Фактори, що визначають інвестиційну політику

Оскільки інвестиційні операції вітчизняних банків знаходяться на початкових етапах розвитку, то, характеризуючи інвестиційну політику та основні напрямки інвестиційної діяльності банків, можна орієнтуватися в основному на зарубіжний досвід.

Загальна тенденція до інтернаціоналізації і економічної інтеграції визначає і тенденцію зближення банківської справи, і тому числі в галузі інвестиційної діяльності. Причому в переважній більшості випадків як органи грошово-кредитного регулювання окремих країн, так і комерційні банки вважають за краще використовувати вже наявні і апробовані в інших країнах методи.

Зберігаються відмінності пов'язані в основному з історичними особливостями становлення і розвитку банківської справи, ступенем економічної зрілості окремих країн і залученням їх до процесу міжнародного поділу праці, особливостями політичного устрою та банківського законодавства і т.п.

З точки зору історичних факторів деяку специфіку на інвестиційну політику і діяльність банків надають сформовані форми організації банківської справи. Так, у США, де протягом тривалого часу діють обмеження на відкриття комерційними банками філій та відділень (як в рамках окремих штатів, так і в декількох штатах), склалася система унітарних банків. У Великобританії, Канаді, ПАР, Нової Зеландії та деяких інших країнах, де таких обмежень не було, відбувся процес концентрації і централізації банківської справи в рамках порівняно невеликої групи комерційних банків, що мають розвинену національною мережею банківських філій та відділень. Нарешті, існує інший тип організації банківської справи – ​​так звана гібридна система, в рамках якої наявність невеликої групи найбільших банків, що володіють розгалуженою мережею філій і відділень, поєднується зі збереженням значення відносно невеликих самостійних регіональних та місцевих банків. Така форма організації банківської справи характерна для Франції, ФРН і більшості інших країн Континентальної Європи, а також для Індії та Японії.

Разом з тим слід зазначити, що останнім часом практично для всіх країн характерна тенденція поступового скорочення числа унітарних банківських утворень, укрупнення банків і розширення числа філій та відділень. Крім того, як результат поглиблення процесу економічної інтеграції в останні роки намітилася тенденція до загострення міжбанківської конкуренції як між банками різних країн, так і між різними видами кредитно-фінансових інститутів в рамках окремих країн (комерційними, інвестиційними і ощадно-ощадними банками, будівельними товариствами, страховими компаніями, інвестиційними фондами і т.д.), що в кінцевому рахунку визначає тенденцію до універсалізації банківської справи.

На інвестиційну політику банків окремих країн важливе вплив роблять і деякі відмінності в області банківського законодавства, а також діюча система контролю за банківською діяльністю (законодавчі обмеження щодо мінімального розміру власного капіталу банків, контроль за показниками ліквідності активів тощо).

Так, відмінною рисою банків деяких країн (Італії, Індії, Бельгії, Нідерландів), а також великих банків у Франції є незначну питому вагу власної) капіталу в пасивах (менше 2%). Певною мірою це пов'язано з тим, що великі комерційні банки в цих країнах у значній мірі націоналізовані, а держава зазвичай не прагне пов'язувати себе наданням додаткового капіталу. З іншого боку, в цьому випадку банкам надається свого роду державна гарантія.

У Великобританії, США, Австралії, Нової Зеландії, Японії, Скандинавських країнах питома вага власного капіталу банку суттєво вище (6-10%) і в цілому має тенденцію до деякого підвищення.

Існують також відмінності, пов'язані з урахуванням прихованих резервів банку (що виникають, наприклад, з огляду на підвищення курсу цінних паперів, що знаходяться в портфелі банку). В одних країнах (Великобританія, Італія) приховані резерви заборонені, і банки у своїх звітах повинні подавати повну інформацію з урахуванням переоцінки наявних активів. В інших (США, Індія, Японія) приховані резерви не тільки не заборонені, але й становлять досить велику суму по відношенню до розмірів власного капіталу. Це досягається в результаті консервативної оцінки та подання в балансі банку активів (за купівельною вартістю або за номіналу, залежно від того, яке значення менше). У деяких країнах (наприклад, в Індії), де питома вага власного капіталу банку по відношенню до його зобов'язань є низьким, банкам навіть дозволяється «капіталізувати» приховані резерви, тобто збільшувати розміри власного та резервного капіталу на суму прихованих резервів.

Ще більший вплив на інвестиційну політику банків надають законодавчі обмеження рівня ліквідності банківського балансу, масштабів та окремих видів операцій з цінними паперами.

Сам характер банківської справи передбачає необхідність підтримки портфеля інвестицій в такому стані, який дозволяє швидко конвертувати принаймні частина наявних активів у грошові кошти (шляхом їх продажу па ринку або отримання під заставу цінних паперів кредиту в Центральному банку). У результаті для банківського законодавства практично всіх країн характерне встановлення певних обмежень щодо якості наявних у портфелі банку цінних паперів. Останні, як правило, повинні або вільно обертатися на ринку, або прийматися Центральним банком як застава при одержанні кредиту.

Так, у Великобританії протягом практично всього повоєнного періоду мінімальні вимоги до рівня ліквідності активів банку (відношення грошових коштів, вкладених у державні цінні папери і деякі інші види цінних паперів, які приймаються в якості застави при наданні кредиту Центральним банком, до загальної величини інвестиційних активів) були встановлені в розмірі 28-32%. Вимоги до підтримки досить високого рівня ліквідності інвестиційних активів характерні також для банків Австралії і деяких інших країн Співдружності.

Для більшості банків портфель цінних паперів складається головним чином з різних видів державних боргових зобов'язань, хоча в деяких країнах банки також тримають у своїх портфелях акції та облігації промислових і торгових компаній.

При виробленні інвестиційної політики і визначенні структури інвестиційного портфеля банки зазвичай керуються такими критеріями: ліквідність, рівень прибутковості, величина банківських процентних ставок.

Основна увага при цьому приділяється ліквідності активів. Ліквідність характеризується можливістю продажу цінних паперів протягом короткого часу без значних збитків. Зазвичай ліквідність цінних паперів (облігацій) збільшується в міру наближення терміну їх погашення. Відповідно для більшості банків характерно прагнення тримати у своєму інвестиційному портфелі як можна більшу кількість ланцюгових паперів з короткими термінами погашення.

Природно, що крім ліквідності велика увага приділяється рівню прибутковості цінних паперів. При однаковому рівні ліквідності банки прагнуть купити ті цінні папери, які приносять більший дохід. Разом з тим рівень прибутковості ланцюгових паперів зазвичай є похідним від ступеня ризику. У зв'язку з цим лише незначна кількість банків за краще вкладати скільки-небудь значні кошти в цінні папери з високим рівнем доходу та з високим ступенем ризику.

При визначенні розмірів і структури інвестиційного портфеля велика увага приділяється і величиною банківської процентної ставки. Адже при високому рівні банківських процентних ставок курс (ціна) цінних паперів зменшується, і навпаки.

При цьому найбільший інтерес для банку представляють перспективи зміни процентних ставок. Наприклад, якщо банк очікує зниження процентних ставок, він зазвичай купує цінні папери з метою їх подальшого продажу за більш високим курсом, а отже, отримання доходу за рахунок курсової різниці. Крім того, при високих процентних ставках досить часто банки купують великі партії цінних паперів (насамперед середньострокових і частково довгострокових) без наміру їх подальшого перепродажу, а з метою забезпечення достатньо високого рівня прибутковості і надходжень від своїх портфельних інвестицій. Якщо, навпаки, банки очікують підвищення величини банківського відсотка (а отже, падіння курсу цінних паперів), вони прагнуть принаймні протягом певного періоду тримати «коротку» позицію (тобто продають цінні папери на строк, із зобов'язанням їх фактичної поставки покупцям в майбутньому) з наміром купити в майбутньому цінні папери за більш низьким курсом.

Разом з тим слід відзначити, що ризик, пов'язаний з падінням курсу облігацій, не завжди є достатньо великим перешкодою для банківських інвестицій в облігації. Наприклад, з метою зменшення обсягу оподатковуваного прибутку комерційні банки можуть продавати облігації за нижчим (у порівнянні з ціною покупки) курсом, зазнаючи збитків. Одночасно кошти, отримані від продажу даних облігацій, знову реінвестуються в ті ж цінні папери за тим же низьким цінам. Якщо в подальшому ціна (курс) цінних паперів зросте, вони будуть продані з прибутком у наступному фінансовому році. Зазначений прибуток обкладається податком на приріст капіталу, який стягується за значно нижчою ставкою, ніж податок на прибуток. Таким чином, особливості та зміни податкового законодавства часто виявляються рушійною силою зміни структури портфеля інвестицій банків.

Проте не завжди і не у всіх країнах банки вільні у виборі при покупці цінних паперів. У ряді країн, як уже зазначалося, від банків вимагається підтримку певного рівня ліквідності банківського балансу в формі певної частки інвестицій у державні цінні папери (хоча і в цьому випадку банки мають можливість змінювати вміст свого інвестиційного портфеля, варіюючи питома вага державних цінних паперів з різними термінами погашення).

Слід також зазначити, що в цілому значне число банків прагне зберегти цінні папери у своєму портфелі до терміну їх погашення, хоча можливість їх реалізації до строку погашення завжди розглядається в якості одного з можливих варіантів.

Звичайною практикою для більшості банків є підтримка такої структури розподілу портфельних інвестицій за термінами, яка дозволяє забезпечити постійне рефінансування портфеля інвестицій. У цих же цілях цінні папери, за якими підійшов термін погашення, замінюються довгостроковими, які в свою чергу в міру наближення термінів погашення стають середньостроковими і короткостроковими. Порушення зазначеної структури виникають головним чином у разі недостатньої пропозиції цінних паперів з певними строками погашення на ринку. У цьому випадку будь-яка з груп цінних паперів (короткострокові, середньострокові і довгострокові) може «розбухати» у портфелі інвестицій банку. У багатьох випадках виникає необхідність продати цінні папери і, можливо, навіть зі збитком для відновлення рівня ліквідності або з метою збільшення розмірів наданих кредитів.

Структура портфельних інвестицій банку залежить також від стану кон'юнктури ринку цінних паперів. Оскільки ціпи облігацій, за якими наближається термін погашення, зазвичай не схильні до значних коливань на ринку, інвестиційна політика більшості банків зводиться до того, щоб основну частину їх портфельних інвестицій становили короткострокові і середньострокові облігації. Разом з тим конкретний набір операцій, критерії та методи реалізації інвестиційної політики варіюються від банку до банку.

Особливістю української банківської інвестиційної діяльності є те, що банки у своїй більшості дуже слабко інвестують реальний сектор економіки, що значною мірою зумовлено відсутністю реальних структурних перетворень у вітчизняній економіці, а відтак – високими кредитними ризиками. В Україні тривалий час (1995-1999 рр.) банки під час формування портфеля цінних паперів найбільше вкладень здійснювали в облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Тобто заради швидких і гарантованих доходів банки надавали перевагу не прямому фінансуванню економіки, а інвестуванню кредитних ресурсів у гарантовані державою цінні папери: ОВДП, інші цінні папери з високим рівнем надійності, що рефінансуються. Це призвело до того, що обсяг кредитів, здійснених в економіку, був значно меншим від коштів, вкладених в ОВДП. Лише з 2000 року почались помітні зрушення в сфері кредитування підприємств. Проте, за даними НБУ, частка інвестиційних кредитів є ще низькою. Протягом 1998–2009 рр. банки переважно надавали кредити у поточну діяльність, частка яких коливалась у межах 80–90 %, а частка кредитів в інвестиційну діяльність за цей самий період перебувала на рівні 5–10 %. При цьому 80% кредитів надавалися суб’єктам господарювання, 15 % – були у структурі інвестиційних кредитів населенню.

Проблемою, яка створює перешкоди на шляху активізації банківської діяльності в інвестиційному процесі, є низька капіталізація банківської системи загалом, а також існування значної кількості дрібних банків.

Аналізуючи інвестиційну діяльність банків на сучасному етапі, зокрема, за період 2008-2010 років проаналізуємо портфель цінних паперів. У 2009 році портфель цінних паперів банків був незначним і практично не змінився в порівнянні з 2008 роком, а у 2010 році відбулося стрімке зростання портфеля цінних паперів банків, що переважно відбулося за рахунок зростання обсягів облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП).

За строками погашення у портфелі банків протягом 2008-2010 років продовжували переважати цінні папери зі строком погашення понад 2 роки, хоча їх частка скоротилась за рахунок активного придбання банками цінних паперів на вимогу.

Питома вага портфеля цінних паперів банків у сукупних активах банків у 2009 році була незначною становила 3,9% в порівнянні з 2008 роком збільшившись на 0,3%, у 2010 році стрімко зростала впродовж усього періоду, на 01.01.2011 року вона становила 8,4%, збільшившись за рік в 2,1 рази (у грудні – на 0,5 процентного пункту).

Динаміка формування залишків цінних паперів, крім акцій, випущених резидентами, у портфелі банків у 2008-2009 роках була різноспрямованою, а у 2010 році характеризувалась висхідною тенденцією. У 2009 році в порівнянні з 2008 роком вони зросли на 6,9%, і на 1.01.2010 року становили 30,1 млрд. грн., дане зростання відбулось переважно через збільшення цінних паперів емітованих у секторі загального державного управління (на 3,5 млрд. грн., або на 20,1%). А за підсумком 2010 року відповідно на 01.01.2011 року залишки цінних паперів, крім акцій, випущених резидентами, у портфелі банків становили 68,9 млрд. грн. і збільшились за рік на 38,8 млрд. грн., або в 2.3 рази. Практично весь приріст (95,7%) відбувся за рахунок збільшення цінних паперів сектора загального державного управління (ОВДП, що рефінансуються Національним банком України).

У структурі портфеля за видами валют у 2008-2010 році 99,8% цінних паперів були номіновані у національній валюті.

За строками погашення у 2008-2010 роках найбільша питома вага збереглася за цінними паперами зі строком погашення понад 2 роки, зокрема у 2009 році дана частка склала 51,9% від загального обсягу залишків, проте в порівнянні з 2008 роком їх обсяг зменшився на 16,8% або на 3,1 млрд. грн., а їх частка скоротилась на 14,8 процентного пункту.

У 2010 році їх частка становила 48,4%, тобто за рік вони зросли на 17,8 млрд. грн., або в 2,1 рази, що значною мірою пояснювалось придбанням банками ОВДП-ПДВ та ОВДП для збільшення статутного капіталу НАК “Нафтогаз України”. Починаючи з травня, у портфелі банків суттєво зросли цінні папери на вимогу сектора загального державного управління, що пояснювалось їх високою ліквідністю. За 2010 рік залишки за ними збільшились на 6,8 млрд. грн., або у 8,9 рази.

Крім цього, через значну пропозицію Міністерства фінансів України тривало зростання цінних паперів зі строком погашення до 1 року у 2009 році вони зросли на 6,6 млрд. грн., або в 2,4 рази в порівнянні з 2008 роком і як наслідок, їх питома вага в загальному обсязі залишків цінних паперів, крім акцій, зросла на 20,7 процентного пункту до 37,5%, у 2010 році вони зросли на 8,8 млрд. грн., або в 1,8 рази. Залишки цінних паперів зі строком погашення від 1 до 2 років у 2009 році в порівнянні з 2008 роком зменшились на 1,0 млрд. грн., а у 2010 році зросли на 5,5 млрд. грн., або в 3,4 рази.

На відміну від корпоративного інвестування специфіка банківської інвестиційної діяльності великою мірою зумовлена характером і обсягом сформованої ресурсної бази. Сьогодні банкам ще не вдалося залучити значні обсяги довгострокових ресурсів, що, своєю чергою, гальмує їхню інвестиційну діяльність. Сьогодні більшість банків не має у своєму розпорядженні достатньої власної бази для великих і надійних позичкових операцій інвестиційного характеру. Економічне зростання потребує відповідного рівня ресурсів банківської системи, проте її еволюційний розвиток не зможе забезпечити потрібних обсягів банківського капіталу, а залучення значного зарубіжного капіталу призведе до втрати економічної незалежності. Проблема полягає у тому, щоб знайти ресурси в національній економічній системі, які за обсягом і ціною відповідатимуть поставленим завданням.

Аналіз банківського інвестиційного ринку свідчить про його повільну активізацію. Під час дослідження систематизовано основні причини, що стримують інвестиційний ринок банків в Україні. До них належать:

ü короткостроковий характер ресурсної бази банків;

ü неплатоспроможність більшості позичальників, відсутність гарантій повернення ними кредитів та ліквідної застави;

ü поглинання українських банків іноземним капіталом, що призводить до втрати економічної незалежності;

ü втрата довіри населення та підприємців до українських банків, що пов’язано з подіями загострення економічної кризи в Україні та світі;

ü високий рівень внутрішніх та зовнішніх інвестиційних ризиків, які не готові взяти на себе банки;

ü високі відсоткові ставки за кредитами;

ü відсутність дієвого механізму стимулювання з боку держави.

З метою активізації інвестиційної діяльності банків держава має забезпечити, по-перше, можливість накопичення банками необхідних коштів; по-друге, розділити з ними ризик інвестиційної діяльності, зумовлений економічним становищем країни; по-третє, сприяти підвищенню прибутковості інвестиційної діяльності. Як свідчить практика, для того, щоб працювали інвестиції, банки повинні володіти дешевими ресурсами, які перерозподіляються від імені держави. За таких обставин актуальним є створення спеціалізованих інвестиційних банків на основі державних ресурсів, але за принципом роботи комерційних. Зарубіжний досвід може бути прийнятий в Україні за умови його вивчення та пристосування до української специфіки розвитку ринку та ведення банківського інвестиційного бізнесу в таких напрямах:

ü розроблення моделі організації роботи комерційних банків на ринку цінних паперів;

ü надання інвестиційних послуг у межах фінансових супермаркетів та розвиток інвестиційних банків;

ü інвестування банківських фінансових ресурсів у сектор малого та середнього бізнесу виробничої сфери.

Отже, враховуючи вищезазначене, актуальним завданням державного управління є створення ефективного трикутника «держава – банки – виробництво», який забезпечив би мобілізацію і спрямування українських фінансових ресурсів на інвестиційні потреби виробника і захищав законні права кредитора.

Література:

– основна:

ü Луців Б.Л. Банківська діяльність у сфері інвестицій. – Тернопіль: Економічна думка, Карт-бланш, 2001. – 320 с. – С.150-180.

ü Боровікова М. Інвестиційна діяльність і капіталізація комерційних банків у період дестабілізації економіки України / М. Боровікова // Вісник КНТЕУ.–2009. – №4. – С.18-24. 10.

ü Васюренко Л.С. Взаємозалежність розвитку банківського сектору та інвестиційної діяльності в Україні / Л.С. Васюренко // Банківська справа.–2007.–№1.–С.25-28.

ü Криклій А.С. Сучасний стан та особливості діяльності вітчизняних банків в інвестиційній сфері / А.С. Криклій // Економіка та держава. – 2008. – №6. – С.6-9.

ü Стецишин Т. Роль банківських установ України в інвестиційній діяльності держави/Т. Стецишин// Світ фінансів. – 2008. -№ 2. – С.51-59.

– додаткова:

ü Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» [Електронний ресурс]: закон України від 23 лютого 2006 р. № 3480-ІV // База даних «Законодавство України» офіційного веб-сайту ВРУ. – Режим доступу до бази: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3480-15&p=1326504805305459

ü Про інвестиційну діяльність [Електронний ресурс]: закон України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII // База даних «Законодавство України»офіційного веб-сайту Верховної Ради України. – Режим доступу до бази: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1560-12/print1325674069183342

ü Бюлетень Національного банку України (електронне видання). – 2008. – №12. – 147 с.

ü Бюлетень Національного банку України (електронне видання). – 2009. – №12. – 203 с.

ü Бюлетень Національного банку України (електронне видання). – 2010. – №12. – 205 с.

Основні терміни і поняття: інвестиційна політика банків, інвестиційні діяльність банків, інвестиційні активи, інвестиційний портфель (портфель інвестицій), Основні напрями інвестиційної політики, ліквідність активів, прибутковість цінних паперів, ступень ризику цінних паперів, облігації внутрішньої державної позики (ОВДП).

Питання для самоперевірки:

1. Охарактеризуйте сутність інвестиційної політики.

2. Охарактеризуйте сутність інвестиційного портфеля банківської установи.

3. Визначте основний зміст інвестиційної політики банку.

4. Визначте критерії оцінки інвестиційної політики банку.

5. Охарактеризуйте склад «Основних напрямків інвестиційної політики».

6. Охарактеризуйте фактори, що визначають інвестиційну політику.

Теми рефератів:

1. Аналіз інвестиційної політики зарубіжних банків.

2. Аналіз інвестиційної політики банків України.

Форми контролю самостійної роботи студента: фронтальне опитування, модульний контроль № 6, підсумкова контрольна робота з перевірки самостійної роботи, комплексна контрольна робота, іспит.