Психологія нового часу. Основні підходи до вивчення психіки людини

Уся епоха середніх віків характеризується поступовим зростанням виробництва, кількості населення, урбанізацією. Зміни у соціальному середовищі викликають їх необхідність у ідеології та психіці людини. Такі зміни починаються у XIV ст. і знаменують епоху Відродження. Це епоха переходу середньовічного феодалізму до нової системи соціальних відносин – капіталістичних. Саме у ці часи виникає великий інтерес до людини і її почуттів. За словами Я. Буркхардта (1818-1897 рр.), відбувається «відкриття людини». К. Салютаті (1331-1406 рр.) і Л. Бредні (1369 -1444 рр.) вводять слово humanitas як властивість людини, що визначає її людську гідність і прагнення до знань.

У ці часи мистецтво звільняється від релігійного змісту і відроджується природничонауковий напрямок. Виникає необхідність у науковому поясненні природних, суспільних та психічних явищ. Для цього необхідно використовувати досліди, оптику, механіку, математику, анатомію. Все це поступово переростає у наполегливу працю відкриття законів природи.

XVI ст. – час великих відкриттів у механіці, астро­номії, математиці. Н. Копернік (1473 - 1543 рр.), Д. Бруно (1548 - 1600 рр.), Г. Галілей (1564 - 1642 рр.) - засновники класичної науки Нового часу. Саме вони довели необхідність аналізу явищ дійсності, відкриття законів природи. Так починається діяльність теоретичного мислення. У природничонауковому напрямку значних результатів досягли медицина, анатомія, фізіологія. Так поступово формується пізнання шляхом дослідів, що прийшли на зміну догмам і схоластиці.

Німецькі схоласти Р. Гокленіус та О. Кассман вводять у вживання термін «психологія» (1590 р.). Це свідчить про зростання інтересу до питань психологічного змісту і визначає майбутні зміни у поглядах на душу. На нашу думку, заслуговують на увагу вчення Д. Локка, Ж.. Ламетрі та

Р. Декарта.

Д. Локк (1632 -1704 рр.) – англійський філософ. У пси­хо­логії відомий як засновник емпіричної (досвідної) психології від латинського empiria – досвід. На думку
Д. Локка, всі знання походять з досвіду. Досвід поділяється на зовнішній та внутрішній. Зовнішній досвід – діяльність зовнішніх органів чуття, внутрішній – сприймання власної внутрішньої діяльності. Людина народжується на світ без будь-яких знань та ідей. Душа людини від народження чиста дошка tabula rasa. Саме досвід на цій дошці напише літери.

Ж. Ламетрі (1709 -1751 рр.) - французький філософ, засновник сенсуалізму (від латинського sensus - почуття, відчуття). На думку сенсуалістів, підгруттям психічного життя є чуттєві враження. Ж. Ламетрі підкреслює єдність душі і тіла. Провідну роль він відводить тілу, а тому для пізнання душі необхідно спочатку пізнати тіло. Ідеї сенсуалізму визначили і перші експериментальні роботи з психології. Завдання експерименту полягає, на думку сенсуалістів, у з’ясуванні первинних чуттєвих елементів (відчуттів), що складають підгрунтя всього складного психичного життя людини.

Бурхливий розвиток механіки та машинного виробництва викликав до життя механістичне розуміння світу, життя і діяльності живих організмів (у тому числі й людини). Світ розуміється як система машин. Тіло тварини і людини є автоматом. Діяльність тіла самоуправляється без участі душі.

Типовим представником механістичного розуміняя світу та живих організмів є Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) - французький філософ. На його думку, діяльність серця управляється механікою кровообігу, а м’язів – особливою будовою і діяльністю нервової системи. Саме нервова система опосередковує взаємодію живих організмів із навколишнім світом. Нервова система складається з мозку та нервів, що відходять від нього. Нерви уявлялись як порожнинні трубочки, наповнені «життєвим духом». Зовнішні предмети діють на периферійні закінчення нервів і викликають рух «життєвого духу» до мозку, а звідти до м’язів, викликаючи їх скорочення. Так стверджується зовнішня детермінація руху.

Розглянута схема руху, або діяльності м’язів, є ні чим іншим як рефлексом – відповіддю організму на подразнення рецепторів. Саме Р. Декарт уперше в історії людства обгрунтував поняття рефлексу як основного акту нервової системи.

Крім матеріального рефлексу, у вченні Р. Декарта виділяється свідомість як безпосереднє знання душі про саму себе. Так виникає дуалізм у розумінні психіки. З одного боку, існує душа, що тільки мислить, а з іншого – тіло, що тільки рухається. Вплив зовнішних об’єктів викликає враження про них, але не дає справжніх знань. Знання закладаються у душі від народження у вигляді природжених ідей. Емоційні стани виникають рефлекторно, вони рухають «машину тіла». Поряд з ними існують духовні почуття і безтілесні вольові імпульси. Джерелом останніх є субстанція свідомості.

Під впливом вчення Р. Декарта розвивалася вся психологія нового часу. Існування рефлексів і свідомості вимагало їх експериментального вивчення.

Перші експериментальні психологічні дослідження провів німецький вчений Е. Вебер (1795 – 1878 рр.). Він експериментально дослідив чутливість шкіри людини і встановив одну з центральних закономірностей відчуттів – поріг розмежування. Пізніше німецький учений Г.Т. Фехнер (1801 – 1887 рр.) математично обгрунтував цей закон. Сьогодні закон Вебера – Фехнера є головним психо-
ф­ізіологичним законом. Він відображає пропорційну залежність інтенсивності відчуттів від логарифма інтенсивності подразника.

Г.Т. Фехнер є зразком використання точних методів у психології.

Дослідження Е. Вебера та Г.Т. Фехнера стали підгрунтям виникнення експериментальної та об’єктивної психології.

У 1879 р. у Лейпцизі Вільгельм Вундт (1832 – 1920 рр.) заснував першу у світі психологічну лабораторію. Він вважав, що свідомість необхідно розділяти на складові елементи і вивчати закономірні зв’язки між ними. У лабораторії В. Вундта вивчалися відчуття, швидкість реакції на різноманітні подразники, увага, почуття та ін. Так почалося систематичне накопичення психологічних фактів експериментальним методом. Оскільки В. Вундт запропонував виділяти струк­турні елементи свідомості, то його вважають засновником структуралістичного підходу до вивчення психіки. Сутність цього підходу полягає саме у виділенні структурних складових психіки та вивчення їх експериментальними методами.

Поряд із структуралістичним підходом розвивається і функціональний (фунціоналістичний) підхід. Функціоналісти заперечували існування структурних компонентів свідомості і вважали, що предметом психологічних досліджень мають стати процеси свідомості з точки зору їх функції у присто­суванні організму до середовища. Психологія розглядалась як наука про функції (або діяльність) свідомості у зв’язку з потребами організму для ефективної адаптації до середовища. Крім свідомості, вивчалися мотиви поведінки, індивідуальні відмінності між людьми та інше. Головним методом дослідження має бути експеримент.

Розглянуті два підходи до вивчення психіки людини є елементами експериментального підходу. Він забезпечив виділення психології в окрему, самостійну науку. Експериментальні дослідження дали можливість вивчати як загальні закономірності психіки людини, так і індивідуальні варіації психічних проявів. Установлення індивідуальних особливостей чуттєвості, пам’яті, швидкості реакцій стало підгрунтям для диференційованого підходу. Цей підхід забезпечив вивчення індивідуальних відмінностей між людьми та групами.

Культурно-історичний підхід до розуміння психіки і психічного розвитку розробив видатний радянський психолог Л.С. Виготський (1896 – 1934 рр.). Він виділив два рівні псхічного розвитку. Перший – «натуральний» – той, що надається природою. До нього можна віднести механічну пам’ять, імпульсивні дії. Другий – «культурний» – фор­мується у суспільстві, культурою. До нього можна віднести логічну пам’ять, довільні дії.

Процес формування вищих психічних функцій відбувається у соціально-символічній діяльності. Соціальній тому, що вона відбувається при взаємодії людей, коли одна людина управляє діяльністю іншої. Символічній тому, що вона управляється символами або знаками. Універсальним знаком є слово. Слово, як і знаряддя праці, має інструментальну функцію. Знаряддя змінює зовнішній об’єкт. Слово (знак, символ) – внутрішній (психічний) світ людини. Тобто слово тут розглядається як своєрідне знаряддя управління поведінкою (психікою) однієї людини іншою. У процесі зовнішньої практичної діяльності людина оволодіває знаками (знаряддями) культури і набуває спроможності управляти своєю поведінкою. Процес оволодіння знаками є привласненням їх, тобто, із зовнішніх вони стали внутрішніми. Процес переходу зовнішньої, соціально-символічної діяльності у внутрішню, психічну, називається інтеріоризацією. У процесі інтеріоризації «натуральні» функції перетворюються у вищі психічні функції («культурні»). Так, механічна пам’ять перетворюється на логічну, а імпульсивні дії - на довільні.

Внутрішня психічна діяльність може легко трансформуватися і «розгортатися» у зовнішню фізичну діяльність. Процес переходу внутрішньої психічної діяльності у зовнішню, фізичну, називається екстеріоризацією.

Типовим прикладом інтеріоризації є оволодіння першокласником написанням букви «а». Учитель за допомогою слова (знака, символа) управляє елементарними діями (куди поставити ручку, куди провести, де повернути...). Для повного оволодіння написанням букви необхідно не менше 150 повторень. Саме ці повторення забезпечують інтеріоризацію. Студент на лекції під час конспектування не думає, як і де ставити ручку, як і куди провести лінію, а лише одним рухом пише букву «а». Це вже процес екстеріоризації.