лідером по імпорту робочої сили.

Важливим центром ММРС , насамперед для колишніх республік СРСР, стає Росія. По офіційним даним у Росії трудиться 250-300 тис. іноземних робітників. Однак через “прозорість” російських кордонiв частка легальної іноземної робочої сили в загальній масі іноземців, що працюють на російських об'єктах не перевищує 8%. Отже, чисельність трудової імміграції в цій країні наближається до 2,5 млн.

Основними експортерами на цей ринок є Україна (32% від загальної чисельності іноземної РС), Бiлорусь, Молдова, Китай, Туреччина. Причини цієї міграції - чисто економічні. Найбільшим імпортером робочої сили є Москва - близько 70 тис.чол. У Москві працюють іноземні робітники і фахівці з майже 80 країн. Іммігранти складають 46% московських будівельників, 34% працівників столичного транспорту. Слідом за Москвою йдуть Тюменська область і Далекий Схід.

Основними причинами залучення іноземних працівників у Росію є нестача робочих окремих професій і спеціальностей, небажання місцевого населення виконувати запропоновану роботу, необхідність збереження сформованих колективів підприємств (довгий час комплектування робочою силою видобутку нафти і газу на Півночі Росії відбувалося не за рахунок підготовки місцевого населення, а шляхом залучення працівників по оргнабору, головним чином з України), економічна вигідність через більш низькі витрати на її доставку й облаштування (Далекий Схід).

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.233.215 (0.011 с.)