Фінансово-кредитний механізм інвестиційної сфери в умовах ринкової економіки

Інвестиційна сфера — система економічних відносин, що вини-кають між її суб’єктами з приводу руху інвестицій.

У цій сфері формуються найважливіші структурні співвідношення народного господарства між:

— нагромадженням та споживанням;

— нагромадженням та інвестуванням;

— інвестуванням та приростом капітального майна;

— витратами та віддачею інвестицій.

Фінансово-кредитні відносини відрізняються від інших елементів товарно-грошових відносин тим, що гроші використовуються не тіль-ки як міра вартості, а й як засіб платежу та обігу.

Таким чином, фінанси являють собою економічні відносини, які виникають у зв’язку з відносно беззворотним рухом грошей з метою формування та використання централізованих і децентралізованих грошових фондів. На загальнодержавному рівні за допомогою фінансів створюється фонд бюджетних коштів, пенсійний, страховий та інші грошові фонди. На підприємствах створюються фонди: ремонтний, оборотних коштів, споживання, нагромадження, резервний та інші, не-обхідні для підприємницької діяльності, грошові фонди.

На відміну від фінансів, кредит являє собою економічні відносини, що виражають рух грошей на умовах зворотності та відшкодування (платності).

У сучасних умовах фінансово-кредитний механізм повинен стиму-лювати розвиток ринкових відносин у народному господарстві. Він покликаний впливати на діяльність таких суб’єктів інвестиційної сфери:

— інвестори;

— підприємства та організації будь-яких форм власності;

— фінансові посередники (банки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, кредитні союзи);

— фізичні особи, що займаються інвестиційною діяльністю.
Головним провідником грошово-кредитної політики держави є На-

ціональний банк України. Він покликаний регулювати грошові потоки з метою впливу на ринковий попит та пропозицію товарів. До регулюючих заходів належать:

— операції з цінними паперами на відкритому ринку;

— відсоткова політика щодо кредитів, які надаються комерційни-ми банками;

— обов’язкове регулювання комерційних банків;

— валютні інтервенції;

— норми обов’язкового інвестування та ін.

Ринкові умови господарювання породжують об’єктивну необхід-ність використання суб’єктами підприємницької діяльності позичених фінансових ресурсів поряд із власними коштами, які є в їхньому роз-порядженні, тобто поряд зі статутними, резервними, амортизаційними та іншими фондами цільового призначення. За часткою перше місце серед позичених ресурсів у більшості підприємств посідає банківській кредит.

Крім банківського кредиту, в складі позичених фінансових ресурсів підприємств усіх галузей народного господарства, значне місце посі-дає кредиторська заборгованість усіх видів, яка виникає у розрахунках з іншими юридичними і фізичними особами, постачальниками, покуп-цями, бюджетом, органами соціального страхування, позабюджетними фондами, а також у розрахунках з робітниками і службовцями підпри-ємства. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» кваліфікує частину кредиторської заборгованості, залученої до складу позичених фінансових ресурсів, як товарний кредит і кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики. Вони являють собою форми позабанківського кредиту.

Товарний кредит виникає при розрахунках за матеріальні цінності, виконані роботи, надані послуги. Вони передаються у власність під-приємства-боржника на умовах угоди, що передбачає відстрочення кі-нцевого розрахунку на визначений строк та під процент. Товарний кредит передбачає передання права на товари (результати робіт, по-

слуг) покупцю в момент підписання договору або в момент фактично-го отримання товарів (робіт, послуг), незалежно від часу погашення заборгованості. У відношеннях товарного кредиту кожний суб’єкт під-приємницької діяльності має право виступати як кредитор або як оде-ржувач кредитів. Поширеною формою одержання товарного кредиту є видача підприємством векселів своїм постачальникам.

Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики, — це кошти, які залучаються підприємством-боржником від інших юридич-них або фізичних осіб шляхом випуску (емісії) і продажу облігацій згі-дно з діючим законодавством.

Під фінансовим кредитом розуміється надання коштів банком-резидентом, іноземним банком (банківською установою), небанківсь-кою фінансовою установою у позику на визначений термін для цільо-вого використання та під відсотки. Правила надання фінансових кре-дитів установлюються Національним банком України (стосовно кредитів, що надаються комерційними банками, тобто банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківсь-ких фінансових організацій) відповідно до законодавства.

Якщо кредиторська заборгованість усіх видів, особливо її пермане-нтне зростання, є найчастіше показником негараздів у фінансовому го-сподарстві підприємства, то банківський кредит — це закономірне явище ринкової економіки, притаманне нормальному і ефективному функціонуванню господарюючих суб’єктів. Це аж ніяк не свідчить про те, що господарська практика не знає випадків використання банківсь-ких кредитів як джерела покриття збитків та інших прорахунків у дія-льності підприємств. Проте для нормально функціонуючої ринкової економіки такі явища не характерні, вони мають місце, як правило, в разі порушення підприємствами і банками чинного банківського зако-нодавства.

Необхідність кредиту як джерела фінансових ресурсів підприємств визначається характером кругообігу і обігу основних і оборотних кош-тів. Відомо, що в процесі кругообігу і обігу основні і оборотні кошти підприємств постійно переходять з однієї функціональної форми в ін-шу: спочатку з грошової форми вони переходять у продуктивну, потім набувають товарної форми і знову грошової. Інакше не може відбува-тися процес виробництва та реалізації продукції, процес відтворення.

Перехід коштів підприємства з однієї функціональної форми в іншу не може мати ідеального характеру. Об’єктивні та суб’єктивні чинники ринкової економіки викликають у реальному господарському житті порушення ритму зміни функціональних форм кругообігу коштів, вкладених у виробничі засоби і засоби обігу. Наприклад, підприємство виробило свою готову продукцію, тобто певна частина його виробни-чих засобів перейшла в товарну форму, але ще до реалізації цієї про-дукції, тобто до набуття грошової форми у підприємства є необхід-

ність вкласти кошти у купівлю сировини, матеріалів, що означає їх авансування в новий кругообіг. З’являється потреба в позичених ре-сурсах, які залучаються на якийсь час і на поворотній основі. Те ж са-ме спостерігається, якщо підприємству необхідні додаткові кошти для збільшення обсягу виробництва, а також для подолання тимчасових збоїв у ході виробництва та реалізації продукції.

З іншого боку, особливості і умови кругообігу фінансових ресурсів у народному господарстві породжують появу тимчасово вільних кош-тів, які чекають свого використання і формують позичковий фонд. Ос-новні джерела цього позичкового фонду (кредитних ресурсів, як їх на-зивають на практиці) формуються за рахунок таких економічних явищ:

— розбіжність у багатьох підприємств моменту реалізації продук-ції, тобто вивільнення фінансових ресурсів у грошовій формі з їх чер-говим авансуванням, вкладенням у діло, в результаті чого тимчасово вільні кошти осідають на розрахункових, поточних, депозитних та ін-ших банківських рахунках;

— встановлений законодавством порядок виплати заробітної плати робітникам та службовцям (два рази на місяць), в результаті якого в обігу підприємств, установ, організацій постійно є кошти у вигляді за-боргованості щодо оплати праці, які можуть бути тимчасово вільними і осідати на банківських рахунках;

— кошти амортизаційних фондів, які накопичуються постійно, в міру нарахування зносу основних засобів і реалізації продукції і які на-громаджуються на рахунках підприємств для фінансування реновації основних засобів або їх поліпшення;

— вільні кошти у вигляді тимчасово невикористаного прибутку, що створюється в галузях матеріального виробництва і в сфері послуг, і призначений як для фінансування загальнодержавних потреб, так і для цілей виробничо-технічного і соціального розвитку суб’єктів під-приємництва;

— постійна наявність коштів підприємств, організацій, установ у розрахунках як результат розриву в часі між моментом списання гро-шової суми з банківського рахунку платника і моментом її зарахування на рахунок одержувача;

— наявність тимчасово вільних коштів державного бюджету, що осідають на банківських рахунках у ході його касового виконання;

— вільна грошова маса в населення у вигляді грошових заоща-джень на банківських рахунках або залишків готівки.

Таким чином у підприємств, з одного боку — періодично з’являється об’єктивна необхідність залучення кредитних ресурсів, а з іншого — тимчасово вільні кошти, які можуть бути використані під-приємствами у вигляді кредитів. Найчастіше потреба в кредитах коро-ткотермінова (до одного року) і виникає для поповнення оборотних коштів.

Справа в тому, що за рахунок власних оборотних коштів підпри-ємства створюють мінімальні запаси товарно-матеріальних ціннос-тей. Але потреба в коштах для створення запасів протягом року ко-ливається. Особливо наочно це можна спостерігати на прикладі підприємств із сезонним характером виробництва, в багатьох під-приємствах, які переробляють сільськогосподарську сировину, у підприємствах лісової, торфодобувної промисловості, у підпри-ємств будівельних матеріалів. Наприклад, підприємства, що пере-робляють сільгоспсировину, в період збирання врожаю повинні створити такі запаси сировини, яких би вистачило на весь термін переробки. Природно, що в цей період у них виникає підвищена по-треба в оборотних коштах для оплати і накопичення сировини, що надходить від її виробників — сільськогосподарських підприємств та фермерських господарств; після закінчення сезону переробки, запаси цієї сировини зменшуються до мінімуму (або повністю зни-кають), а з ними зменшується або зовсім зникає потреба в оборот-них коштах на формування запасів цієї сировини.

У підприємствах по заготівлі лісу виникає підвищена потреба в оборотних коштах у зимовий період, коли вони накопичують значні запаси деревини; в літній же період, коли завершується сплав лісу, ця потреба зменшується до мінімуму. Аналогічні різкі коливання потреби в оборотних коштах мають місце і в інших підприємствах із сезонним виробництвом.

Для підприємств машинобудування, металообробки, хімічної, металургійної, швейної, взуттєвої промисловості, інших галузей промисловості з несезонним виробництвлм такі різкі коливання по-треби в оборотних коштах не характерні. Але й у них через обста-вин спостерігаються певні коливання розмірів запасів товарно-матеріальних цінностей, а, отже, й коливання потреби в оборотних коштах.

З точки зору ефективності використання фінансових ресурсів, підприємству невигідно формувати власні оборотні кошти в розмі-рах, які перекривали б будь-яку потребу в оборотних коштах, у то-му числі ту, яка виникає тимчасово. В такому випадку у підприємс-тва в періоди зменшення потреби в оборотних коштах неминуче виникав би надлишок коштів, що призвело б до нераціонального їх використання. Тому підприємства мають вкладати в оборотні кош-ти мінімум власних фінансових ресурсів у розмірах, достатніх для створення лише мінімальних запасів товарно-матеріальних ціннос-тей і витрат виробництва. Всю іншу потребу в оборотних коштах доцільно задовольняти за рахунок позичених ресурсів, головним чином, за рахунок банківських кредитів на умовах строковості і по-воротності.