Сторони, суб'єкти, предмет, принципи і типи соціально-трудових відносин

Провідними складовими системи соціально-трудових відносин є їх сторони і суб'єкти. Ці поняття близькі, але не ідентичні. Відмінність між ними полягає в тому, що сторони соціально-трудових відносин є носіями первинного права у цих відносинах, а суб'єкти можуть володіти як первинними, так і делегованими первинними носіями правами. Вчені в галузі соціально-трудових відносин виділяють чотири групи суб'єктів соціально-трудових відносин.

Перша група - це первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, роботодавці, держава, місцеве самоврядування).

Друга група - це представницькі організації та їхні органи. Вони є носіями делегованих повноважень (об'єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління).

Третя група - органи, через які реалізується соціальний діалог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тимчасові органи в галузях, регіонах, на підприємствах (організаціях).

Четверта група - це органи, які мають мінімізувати наслідки можливих конфліктів, запобігати загостренням соціально-трудових відносин (примирні, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо), а також навчальні, інформаційні, консультативні та інші формування.

Суб'єктами соціально-трудових відносин можуть бути індивіди або їх групи, об'єднані за якою-небудь системоутворюючою ознакою. В цьому зв'язку соціально-трудові відносини можуть бути індивідуальними(якщо з окремим роботодавцем взаємодіє окремий працівник) і колективними,груповими (коли взаємодіють об'єднання, групи роботодавців та працівників) і змішаними. За ознакою кількості учасників соціально-трудові відносини можуть бути дво-, три- й багатосторонніми.

Найманий працівник – це громадянин, що уклав індивідульну трудову угоду з роботодавцем і, відповідно до цієї угоди, набув відповідних прав й обов'язків у трудовій сфері. Найманий працівник, безумовно, є максимально узагальненим поняттям. У ролі найманого працівника як суб'єкта соціально-трудових відносин можуть виступати індивіди, групи працівників.

Роботодавець – це особа, що працює самостійно і постійно наймає для роботи одну або багато осіб. Роботодавець може бути власником засобів виробництва чи його представником. Роботодавець – це також дуже узагальнене поняття. Найкоректнішим його визначенням є таке: юридична особа, яка використовує працю найманих працівників, про що укладає відповідний трудовий договір. Зокрема, роботодавцем є керівник державного підприємства, який, у свою чергу, є найманим робітником щодо держави.

Професійні спілки – це масові організації, що об'єднують найманих працівників, пов'язанх спільними соціально-економічними інтересами. Професійні спілкистворюють для захисту економічних інтересів найманих робітників чи осіб вільних професій у визначеній сфері діяльності профспілок: забезпечення зайнятості, умов та оплати праці.

Роль держави як суб'єкта соціально-трудових відносин в умовах ринкової економіки проявляється у тих функціях, які вона традиційно виконує:

- законотворення, встановлення норм і правил;

- гарантія і захист прав;

- створення робочих місць (держава як роботодавець);

- арбітраж і регулювання;

- примирення сторін, забезпечення злагоди.

Рівень реалізації кожної з цих рольових функцій держави, характер їхнього поєднання в кожний конкретний момент часу визначаються історичними, політичними, економічними умовами розвитку.

Предмети соціально-трудових відносин визначаються цілями людей на різних стадіях їх життєвого циклу: від народження до закінчення навчання; трудова діяльність; після трудова діяльність.

У системі соціально-трудових відносин, залежно від особливостей суб'єктів та характеристик соціально-економічного простору, виділяють такі їх рівні:

- індивідуальний (працівник – роботодавець, працівник – працівник, роботодавець – роботодавець);

- мікроекономічний (рівень підприємства), відносини на якому можуть мати як індивідуальний (працівник – роботодавець, працівник – працівник), так і комбінований характер (об'єднання працівників – роботодавець);

- мезоекономічний рівень (рівень окремих адміністративних територій і галузей). На цьому рівні соціально-трудові відносини мають переважно груповий характер (об'єднання працівників – об'єднання роботодавців), однак можливі й відносини комбінованого характеру (напр., окремий працівник або роботодавець – органи місцевої влади);

- макроекономічний (національний) рівень, на якому, крім держави (її представляє уряд), діють багато об'єднань найманих працівників та об'єднань роботодавців. І на цьому рівні можливі відносини комбінованого характеру (окремий працівник або роботодавець – органи центральної влади), але виникають вони тоді, коли певну проблему не розв'язують на нижчих рівнях);

- мегаекономічний (глобальний, міжнародний) рівень, значення якого зростає в міру глобалізації економіки та суспільного життя загалом. Однак відносини на цьому рівні ще лише формуються, зокрема під егідоюОрганізації Об'єднаних Націй та її спеціалізованої установи - Міжнародної організації праці.

Для кожного рівня соціально-трудових відносин специфічними є свої предмети відносин і взаємозв'язок між ними (рис 4.1).

 

Рис. 4.1. Взаємозв'язок рівнів та предметів соціально-трудових відносин у суспільстві

 

Предметом соціально-трудових відносин на індивідуальному рівні є конкретні аспекти трудового життя людини.

На мікроекономічному рівні предметом соціально-трудових відносин може бути кадрова політика підприємства загалом або її окремі елементи: організація праці, форми й системи її оплати, гарантії зайнятості, компенсаційна система, розвиток персоналу, участь працівників в управлінні й у власності та ін.

На територіальному рівні предметом соціально-трудових відносин є спільні для економічно активного населення адміністративної одиниці трудові проблеми, наприклад: створення нових робочих місць, підтримка місцевих виробників, рівень професійної підготовки працівників, стан соціальної інфраструктури регіону, поліпшення екологічної ситуації та ін.

Предметом соціально-трудових відносин на галузевому рівніє питання, специфічні для конкретної галузі. Це може бути нормування праці; встановлення мінімальних соціальних гарантій, компенсацій, пільг у сфері праці й зайнятості; умови й охорона праці; житлово-побутове, медичне, культурне обслуговування та ін.

Предметом соціально-трудових відносин на національному (макроекономічному) рівні є основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин.

На міжнародному рівні предметом соціально-трудових відносин є гарантії та захист прав людини (як працівника, так і роботодавця) у сфері праці, сприяння колективно-договірному процесу, відвернення соціальних потрясінь, установлення і збереження соціальної злагоди.

Усі предмети соціально-трудових відносин структуруються в такі три самостійні предметні блоки: соціально-трудові відносини зайнятості; соціально-трудові відносини, пов'язані з організацією й ефективністю праці; соціально-трудові відносини, що виникають у зв'язку з винагородою за працю.

Соціально-трудові відносини залежно від способів їх регулювання та методів розв'язання проблем, що виникають, класифікують за типами.

Тип соціально-трудових відносин визначається їх характером, а саме тим, яким конкретно чином приймаються та здійснюються рішення в соціально-трудовій сфері. Базову роль у формуванні типів соціально-трудових відносин відіграють принципи рівності чи нерівності прав та можливостей суб'єктів цих відносин. Від того, якою мірою і яким чином комбінуються ці базисні принципи, залежать конкретний тип соціально-трудових відносин та інші принципи, що його визначають.

Основою соціально-трудових відносин можуть служити принципи солідарності й субсидіарності, відносини, побудовані за принципом «панування – підпорядкування», рівноправне партнерство, конфлікт, конфліктне співробітництво, конфліктне суперництво, дискримінація. Відповідно до цих принципів виділяють два полярних типи: патерналізм і соціальне партнерство. Основний принцип системи соціально- трудових відносин – законодавче забезпечення прав у соціально-трудовій сфері, визначення об'єктів, суб'єктів, порядку їхніх взаємодій, охоплення сфер взаємин суб'єктів, контроль за дотриманням прав.

Принцип солідарності передбачає спільну відповідальність людей, що ґрунтується на особистій відповідальності та злагоді, єдності та спільності інтересів. Згуртованість дає можливість виявляти й оцінюва­ти спільні інтереси, подібний соціальний або економічний ризик, спільно захищати свої та загальні інтереси. Принцип солідарності стимулює прояв особистої ініціативи і відповідальності у кожно­го учасника соціально-трудових відносин.

Принцип субсидіарності, як і солідарність, ґрунтується на особистій відповідальності, однак згідно з цим принципом перевага надається самозахисту порівняно із зовнішньою допомогою. Субсидіарність спрямована на посилення мотивів людей до самореалізації та самозабезпечення і відвернення спроб перенести відповідальність за своє життя на державу або суспільство.

Принцип партнерства допускає здійснення захисту своїх інтересів суб'єктами соціально-трудових відносин на основі партнерства з державою і їхню самореалізацію в політи­ку узгодження взаємних пріоритетів. Він може сформуватися й на рівні організації внаслідок застосування жорсткої регламентації соціально-трудових відносин.

Принцип загальності повинен бути визначальним у механізмі соціального захисту. Необхідне поширення соціального захисту на всіх осіб незалежно від соціального статусу.

Принцип адресності має актуальне значення на етапі реалізації соціального захисту.

Принцип інтегрованості містить обов’язковість взаємозв’язку і взаємодії всіх форм, елементів та методів соціального захисту.

Монопольна роль держави у соціально-трудових відносинах, практично повна їх державна регламентація формує тип соціально-трудових відносин, що називається державним патерналізмом. Патерналізм як тип соціально-трудових відносин може сформуватися і на мікроекономічному рівні.

Дискримінація як тип соціально-трудових відносин - це свавільне, необґрунтоване, невиправдане обмеження прав і можливостей суб'єктів цих відносин, що зменшує для них можливості у трудовій сфері. Звичайно дискримінуються певні категорії працівників (жінки, молодь, люди пенсійного віку, представники національних меншин), однак в аспекті соціально-трудових відносин можна говорити й про дискримінацію всіх представників однієї сторони (найманих працівників або роботодавців).

Конфлікт як зіткнення суб'єктів взаємодії, спричинений протилежністю цілей і інтересів, позицій і поглядів є таким типом соціально-трудових відносин, що свідчить про граничне загострення суперечностей у трудових стосунках. Трудовий конфлікт – різновид соціального конфлікту, причиною якого можуть бути обставини, пов’язані з техніко-технологічними параметрами виробництва, економічні, адміністративно-управлінські, соціально-психологічні аспекти діяльності організації. Трудовий конфлікт може мати різні форми прояву: мовчазне невдоволення, відкрите невдоволення, сварка, страйк, трудова суперечка.

Партнерство - це такий тип соціально-трудових відносин, що орієнтуються не на конфронтацію сторін, а на пошук і досягнення соціального консенсусу, на забезпечення оптимального балансу в реалізації різних, специфічних інтересів суб'єктів (сторін), за якого підприємець може забезпечити собі стабільне отримання відповідного прибутку, а найманий працівник – гідні умови життя. Соціальне партнерство в формах двопартизму та трипартизму є нині домінуючим типом соціально-трудових відносин у країнах з розвинутою ринковою економікою, й саме наявність цього типу соціально-трудових відносин є основною ознакою соціальної орієнтації ринкової економіки. Соціальне партнерство поширюється не лише на соціально-трудові відносини, але й на ширші сфери – політичну систему, економічну систему, систему виробничих відносин країни.