Ринок робочої сили. Безробіття

Важливу роль у формуванні структури і зайнятості сукупного працівника відіграє ринок робочої сили. Ринок робочої сили – це суспільно-економічна форма руху тру-дових ресурсів, особливий, властивий розвинутим товарно-грошо-вим відносинам спосіб включення робочої сили в економічну сис-тему. В умовах ринкової економіки робоча сила виступає як товар і в цьому схожа з іншими товарами, піддається економічній оцінці й оптимізації. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.

Головними суб’єктами ринку робочої сили є найманий праців-ник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Принципи функціонування ринку робочої сили такі:

кожен індивідуум має право і можливість вільно продавати свою робочу силу на засадах трудового найму за власним вибором і ба-жанням і за ринковою ціною на основі контракту між робітником і наймачем;

роботодавець (підприємець, виробничий колектив, держава тощо) сам вирішує, скільки і яких робітників йому наймати;

робочі місця створюються і регулюються державою не більшою мірою, ніж іншими роботодавцями.

Безробіття — соціальне явище, коли кількість бажаючих отримати роботу є більшою, ніж робочих місць (перевага пропозиції робочої сили над її попитом). Відповідає стану незайнятості працездатного населення та має негативні економічні й соціальні наслідки для усього населення регіону, де набуло особливого поширення. Рівень безробіття розраховується як відношення чисельності безробітних, які зареєстровані в державній службі зайнятості, до працездатного населення працездатного віку. Значний недолік такої методики розрахунку полягає у заниженні реального числа безробітних, оскільки в країнах, де соціальна допомога безробітним низька або де-факто відсутня, багато осіб не реєструються як безробітні на біржі праці. Згаданий феномен також спостерігається у сільських регіонах, де працездатне населення займається обробкою (власної) землі, що не охоплюється статистикою як діяльність господарювання.

Види безробіття:

· Циклічне (кон'юнктурне) безробіття виникає внаслідок коливань економіки. У фазі рецесії підприємства звільняють робочих та наймають на роботу в разі економічного підйому. Вважається, що кон'юнктурне безробіття зникає через 2-3 роки.

· Сезонне безробіття — результат природних коливань кліматичних умов протягом року або коливань попиту. Зникає протягом року.

· Панельне безробіття (у розумінні монетаристів — природне безробіття): відсоток безробіття, який неможливо усунути навіть при найкращому розвитку кон'юнктури. Цей вид безробіття виникає внаслідок фрикційного, добровільного та структурного безробіття. Це та група безробітних, які не можуть знайти роботу в зв'язку з кваліфікацією, віком, станом здоров'я, місцем проживання або недостатнім бажанням до праці.

· Фрикційне безробіття(тимчасове) виникає, коли люди тимчасово знаходяться без роботи в результаті зміни місця праці, професій. Цей вид безробіття виникає в короткостроковому вимірі.

· Структурне безробіття(технологічне) — виникає в результаті зміни структури економіки, викликане науково-технічним прогресом і зміною структури потрібних кадрів. Коли економіка не в змозі створювати достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенційне виробництво товарів і послуг втрачається. Тобто безробіття заважає суспільству постійно рухатися вгору по кривій своїх потенційних можливостей. Безробіття має неоднакові наслідки для різних категорій працівників. Так, рівень безробіття серед управлінських кадрів нижчий, ніж у робітників. Перших також рідше звільняють під час спаду, ніж останніх. Підприємства менше схильні звільняти кваліфіковані кадри, на навчання яких вони витратили певні кошти.

Значно вищий рівень безробіття серед молоді порівняно з дорослими. В окремих країнах дискримінація має місце і щодо жінок, окремих національностей і рас.

Циклічне безробіття має також глибокі соціальні наслідки. Депресія прирікає багатьох людей на бездіяльність, яка призводить до втрати кваліфікації, втрати самоповаги, занепаду моральних засад, розпаду сім'ї, а також до суспільних і політичних заворушень.

Масове безробіття призводить до швидких, іноді дуже бурхливих соціальних і політичних перемін. Прикладом таких перемін є прихід Гітлера до влади в умовах безробіття. Безробіття, нарешті, має прямий зв'язок із зростанням кількості самогубств, вбивств, смертності від серцево-судинних захворювань, психічних хвороб тощо. Існує багато різних теорій щодо функціонування ринку праці і виникнення безробіття. Загалом можна виділити три основні напрями у поясненні феномена безробіття: одні теорії, згідно з якими безробіття залежить від надто високої заробітної плати; другі — що воно залежить від надто низького попиту; треті намагаються пояснити тим, що ринок праці негнучкий і ускладнює встановлення рівноваги між попитом і пропозицією.

Першим поясненням, яке домінувало серед економістів до кейнсіанського прориву в 30-ті роки XX ст., було так зване класичне пояснення. З цієї точки зору безробіття викликане високою заробітною платою. Якщо остання піднімається вище рівня, коли всі ті, хто шукає, знаходить роботу, то виникає надлишок пропозиції на ринку праці.

 

Ринок капіталів. Банки.

Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал.

Ринок капіталів виконує такі функції:

· По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди.

· По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки.

· По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо.

Ба́нк (від італ. banco - лава) — кредитно-фінансова установа, яка зберігає кошти і капіталовкладення, надає кредити та здійснює послуги по фінансовим операціям. Банк(італ.banco-конторка)-фінансове підприємство,яке виконує комплекс базових функцій (акумулює грошові кошти та інші цінності,надає кредити,випускає в обіг гроші та цінні папери,здійснює грошові розрахунки та інші функції) з метою привласнення прибутку.

У ринковій економіці функціонують різні види банків, які класифікуються за певними ознаками:

· За формою власності:

1. державні;

2. акціонерні;

3. кооперативні.

· За масштабами операцій:

1. роздрібні (акумулюють кошти численних клієнтів, невеликі за обсягом. При цьому потрібна розвинута інфраструктура);

2. оптові. Обслуговують незначну кількість великих клієнтів, а необхідні ресурси залучають на фінансовому ринку.

· За територіальним охопленням:

1. міжнародні;

2. регіональні;

3. банки, що ведуть діяльність у національному масштабі (колишні спеціалізовані банки).

· За колом виконуваних операцій:

1. спеціалізовані;

2. універсальні.

· За порядком формування статутного фонду комерційні банки поділяються на публічні та приватні акціонерні товариства та пайові банки. Характерні ознаки цих господарських товариств регламентуються Законом України «Про акціонерні товариства».

Сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків. На першому рівні виступає Національний банк України (НБУ) з відповідною мережею своїх установ (зі своїми філіями), на другому – комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфери діяльності. Слід зазначити, що суттєвий внесок в розвиток та вдосконалення правової основи функціонування банків вносить новий Закон України “Про банки і банківську діяльність”, який набрав чинності з 1 січня 2001 року.

Національний банк України, як і будь-який центральний банк іншої країни, являє собою своєрідний “банк банків”, оскільки виконує базові функції кредитної і резервної системи та обслуговує виконання державного бюджету країни.

До основних функцій НБУ відносяться:

1) проведення єдиної державної політики у сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

2) здійснення монопольного права на випуск банкнот в обіг, визначення виду грошової одиниці, її номіналу, основних ознак та систем захисту;

3) визначення валютної політики держави;

4) контроль за виконанням комерційними банками законодавства з банківської справи, дотриманням нормативів, установлених НБУ, та власних нормативних актів;

5) надання комерційним банкам кредитів;

6) зосередження в себе обов’язкових резервів комерційних банків;

7) організація та здійснення через банківську систему касового обслуговування державного бюджету, проведення операцій з державними цінними паперами, надання кредитів уряду (за рішенням Верховної Ради України);

8) здійснення через запроваджену в січні 1994 р. автоматизовану систему міжбанківських розрахунків (СЕП).

 

Основні теорії капіталу.

Різні економічні школи по-різному визначають суть капіталу. Проаналізуємо найбільш розповсюдженні в економічній науці теорії капіталу. З точки зору натуралістичної, або речової, концепції, яка перш за все розроблялася представниками класичної та неокласичної політекономії, капітал – це або засоби виробництва, або готові товари, які призначені для продажу. Так А.Сміт вважав, що капітал являє собою накопичений запас речей (машин, інструментів, сировини), накопичену працю, тобто все те, що використовується у виробництві з метою виготовлення готової продукції і, після її реалізації, отримання прибутку. Д.Рікардо писав, що капітал – це засоби виробництва. А.Маршалл відносив до капіталу всі речі, які утворюють передумови виробництва. Аналогічні підходи існують і в сучасній економічній науці. П.Самуельсок, наприклад, визначає капітал як виробниче обладнання крупних фабрик, складів готової продукції і напівфабрикатів.

З точки зору монетаристської, або грошової, теорії капітал – це гроші, які приносять процент.

Дослідження, здійснені К.Марксом, дало йому можливість дати таке визначення капіталу: капітал – це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає.

Рух капіталу здійснюється за схемою: Г – Т – Г¢, де Г¢ = Г + г. В цій схемі використані такі скорочення: Г – первісно авансовані гроші, Т – товар, Г¢ – гроші, які кількісно збільшилися, зросли на величину г. Цей приріст грошей, або капіталу, К.Маркс за умов капіталістичного виробництва називає додатковою вартістю.

У відповідності до способу перенесення вартості на створений продукт капітал у виробничій формі поділяється на основний та оборотний.

До основного капіталу відносяться будівлі, споруди, машини, обладнання та ін. Вони багато разів використовуються у виробничих циклах і переносять свою вартість на готовий продукт частинами, в міру зносу.

До оборотного капіталу відносяться сировина, допоміжні матеріали, паливо та ін. Вони використовуються повністю за один виробничий цикл і протягом нього переносять свою вартість на готовий продукт. До оборотного капіталу належить також вартість робочої сили, яка набирає форми фонду зарплати.

Оборотний капітал у сукупності із капіталом обігу (це частина капіталу підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формах – грошові кошти, кошти в розрахунках, готові вироби) утворюють оборотні засоби.

Нагромадження капіталу

Виробництво — процес безупинний, який постійно відновляється. Як правило, у довгостроковий період він відновляється в розширеному масштабі. Такий процес називається розширеним відтворенням. Для його здійснення необхідне зростання капіталу. Джерело збільшення капіталу, що залучається у виробництво — додаткова вартість. Процес перетворення додаткової вартості на капітал Маркс називав нагромадженням капіталу. Капітал, що нагромаджується, у певних пропорціях розподіляється між приростом постійного і змінного капіталу. Ці пропорції в кожному конкретному випадку будуть задаватися технічною та вартісною будовою капіталу. Технічна будова — це маса засобів виробництва, що рухається працівником або відношення маси засобів виробництва до кількості живої праці. Вартісна будова — відношення постійного капіталу до змінного. Взаємозв'язок технічної і вартісної будови капіталу виражається поняттям органічної будови. Органічна будова капіталу, таким чином, — це така вартісна будова, яка відбиває зміни технічної. Ринкова конкуренція, прагнення знизити витрати завдяки підвищенню продуктивності праці змушують підприємців велику частину капіталу, що нагромаджується, вкладати в засоби виробництва.

Тому технічна, вартісна й органічна будова капіталу з розвитком суспільного виробництва має стійку тенденцію до зростання.

Ринкова конкуренція, активізуючи процес нагромадження капіталу, спричиняє його концентрацію та централізацію. Концентрація капіталу — це збільшення його розмірів через нагромадження додаткової вартості. Централізація капіталу — це збільшення його розмірів за рахунок об'єднання, злиття чи поглинання великим капіталом своїх дрібних побратимів. Обидва процеси тісно взаємозв'язані. Концентрація виступає основою його централізації, а централізація сприяє концентрації, бо в цьому випадку зростає маса додаткової вартості, а з нею і та її частина, що нагромаджується. Нагромадження капіталу виконує революційну роль у технічному, економічному і соціальному прогресі суспільства. Історично нагромадження капіталу супроводжується революційними змінами в продуктивних силах, що викликає воістину тектонічні зрушення в економічних відносинах сучасних суспільних систем. Природний процес усуспільнення продуктивних сил виявляється у трансформації відносин власності, посиленні процесів глобалізації всього громадського життя. На підприємствах акціонерних та інших форм колективної власності її суб'єкти є асоційованими виробниками. Це розділено-сумісна праця за умов розділено-сумісної власності. І не внаслідок збройного повстання, класових битв розриває ланцюги «капіталістичного рабства» пролетаріату, надходить година капіталістичної власності. Це відбувається в процесі глибокої трансформації всієї системи суспільних відносин.