Економічні категорії та закони: суть та основні види

Використання політекономією в якості наукового пізнання метода наукової абстракції дозволяє вченим сформулювати поняття, які відображають суть економічних явищ і за допомогою яких йде процес вивчення закономірностей економічного розвитку суспільства. Ці поняття в економічній науці називають економічними категоріями. Економічні категорії – це найбільш загальне, логічне поняття, теоретичний вираз економічних явищ і процесів, які реально існують. Економічні категорії мають 1) об’єктивний характер, оскільки в дійсності існують ті виробничі відносини, виразом яких вони є; 2) історичний характер – поява певних виробничих відносин означає й появу нових економічних категорій. Так, за умов натурального виробництва не виникало відносин купівлі-продажу, а значить, не було і таких категорій, як товар, вартість та ін. Практично всі поняття, які в процесі аналізу використовує політична економія, відображають певну сторону виробничих відносин і є економічними категоріями (гроші, ціна, капітал, прибуток, заробітна плата тощо).

Пізнання економічних явищ за допомогою економічних категорій дозволяє перейти до більш глибокого вивчення їх суті – визначення об’єктивних, стійких, причинно-наслідкових зв’язків у виробничих відносинах. На цьому етапі пізнання мова вже йде про економічні закони. Економічні закони мають об’єктивний характер, тобто діють незалежно від свідомості й волі людей, проте, і це відрізняє економічні закони від законів природи, оскільки вони проявляються через господарську діяльність людей, то людина в певній мірі може впливати на дію економічних законів. Ось чому в західній економічній літературі економічні закони називають принципами та, характеризуючи певні сталі зв’язки, роблять припущення “за незмінюваності всіх інших умов”.

З метою поглибленого вивчення економічних законів вчені-економісти здійснюють їхню певну класифікацію. Якісна визначеність останньої залежить від підходу, на базі якого дослідник вивчає економічні закономірності розвитку суспільства. Ті вчені, які в якості основи використовують формаційний підхід, виділяють та аналізують такі основні види законів: 1) загальні економічні закони – вони діють у всіх без винятку способах виробництва (закон економії часу, закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, закон усуспільнення виробництва й праці, закон зростаючих потреб); 2) специфічні економічні закони – вони діють лише в межах одного способу виробництва та виражають сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва (тут мова йде про конкретні економічні закони тієї чи іншої формації). В межах цієї групи законів ще, як правило, виділяється основний економічний закон формації, в якому виражаються мета й засоби її (при капіталізмі таким законом К.Маркс вважав закон додаткової вартості); 3) особливі економічні закони – вони діють при наявності певних умов і можуть охоплювати декілька формацій. Так, з появою товарно-грошових відносин починають діяти закон вартості, закон попиту, закон пропозиції, закон грошового обігу тощо.

Вчені, які при вивченні економічних відносин відштовхуються від цивілізаційного підходу (а він передбачає розгляд світової історії як єдиного планетарного цілого з поступовою зміною цивілізацій, не враховує класові умовності, проголошує пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, національними), виділяють в процесі аналізу тільки дві групи законів: 1) загальні економічні закони, що діють на всіх етапах розвитку суспільства та 2) особливі економічні закони, які діють при наявності певних умов.

Необхідно зазначити, що і перша, і друга класифікації є науково-обгрунтованими, в цілому характеризують сутність та якісну визначеність існуючої на тому чи іншому етапі економічного розвитку систему економічних законів, а їхня поява та використання обумовлені цілями економічного аналізу, який здійснюється дослідниками.

Виробничі відносини, продуктивні сили. Характеристика суті суспільно – економічної формації

Необхідною умовою існування людини є виробництво матеріальних благ, в процесі якого люди вступають у відносини не тільки з природою, а й між собою. Ці відносини, як вже зазначалося, називаються політекономії виробничими і являють собою предмет її вивчення.

Виробничі відносини – це сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ і послуг.

Як ми бачимо, в наведеній дефініції виділено два види виробничих відносин: соціально-економічні та організаційно-економічні. Соціально-економічні відносини характеризують суспільний спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва. Другими словами, відносини власності визначають суть соціально-економічних відносин, їхню суспільну форму.

Організаційно-економічні відносини виникають в процесі організації виробництва та управління ним, характеризують стан виробництва, їх суспільну організацію. Така організація необхідна для всякої спільної діяльності людей. Організаційно-економічні зв’язки існують незалежно від соціально-економічного ладу, являються загальними елементами економіки всіх країн протягом всієї історії. Наприклад, одна й та ж організація праці та управління ним може однаково успішно використовуватися у різних економічних системах. Щодо соціально-економічних відносин, то вони властиві тільки одній історичній епосі або одному суспільному ладу. Соціально-економічні відносини змінюються в результаті переходу від одної конкретної форми власності до другої.

 

Продуктивні сили — це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Вони виступають серцевиною економічної системи, становлять її матеріальну основу. На цьому етапі аналізу виробництва його можна визначати як цілеспрямоване функціонування продуктивних сил, яке забезпечує людина.

Розглядаючи місце людини в системі виробництва, перш за все треба мати на увазі, що вона є фактором виробництва і його основною продуктивною силою. Без людини, людського фактора виробництво неможливе. Саме людина оживляє речові фактори виробництва, приводить їх у рух. По-друге, людина є творцем більшості відтворюваних засобів виробництва, таких як машини, сировина, інструменти, споруди, будівлі тощо. По-третє, людина організує виробництво матеріальних благ і послуг відповідно до своїх потреб, тобто забезпечує цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил суспільства.

 

Економічна система

Як вже зазначалося, людина не може існувати, якщо не буде споживати, а для цього необхідно виробництво матеріальних і нематеріальних благ та послуг, економічна діяльність людини. Проте немає економіки взагалі, завжди є економіка з відповідним типом виробничих відносин, які формують адекватну їм економічну систему. Економічна система – це певним чином упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Якісну визначеність кожної із існуючих систем дає сукупність її родових ознак або властивостей.

Властивості системи знаходяться в певній підпорядкованості, субординації. Головною властивістю, яка відрізняє одну економічну систему від іншої і впливає на якісну визначеність інших властивостей і механізм їх взаємодії, є форма власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності, на якій базуються соціально-економічні відносини.

Важливими властивостями економічної системи є організаційні форми господарської діяльності (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва), господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні та ін.

В економічній літературі виділяють такі типи економічних систем: традиційна економічна система (притаманна слаборозвинутим країнам); командно-адміністративна (або планова) економіка (існувала в межах СРСР та інших країн соціалістичного табору); ринкова економіка вільної конкуренції (функціонувала у ХІХ – перші десятиліття ХХ ст.); сучасна ринкова економіка – розвивається з другої половини ХХ століття.

За сучасних умов для українських економістів велике значення має порівняльний аналіз характерних рис адміністративно-командної та сучасної ринкової системи, що обумовлено тим, що наша країна поступово звільняється від недоліків командної системи, знаходиться в стані, який інколи називають перехідна економічна система, і спрямовує свої трансформаційні процеси в напрямі створення розвиненої ринкової системи. Тобто, образно кажучи, нам необхідно чітко знати, від чого ми відмовляємося і до чого спрямовуємо наш рух. Проаналізуємо основні властивості вищезазначених економічних систем:

Адміністративно-командна cистема

o Державна власність на засоби виробництва;

o Централізоване планування та управління економікою;

o Монополізація та бюрократизація економіки

o Централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів

Сучасна ринкова система

o Колективна приватна та державна власність;

o Державне регулювання економіки з метою стимулювання попиту та пропозиції;

Маркетингова система управління виробництвом

Сучасна ринкова система – це така економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності і два механізми регулювання: ринковий і державний. В кожній сучасній ринковій країні співвідношення між ринковим і державним регулюванням не є однаковим. В одних країнах держава відіграє меншу роль у регулюванні економіки, у других – більшу. Так, прикладом активного втручання держави в економіку є японська модель (в цій країні розвиток економіки підпорядкований виконанню загальних національних завдань, велике значення має індикативне планування тощо). Американська модель характеризується незначним втручанням держави в економіку, тут держава визначає “правила гри”, організує перерозподіл доходів через податкову систему та ін.

Дослідження механізму функціонування національних економік, які знаходяться в межах тієї чи іншої економічної системи, використовують певну модель змішаної ринкової економіки, дозволяє зрозуміти, чому одні країни економічно розвиваються швидше, ніж інші, що необхідно зробити для підвищення рівня зайнятості, здійсненню відтворення на розширеній основі.