Предмет, функції та методи політичної економії 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Предмет, функції та методи політичної економії



Основні школи політекономії

Перший напрям політекономії – меркантилізм (від італійського “мерканте” – купець, торговець). Меркантилісти – У.Стаффорд, Т.Мен, Г.Скаруффі, А.Монкретьєн, І.Посошков та ін. – предметом дослідження вважали сферу обігу, основною формою багатства гроші (золото та срібло) і стверджували, що воно нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

Поступово, наприкінці XVI – на початку XVII століть, на зміну меркантилізму приходить класична політекономія, яка панувала до першої половини XIX століття. Цей напрям науки був представлений теоретичними поглядами фізіократів у Франції і класичної школи в Англії.

Фізіократи (Ф.Кене, Ж.Тюрго, В.Мірабо та інші) джерело багатства вбачали не в торгівлі, а у виробництві. Це безперечно вже був крок вперед порівняно з меркантилістами. Проте, і це основний їх недолік, фізіократи помилково стверджували, що тільки в сільському господарстві створюється додатковий продукт, тобто тільки ця галузь суспільного виробництва є продуктивною і забезпечує реальне збільшення суспільного продукту.

Класична школа в Англії була представлена У.Петті, А.Смітом, Д.Рікардо. Вчені зосередили увагу на дослідженні відносин у сфері виробництва. Класики започаткували теорію трудової вартості, у відповідності до якої людська діяльність є єдиним джерелом вартості, здійснили аналіз капіталу, процесу відтворення, механізму функціонування вільного ринку тощо. Незважаючи на великі наукові досягнення цієї школи, вона мала певні недоліки: капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; недооцінювали роль держави у господарському житті.

В другій половині XIX століття відбулися реальні зміни в розвитку капіталістичного суспільства: воно досягло високого ступеня зрілості. Виникають пролетарська (яка пізніше стала називатися марксистською) та прагматична політекономії.

Ключові положення пролетарської політекономії було викладено в праці К.Маркса “Капітал”, перший том якої побачив світ в 1867 році. Основна категорія, яку ретельно досліджує К.Маркс – додаткова вартість.

Представники прагматичної школи свої дослідження концентрують на розгляданні економічної поведінки конкретних ринкових агентів, розробці відповідних практичних рекомендацій. Вслід за цим змінюється і назва самої науки. Поняття “політична економія” (political economy) змінюється назвою “економіка” (economics). Це “ім’я” економічна наука отримала в праці засновника неокласичного напряму (це перший напрям прагматичної економіки) англійського економіста А.Маршалла “Принципи економіки” (“Principles of economics”), яка вийшла в світ в 1890 році. Під economics стали розуміти науку, що досліджує поведінку людей в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг в умовах обмежених ресурсів.

В 30-ті роки двадцятого століття, на хвилі “великої депресії”, яка охопила в 29-33 рр. усі розвинені країни світу, на перший план економічної думки виходить новий напрям наукового аналізу – кейнсіанство, яке поставило в центр уваги проблеми макроекономіки. Праця англійського економіста Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” (1936 р.) здійснила революцію в економічній теорії. Дж.Кейнс аргументовано показав, що сучасна ринкова система не може сама, без втручання держави, прийти в стан рівноваги. Кейнсіанський підхід до механізму функціонування економіки мав великий успіх з кінця 40-х до 60-х років двадцятого століття. Проте за умов кризових явищ в кінці 70-х – початку 80-х років цього ж століття у багатьох розвинених країн світу деякі заходи, запропоновані неокейнсіанцями, стали давати збої, активно, і не без підстави, критикуватися представниками інших наукових шкіл. На передній план економічної думки виходить неоконсервативний напрям, який складається з кількох шкіл. Серед них центральне місце займають монетаристи та “економіка пропозиції”.

Монетаристи (цей напрям очолив американський вчений М.Фридмен), досліджуючи інфляційні процеси, які охопили економіки країн, прийшли до висновку про вирішальну роль грошей в русі національного господарства.

Як бачимо, економічна наука з періоду свого виникнення пройшла складний шлях, який характеризувався змінами парадигм до трактування суті економічних явищ та їх регулювання.

 

Предмет, функції та методи політичної економії

Політична економія – це теоретична економічна наука, предметом якої виступають виробничі відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва. Вивчаючи виробничі відносини, що складаються на всіх фазах суспільного виробництва (виробництва, розподілу, обміну, споживання), політекономія дає можливість відповісти на широке коло питань: що, як і для кого виробляти, як в умовах обмежених ресурсів досягти максимальної віддачі від виробничих витрат, чим визначається характер суспільного виробництва, яка роль відносин власності в організації механізму функціонування економічної системи, з’ясовує сутність економічних законів розвитку суспільства та виробляє на основі цього рекомендації для формування економічної політики.

Політекономія виконує такі основні функції:

1) Теоретико-пізнавальну – полягає в розкритті сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, механізму їхньої дії;

2) Методологічну – політекономія виступає як теоретичний фундамент комплексу економічних наук (галузевих, функціональних, стикових);

3) Практичну – полягає в обґрунтуванні необхідності та шляхів вдосконалення економічних відносин, розробці науково-обгрунтованих пропозицій щодо покращення економічної діяльності людини;

4) Виховну (її ще інколи називають світоглядна або ідеологічна) – вона покликана формувати новий тип економічного мислення, сучасний світогляд людини.

При вивченні процесів та явищ, які пов’язані з економічною діяльністю людини, з економікою в цілому, політекономія використовує певні методи. Важливе значення тут має метод наукової абстракції – свідоме спрощення досліджуваного об’єкту шляхом виключення з аналізу несуттєвих явищ та фактів. Процес дослідження повинен носити системний характер – він передбачає розгляд будь-якого явища як частку єдиної цілісної системи, вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і зворотних зв’язків в ній. В економічних дослідженнях широко використовується метод аналізу і синтезу. Так, в процесі аналізу йде процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а в процесі синтезу дослідження йде в зворотному порядку. В політекономії широко використовуються економіко-математичні і статистичні методи, що дає можливість аналізувати не лише якісні, а й кількісні параметри процесів, що вивчаються. Для вивчення схожості та відмінності господарських явищ використовують метод порівнянь, а також метод поєднання логічного та історичного підходів. Широко в економічній науці застосовується такий загально науковий метод, як індукція і дедукція.

Важливою складовою методу виступає суспільна практика – процес пізнання реальної дійсності починається з практики й завершується практикою, яка визначає істинність або хибність теоретичних положень. Значна роль в економічному аналізі належить соціально-економічному експерименту, в якому особливе місце відводиться економічним реформам.

 

Економічна система

Як вже зазначалося, людина не може існувати, якщо не буде споживати, а для цього необхідно виробництво матеріальних і нематеріальних благ та послуг, економічна діяльність людини. Проте немає економіки взагалі, завжди є економіка з відповідним типом виробничих відносин, які формують адекватну їм економічну систему. Економічна система – це певним чином упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Якісну визначеність кожної із існуючих систем дає сукупність її родових ознак або властивостей.

Властивості системи знаходяться в певній підпорядкованості, субординації. Головною властивістю, яка відрізняє одну економічну систему від іншої і впливає на якісну визначеність інших властивостей і механізм їх взаємодії, є форма власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності, на якій базуються соціально-економічні відносини.

Важливими властивостями економічної системи є організаційні форми господарської діяльності (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва), господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні та ін.

В економічній літературі виділяють такі типи економічних систем: традиційна економічна система (притаманна слаборозвинутим країнам); командно-адміністративна (або планова) економіка (існувала в межах СРСР та інших країн соціалістичного табору); ринкова економіка вільної конкуренції (функціонувала у ХІХ – перші десятиліття ХХ ст.); сучасна ринкова економіка – розвивається з другої половини ХХ століття.

За сучасних умов для українських економістів велике значення має порівняльний аналіз характерних рис адміністративно-командної та сучасної ринкової системи, що обумовлено тим, що наша країна поступово звільняється від недоліків командної системи, знаходиться в стані, який інколи називають перехідна економічна система, і спрямовує свої трансформаційні процеси в напрямі створення розвиненої ринкової системи. Тобто, образно кажучи, нам необхідно чітко знати, від чого ми відмовляємося і до чого спрямовуємо наш рух. Проаналізуємо основні властивості вищезазначених економічних систем:

Адміністративно-командна cистема

o Державна власність на засоби виробництва;

o Централізоване планування та управління економікою;

o Монополізація та бюрократизація економіки

o Централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів

Сучасна ринкова система

o Колективна приватна та державна власність;

o Державне регулювання економіки з метою стимулювання попиту та пропозиції;

Маркетингова система управління виробництвом

Сучасна ринкова система – це така економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності і два механізми регулювання: ринковий і державний. В кожній сучасній ринковій країні співвідношення між ринковим і державним регулюванням не є однаковим. В одних країнах держава відіграє меншу роль у регулюванні економіки, у других – більшу. Так, прикладом активного втручання держави в економіку є японська модель (в цій країні розвиток економіки підпорядкований виконанню загальних національних завдань, велике значення має індикативне планування тощо). Американська модель характеризується незначним втручанням держави в економіку, тут держава визначає “правила гри”, організує перерозподіл доходів через податкову систему та ін.

Дослідження механізму функціонування національних економік, які знаходяться в межах тієї чи іншої економічної системи, використовують певну модель змішаної ринкової економіки, дозволяє зрозуміти, чому одні країни економічно розвиваються швидше, ніж інші, що необхідно зробити для підвищення рівня зайнятості, здійсненню відтворення на розширеній основі.

Властивості товару.

Ключовою категорією товарного виробництва є товар. У самому загальному вигляді, абстрагуючись від деяких нюансів у підходах різних економістів, можна дати таке його визначення: товар – продукт праці, що здатний задовольняти певні потреби людини і призначений для обміну.

Товар має дві властивості: споживну вартість та вартість. Споживна вартість – це здатність товару задовольняти певні людські потреби (чи особисті – у їжі, одязі, побутовій техніці, чи виробничі – верстатах, обладнанні тощо). При цьому треба розуміти, що потреби людини задовольняє будь-який продукт праці, і той, який не набуває товарної форми. Проте, коли йде характеристика споживної вартості товару, то тут вже обов’язково необхідно зробити наголос на таких специфічних рисах: по-перше, за умов товарних відносин споживна вартість призначається для задоволення потреб інших людей, суспільства, тобто стає суспільною споживною вартістю; по-друге, вона несе в собі відносини обміну, тобто товари завжди обмінюються у певному співвідношенні, пропорції (наприклад, один пиріжок дорівнює одному яблуку, або 50 копійкам). Цього, зрозуміло, не буде у межах натурального виробництва, коли продукт праці виробляється для задоволення потреб виробників і поступає у споживання безпосередньо, обходячи сферу обміну. Кількісні пропорції, які утворюються в результаті обміну товарів, називають міновою вартістю, вона є формою, зовнішнім проявом другої властивості товару – вартості. Що ж таке вартість? Визначення її сутності і дає відповідь на питання про те, що визначає пропорції, у яких один товар обмінюється на інший.

В теоретичному плані розробка цього аспекту проблеми є досить складною, а тому він викликав серйозні дискусії і обумовив появу багатьох теорій вартості:Трудова теорія вартості, Теорія витрат виробництва, Теорія трьох факторів виробництва, Теорія граничної корисності.

Продуктивність праці – витрати праці на виготовлення одиниці продукції. Кількість продукції виготовленої в одиницю часу. Залежить від впровадження нових технологій.

Інтенсивність – напруженість праці, насиченість робочого часу працею. Залежить від самого виробника, його здібностей, кваліфікації, досвіду.

Вартість товару залежить від її продуктивності, яка включає в себе два елементи: продуктивну силу та інтенсивність праці. Кожен із них по-різному впливає на величину вартості одиниці продукції, що виробляється. Так, при зростанні продуктивної сили праці величина вартості одиниці продукції зменшується і навпаки.

Підвищення інтенсивності як ступеня напруженості живої праці приводить до збільшення затрат живої праці за одиницю часу, при цьому затрати праці на одиницю продукції не змінюються, бо зміни в техніці виробництва, кваліфікації робітників не відбувається. Отже, вартість одиниці продукції залишається незмінною, хоч кількість продукції та загальна її вартість зростають.

 

 

IV. Грошова форма вартості.

При цій формі вартості всі товари перебувають в відносній формі вартості, а роль товару-еквіваленту виконують різні метали: спочатку олово, свинець, мідь, пізніше – срібло та золото, і з середини XIX сторіччя загальним еквівалентом стало золото. Це відбулося завдяки природним властивостям золота: не псується, має високу вартість у малій кількості, однорідність, легка подільність, відносна рідкість, естетичність та привабливість. З появою грошової форми вартість товарів починає виражатися в цінах.

Поступово грошова форма вартості набуває певних змін. У середні віки з’являються й перші паперові гроші – боргові розписки приватних осіб і банків – банкноти. Ера золотих грошей закінчується в 20-ті роки XX століття, коли основним засобом розрахунків стають паперові гроші й монети. Друга половина XX ст. попереднього тисячоліття ще більш розширила поняття про гроші з появою кредитних карток, чеків, електронних розрахунків.

Сутність грошей:

· Гроші – категорія товарного виробництва і товарного обігу;

· Гроші виражають певні виробничі відносини між товаровиробниками з приводу обміну товарами та послугами;

· Гроші – особливий товар, який виконує роль загального еквіваленту.

Прибічники еволюційної теорії, як і при визначенні сутності грошей, більш грунтовно підходять до аналізу функцій грошей і, щоб досягти комплексності їхньої характеристики, виділяють 5 функцій грошей:

1) Функція міри вартості – вартість усіх товарів виражається в єдиній системі оцінки в грошах, тобто гроші є загальним втіленням і мірилом вартості товарів: в Україні вартість товарів вимірюється у гривнях, в США – у доларах, в Європі – в ЕКЮ тощо;

2) Функція засобу обігу – при виконанні цієї функції гроші полегшують торгівлю, тому що приймаються в обмін на будь-які товари. Це дозволяє зробити торгівлю універсальною, рознести по часу факт продажу й використання виручених грошей для купівлі іншого товару. Спочатку функцію засобу обігу виконували повноцінні гроші, а потім поступово у обігу починають використовуватися неповноцінні – паперові гроші. Паперові гроші не мають власної вартості (за винятком витрат на їх виробництво, вартості паперу, обробки тощо), вони є символом вартості і випускаються державою у законодавчому порядку з примусовим курсом;

3) Функція засобу платежу – у цій функції гроші забезпечують погашення боргового зобов’язання (при продажі товарів в кредит, сплати заробітної плати, квартирної та орендної плати, комунальних послуг тощо);

4) Функція засобу накопичення дозволяє нагромадити купівельну спроможність грошей у формі заощаджень, тобто за умов відсутності значної інфляції, у грошах можна зберігати багатство. На відміну від вкладень у нерухомість, золото, твори мистецтва, грошові накопичення в разі необхідності можна легко й швидко використати;

5) Функція світових грошей виконується грошима при обслуговуванні обігу між різними країнами. Якщо раніше цю функцію виконували золото і срібло, а згодом тільки золото, то за сучасних умов – конвертована валюта.

Закони грошового обігу

Поява та розвиток грошової форми вартості обумовили виникнення питання: а скільки грошей необхідно, щоб забезпечити потребу в них? Необхідно у зв’язку з цим визначитися з параметрами, від яких перш за все буде залежати необхідна кількість грошей. Оскільки основною функцією грошей є обслуговування сфери обігу товарів та послуг, то основним параметром і буде сума цін товарів та послуг, які попадають у обіг (СЦТ). Проте оскільки грошова одиниця на протязі певного періоду часу здійснює певну кількість оборотів (О), то не враховувати цю обставину також не можна: зростання кількості оборотів зменшує потребу у грошах. Визначена залежність між кількістю грошей, необхідних для обслуговування обігу, та двома найбільш важливими параметрами (СЦТ і О) в економічній науці називається законом грошового обігу, який починає діяти в умовах товарно-грошових відносин. Формалізовано його представляють таким чином:

,  

де КГ – кількість грошей;

СЦТ – сума цін товарів та послуг, що реалізуються в певному році;

О – середнє число оборотів за рік певної грошової одиниці.

Якщо врахувати функцію грошей як засобу платежу, то параметрів, які будуть впливати на необхідну кількість грошей, природно, буде більше:

,  

де К – сума цін товарів, які продані в кредит;

П – сума цін товарів, по яким наступив строк платежу,

ВП – взаємопогашувані платежі.

В сучасні економічній літературі, яка являє собою переклад західних розробок, часто використовується рівняння І.Фішера, яке по своєї суті виражає вже розглянуті залежності:

,

де М – кількість грошей в обігу;

V – швидкість обігу грошей;

Р – абсолютний рівень цін;

Q – реальний обсяг виробництва.

Зрозуміло, порушення проаналізованих залежностей буде викликати порушення рівноваги на грошовому ринку, обумовлювати або дефляційні або інфляційні процеси в економіці. Щоб не допустити негативні явища у функціонуванні національної економіки, держава повинна здійснювати контроль за кількістю грошей в обігу, вимірювати грошову масу.

Грошова маса – сукупність всіх грошових засобів, які знаходяться в народному господарстві в готівковій і безготівковій формах і виконують функції засобів обігу, платежу і накопичення.

В залежності від ступеню ліквідності (можливістю перетворення активів в грошову форму без суттєвої втрати вартості і в короткий строк) в економічному аналізі використовується сукупність показників (агрегатів) для вимірювання грошової маси, яка знаходиться у обігу в тій чи іншій країні на даний момент (склад і кількість грошових агрегатів розрізняються по країнам). Принцип агрегування полягає в тому, що до існуючої грошової маси, зафіксованої певним агрегатом, додаються подальші суми, чим самим відбувається утворення нового агрегату. Розглянемо основні показники (агрегати) грошової маси:

М0 – наявні гроші в обігу;

М1 = М0 + поточні чекові рахунки: безстрокові та інші чекові депозити;

М2 = М1 + заощаджувальні і строкові депозити (внески) у комерційних банках;

М3 = М2 + внески в спеціалізованих установах, особливі види нагромаджень;

L = М3 + інші ліквідні активи (короткострокові до трьох місяців державні цінні папери та інші);

D = L + закладні облігації та інші аналогічні кредитні інструменти.

Основу всієї грошової маси країни складають гроші високої ефективності – банкноти, монети та депозити комерційних банків у центральному банку, їхня сукупність являє собою грошову базу (Н). Загальний розмір грошової бази визначається за балансом центрального банку країни.

Робоча сила як товар

Робоча сила – це здатність людини до праці.Робоча сила, як це вже визначено, - це здатність людини до праці, а сама праця – це процес реалізації цієї здібності. Ці поняття тісно пов'язані між собою, але водночас є і різними. Наукова заслуга такого розмежування належить К.Марксу, і це є надзвичайно важливим методологічним моментом у розумінні процессу створення додаткової вартості.

Робоча сила є найважливішим фактором будь-якого суспільного виробництва, але для здійсненняостаннього вона повинна поєднатися із засобами виробництва.

Особливістю капіталістичного виробництва є те, що воно ведеться на основі найманої праці, тобто на основі продажу і купівлі робочої сили.

Купівля-продаж робочої сили означає, що остання перетворюється на товар. Це перший ступінь переходу капіталістичної власності зі свого юридичного змісту в економічний зміст, тобто в реальні економічні відносини між власником робочої сили - найманим працівником та власником грошей - капіталістом. Перетворюючись на товар, робоча сила, як і будь який інший товар має дві властивості: вартість і споживчу вартість.

Споживча вартість товару "робоча сила" - це здатність робочої сили бути джерелом вартості й до того ж більшої вартості, ніж вона сама має, тобто має здатність бути джерелом додаткової вартості.

Вартість робочої сили має якісне і кількісне визначення.

Якісне визначення вартості товару "робоча сила" утворюють відносини купівлі-продажу робочої сили між найманим робітником і капіталістом.

Кількісне визначення вартості товару "робоча сила" зводиться до величини її вартості, яка визначається кількістю суспільно необхідної абстрактної праці, потрібної для виробництва життєвих засобів, що забезпечують відтворення робочої сили найманих працівників.

Заробітна плата як ціна товару "робоча сила"

Основною умовою відтворення робочої сили людини є заробітна плата - одна із складових доходів споживчого призначення.

Вільям Петті говорив, що заробітна плата являє собою плату за працю.

Роботодавець купує на ринку не працю, а робочу силу. Споживання робочої сили є процес праці. Це споживання відбувається уже за межами ринку. Вартість робочої сили завжди менша, ніж вартість, створена працею найманого працівника. Заробітна плата є оплатою лише частки робочого дня, вона приховує і стирає межу між необхідною і додатковою працею, приховує наявність експлуатації. Отже, оскільки заробітна плата за формою виступає як оплата праці, то створюється уявлення, начебто весь робочий день оплачений повністю.

Існує багато чинників, які по різному впливають на вартість робочої сили. Одні збільшують її, інші - зменшують До чинників, що збільшують вартість робочої сили, можна віднести розширення потреб у нових товарах та послугах залежно від економічного розвитку суспільства, збільшення витрат на житло, транспортні витрати, підвищення інтенсивності праці найманих працівників, зростання психологічного навантаження, що потребує дедалі більше життєвих засобів для відновлення витрачених фізичних, моральних і психічних сил.

На зниження вартості робочої сили впливає підвищення продуктивності праці, оскільки при цьому відбувається зниження вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили.

До складу вартості робочої сили входять безпосередньо заробітна плата; натуральні виплати, які підприємці надають працівникам; витрати роботодавців на соціальне страхування та вихідна допомога витрати на підвищення професійного рівня; витрати на соціально-побутове обслуговування; податки, які розглядаються як витрати на робочу силу

Ціна послуг робочої сили розглядається, з одного боку, як ринкова вартість цього специфічного товару, а з другого, - як складова фактичних витрат роботодавця на робочу силу.

За своєю економічною природою витрати на робочу силу є тією частиною новоствореної вартості, яка складає фонд життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили.

Попит, закон попиту.

В умовах ринку бажання споживача отримати певний продукт трансформується у нове поняття – попит. Попит – це забезпечене грошима бажання придбати товар або послугу в даний момент часу, або платоспроможна потреба. Найважливішим фактором, який впливає на величину попиту, є ціна. Зворотна залежність між ціною товару й величиною попиту на цей товар називається законом попиту: за незмінюваності всіх інших умов зниження ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту і навпаки. Цю залежність ілюструє крива попиту (див. рис. 1).

Рис. 1. Крива попиту.

Кожна точка кривої попиту (а вона має вигляд кривої з від’ємним нахилом) показує, яку максимальну кількість товару згоден купити покупець при кожній ціні.

Необхідно розуміти, що існування закону попиту не означає, що він завжди, за будь-яких умов проявляє свою сутність. Є певні виключення з нього: 1) коли товари розраховані на снобів, тобто мова йде про високовартісні вироби, особливо престижні на даний момент. За цих умов зростання цін супроводжується збільшенням величини попиту. Цю “поведінку” величини попиту називають ефектом Веблена; 2) коли покупці не мають можливості судити про якість товару безпосередньо, а оцінюють його якість виключно по ціні. За цих умов зниження цін може привести до зменшення попиту на нього; 3) коли підвищується величина попиту на товар при підвищенні ціни на нього. Цей ефект описав ще в XIX ст. англійський статистик Р.Гіффен і показав, що він розповсюджується на товари першої необхідності за умов низького рівня доходів покупців. Так, наприклад, чим дорожче стає хліб, тим більше його будуть купувати бідні, не маючи змоги купувати м’ясо, фрукти тощо.

Крім ціни, яка визначає величину попиту, є ряд факторів, під впливом яких змінюється попит. Ці фактори в економічній літературі називають нецінові фактори. До них належать: 1) доходи населення та накопичені ними кошти; 2) кількість покупців; 3) смаки і переваги споживачів; 4) очікування споживачів; 5) мода, реклама; 6) ціни на товари, які взаємозамінюють або взаємодоповнюють один одного.

Ринкова рівновага

Якщо поєднати на одному графіку криві попиту та того ж самого товару, то отримаємо модель, яка ілюструє одночасно поведінку попиту, пропозиції цього товару. В економічній теорії така модель отримала назву моделі часткової ринкової рівноваги (рівноваги на ринку одного товару). При цьому вважається, що вона є моделлю функціонування вільного ринку. Точка перетину кривих попиту і пропозиції буде точкою ринкової рівноваги. Дуже часто цю точку зазначають буквою Е (від лат. equilibrium – рівновага). Ринкова рівновага (Е) тоді, коли кількість товару, яку покупці хочуть купити, дорівнює кількості товару, що продавці хочуть продати, і коли відсутня тенденція зміни ціни і кількості. Ціна рівноваги (Це) – ціна такого рівня, при якому величина пропозиції дорівнює величині попиту (Те). Модель часткової ринкової рівноваги представлена на рис. 5.

Рис. 5. Модель часткової ринкової рівноваги.

Чи стійка така рівновага ринку? Якщо ціна стане вище рівноважної, наприклад, підніметься до рівня Ц1, то на ринку нашого товару утворюється надлишок товару – при надто великій ціні на ринку буде мало покупців, але багато продавців (Пр > П). Запаси, що не реалізуються, примусять продавців поступово знижати ціну. І це буде відбуватися до тих пір, поки надлишок не ліквідується, тобто ринок не попаде у стан рівноваги.

Якщо встановиться ціна нижче рівноважної (Ц2 < Це), то більша кількість покупців захоче купити дешевий товар, але менша кількість продавців захоче запропонувати товар за низькими цінами. Утворюється дефіцит товару (П > Пр). Знову почнуть діяти ринкові механізми, змінюватися ціни, у відповідності з цим буде змінюватися співвідношення попиту та пропозиції, поки ринок даного товару не попаде в стан ринкової рівноваги.

Проте слід розуміти, що дія розглянутого ринкового механізму в повній мірі проявляється тільки за умов досконалого (або вільного) ринку, тобто, коли численні виробники пропонують численним покупцям якийсь стандартний продукт. При цьому кожний виробник володіє малою часткою ринку і не може впливати на ціну, він тільки пристосовується до неї тощо. А оскільки такі умови є майже науковою абстракцією, то і модель часткової рівноваги, яка представлена на рис. 5, є в певній мірі ідеальною, теоретичною. В реальному житті, а особливо за умов сучасного, недосконалого ринку, завжди діють сили, які заважають вільному встановленню рівноважної ціни. Які ж чинники руйнують дію ринкового механізму? Це і монопольні утворення, і ціни, які встановлює (або фіксує) держава, податки тощо.

 

 

Ринок капіталів. Банки.

Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал.

Ринок капіталів виконує такі функції:

· По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди.

· По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки.

· По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо.

Ба́нк (від італ. banco - лава) — кредитно-фінансова установа, яка зберігає кошти і капіталовкладення, надає кредити та здійснює послуги по фінансовим операціям. Банк(італ.banco-конторка)-фінансове підприємство,яке виконує комплекс базових функцій (акумулює грошові кошти та інші цінності,надає кредити,випускає в обіг гроші та цінні папери,здійснює грошові розрахунки та інші функції) з метою привласнення прибутку.

У ринковій економіці функціонують різні види банків, які класифікуються за певними ознаками:

· За формою власності:

1. державні;

2. акціонерні;

3. кооперативні.

· За масштабами операцій:

1. роздрібні (акумулюють кошти численних клієнтів, невеликі за обсягом. При цьому потрібна розвинута інфраструктура);

2. оптові. Обслуговують незначну кількість великих клієнтів, а необхідні ресурси залучають на фінансовому ринку.

· За територіальним охопленням:

1. міжнародні;

2. регіональні;

3. банки, що ведуть діяльність у національному масштабі (колишні спеціалізовані банки).

· За колом виконуваних операцій:

1. спеціалізовані;

2. універсальні.

· За порядком формування статутного фонду комерційні банки поділяються на публічні та приватні акціонерні товариства та пайові банки. Характерні ознаки цих господарських товариств регламентуються Законом України «Про акціонерні товариства».

Сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків. На першому рівні виступає Національний банк України (НБУ) з відповідною мережею своїх установ (зі своїми філіями), на другому – комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфери діяльності. Слід зазначити, що суттєвий внесок в розвиток та вдосконалення правової основи функціонування банків вносить новий Закон України “Про банки і банківську діяльність”, який набрав чинності з 1 січня 2001 року.

Національний банк України, як і будь-який центральний банк іншої країни, являє собою своєрідний “банк банків”, оскільки виконує базові функції кредитної і резервної системи та обслуговує виконання державного бюджету країни.

До основних функцій НБУ відносяться:

1) проведення єдиної державної політики у сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

2) здійснення монопольного права на випуск банкнот в обіг, визначення виду грошової одиниці, її номіналу, основних ознак та систем захисту;

3) визначення валютної політики держави;

4) контроль за виконанням комерційними банками законодавства з банківської справи, дотриманням нормативів, установлених НБУ, та власних нормативних актів;

5) надання комерційним банкам кредитів;

6) зосередження в себе обов’язкових резервів комерційних банків;

7) організація та здійснення через банківську систему касового обслуговування державного бюджету, проведення операцій з державними цінними паперами, надання кредитів уряду (за рішенням Верховної Ради України);

8) здійснення через запроваджену в січні 1994 р. автоматизовану систему міжбанківських розрахунків (СЕП).

 

Основні теорії капіталу.

Різні економічні школи по-різному визначають суть капіталу. Проаналізуємо найбільш розповсюдженні в економічній науці теорії капіталу. З точки зору натуралістичної,або речової,концепції, яка перш за все розроблялася представниками класичної та неокласичної політекономії, капітал – це або засоби виробництва, або готові товари, які призначені для продажу. Так А.Сміт вважав, що капітал являє собою накопичений запас речей (машин, інструментів, сировини), накопичену працю, тобто все те, що використовується у виробництві з метою виготовлення готової продукції і, після її реалізації, отримання прибутку. Д.Рікардо писав, що капітал – це засоби виробництва. А.Маршалл відносив до капіталу всі речі, які утворюють передумови виробництва. Аналогічні підходи існують і в сучасній економічній науці. П.Самуельсок, наприклад, визначає капітал як виробниче обладнання крупних фабрик, складів готової продукції і напівфабрикатів.

З точки зору монетаристської, або грошової, теорії капітал – це гроші, які приносять процент.

Дослідження, здійснені К.Марксом, дало йому можливість дати таке визначення капіталу: капітал – це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає.

Рух капіталу здійснюється за схемою: Г – Т – Г¢, де Г¢ = Г + г. В цій схемі використані





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 254; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.210.223.150 (0.011 с.)