ТОП 10:

Трудові ресурси світового господарства



 

Характеристика ресурсного потенціалу сучасного світового господарства була б неповною без аналізу трудових ресурсів. Будучи найважливішим чинником розвитку економіки, народонаселення одночасно в значній мірі відчуває на собі вплив змін, що відбуваються у світовому господарстві.

Данi про чисельність населення одержують на основі регулярних (звичайно один раз на 10 або 5 років) загальних переписів, а в проміжках між ними - шляхом розрахунків. Чисельність населення постійно змінюється. На Землі за даними ООН мешкало на початку ХХI сторіччя більш 6 млрд. чол. (у 1900 р. - 1,6 млрд.чол.; у 1970 р. - 3,6 млрд.). Ще швидше зростає населення країн, що розвиваються. Воно в цілому за період із 1975 р. до 1995 р. збільшилося в 1,4 рази, у той час як населення економічно розвинутих країн - усього на 89%. По основних регіонах темпи зростання населення в ці роки розподілилися таким чином: населення Африки збільшилося в 1,8 рази, Латинської Америки - у 1,5, Південної і Південно-Схiдної Азії - у 1,5, Австралії й Океанії - у 1,3 рази, Північної Америки - на 81,6%, Західної Європи - на 93%.

У результаті швидкого зростання населення країн, що розвиваються, його частка в загальній чисельності населення Землі збільшилася за зазначений період із 82,8% до 89,7%, у той час як частка економічно розвинутих країн знизилась відповідно з 25,6 до 20,4%. У 1995 р. майже 60% світового населення мешкало в Азії (щільність населення тут найвища - 114 чол. на кв.км), біля 12% - в Африці (при щільності населення біля 20 чол. на кв.км), 8% - у Латинської Америці, 3,2% - у Західної Європі (щільність населення від 433 чол. у Нідерландах до 2 чол. на острові Ісландія), 2,6% - у Росії, 5% - у Північнiй Америці, 0,9% - в Австралії й Океанії (тут щільність населення найнижча - 0,03 чол.на кв.км).

Ранжирований ряд по чисельності населення країн світу показує, що на 1995 р. нараховувалося 10 найбільших держав із населенням понад 100 млн.чол.: Китай (1221,5 млн.), Індія (935,7 млн. У 2000 р. Індія оголосила про досягнення нею чисельності населення в 1 млрд.чол.), США (263,3 млн.), Iндонезiя (197,6 млн.), Бразилія (161,8 млн.), Росія (147 млн.), Пакистан (140,5 млн.), Японія (125,1 млн.), Бангладеш (120,4 млн.), Нігерія (111,7 млн.). Ще 13 країн мали від 50 до 100 млн. чоловік: Мексика, Німеччина, В'єтнам, Іран, Філіппіни, Єгипет, Туреччина, Таїланд, Великобританія, Франція, Італія, Ефіопія, Україна.

За прогнозами ООН чисельність населення Землі складе до 2020 р. більш 8 млрд. чол. Стабілізація чисельності світового населення, на думку вчених, відбудеться до ХХII ст. на рівні 10-12 млрд.

Традиційно трудовими ресурсами та рухом народонаселення в цілому займається демографія - наука, що на основі соціальних, економічних, біологічних і географічних чинників досліджує закономірності, якi вiдбуваються у структурі, динаміці, а також розміщенні та міграції населення.

У демографічній статистицi використовуються коефіцієнти народжуваності (число народжених на 1 тис. громадян країни), смертності (число померлих на 1 тис. громадян), коефіцієнти природного руху населення - різниця між коефіцієнтами народжуваності і смертності.

У результаті народжуваності і смертності відбувається процес безупинного відновлення населення, який одержав назву "відтворення". Аналіз динаміки чисельності населення світу показує, що в більшості європейських країн, а також у Північної Америцi в XIX і XX сторіччях рівень смертності населення в зв'язку з поліпшенням забезпечення продовольством і прогресом в охороні здоров'я знизився. На противагу європейським і пiвнiчноамериканским країнам у більшості держав світу помітне зниження смертності населення почалося лише після розпаду колоніальної системи, тобто в основному після Другої світової війни. Передумовами такого зниження смертності були:

- загальне підвищення життєвого рівня населення;

- поліпшення медичного обслуговування;

- проведення профілактичних заходів щодо попередження хвороб, у першу чергу, інфекцій.

Таким чином, можна видiлити два характерних типи демографічного переходу до нового типу відтворення:

- "класичний" або європейський тип: перехід від високих рівнів смертності і народжуваності до низького відбувається протягом тривалого часу, причому коефіцієнт народжуваності в більшості випадків перевищує коефіцієнт смертності на показник істотно менший вiд 10% ( у більшості високорозвинених країн менше 1% на рік), що веде до уповільнення приросту чисельності населення;

-"сучасний" тип: зниження загального коефіцієнта смертності у більш стислі, нiж у першому випадку, терміни до рівня приблизно 10% при стабілізації або підвищенні високого коефіцієнта народжуваності. Таке співвідношення рівнів народжуваності і смертності означає швидке зростання населення: подвоєння його чисельності за період біля 20 років. Останнє в умовах недостатнього рівня розвитку економіки призводить до серйозних соціальних проблем (т.зв. “демографічний вибух”).

Заходи щодо регулювання рівня народжуваності в деяких країнах сприяють його зниженню. Прикладом можуть служити Японія (перехід до низкої народжуваності завершений), деякі арабські країни і Китай (перехід ще не завершений), Малі (такий процес тільки починається).

Іноді має мiсце специфічний тип відтворення, коли смертність починає перевищувати народжуваність, а результатом стає коефіцієнт природного приросту населення зі знаком мінус (тобто відбувається природне скорочення населення - депопуляцiя). На жаль, тенденція такого роду чітко виявляється в даний час на Україні (чисельність населення в 1991 р. - 51,9 млн.чол.; у 1995 р. - 51,7 млн.; у 2000 р. - 49,5 млн.). У зону депопуляцiї ввійшли також Росія, Білорусь, Східна і Південна Європа.

Крім впливу на природний приріст населення розвиток світових продуктивних сил проявляється в таких демографічних процесах як урбанізація і міграція.

Урбанізація - це історичний процес підвищення ролі міст у розвитку суспiльства, що охоплює зміни в розміщенні продуктивних сил, насамперед у розселенні населення, його соціально-фаховій, демографічній структурі, способі життя, культурі і т.п. Зростання міського населення у порівнянні із сільським - найбільш характерна риса сучасної урбанізації. У Австралії й Океанії, Північнiй Америці і Європі переважають жителі міст; їх наздоганяє Латинська Америка, яка швидко урбанiзується; у той же час населення Афро-Азiйських країн завдяки своїй чисельності створює перевагу села над містом у середньому по світу. Найбільш високий відсоток міського населення мають розвинуті країни. В Європі - Великобританія (91%), Швеція (87%), Німеччина (85%), Данія (84%), Франція (78%), Нідерланди (76%), Іспанія (74%), Бельгія (72%); у Північнiй Америці - США (77%), Канада (76%); в Азії - Ізраїль (89%), Японія (78%); в Австралії й Океанії - Австралія (89%), Нова Зеландія (85%); в Африці - ПАР (50%).

Для урбанізації характерна концентрація населення у великих і надвеликих містах. Частка великих міст у всьому населенні світу збільшилася із 1860 року з 1,7% до 20%. У 1700 р. у світі було 31 місто з населенням понад 100 тис.чоловік, у 1800 р. - 65, у 1900 р. - 360, у 80-х рр. - більш 2000. Ще бiльш помітно збiльшилась кiлькiсть міст - "мільйонерів". Якщо в 1800 р. було тільки одне місто з числом жителів більш 1 млн., то в даний час таких міст нараховується більш 300.

Урбанізація, будучи результатом розвитку промисловості, породжує ряд серйозних соціальних проблем, насамперед екологічних. Криза міст - одна з глобальних проблем людства.

Міграція -це переселення населення під впливом різноманітних соціально-економічних чинників. Розрізняють міграцію внутрішню і міжнародну. Як правило, при розгляді міжнародної міграції виділяють шість груп населення, що мігрує:

- емігранти, що виїжджають у силу сімейних або інших обставин на постійне місце проживання в іншу країну;

- працiвники-мiгранти;

- нелегальні іммігранти;

- біженці;

- студенти, стажисти, наукові співробітники і викладачі;

- інші - туризм, відпочинок і т.п.

Міжнародні міграції істотно вплинули на розвиток багатьох країн світу. Європейська міграція за океан призвела до заселення і розвитку малонаселених районів Північної Америки й Океанії. Встановлено, що з початку колонізації до Другої світової війни з Європи за океан виїхало біля 60 млн.чол. З цієї кількості 60% емігрувало в США - класичну країну імміграції, нині заселену практично цілком іммігрантами або їхніми нащадками, де корінне населення було знищено або виселено в резервації. Те ж можна сказати про Канаду, Австралію, Нову Зеландію і частково про країни Латинської Америки, де корінне населення збереглося в більшiй мірi. Переважно імміграційна країна - держава Ізраїль, велику частину населення якого складають вихідці зі США, європейських і близькосхідних країн. При утворенні Ізраїлю на території Палестини значна частина корінного арабського населення (більш 700 тис.) була змушена покинути свої землі і переселитися в сусідні арабські держави, що породило не вирішену дотепер проблему палестинських біженців. Класичною країною еміграції є Ірландія, де цей процес почався в ХVII сторіччі і продовжується дотепер. Найбільшої чисельності населення Ірландії досягало в середині ХIХ сторіччя, але за 1841-1971 рр. воно скоротилося більш ніж удвічі. За цей час із країни виїхало не менше 5 млн.чол. У 1950-1970рр. втрати Ірландії від еміграції склали біля 19% населення, і в Європі по цьому показнику вона поступалася тільки Португалії (23,1%). У результаті багатовікової еміграції Ірландія - одна із самих малонаселених країн Європи.

На початок 90-х рр. у світі нараховувалося не менше 25 млн. трудящих мігрантів. З урахуванням же членів їхніх сімей, мігрантів-сезонників і нелегальних мігрантів загальна чисельність мігрантів у 4-5 разів вища. Причому більш половини з них є вихідцями з країн, що розвиваються.

Збільшення чисельності іммігрантів спостерігається незважаючи на суворі заходи для її обмеження, прийняті багатьма розвинутими країнами (у Західнiй Європі в середині 70-х рр., в Австралії, Нової Зеландії і Канаді - наприкінці 70-х - початку 80-х рр., у США - із 1986 р.). Особливо швидко зростала міжнародна міграція в останні три десятиліття. Крім традиційних центрів тяжіння робочої сили (Північна Америка, Австралія, Західна Європа) з'явилися нові (Близький Схід, Пiвденно-Схiдна Азія).

Економічна теорія при аналізі тієї частини населення, що використовується або може бути використана в народному господарстві, застосовує такі поняття як “трудові ресурси”, “економічно активне населення”, “працездатне населення”, “людський капітал”, “робоча сила”. Під трудовими ресурсами розуміється частина населення країни, що володіє необхідним фізичним розвитком, розумовими спроможностями і знаннями для роботи в народному господарстві. Чисельність трудових ресурсів характеризує потенційну живу працю, яку в даний момент може використовувати суспiльство для задоволення своїх потреб.

Відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці, до економічно активного населення належать всі особи, що беруть участь у виробництві товарів і послуг, включаючи виробляючих для ринку і для особистого користування. Це такі категорії: особи найманої праці (робітники та службовці); самостійні робітники (підприємці); члени їхніх сімей (якi допомагають підприємцям); сезонні і випадкові робітники; особи тимчасово не працюючі з об'єктивних причин (хвороба, відпустка); учнi, що поєднують навчання з роботою на режимі неповного робочого дня; учні й особи, що проходять профпідготовку на виробництві й одержують стипендію, або заробітну плату.

У різних країнах до економічно активного населення відносять громадян у залежності від віку вступу в активне трудове життя. У США, а також у більшості розвинутих країн, цей вік визначений у 15 років, у Швеції - у 16 років, у багатьох країнах, що розвиваються, він починається з 12-14 років, а в деяких африканських країнах, де населення зайняте в основному в сільському господарстві, навіть із шестирічного віку. Відповідно до законодавства України до трудових ресурсів належить населення працездатного віку: чоловіки - від 16 до 60 років, жінки - від 16 до 55 років, крім непрацюючих інвалідів 1 і 2 груп і пенсіонерів, що одержують пенсії за віком на пільгових умовах. Крім того до трудових ресурсів відносять осіб непрацездатного віку, що фактично зайняті суспільною працею (пенсіонери, політики).

У складі економічно неактивного населення можна також виділити декілька груп. Це - учні очних форм навчання, домогосподарки, пенсіонери по старості й інвалідності, рантьє, особи, що одержують матеріальну підтримку від громадських організацій і приватних осіб. Сюди також належать зайняті на неоплачуваній суспільній роботі; особи, що роблять добровільні, безкоштовні послуги; особи, що можуть працювати, але не шукають роботи.

Частка економічно активного населення в промислово розвинутих країнах складає 45%, а в країнах, що розвиваються - біля 40%. Прогнози показують, що на початку ХХI ст. економічно активне населення буде зростати в країнах, що розвиваються (приблизно 2 млрд.чол.), а в промислово розвинутих країнах у результаті старіння населення ця частка буде скорочуватися. На початку 90-х рр. у сфері матеріального виробництва в усьому світі було зайнято 1360 млн.чол., у тому числі 140 млн. - у розвинутих країнах і 650 млн. - у країнах, що розвиваються. Високі темпи приросту населення в країнах, що розвиваються, а також значна питома вага молоді в ньому (майже 34% населення у віці до 15 років) сприяють збільшенню в цих країнах трудових ресурсів. Це потребує створення додаткових робочих місць (у даний час потреба в нових робочих місцях у країнах, що розвиваються, оцінюється в 1 млрд.), що практично неможливо, з огляду на наявний там рівень розвитку економіки.

Структура світових трудових ресурсів характеризується статевовiковими показниками (частка молоді, частка осіб лiтнього віку, частка чоловіків, частка жінок); розподілом робочої сили по сферах зайнятості і галузям народного господарства (матеріальне і нематеріальне виробництво, промисловість і сільське господарство, наука, культура і т.п.); освiтньою і кваліфікаційною структурою (частка осіб із вищою освiтою, частка робітників високої кваліфікації, частка некваліфікованих робітників і т.п.). Значні зміни в структурі світових трудових ресурсів відбуваються під впливом НТР.

Одна з найбільше складних проблем використання світових трудових ресурсів - безробіття. Основний масив безробiтних - це особи, звільнені з підприємств. До цiєї категорії належать робітники, що втратили роботу внаслідок структурних змін в економіці і виробництві, закриття підприємств (закладiв), модернізації виробництва, переходу на нові види продукції і т.п.

На Україні трудові ресурси складають більш половини населення. Наприкiнці 90-х рр. населення в працездатному віці нараховувалося 27-28 млн.чол., а трудові ресурси складали - біля 30 млн. Частка зайнятих у матеріальному виробництві поступово скорочується, а в нематеріальному збільшується.

 

Таблиця 3.1

Галузева структура населення України, зайнятого в народному господарствi (млн.чол.)

  1985 1995 1996
Всього зайнято У галузях народного господарства Промисловість Сільське і лісове господарство Будівництво Транспорт і зв’язок Торгівля, громадське харчування, МТП, заготівля Житлово-комунальне господарство Охорона здоров’я, фізкультура, соціальне забезпечення Освіта, культура, мистецтво, наука Фінансування, кредитування та страхування Апарат органів державного та господарського управління Iншi галузi В iнших сферах дiяльностi 25,6 25,6 8,0 5,4 2,0 2,1   2,0 0,9   1,3 2,9 0,1   0,4 0,5 0,0 23,7 22,0 5,8 5,3 1,5 1,5   1,6 0,8   1,5 2,6 0,2   0,7 0,5 1,7 23,2 20,9 5,3 5,1 1,4 1,4   1,5 0,8   1,5 2,5 0,2 0,7   0,5 2,3

 

Трудовi ресурси України мають досить високий рівень освіти й кваліфікації. Вища і середня спеціальна освіта º ó 28,7% зайнятого населення.

 

3. Hауково-технiчний потенціал світової економіки

 

Вплив науково-технічного прогресу на розвиток економіки і всіх інших сфер діяльності людського спiвтовариства в сучасних умовах надзвичайно великий і визначається багатьма чинниками. Ступінь же цього впливу залежить головним чином від можливостей даної країни активно брати участь у процесі науково-технічного розвитку, здiйснювати в нього свій внесок, і максимально використовувати його результати в практичній діяльності в інтересах підвищення ефективності суспільного виробництва. Ці можливості у свою чергу визначаються цілим комплексом складових, що об'єднуються загальним поняттям "науково-технічний потенціал".

З позицiй розвитку світової економіки є доцільним розглядати науково-технічний потенціал держави як сукупність науково-технічних можливостей, що характеризують рівень розвитку даної держави як суб'єкта світового господарства і залежать від кількості і якості ресурсів, що визначають ці можливості, a також від наявності фонду ідей і розробок, підготовлених до практичного використання (впровадження у виробництво). У процесі практичного освоєння нововведень, тобто реалізації їх безпосередньо в промисловому виробництві, відбувається материализациия науково-технічного потенціалу.

Таким чином, науково-технічний потенціал характеризує, з одного боку, реальні можливості держави використовувати об'єктивні досягнення науково-технічного прогресу, а з іншого боку - ступінь особистої участі в ньому. Відомо, що участь будь-якого наукового дослідження у створенні суспільно корисної вартості виражається в тому, що результатом його є така наукова або технічна інформація,що, втілюючись у різноманітні технічні, технологічні або які-небудь інші нововведення, перетворюється в один із необхідних чинників для розвитку промислового виробництва.

Особливість науки і її відмінність від промислового виробництва, що має свою структуру, яка залежить вiд характера виробленої продукції і може бути тому статистично розчленована і досліджена, полягає в тому, що вона являє собою складну систему, що важко піддається будь-яким вимірам, яка втілює в собі результати інтелектуальної діяльності людей, упорядкований комплекс їхніх ідей, знань і досвіду.

Наука містить у собі фундаментальні і прикладні дослідження, a також дослідно-конструкторські розробки. Фундаментальні дослідження мають пошуковий характер, у процесі їхнього проведення виявляються закономірності об'єкта вивчення, збільшуються знання, підготовляється основа для подальшого прогресу науки. Результати фундаментальних досліджень, як правило, не можна відразу застосувати у техніцi, економіці (наприклад, відкриття радіоактивності). Прикладні дослідження спираються на фундаментальні, поглиблюють їх у конкретних напрямках і мають визначене чітко цільове призначення (наприклад, дослідження можливості створення ядерного котла-реактора для управлiння процесом поділу ядер урану). І, нарешті, дослідно-конструкторські розробки спрямовані на реалізацію конкретних технічних проектів, практичне здійснення запропонованих фундаментальною і прикладною наукою технологій (наприклад, створення атомних електростанцій).

Специфична й організаційна структура науки. Вона представлена закладами різного типу, діяльність яких безпосередньо залежить від джерел фінансування. Найстарішi центри науки - вищі навчальні заклади з їхніми дослідницькими лабораторіями, що, як правило, фінансуються державою. Далі - це науково-дослідні організації академії наук. У сучасних умовах численними стали дослідницькі центри окремих фірм, корпорацій. У розвинутих країнах військово-промислові, а також деякі фундаментальні і прикладні дослідження фінансуються державою, а практичні і пов'язані з ними прикладні - приватним капіталом.

Результати науково-дослідних робіт не піддаються єдиній кількісній і якісній оцінці. У ринковій економіці вони визначаються попитом на виготовлені вперше нові види продукції. Частка таких інноваційних високотехнологічних товарів в експорті розвинутих країн різна: у Японії - 24%, у США - 22, у ФРН - 15, у Франції - 7%. Вона постійно збільшується. Отримані в процесі НДДКР нові знання (винаходи, нові технології) фіксуються патентами, що забезпечують їхнім власникам монопольне право на їхнє використання. Передача цього права здійснюється частіше усього шляхом продажу ліцензій. Результати фундаментальних досліджень оцінюються звичайно непрямим шляхом, наприклад, через індекс наукового цитування цих робіт у пресі або їхню експертизу. Існує також система міжнародних і національних премій, що відзначають видатні відкриття. Найбільше почесної з них є Нобелевська премія, якої за 100 років відзначено більш 400 вчених світу.

У цілому економічна ефективність наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок висока. Приріст національного доходу від інвестицій у науку в 4 рази більший, ніж в інші галузі народного господарства. Він особливо високий у наукомістких галузях економіки. Так, у США кожний долар, вкладений у космічні дослідження дав в остаточному підсумку 13 доларів прибутку.

Розвиток науки в різних країнах світу йде неоднаково, що обумовлено багатьма причинами економічного, технічного і культурного характеру. Впровадження досягнень науки впливає на різні сторони життя суспiльства, тому у всіх розвинутих країнах вона користується потужною фінансовою підтримкою фірм і урядів. Зацікавленість фірм у розвитку НДДКР обумовлена в тому числі і тим, що в умовах попиту, що насичується, на національних і світовому ринках зростає потреба в нових видах продукції з високими споживчими властивостями. Такі інноваційні товари дають переваги в конкурентній боротьбі (див. розглянуту в попередній темі модель технологічного розриву). З iнновацiями пов'язані поняття “наукомісткі галузі і виробництва”, “вироби високої технології”, “наукомісткі товари”. До них відносять продукцію, отриману з використанням останніх досягнень науки, техніки і технології.

Єдиного кількісного критерію ступеня наукоємностi виробництва і продукту немає. Але міжнародні організації відносить до наукомістких галузі з рівнем витрат на НДДКР більш 4% обороту. Склад наукомістких галузей і продуктів відрізняється в різних країнах, але в більшості випадків це мікроелектроніка, виробництво обчислювальної техніки, робототехника, приладобудування, авіаційна і ракетно-космічна промисловість, виробництво нових матеріалів, бiоiндустрiя, фармацевтична промисловість і інші.

До основних складових науково-технічного потенціалу, що визначають його стан і тенденції подальшого розвитку, насамперед можна вiднести:

- забезпеченість країни науково-технічними кадpами;

- матеріально-технічне забезпечення науково-дослідної діяльності;

- забезпеченість науково-технічною інформацією;

- основні напрямки наукових досліджень;

- кількість і якість зареєстрованих винаходів;

- продаж патентів, ліцензій, товарних знаків, “ноу-хау”.

Аналіз тенденцій фінансового і кадрового забезпечення показує, що масштаби наукової діяльності в розвинутих країнах продовжують рости. При цьому спостерігається зростання чисельності науковців. У більшості розвинутих країн реально досягнуті показники чисельності вчених на початку 90-х рр. перевершили прогнозні оцінки, зроблені наприклад, на початку 80-х рр. И хоча в цілому у світі в цiй галузі порівняно небагато зайнятих (біля 6 млн.чол.), у ряді держав із потужним науковим потенціалом у науці працює значна частина трудових ресурсів. Так, у США науковий персонал (до 1 млн.чол. у 1995 р.) по чисельності перевершує такі лідируючі у світі галузі, як авіаційна (600 тис.) або автомобільна (700 тис.). Витрати на НДДКР на макрорівні ростуть (у світі в середині 90-х рр. вони досягли 500 млрд.дол.), але частка витрат на НДДКР у ВНП має тенденцію до стабілізації на рівні нижче 3% (крім Японії, де цей показник перевищено). Важлива особливість світового науково-технічного потенціалу - це його концентрація в дуже невеликій групі держав. У 1990 р. на шість головних країн - США, СРСР, Японію, ФРН, Францію і Великобританію - припадало 70% наукових співробітників світу і більш 80% інвестицій у цю сферу. Вони давали переважну частину наукової друкарської продукції, на них припадало біля 99% усіх винаходів у світі, отриманих патентів, ліцензій, присуджених Нобелевських премій в галузі науки. З цих країн тільки США і СРСР (до 1991 р.) мали добре розвинуту науку із широким фронтом досліджень.

У США - найбiльш потужний науковий потенціал у світі. Чисельність зайнятих у науці вчених і інженерів була більша нiж у Японії (705 тис.) або у всій Західнiй Європі (720 тис.). Інвестиції в науку були 2,7% ВВП (185 млрд.дол. у 1996 р.) і складали біля 40% світових. Вони вище сумарних західноєвропейських (127 млрд.дол.) або Японії (82 млрд.). У розрахунку на один жителя США на НДДКР витрачається 700 дол. у рік (Японія - 660 дол., Західна Європа - 340 дол.). Частка державного інвестування невелика - біля 30%. Витрати на одного зайнятого в науці в США - 165 тис. дол., а в окремих фірмах досягають 250 тис. дол. У деяких фірм загальні витрати на науку порівняні з ВВП цілих держав (у “Дженерал моторз” - 7 млрд.дол.). Вчені США дають 38% публікацій з природничих наук у світі. З їхнього середовища вийшло до половини нобелевських лауреатів, проте 90% наукових ідей, що одержали розвиток у США, належали вихідцям з інших країн.

Одним із найважливіших регіонів світової науки є Західна Європа. У структурі європейської науки велику питому вагу займають фундаментальні дослідження (в окремих країнах на них припадає до 50% коштів, що виділяються на науку). Витрати на одного дослідника - такі ж як і в США (163 тис.дол.). На долю європейських вчених припадає біля 34% усіх наукових публікацій у світі, значна частина винаходів і відкриттів. Проте по їх впровадженню регіон поступається США й особливо Японії. Західна Європа дала світу понад половину нобелевських лауреатів, особливо Великобританія, Німеччина, Франція. На ці три держави припадає й основна частина витрат на науку (їхня частка у ВВП складає від 2,2 до 2,5%). Недостатня концентрація коштів на найбільше актуальних напрямках досліджень є причиною частої еміграції європейських вчених у США.

Швидке зростання науки Японії почалося після Другої світової війни. У країні найвища у світі загальна частка витрат на науку (3% ВНП). Японія випереджає інші держави і по числу наукових співробітників, що припадають на 100 тис. жителів, проте витрати на одного дослідника менше ніж у США і Західної Європі - 117 тис. дол. Особливість науки Японії - ретельний добір пріоритетних напрямків у науково- технічній політицi, ефективна організація і управлiння дослiдженнями. Вони тільки на 20% фінансуються державою, і на 80% - приватними фірмами, зацікавленими насамперед у прикладних і практичних розробках, де закордонні винаходи доводяться до виробів вищої якості. Фундаментальна наука завжди була не досить розвинута, чим і пояснюється порівняно невелика кількість публікацій (9%) японських вчених, немає серед них і лауреатів Нобелевської премії. Проте a останні роки в Японії звертається більша увага розвитку фундаментальних досліджень, широко залучаються іноземні вчені. Наука країни усе більше відходить від традиційного запозичення закордонних технологій і створює власні.

Держави , що розвиваються, за рівнем наукового потенціалу істотно відстають від розвинутих країн. На них у 1996 р. припадало 12% асигнувань на ці цілі у світі. У більшості з них витрати на науку не перевищують 0,4% ВНП, тобто в 7-8 разів менше в порівнянні з розвинутими країнами. Для науки характерна вузькість дослідницької тематики, нечисленність і слабість наукових закладiв, обмеженість фінансових і матеріальних ресурсів, проблеми в підготовці кадрiв. Склалася велика залежність різноманітних галузей виробництва від іноземної технології, що обумовлює імпорт ліцензій і величезні витрати на ці цілі. Країни дають усього 6% публікацій у світі. Серед великої групи країн, що розвиваються, виділяються ряд держав Азії, особливо КНР і Індія, із їх порівняно численними кадрами дослідників. Так, КНР по числу зайнятих у науці (1335 тис.) вийшла на перше місце у світі, далеко випередивши США і Японії, Західну Європу в цілому, але Китай має слабке матеріально-технічне забезпечення цiєї галузi. Поряд із деякими країнами світу КНР засвоїла космічні і ядерні технології військового характеру, домоглася помітних успіхів і в інших напрямках (електроніка, біохімія, селекція). Індія по чисельності наукових кадрiв (128 тис.) зрiвнялась із Францією. Вона зосередила зусилля своєї науки на космічних і ядерних програмах, телекомунікаціях, медицині, прикладній математицi. У останнє десятиліття швидко нарощують науковий потенціал нові індустріальні країни Азії - Республіка Корея і Тайвань, a також Південної Америки- Бразилія. Так, у Республіці Корея витрати на науку досягають майже 3% ВНП, тобто знаходяться на рівні головних європейських країн. На Тайвані чисельність зайнятих у сфері науки (біля 40 тис. чоловік) порівняна з науковими кадрами середніх по розмірі держав Європи. У нових індустріальних країнах Південної Америки біля 100 тис. наукових співробітників - більше, ніж a Італії. Для науки цієї групи країн типова спеціалізація на дослідженнях, якi тісно пов'язанi з їхнім експортним потенціалом: в Азії - на електроніці, a в Південнiй Америці - на сільському господарстві (у тому числі на бiотехнологiї).

Після Другої світової війни сформувався найбільший ареал світової науки в Східнiй Європі, що об'єднав країни РЕВ, у якiй лідером був СРСР з його широким фронтом наукових досліджень. В даний час наука цих країн виявилася в скрутному стані: скоротилося фінансування (усього біля 5% світових витрат у середині 90-х рр.) і знизилася чисельність зайнятих у цій сфері. У СРСР у 1990 р. була зосереджена чверть наукових співробітників світу (1,5 млн чоловік), тобто більше, ніж у США, ФРН, Франції, Великобританії, разом узятих. Більш третини наукових співробітників (550 тис.) були докторами і кандидатами наук. Країна мала більш 5 тис. наукових закладiв (у тому числі 3,2 тис. науково-дослідних інститутів). Витрати на науку в 1990 р. складали 3% ВНП - це один із найвищих показників у світі. Вся наукова діяльність цілком фінансувалася державою. Проте вaлютный обсяг інвестицій у порівнянні зі США був відносно невеликий (у 1990 р. - 35 млрд. карб., а в США - 140 млрд дол.). Недостатня технічна озброєність закладiв науки компенсувалася високим інтелектуальним рівнем досліджень. Для СРСР був типовим потужний розвиток відомчої (галузевої) і академічної науки при слабкому використанні потенціалу вузівських вчених (1/3 наукових кадров у країні). Частка витрат на фундаментальні дослідження (16-18%) була значно вища, нiж у США, а на прикладні - у три рази вища (відповідно 70 і 23%). Частка ж інвестицій у дослідно-конструкторські розробки складала усього 14-15% (США - 65%). Тому багато наукових досягнень слабко впроваджувалися в практику. На жаль, в останнiй час хід політичних і соціально-економічних перетворень у СНД руйнують науку. Витрати на неї до кінця 90-х рр. скоротилися до 0,3-0,4%. Чисельність зайнятих за ці роки зменшилася в 2 рази - більш ніж на 1 млн чоловік. Витрати на один дослідника в державах СНД у середині 90-х рр. складали 27 тис. дол. (КНР - 59, а Індія - 47 тис. дол.). По розміру заробітної плати наука знаходиться на останніх місцях: у порівнянні з вченими західних країн вона менше в 50-100 разів. Тому щорічно біля 100 тис. вчених у кращому для наукової діяльності віці 31-45 років ідуть із науки в інші галузі народного господарства або їдуть за кордон. Припинилося будівництво нових лабораторій і оснащення iснуючих сучасним науковим устаткуванням, а воно катастрофічно старіє: 70% його має вік більш 6 років і в тому числі 11% старше 20 років. Припинився вихід значної кількості наукових часописів (усі держави СНД дали 5% публікацій у світі в серединi 90-х рр.), різко скоротилися закупівлі іноземної наукової літератури. Руйнуються всесвітньо відомі наукові школи по багатьох напрямках наукової діяльності.

На Україні в науці в 1995 р. було зайнято 180, а в 1996 р. - 160,1 тис. науковців і спеціалістів, що складають науковий потенціал держави ( у 1990 р. - 313,1 тис.). У наукових дослідженнях у 1996 р. брали участь 4,2 тис. докторів і 21,4 тис. кандидатів наук. Науковий потенціал держави складають вчені і спеціалісти академічної, галузевої і вузівської науки. Головним науковим центром країни є Національна Академія Наук України (НАН України). У її системі функціонує більш 80 наукових закладiв, більш 70 підприємств науково-конструкторської і виробничої бази. Найбiльш значні НДІ: електрозварювання, кібернетики, проблем матеріалознавства, геофізики (усi в Києві); фізико-технічний, радiофiзики й електроніки в Харкові. Багато їхніх наукових розробок стали основою створення нових прогресивних технологій, матеріалів, різноманітних видів техніки. В умовах економічної кризи українська наука несе великі втрати через від'їзд за кордон багатьох висококваліфікованих науковців (щорічно наукову сферу покидає біля 30 тис. вчених і спеціалістів).

Епоха НТР стимулювала збільшення просторових розходжень у розміщенні техніки і технологій між країнами. Вони обумовлені широким впровадженням новітньої техніки й ефективних технологій в багатьох виробництвах, кардинальною модернізацією наявних, а також переміщенням, насамперед, ряду галузей промисловості в інші країни і регіони. Такі просторові процеси сприяють глобальнiй інтернаціоналізації господарського життя світу. Вони містять у собі передачу: 1) власне технології, тобто тих або інших методів виробництва товарів і послуг; 2) реалізованої технології у вигляді машин, устаткування, споруджень; 3) продукції з дуже високими техніко-економічними параметрами, яка істотно відрізняється від продукції, що уже випускається. Такі процеси є тривалими, що обумовлено вибором необхідної технології і техніки, її освоєнням у конкретних державах. Досягнення НТР в удосконалюванні старих і особливо створенні нових (інноваційних) технологій пов'язані з витратами дуже великих коштів і високоінтелектуальної праці в секторах НДДКР. Ці витрати можна відшкодувати, a також одержати прибуток в результаті їхнього широкого поширення, як в одній фірмі або країні, так і за їхніми межами. Передача технології йде, наприклад, на комерційній основі або в рамках здійснення безоплатної міжнародної допомоги з боку окремих держав. Переважає торгова форма її передача, де головним чином здiйснюється ліцензійна торгівля.

Продавцями ліцензій, творцями нових технологій є, як правило, економічно розвинутi країни Західної Європи, Північної Америки, Японія. Вони ж залишаються і головними покупцями дорогих ліцензій і тим більше устаткування, особливо комплектного. Ці держави та фірми, що знаходяться в них, в першу чергу зацікавлені в якнайшвидшому використанні наукомістких технологій і устаткування, що дозволяє їм підвищувати якість своєї продукції і забезпечувати перевагу на світовому ринку.

Одночасно ці країни широко використовують контроль і різного роду обмеження в передачі науково-технічних знань при здійсненні експорту ліцензій у високотехнологічних галузях. До них належать стратегічні військово-технічні галузі, продукція, патенти і ліцензії на її виробництво. Їхній продаж у соціалістичні країни був узагалі заборонений. Строго лiмiтується вивіз продукції, і особливо ліцензій, у бiотехнологiї, атомній енергетицi, електронній техніцi (суперкомпьютери й інші інноваційні вироби). Це має на меті зберігання монополії на найбільш важливі науково-технічні досягнення не тільки стосовно політичних супротивників, але і до можливих конкурентів. Створення величезного виробництва побутових електронних виробів у нових індустріальних країнах Азії й у КНР грунтується на використанні мікросхем, що на 9/10 поставляються США і Японією. Технологію складання цих виробів передали, деталі і мікросхеми продають, а технологію виробництва останніх довгий час не розкривали.

Більшість держав, що розвиваються, не мають коштiв та й необхідностi широкого використання нових технологій або устаткування. Вони туди надходять, як правило, при створе







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.220.225 (0.015 с.)