Принцип презумпції невинуватості у кримінальному процесі, його роль у доказуванні.

Принцип презумпції не винуватості – особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, п. 2 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, ст. 15 КПКУ). Ніхто не зобов’язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину або меншу винність, а також наявність обставин, які виключають КВ. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Принцип презумпції не винуватості діє на всіх стадіях КП і є обов’язковим для всіх суб’єктів кримінального судочинства, і особливо для тих, які ведуть КП. На відміну від інших основних засад судочинства, закон не містить з цього принципу ніяких розумних винятків.

Презумпцію невинуватості характеризують такі ознаки:

1) обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість. Європейський суд з прав людини розцінює право на мовчання як складову права не давати показання проти себе, яке хоча прямо і не згадується у ст. 6 Конвенції, але є однією із загальновизнаних міжнародних норм, що лежать в основі справедливої процедури судочинства. Це право не поширюється на використання у кримінальному процесі матеріалів, які можуть бути одержані від обвинуваченого незалежно від його волі у примусовому порядку, як-то: примусове вилучення документів, одержання зразків крові, сечі, шкіряного покриву для одержання аналізу ДНК;

2) обов’язок доказування винуватості покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, а у справах приватного обвинувачення – на потерпілого або його представника. Разом з тим у сучасних умовах законодавчого посилення змагальних начал кримінального судочинства тягар доказування у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення частково покладається і на потерпілого у випадках, передбачених ч. 4 ст. 277 КПКУ;

3) тільки суд визнає вину особи доведеною на основі доказів, зібраних із встановлених законом джерел з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Вина повинна доводитись тільки у порядку, передбаченому законом, тобто за допомогою перелічених у законі джерел доказів з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Інакше одержана інформація не буде мати доказового значення, а недоведена вина рівнозначна доведеній невинуватості;

4) висновок про винуватість особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях. Усі обґрунтовані сумніви, що не вдається усунути, тлумачаться на користь обвинуваченого;

5) заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюватись як обставина, що обтяжує відповідальність. Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення лише за умови підтвердження цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 74 КПКУ);

6) до офіційного визнання обвинуваченого винуватим з ним не можна поводитись як з винуватим, а також публічно, у засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину;

7) заходи процесуального примусу щодо особи у ході провадження у кримінальній справі не повинні розцінюватися як докази її вини, вони застосовуються повноваженими суб’єктами тільки у випадках, передбачених законом, і в порядку, встановленому законом. Порушення вимог закону тягнуть за собою санкції відновлювального характеру;

8) у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.