Форми відшкодування шкоди, завданої злочином, у кримінальному судочинстві

З метою забезпечення і захисту закріплених в Конституції України суб’єктивних прав, зокрема, у випадках найнебезпечнішого посягання на них шляхом вчинення суспільно-небезпечного діяння, законодавець передбачив декілька кримінально-процесуальних форм (способів) їх захисту і відновлення. Так, потерпілі особи, яким внаслідок вчинення злочину було заподіяно майнової, моральної чи фізичної шкоди, мають право на її відшкодування шляхом реалізації названих форм (способів) захисту в кримінальному судочинстві.

Такими формами захисту прав та інтересів потерпілих від злочину осіб на сьогодні є передбачені в кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві: розгляд і вирішення цивільного позову в кримінальній справі (ст. 28 КПКУ); відшкодування завданих злочином матеріальних збитків з власної ініціативи суду (ч. 3 ст. 29 КПКУ); повернення потерпілим від злочину особам об’єктів (предметів) злочинного посягання (кримінально-процесуальна реституція); покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки, яке застосовується у вигляді пробаційної (іспитової) умови при відстрочці виконання покарання у вигляді позбавлення волі (відповідно до ст. 46–1 ККУ); покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяні збитки в якості примусового заходу виховного характеру (п. 4 ст. 11 ККУ). Слід наголосити, що вищеназвані дві останні форми захисту порушених злочином прав потерпілих передбачені не кримінально-процесуальним, а кримінальним матеріальним законом. Разом з тим, заслуговує на увагу твердження проф. Нора В. Т., що застосування цих двох форм (способів) відшкодування заподіяної злочином шкоди є можливим лише в кримінальному судочинстві і тільки у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку. Тому є всі підстави віднести ці способи відшкодування шкоди до числа кримінально-процесуальних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих осіб, за допомогою яких досягається відновлення порушеного злочином майнового стану.

З точки зору теорії кримінально-процесуального права форми (способи) захисту порушеного злочином права слід, насамперед, поділити на дві групи: позовні і непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права.

Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПКУ право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі. Для позовного способу захисту характерним є пред’явлення цивільного позову потерпілим (або ж в його інтересах – прокурором). Цей факт зумовлює виникнення певного виду кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередню участь беруть цивільний позивач (як правило – потерпілий) та відповідач (як правило – підсудний). Суд, спираючись на досліджені в судовому слідстві докази, у своєму вироку вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні вимоги цивільного позивача, або ж про задоволення цієї вимоги в частині.

Всі ж інші вищеназвані форми захисту порушених злочином прав є непозивними, так як реалізуються судом самостійно, тобто, незалежно від волі потерпілих, яким в наслідок вчинення злочину було заподіяно майнової, моральної чи фізичної шкоди. Реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав потерпілих, суд керується презумпцією, що державі (в його особі) не може бути байдужим факт спричинення вчиненим злочином шкідливих наслідків для потерпілого у вигляді порушення його майнових та інших прав. Тому держава в силу виконання завдань кримінального судочинства сприяє всебічному захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, навіть якщо він не заявив з певних причин вимоги про відшкодування завданої йому внаслідок вчинення злочину шкоди. Іншими словами, держава в особі суду, реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав, спонукає підсудного до усунення шкідливих наслідків злочину і при цьому виходить з презумпції, що “кожна особа, якій злочином завдано матеріальних збитків, бажає їх відшкодування”