Ватрість робочої сили. Доходи населення

 

Вартість робочої сили – це сукупність витрат підприємця, пов'язаних з використанням робочої сили, забезпечення необхідних для підтримання її працездатності, професійно-кваліфікаційної підготовки, утримання сім'ї та виховання дітей, духовного розвитку тощо.

Формування вартості робочої сили на ринку відбувається шляхом порівняння результативності, корисності праці із затратами на відтворення робочої сили і встановлюється на рівні, який узгоджує граничну продуктивність праці, тобто цінність послуг праці для покупця-підприємця, з витратами, які потрібні для відтворення робочої сили.

Існує багато чинників, які по-різному впливають на вартість робочої сили. До чинників, що збільшують вартість робочої сили, можна віднести розширення потреб у нових товарах та послугах залежно від економічного розвитку суспільства, збільшення витрат на житло, транспортні витрати, підвищення інтенсивності праці найманих працівників, зростання психологічного навантаження, що потребує дедалі більше життєвих засобів для відновлення витрачених фізичних, моральних і психічних сил. На зниження вартості робочої сили впливає підвищення продуктивності праці, оскільки при цьому відбувається зниження вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили.

До складу вартості робочої сили входять безпосередньо заробітна плата; натуральні виплати, які підприємці надають працівникам; витрати роботодавців на соціальне страхування та вихідна допомога (виплати у зв'язку із закінченням строку трудового договору); витрати на підвищення професійного рівня; витрати на соціально-побутове обслуговування; податки, котрі розглядають як витрати на робочу силу.

Вартість послуг робочої сили є усередненим еквівалентом життєзабезпечення типового представника асоційованої групи людей, які об’єднані спільністю цілей та інтересів, умовами життя та результатами праці, рівнем інтелектуального та культурного розвитку.

Ціна послуг робочої сили розглядається, з одного боку, як ринкова вартість цього специфічного товару, а з другого – як складова фактичних витрат роботодавця на робочу силу.

Витрати роботодавця на робочу силу складаються з прямих та непрямих витрат. До перших належать заробітна плата за відпрацьований час та інші виплати за невідпрацьований час (наприклад, оплата відпусток), заробітна плата (тарифний заробіток, посадова плата, преміальні виплати, надбавки та доплати), податки (на фонд заробітної плати, дохід), витрати роботодавців на соціальне страхування (добровільні, договірні, приватне страхування), витрати на підвищення професійного рівня (підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації), натуральні виплати (харчування, витрати на житло тощо), витрати на соціально- побутове обслуговування (їдальні та інші заклади харчування на підприємствах, культурне обслуговування й аналогічні послуги).

Ціну робочої сили визначає сукупність життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили у грошовому виразі. Залежно від стану ринку праці ціна робочої сили може відхилятися від її вартості. Вона залежить від кон'юнктури ринку праці, попиту та пропозиції робочої сили, освітнього рівня працівника.

Ціна робочої сили регулюється і контролюється державою та профспілками. Створюють певні закони, трудові (тарифні) угоди профспілок і роботодавців тощо. У генеральній угоді зазначається мінімальна ціна робочої сили, що дає змогу нормально існувати. У зв'язку зі змінами умов життя та праці на виробництві, угоди через певний період повинні оновлюватися.

В умовах сучасного функціонування ринкового механізму та структурних змін в економіці держави зазнало трансформації формування доходів населення, їх використання та система розподілу. Найбільшу питому вагу в структурі грошових доходів населення становить оплата праці. Заробітна плата як соціально-економічна категорія є основним джерелом грошових доходів працівників і разом з тим є головним рушієм соціально-економічного розвитку держави. Вона забезпечує не лише відтворення робочої сили, але й стає вагомим чинником відтворення суспільного виробництва та виступає основним регулятором ринку праці.

Сутність політики доходів полягає в безпосередньому встановленні державою такої верхньої межі збільшення номінальної заробітної плати, яка сприяла б виконанню основних задач і реалізації пріоритетів, що стоять перед економікою.

Доходи населення в ринковій економіці становлять сукупність надходжень грошових і натуральних засобів за визначений проміжок часу, що використовуються фізичними особами з метою споживання і нагромадження.

Грошовий дохід родини являє собою надходження коштів у формі оплати праці, соціальних трансфертів, доходів від власності, підприємницької діяльності, продажу продукції особистого підсобного господарства й інших видів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги та ін.) за визначений проміжок часу.

Натуральний дохід уключає, перш за все, продукцію, вироблену домашнім господарством для власного споживання.

Показником матеріальної забезпеченості населення є сукупні доходи. Це вартісний показник, до нього входять: оплата праці; соціальні трансферти в грошовій формі; доходи від власності; доходи від підприємницької діяльності; доходи від продажу продукції з особистого підсобного господарства; вартість натуральних надходжень з особистого підсобного господарства; вартість безкоштовних послуг; інші надходження (аліменти, гонорари, благочинна допомога та ін.).

Грошові доходи населення підрозділяють на наявні та первинні.

Первинні доходи населення включають усі надходження, отримані від власності на фактори виробництва.

Наявні доходи населення — результат перерозподільних процесів. Вони розраховуються за допомогою доданих до первинних доходів соціальних трансфертів і вирахування обов'язкових платежів та зборів. Отриману в результаті суму коштів населення, родини й окремі громадяни можуть використовувати на власний розсуд.

У політику доходів і заробітної плати необхідно враховувати динаміки номінальних та реальних розміщуваних доходів. Номінальні доходи включають усю суму кінцевих доходів. Для визначення реальних розташовуваних доходів населення номінальні доходи поділяють на індекс споживчих цін.

Індекс споживчих цін — це зміна вартості основних споживчих товарів і послуг за визначений період, виражена у відсотках. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення.

Залежно від джерел формування доходи можуть бути трудові й нетрудові.

За визначенням МОП, трудовий дохід — це дохід, який отримує працівник у результаті своєї економічної діяльності як наймана робоча сила або у разі самостійної зайнятості. Слід розрізняти також трудові доходи від основної роботи за наймом і доходи від вторинної зайнятості.

Нетрудові доходи – це надходження від діяльності, що ведеться з відхиленням від прийнятих у суспільстві державних правових норм, норм моралі та поведінки громадян.

У сучасних умовах значна частина доходів є прихованими. Вони пов'язані з тіньовою економікою, що становлять приховану економічну діяльність. Окрім того, до прихованих доходів відносять доходи осіб, які ведуть незареєстровану індивідуальну підприємницьку діяльність.

Об'єктивною характеристикою рівня грошових доходів – це відповідність їх прожитковому мінімуму. Прожитковий мінімум є показник обсягу і структури споживання матеріальних благ і послуг мінімального рівня.

Прожитковий мінімум складається з продовольчого кошика, непродовольчих товарів і послуг, податків й інших платежів. Сукупний мінімальний обсяг потреб у натуральній формі - це мінімальний споживчий кошик. Його вартісна оцінка - бюджет споживчого мінімуму. Він служить основою для розрахунку мінімальної заробітної плати в країні. Розмір прожиткового мінімуму в системі рівня життя громадян виступає як ознака бідності населення.

Важливими показниками рівня життя населення є вартість життя і рівень споживання населення.

Вартість життя - розмір витрат на матеріальні блага і послуги, які життєво необхідні людині.

Рівень життя - це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку та задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку й задоволення цих потреб.

Згідно з рекомендаціями МОП, рівень життя відображають такі показники: обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта; обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальними й соціальними послугами, транспортом і зв'язком; охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Виходячи з міжнародних норм, необхідно також враховувати: зайнятість та умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні, екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких, як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

Рівень життя визначають у цілому по країні, на окремих територіях та соціальних групах. У світовій практиці для характеристики рівня життя використовують такий інтегральний показник, як індекс людського розвитку, котрий уключає три індикатори: національний, або валовий внутрішній продукт на душу населення (ВВП); тривалість життя; рівень освіти населення. Ці величини співвідносяться з найвищими світовими рівнями цих показників.

Рівень життя населення залежить від економічного потенціалу і значною мірою визначається величиною ВВП та структурою його використання. Джерелом підвищення рівня життя населення є зростання національного доходу, який становить частину сукупного суспільного продукту після відрахування витрачених у процесі виробництва засобів праці й матеріальних витрат, тобто новостворену вартість.

Для характеристики рівня життя у вітчизняній і зарубіжній практиці використовують показники бідності: абсолютної та відносної. За абсолютної бідності бідними є частина домогосподарств, які не можуть забезпечити себе необхідною сумою благ, необхідних для збереження здоров'я й ведення помірно активного трудового життя. За відносної бідності бідними є частина домогосподарств, які мають низькі доходи. У зарубіжній практиці відносна бідність характеризується доходом, що не перевищує 40-60 % доходу, що утворився в країні. На поняття бідності як соціально-економічного явища впливає соціальна політика, що проводиться в країні. У різних країнах існують свої підходи до критеріїв зарахування органами соціального захисту конкретної особи або домогосподарства до бідних. Рівень бідності та чисельність бідних залежить від межі бідності, офіційно встановленої державою. Ця мета, у свою чергу, залежить від фінансових можливостей країни, оскільки декларовані межі бідності ґрунтуються на певних розмірах соціальних програм.