Поняття доказів у кримінальному процесі.

Стаття 65. Докази. Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами, всі показання – особисті докази.

Належність – визначає наявність зв’язку між його змістом (фактичними даними) і обставинами, які підлягають доказуванню в справі, що розслідується чи розглядається. Критерієм належності доказів є предмет доказування. Допустимість вказує на відповідність відомостей вимогам КПЗ: по суб’єкту отримання, по джерелу отримання, по способу отримання, по процесуальній формі, а також на відповідність нормам істинності та моральності.

Класифікація доказів, її практичне значення.

В залежності від способу формування: 1) особистісні (походять від осіб – показання осіб, висновок експерта); 2) предметні (матеріальні об’єкти, які володіють властивостями, що відображають обставини злочину) – різний механізм формування доказів передбачає встановлену законом відповідну процесуальну форму їх закріплення та використання. В залежності від відношення до предмету доказування: 1) прямі докази (безпосередньо вказують на наявність чи відсутність обставин, які підлягають доказуванню в КС); 2) непрямі докази (встановлюють проміжні факти, лише сукупність яких є підставою для висновку про наявність чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у справі, ці докази прямо не встановлюють елементи головного факту в справі, але вказують на можливість їх існування) – відмінність прямих і непрямих доказів обумовлює необхідність існування правил користування непрямими доказами: вони можуть бути покладені в основу висновку про доказанність відповідних фактів лише за умови, якщо подані у вигляді певної сукупності; вони мають бути певною системою, із якої випливає тільки один висновок – про доказанність того чи іншого факту, який входить до предмету доказування. Залежно від відношення до джерела отримання відомостей про факти: 1) первинні (докази отримані з першоджерела), 2) похідні (отримані з проміжного джерела). Основна роль похідних доказів в тому, що вони можуть допомогти в пошуку первинних доказів. В залежності від відношення до предмета обвинувачення: Обвинувальні – це докази, які встановлюють подію злочину та винність обвинуваченого у її вчинені, а також обставини, які обтяжують його відповідальність. Виправдувальні – це докази, які встановлюють відсутність події злочину чи складу злочину, невинуватість особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, а також обставини, які пом’якшують її відповідальність. Дана класифікація доказів орієнтує прокурора, слідчого і дізнавача, в рівній мірі на повне, об’єктивне і всебічне дослідження як доказів обвинувальних, так і виправдувальних (ст. 22 КПКУ). Суддя (суд) при винесені обвинувального вироку повинен вказати на ті докази, які покладені ним в основу обвинувачення, з наведенням мотивів, чому ці докази прийняті судом і чому відкинуті докази, які виправдовують підсудного; при винесені виправдувального вироку – вказати, які докази покладені в основу виправдання, з наведенням мотивів, чому суд прийняв ці докази й відкинув докази, на яких ґрунтується обвинувачення (ст. 334 КПКУ).