Оцінка допустимості, належності і достовірності протоколів слідчих і судових дій

1. При оцінці допустимості протоколів слідчих і судових дій, потрібно з’ясувати їх відповідність загальним вимогам, передбаченим в ст. 85, 87 КПКУ, а також вимогам, які пред’являються для провадження конкретної слідчої дії. Це, зокрема, вимоги до змісту і форми протоколу, до необхідності його складання тільки правомочною посадовою особою та підписання особами, які приймали участь в слідчій дії тощо. Додержання цих вимог слідчим або судом не є питанням лише технічного характеру, а є гарантією повноти і достовірності фактичних обставин, що фіксуються протоколом. Тому недоброякісне складення протоколу в ряді випадків повністю або частково зводить нанівець результати проведеної з подібним порушенням слідчої або судової дії.

2. Встановлення належності протоколів слідчих і судових дій не викликає труднощів, оскільки цей доказ створюється при провадженні в справі і зв’язок його з обставинами, що підлягають встановленню, обумовлюється необхідністю закріплення слідів злочину в процесуальних документах спеціально уповноваженими особами.

3. Певні складнощі викликає визначення достовірності протоколів. Процес їх формування, який відображає суб’єктивне сприйняття об’єктивно існуючих фактів особою, яка розслідує і вирішує справу, впливає на правильність відомостей, що містяться в протоколі. Тому оцінка достовірності протоколу заключається у вивченні властивостей об’єкта, що спостерігався і психологічних особливостей сприйняття, запам’ятовування і фіксації слідчим та суддями відомостей в протоколах.

Особливості: 1) в ролі носія інформації у справі виступає процесуальний акт (протокол), складений у встановленому порядку самим органом розслідування чи судом; 2) ця інформація складається із конкретних відомостей, зафіксованих і засвідчених з дотриманням необхідних процесуальних гарантій; 3) за своїм змістом це відомості про реальні факти і обставини безпосередньо сприйняті дізнавачем, слідчим, суддею (судом), понятими та іншими учасниками конкретної слідчої (судової) дії при її провадженні.

Самостійним джерелом доказів є протоколи усіх слідчих дій, крім допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, очних ставок, оскільки при цих слідчих діях слідчий, ді-знавач чи суддя (суд) безпосередньо сприймають тільки відомості про факти і обставини, які спостерігались іншими особами. Тобто, протоколи допитів та очних ставок (в тому числі й в суді) є лише засобом фіксації показань цих осіб, а джерелом доказів є самі показання. Не є джерелом доказів і протокол допиту експерта, бо зафіксовані в ньому показання є за чинним КПКУ лише роз’ясненням або доповненням його висновку (ст. 201 КПКУ).

Документи – це зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи (ст. 83 КПКУ).

Особливості:

1. Використання в ч. 2 ст. 65 КПКУ терміну «інші документи» для виділення їх як самостійного джерела доказів обумовлено тим, що протоколи також відповідають всім вимогам, які пред’являються до документів. Головна відмінність інших документів від протоколів в тому, що вони можуть бути складені поза рамками кримінального процесу і не особами, які здійснюють кримінальне судочинство.

2. В кримінальному процесі документом може бути не тільки предмет, на якому з допомогою письмових знаків (букв, ієрогліфів, нот, цифр) викладені чи засвідчені обставини, які мають значення для справи, але й предмет на якому такі відомості зафіксовані з допомогою звуку чи зображення (фото-, відео-, кінодокументи, малюнки, карти, схеми, креслення, перфокарти, комп’ютерні документи (дискети, диски) і т. п.). Дія віднесення предмета до документа не має значення матеріал, з якого він виготовлений, спосіб його створення і те, яким умовним кодом виражено його зміст.

3. Закон не встановлює якусь певну форму викладення відомостей в документах. Якщо вони носять офіційний характер, то вони повинні мати всі необхідні реквізити (дату, підпис, печатку, штамп і т. п.). Якщо ж мова йде про неофіційні документи (напр., особисті письма), то форма викладення відомостей про факти може бути довільною. В цьому випадку вони, як правило, перевіряються шляхом допиту їх автора.

4. Доказове значення має зміст, а не форма документів. Якщо ж документи важливі для справи своїми іншими якостями: зовнішнім виглядом (наприклад, слідами крові на фотографії), місцем, часом їх виявлення (наприклад, лист обвинуваченого, загублений ним на місці вчинення злочину), матеріалом, на якому виготовлені, слідами підробки (наприклад, підроблений чек, підроблений паспорт) тощо, тобто мають ознаки речового доказу – то на них поширюються норми, що стосуються речових доказів (ст. ст. 78-81 КПКУ).

5. Документи залучаються до матеріалів кримінальної справи без винесення постанови органом дізнання, досудового слідства, прокурором і судом. Однак, обов’язковою умовою допустимості документів, як доказів, є наявність відомостей про те, яким чином вони потрапили в справу (наприклад, протокол слідчої дії, протокол прийняття документа від певної особи, супровідний лист, рапорт).

Доказове значення можуть мати документи, складені: 1) за дорученням органів розслідування чи суда про обставини, які мають значення для справи, – довідки, характеристики, акти ревізій тощо; 2) за ініціативою адміністрації підприємств, установ, організацій, контрольно-ревізійних органів, органів охорони громадського порядку, громадськості, окремих громадян у зв’язку зі скоєним правопорушенням, в тому числі й матеріали дослідчої перевірки, – протоколи особистого догляду чи догляду речей при адміністративному затриманні, рапорти, акти вилучення, акти ревізії, пояснення і т. п.; 3) не в зв’язку зі справою, зміст яких має для неї значення, – накази, інструкції чи витяги з них (при розслідуванні злочинів, які зв’язані з порушенням певних правил чи покладених на винного обов’язків), бухгалтерські, медичні, банківські документи, листи тощо; 4) які отримані на території іноземних держав, складені і засвідчені у встановленій формі компетентним державним органом чи офіційною особою і скріплені гербовою печаткою, приймаються згідно з умовами договорів (про правову допомогу) на території України без будь-якого додаткового засвідчення (легалізації).

Оцінка документів: 1. Оцінка допустимості документів передбачає встановлення, чи є він оригіналом і перевірку реквізитів офіційних та неофіційних документів. 2. Належність документів визначається їх змістом, можливістю встановлювати факти, які мають значення для справи. 3. Достовірність доказів встановлюється шляхом співставлений їх з іншими доказами.