Методологічні принципи психології.

Методологічні принципи психології.

Принцип - (від лат. Principium - початок, основа) - основне вихідне положення якої-небудь теорії, вчення, науки, світогляду.

Принципи психології

Принципи, на яких ґрунтується методологія сучасної вітчизняної психології, поступово викристалізувалися в дослідженнях Л. Виготського, Б. Ананьєва, С. Рубінштейна, Г. Костюка, О. Леонтьева та ін. До основних із них — детермінізму, єдності психіки і діяльності, розвитку психіки в діяльності — український психолог О. Ткаченко (нар. 1941) додав ще два — відображення і системності.

Принцип детермінізму, будучи найважливішим у матеріалістичній психології, стверджує, що психіка залежить від способу життя. Він розкриває основні причини виникнення психіки у філогенезі (історичному розвитку всього органічного світу) і онтогенезі (індивідуальному розвитку організму від народження до смерті), закономірну зумовленість психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини.

Принцип єдності психіки і діяльності дає змогу розкривати механізми появи і функціонування психіки. Виникнувши в діяльності, психіка утворює її внутрішній, ідеальний план. У свідомості формуються динамічні моделі дійсності, за допомогою яких людина орієнтується в навколишньому середовищі. Цей принцип заклав засади об'єктивного дослідження психіки. Міміка, жести, виразні рухи, мовні висловлювання об'єктивно виражають психічні стани людини. їх аналіз і вивчення допомагають розкрити внутрішні секрети психіки індивіда.

Принцип розвитку психіки в діяльності дає змогу розглядати психіку як динамічне утворення, що постійно змінюється на різних етапах становлення особистості. Відповідно до цього принципу психіку можна правильно зрозуміти і пояснити, якщо оцінювати її як продукт розвитку і результат діяльності.

Принцип відображення означає, що всі психічні функції генетично спрямовані на відображення дійсності. Випереджуючи фізичний контакт людини з об'єктом, психічне відображення сигналізує про значущі для неї об'єкти — воно має сигнальний характер. Образ світу, що є продуктомвідображення, орієнтує людину в середовищі, створює основу для її активності, виконуючи регулятивну функцію. Без неї психічне відображення втратило б своє значення.

Принцип системності вимагає розглядати психіку як складну систему взаємопов'язаних психічних явищ. На цій підставі О. Ткаченко вважає його узагальнюючим. Згідно з принципом системності у процесі наукового пізнання всі принципи психології треба використовувати у взаємозв'язку.

Методологічні принципи психології створюють надійну основу для вивчення психіки за умови використання науково обґрунтованих і перевірених методів пізнання.

Експериментальні методи: альтернативні пояснення і необхідність контролю.

І експеримент.лабораторія заснована у Німеччині В.Вундтом. Токарєв,Бехтерев – у Росії. Ланге – в україні відкрив.

Основна відмінність експерименту від спостереження полягає в тому, що експеримент х-ться активним втручанням досліника в те, що відбувається. В експерименті завжди присутні змінні – незалежна (той чинник, який психолог впроваджує в якості причини) і залежна змінна (залежить від чинника що впливає) – якісь запамятувування залежть від похвали.

Експеримент – це такий м-д збирання фактів у спеціально створених умовах, які забезпечують активний прояв досліджуваних психічни явищ.

Експеримент х-ться: 1) дослідник активно включ.в експеримент, 2) має можл.змінювати і варіюваи умови, 3) є можлив.повторити експеримент. Завдяки експерим.психології психологія стала самостійн.наукою.

Експеримент:

1) природний (запропон.Лазурським – констатуючий, формуючий, контрольний)

2) лабораторний (здійсн.у спец.умовах – можна уникн.побічного впливу, можна контрол.кілька змінних одночасно, моделювання умов – викор.різних тренажерів).

За Суховим – експеримент – натуральний (реал.вплив на люд.), мисленнєвий (маніпулювання).

Давидов – фундатор формуючого експерименту, за попон.генетичний експеримент.

Психіка як відображення дійсності. Ознаки психічного (за Л.Веккером). Феноменологія психічних проявів.

Психіка – це свідоме і несвідоме; функція мозку; комплексна діяльність між І та ІІ сигнальними системами; психічні процеси+стани+властивості; продукт біологічного розвитку живих істот; апарат для відображення реальності.

Знання психіки, природи психічних явищ та їх закономірностей має винятково важливе значення в житті та діяльності людини для керування психічним розвитком і діяльністю особистості.

Психічні явища – це своєрідні суб’єктивні образи відображу вальних у свідомості явищ реальної дійсності. Форми псих. явищ: психічний процес – це динамічне відображення дійсності в різних формах психічних явищ (пізнавальні, емоційні та вольові); психічні властивості – це стійкі утворення, які забезпечують певний якісно-кількісний рівень діяльності та поведінки людини (здібності, задатки, темперамент, потреби); психічні стани – це наявний на конкретний момент часу відносно стабільний рівень діяльності, який проявляється в підвищенні або зниженні активної діяльності (втома, ейфорія, настрій).

Фундатором вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І. Сєченов (1829–1905). У своїх працях він зазначав, що джерелом психічних актів як відображувальної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. І. Сєченов писав, що “всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси”, що без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна діяльність неможлива. Зв’язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Поведінка живого організму є певною системою реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовищ. Рефлекс — це реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — основна форма діяльності нервової системи.

Розрізняють два види рефлексів: безумовні, з якими тварина народжується, та умовні, які виробляються у неї в процесі життя. Основними процесами нервової діяльності є збудження та гальмування.

Розрізняють такі основні стадії розвитку психіки тварин:

• елементарна сенсорна психіка (поведінка тварин зумовлюється дією на організм окремих властивостей предметів, в оточенні яких живуть тварини, — хімічних, світлових, температурних тощо);

• перцептивна психіка (для цієї стадії характерне відображення предметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це спостерігається на сенсорному етапі розвитку психіки);

• інтелект.

У процесі біологічного етапу розвитку психіки утворилися передумови для появи вищих, специфічно людських форм психіки — свідомості.

Потреби в самоактуалізації -- реалізації здібностей і талантів.

Когнітивні теорії особистості: Альберт Бандура, виділив корисне та шкідливе мислення і поведінку, обґрунтував основні когнітивні концепції — самоефективності та саморегулювання. Основні когнітивні здібності: символізація, передбачення, опосередкування, саморегуляція, самоаналіз. Соціально-когнітивна модель А. Бандури — це модель типу: стимул — опосередковані організмом когнітивні процеси — реакції.

Функції уваги

1. Регулятивна (завдяки увазі ми організовуємо свою поведінку, діяльність). Увага дозволяє нам активізувати потрібні фізіологічні процеси в даний момент часу і непотрібні гальмування.

2. Активізуючи (дає можливість людині активізуватися на одній справі чи діяльності).

3. Увага визначає спрямованість діяльності (вибірковий характер діяльності).

4. Зосередження і заглиблення в діяльність (річ, на якій ми зосереджені – в центрі нашої уваги, а всі інші як фон).

Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі под­разників, які діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє таким чином програми дій та зберігає зосередженість, контроль над їх перебігом.

Увага вирізняє предмет (об'єкт) серед багатьох інших. Фізіо­логічно це означає, що збуджуються одні нервові центри і гальмують­ся інші. Діє встановлений І. П. Павловим закон індукції нервових процесів, за яким процеси збудження, що виникають в одних ділян­ках мозку, спричинюють процеси гальмування в інших ділянках.

Згідно з цим законом увага пов'язана з оптимальним осередком збудження, який виникає під впливом раніше згаданих факторів. В ділянках кори головного мозку, що перебува­ють у стані оптимального збудження, створюються найсприятливіші умови для пізнавальної і творчої діяльності, підвищення її продук­тивності.

Ретикулярна формація — відносно автономна нервова тканина, розташована в стовбурі мозку та підкіркових ділянках. Ретикулярна формація є фільтром, який відсіває малозначущі сигнали.

Психологічні теорії уваги.

Особливе місце належать фізіологічним концепціям уваги, у межах яких було розроблено оригінальний методичний апарат. Традиційну увагу в них пов´язують з поняттями «активація» (arousal) і «орієнтована реакція» (Лурія). Такий стан забезпечують механізми, які підтримують потрібний тонус кори, що пов´язані з роботою ретикулярної формації, яка активує. І вибіркове гальмування релевантного входу, і вибіркову активацію забезпечують впливи ретикулярної формації, волокна якої з кори головного мозку спрямовуються до рухових ядер спинного мозку і до ядер стовбура.

Сутність уваги, її природу психологи пояснюють по-різному. Прихильники волюнтаристської теорії вбачають сутність уваги суто у волі, хоча мимовільну увагу не можна пояснити вольовою діяльністю. Прихильники інших теорій вважають, що у виявах уваги провідну роль відіграють почуття, хоча довільна увага виявляється всупереч почуттям. Шукали пояснення виникнення уваги також і в зміні змісту самих уявлень, не враховуючи спрямованості особистості. Увага є там, де напрям діяльності орієнтує спрямованість думок. Оскільки увага виявляє ставлення особистості до предмета, на який спрямована свідомість, то вагомість предметів, явищ для людини відіграє велику роль у зосередженні на них уваги.

Представники англійської асоціативної психології поняття «увага» не включали в систему психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.

Представники інтроспективної психології (Гербарт, Вундт, Тітченер вивчали тільки внутрішній суб´єктивний аспект уваги як явища. Увага, на їхній погляд, - це стан свідомості, який характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту або перебігу процесів.

В. Вундт, наприклад, обстоював апперцептивно-волюнтаристську теорію уваги, розглядаючи її як фіксовану точку свідомості, найчіткіше її поле діяльності, зумовлене переходом змісту свідомості із зони перцепції до зони апперцепції, яка являє собою особливу психологічну активність, що є виявом невідомої нам внутрішньої сили.

Американський психолог Е. Тітченер розумів увагу як сенсорну якість, яка визначає особливий стан відчуття у свідомості. Яскравіше відчуття панує над іншими й набуває самостійності, виокремлюється серед них, підпорядковуючи собі менш яскраві відчуття. Він вважав, що яскравість відчуття зумовлюють нервові схильності, але не розкривав, що вони становлять собою.

Представник фізіологічного напряму в психології Т. Ціген пояснював увагу не суб´єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлених уявлень за фіксовану точку свідомості. Уявлення, яке перемагає, стає усвідомленим, домінуючим.

Французький психолог Т. Рібо, слідом за І.М. Сєченовим, вважав, що уваги без її фізичного виявлення не існує. У зв´язку з цим він висунув теорію рухової уваги. Увага, стверджував він, це не духовний акт, що діє таємничо, її механізм - руховий, тобто такий, котрий впливає на м´язи у формі затримки. На думку Т. Рібо, людина, яка не вміє керувати м´язами, не здатна зосереджувати увагу.

Представники біхевіоризму, розглядаючи психологію як науку про поведінку, у своїй психологічній системі визначають увагу лише як орієнтацію поведінки, як установку організму щодо зовнішніх стимулів.

 

22. Проблема теоретичних досліджень волі. Теорії волі (В. Джемс, І. П. Павлов)

З історії психології відомо, що поняття "волі" було введено як пояснювальне поняття. Воно мало пояснити зародження дії, що заснована не тільки на бажаннях людини, а й на розумовому рішенні про її здійснення. Інтенсивна розробка уявлень про волю розпочинається тільки в ХVІІ ст. і у наш час характеризується наявністю декількох підходів до вивчення природи волі.

Воля як "вільний вибір" (У.Вундт, У. Джемс). Воля - це самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама по собі містить силу, що може ініціювати поведінку людини. У. Джемс вважав основною функцією волі прийняття рішення при наявності в свідомості одночасно двох або більше ідей руху. Таким чином, основа волі - "моторні ідеї" (не дії), які створюють процес "воління" - самостійний психічний процес, який виробляє стійке прагнення людини. Тому вольове зусилля виявляється в спрямуванні людиною своєї свідомості на непривабливий, але потрібний об`єкт і зосередженні на ньому уваги. Таким чином, основа свідомості - прагнення і потяги, що спонукають людину до дії. А уявлення і почуття виникають із вольового начала.

Асоціативна теорія пам’яті.

Детальніше зупинемось на асоціативній теорії.

Психологічне вивчення механізмів пам'яті хронологічно старше інших. Найбільше розповсюдження отримали асоціативні теорії пам'яті. Предмети і явища дійсності відображаються і відтворюються не ізольовано один від одного, а в зв'язку один з одним, за висловом Сеченова «групами або рядами». Відтворення одних з них спричиняє за собою відтворювання інших що обумовлюється реальними об'єктивними зв'язками предметів і явищ. Під їх дією виникають тимчасові зв'язки в корі мозку, що є фізіологічною основою запам'ятовування і відтворення. В психології ці зв'язки розглядалися як асоціації. Одні з асоціацій є віддзеркаленням просторово-часових відносин предметів і явищ (асоціації по суміжності), інші відображають їх схожість (асоціації по схожості), треті – протилежність (асоціації по контрасту), четверті – причинно-наслідкові відносини.Найважливіша роль асоціацій в процесах пам'яті була відзначена ще Арістотелем. В XVIII–XIX вв. вчення про асоціацію лежало в основі так званій асоціативній психології, що розповсюдила принцип асоціації на всі психічні явища (Юм, Д.Джеймс, Спенсер). Достовірно наукове обґрунтовування принципу асоціацій і розкриття їх закономірностей було дане І.М.Сеченовим і І.П.Павловим. За Павловим, асоціації – не що інше як тимчасовий зв'язок, що виникає в результаті одночасної або послідовної дії двох або декількох подразників.

Таким чином,асоціативна теорія ґрунтується на вченні Арістотеля про три типи асоціацій:

• по суміжності,

• схожості,

• контрасту.

Найважливішим у цій теорії є поняття асоціації – зв’язку, поєднання між явищами. Воно виступає в якості обов’язкового пояснювального принципу всіх психічних утворень, який стверджує: якщо якісь психічні явища в свідомості людини виникають одночасно або послідовно одно за другим, то між ними утворюється асоціативний зв’язок і повторна поява одного з елементів цього зв’язку викликає в свідомості уявлення всіх інших елементів.

Ігноруючи активність суб’єкта, який запам’ятовує, асоціаністи механізм запам’ятовування шукали в зовнішніх умовах. Ця теорія виявилася односторонньою. Вона не змогла пояснити багатьох важливих особливостей людської пам’яті, таких як її вибірковість та залежність процесів пам’яті від особливостей організації матеріалу.

Психологічні теорії емоцій.

Теорії Джемса - Ланге

Якщо що розглядається з біологічної сторони емоційне життя здавалося вмиранням цілої сфери психічного життя, то безпосередній психологічний досвід, а потім і експериментальні дослідження наочно довели абсурд цієї думки.

Ще Н. Н. Ланге і У. Джеймс поставили собі задачу знайти джерело живучості емоцій, як говорить Джеймс, в самому організмі людини і тим самим звільнитися від ретроспективного підходу до людських емоцій. Джемс вважав, що певні фізичні стани характерні для різних емоцій - цікавості, захоплення, страху, гніву і хвилювання. Відповідні тілесні зміни були названі органічними проявами емоцій. Саме органічні зміни по теорії Джемса - Ланге є першопричинами емоцій. Відображаючись в голові людини через систему зворотних зв'язків, вони породжують емоційне переживання відповідної модальності. Спочатку під дією зовнішніх стимулів відбуваються характерні для емоцій зміни в організмі і тільки тоді - як їх слідство - виникає сама емоція.

Ця закінчена з теоретичної сторони і достатньо розроблена теорія підкуповувала двома моментами: з одного боку, вона дійсно давала видиме природничонаукове, біологічне обгрунтовування емоційним реакціям, а з іншою - вона не мала недоліків тих теорій, які ніяк не могли пояснити, чому нікому не потрібні емоції, залишки тваринного існування, продовжують ще жити і виявляються з погляду ретроспектального досвіду такими важливими, такими значними переживаннями, найбільш близько що стоять до ядра особи.

Спочатку теорія Джемса - Ланге зустріла докори в "матеріалістичності", в тому, що Джемс і Ланге хочуть звести відчуття людини до віддзеркалення в його свідомості органічних процесів, що відбуваються в його тілі. У відповідь на ці докори Джемс оголосив, що органічне походження мають тільки низькі емоції, успадковувані людиною від тваринних предків. Це може відноситься до таких груп емоцій, як страх, гнів, відчай, лють, але, звичайно, неприкладено до таких "субтильних, по його виразу, емоцій", як релігійне відчуття, відчуття любові чоловіка до жінки, естетичне переживання і т.д. Таким чином, Джемс різко розрізняв області низьких і вищих емоцій.

Ці теорії заклали камінь для побудови цілого ряду метафізичних теорій у вченні про емоції. В цьому відношенні теорія Джемса і Ланге була кроком назад в порівнянні з роботами Дарвіна і тим напрямом, який безпосередньо від нього розвинувся.

 

Активаційна теорія Ліндсея - Хебба

Психологічна теорія емоцій (так умовно можна назвати концепції Джемса - Ланге і Кеннона - Барда) отримала подальший розвиток під впливом електрофізіологічних досліджень мозку. На її базі виникла активаційна теорія Ліндсея - Хебба. Згідно цієї теорії емоційні стани визначаються впливом ретикулярної формації нижньої частини стовбура головного мозку. Емоції виникають унаслідок порушення і відновлення рівноваги у відповідних структурах центральної нервової системи. Активаційна теорія базується на наступних основних положеннях:

1. Електроенцефалографічна картина роботи мозку, що виникає при емоціях, є виразом так званого "комплексу активації", пов'язаного з діяльністю ретикулярної формації.

2. Робота ретикулярної формації визначає багато динамічних параметрів емоційних станів: їх силу, тривалість, мінливість і ряд інших.

Вслід за теоріями, що пояснюють взаємозв'язок емоційних і органічних процесів, з'явилися теорії, що описують вплив емоцій на психіку і поведінку людини. Емоції, як виявилося, регулюють діяльність, знаходячи цілком визначене на неї вплив залежно від характеру і інтенсивності емоційного переживання. Д.О. Хеббу вдалося експериментальним шляхом отримати криву, виражаючу залежність між рівнем емоційного збудження людини і успішністю його практичної діяльності.

Між емоційним збудженням і ефективністю діяльності людини існує криволінійна, "колоколообразная залежність". Для досягнення щонайвищого результату в діяльності небажані як дуже слабі, так і дуже сильні емоційні збудження. Для кожної людини (а в цілому і для всіх людей) є оптимум емоційної збудливості, забезпечуючий максимум ефективності в роботі. Оптимальний рівень емоційного збудження, у свою чергу, залежить від багатьох чинників: від особливостей виконуваної діяльності, від умов, в яких вона протікає, від індивідуальності включеного в неї людини і багато від чого іншого. Дуже слаба емоційна схвильованість не забезпечує належної мотивації діяльності, а дуже сильна руйнує її, дезорганізовуватиме і робить практично некерованою.

У людини в динаміці емоційних процесів і станів не меншу роль, ніж органічні і фізичні дії, грають когнітивно-психологічні чинники (когнітивні означає ті, що відносяться до знань). У зв'язку з цим були запропоновані нові концепції, пояснюючі емоції у людини динамічними особливостями когнітивних процесів.

 

теорія когнітивного дисонансу Л. Фестингера

Однією з перших подібних теорій з'явилася теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера. Згідно ній позитивне емоційне переживання виникає у людини тоді, коли його очікування підтверджуються, а когнітивні уявлення утілюються в життя, тобто коли реальні результати діяльності відповідають наміченим, узгоджуються з ними, або, що те ж саме, знаходяться в консонансі. Негативні емоції виникають і посилюються в тих випадках, коли між очікуваними і дійсними результатами діяльності є розбіжність, невідповідність або дисонанс.

Суб'єктивно стан когнітивного дисонансу звичайно переживается людиною як дискомфорд, і він прагне якнайскоріше його позбутися. Вихід із стану когнітивного дисонансу може бути двояким: або змінити когнітивні очікування і плани так, щоб вони відповідали реально отриманому результату, або спробувати отримати новий результат, який би узгоджувався з колишніми очікуваннями.

В сучасній психології теорія когнітивного дисонансу нерідко використовується для того, щоб пояснити вчинки людини, його дії в різних соціальних ситуаціях. Емоції ж розглядаються як основний мотив відповідних дій і вчинків. Лежачим в їх основі когнітивним чинникам додається в детерміації поведінки людини набагато більша роль, ніж органічним змінам.

Домінуюча когнитивистская орієнтація сучасних психологічних досліджень привела до тому, що як эмоциогенных чинники сталі розглядати також і свідомі оцінки, які людина дає ситуації. Вважають, що такі оцінки безпосередньо впливають на характер емоційного переживання.

 

когнітивно-фізіологічна торія С. Шехтер

До того, що було сказане про умови і чинники виникнення емоцій і їх динаміки У. Джемсом, До. Ланге, У. Кенноном, П. Бардом, Д. Хеббом і Л. Фестінгером, свій внесок вніс З. Шехтер. Він і його співавтори припустили, що емоції виникають на основі фізіологічного збудження і конгнитивной оцінки. Деяка подія або ситуація викликають фізіологічне збудження, і у індивіда виникає необхідність оцінити зміст ситуації, яка це збудження викликала. Тип або якість емоції, випробовуваної індивідом, залежить не від відчуття, що виникає при фізіологічному збудженні, а від того, як індивід оцінює ситуацію, в якій це відбувається. Оцінка ситуації дає можливість індивіду назвати переживається відчуття збудження радістю або гнівом, страхом або огидою або будь-якою іншою відповідної до ситуації емоцією. По Шехтеру, те ж саме фізіологічне збудження може випробовуватися, як радість або як гнів (або будь-яка інша емоція) залежно від трактування ситуації.

Він показав, що чималий внесок в емоційні процеси вносять пам'ять і мотивація людини. Концепція емоцій, запропонована З. Шехтером, отримала назву когнітивно-фізіологічної.

В одному з експериментів, направленому на доказ виказаних положень когнітивної теорії емоцій, людям давали як "ліки" фізіологічно нейтральний розчин у супроводі різних інструкцій. В одному випадку їм говорили про те, що дані "ліки" повинні буде викликати у них стан ейфорії, в іншому - стан гніву. Після ухвалення відповідних "ліків" випробовуваних через деякий час, коли воно по інструкції повинне було почати діяти, питали, що вони відчувають. Виявилося, що ті емоційні переживання, про які вони розказували, відповідали очікуваним по даній їм інструкції.

Було показане також, що характер і інтенсивність емоційних переживань людини в тій або іншій ситуації залежать від того, як їх переживають інші, люди, що поряд знаходяться. Це значить, що емоційні стани можуть передаватися від людини до людини, причому у людини на відміну від тварин якість коммуницируемых переживань залежить від його особистого відношення до того, кому він співпереживає.

 

Інформаційна теорія П.В.Симонова

Вітчизняний физиолог П.В.Симонов спробував в короткій символічній формі представити свою сукупність чинників, що впливають на виникнення і характер емоції. Він запропонував для цього наступну формулу:

Э=F (П (Ін-Іс.))

де Е - емоція, її сила і якість;

П - величина і специфіка актуальної потреби;

(Ін - Іс) - оцінка вірогідності (можливості) задоволення даної потреби на основі природженого досвіду, що прижиттєво придбавався;

Ін - інформація про засоби, прогностично необхідних для задоволення існуючої потреби;

Іс - інформація про засоби, які має свій в розпорядженні людина в даний момент часу.

Згідно теорії емоцій Симонова, виникнення емоції обумовлено дефіцитом прагматичної інформації (коли Ін більш ніж Іс), саме це викликає емоції негативного характеру: огида, страх, гнів і т.д. Позитивні емоції, такі, як радість і інтерес, з'являються за ситуації, коли отримана інформація збільшує вірогідність задоволення потреби в порівнянні з вже існуючим прогнозом, іншими словами - коли Іс більш ніж Ін.

Симонов затверджує, що існує відносна незалежність нейтронних механізмів потреби, емоції і прогнозу (або вірогідність досягнення мети) і що ця відносна незалежність механізмів припускає різноманітність взаємодій між ними. Активація нейтронного апарату емоції интенсирует потреба, а дефіцит або надлишок інформації схильний впливати на потребу по формулі:

.

З другого боку, зміна інтенсивності емоції і потреби впливають на прогноз вірогідності досягнення мети:

 

Теорія Зигмунда Фрейда

Теорія Зигмунда Фрейда пов'язує емоції з надлишком енергії в мозку. Джерелом такої енергії є підсвідомість, яке проявляє внутрішню активність (лібідо). Конфліктна ситуація, яка не знаходить рішення в поведінкової сфері, запам'ятовується як негативний емоційний фон. Треба відзначити, що існування надлишкової активності підсвідомого, пов'язаної зі зберіганням сенсорної інформації, важко пояснити (носію інформації все одно, що на ньому записано). Активність підсвідомого можна пояснити тим, що мотивація запускається зовнішнім чинником - сигналом із внутрішнього середовища організму (тканини організму для мозку така ж зовнішнє середовище, як і навколишній світ).

 

Теорія емоцій (Стенлі Шехтера) припускає, що надлишок енергії збудження надає поточного утримання свідомості відповідну емоційну оцінку: «продукти процесу пізнання використовуються для інтерпретації значення фізіологічних реакцій на зовнішні події». Наприклад, двом добровольцям вводився адреналін. На тлі розвивається порушення пропонувалося читання тексту. Залежно від змісту тексту, випробуваний відчував радісне збудження або пригнічений стан. Слід зазначити, що дана теорія, на відміну від теорії З. Фрейда, припускає надлишок енергії в нервовій системі наслідком поточного стану активуючих систем мозку, у відповідь на особливості поточної обстановки. У дещо іншому розумінні, ту ж ідею знаходимо у Леоніда Вікторовича Крушинська, який вперше висунув гіпотезу про рівень збудливості мозку як модифікатори поведінки тварин. Ця гіпотеза грунтувалася на результатах дослідів, де штучне підвищення збудливості нервової системи боязких і злобних собак введенням фармакологічних засобів приводило до значного посилення активно-і пасивно-оборонних реакцій.

 

Інформаційна теорія емоцій Павла Васильовича Сімонова акцентує увагу на сенсорній їх природі. Проте виклад теорії на це прямо не вказує. Акцент емоційного дійства розглядається в моторному частини мозку, де ефективність програми поведінки визначає знак емоцій. Тут завуальовано протиріччя - інформація спочатку приходить в сенсорну частина нервової системи, а її оцінка виявляється на виході, при відтворенні в пам'яті готівкових програм поведінки.

Біологічна теорія емоцій

Відповідно до біологічної теорією емоцій Петра Кузьмича Анохіна, в процесі еволюції емоції удосконалювалися так само як м'язи, зір і слух. Найбільш розвинена система емоцій у людини, так як у нього поряд з біологічними потребами, з'являються потреби фізіологічні. Провідні емоції з негативним знаком сигналізують організму про відхилення в його внутрішньому середовищі (голод, спрага), що активує відповідну програму дій. Завершення цілеспрямованих дій супроводжується позитивним емоційним тлом, що закріплюється в пам'яті тваринного як «отримання нагороди». Пояснюючи свою позицію, П. К. Анохін наводить приклад, коли хижак протягом багатьох днів, цілеспрямовано переслідує свою здобич, що супроводжується як негативними переживаннями (почуття голоду), так і позитивними (процес насичення). Таким чином: «провідні емоції беруть участь у формуванні функціональної системи, визначаючи вектор, тобто спрямованість поведінки, постановку мети, формування акцептора результату дії. Ситуативні емоції, що виникають при оцінці окремих етапів дії, дозволяють коректувати поведінку і досягати поставленої мети». Як бачимо, основну інформаційне навантаження в біологічній теорії несе її знак, який маркує програму поведінки і додає останній певну спрямованість.

Когнітивна теорія емоцій

У статті «Емоції, як архаїчна форма свідомості» запропонована когнітивна теорія емоцій, яка розділяє емоції, програми поведінки та знак емоцій. Мозок розглядається в контексті теорії функціональних систем, чим підкреслюється рефлекторний принцип його організації. Енергія зовнішнього середовища, через рецепторні апарати, надходить в сенсорну частину нейронної мережі і виходить через моторні ділянки цієї мережі (в нейронної мережі, в процесі обміну енергією, відбувається перекодування сенсорної інформації в поведінковий континуум - малюнок поведінки і малюнок зовнішньої обстановки спільно запам'ятовуються). У результаті досягається адаптація організму в навколишніх умовах.

Нейронна мережа має багатошарову структуру, яка відображає її еволюцію. У ній простежується тенденція до злиття потоків сенсорної інформації. Центри, в яких збирається вся сенсорна інформація, представлені гіппокампом (підкірці) і лімбічна система (кора мозку).На рівні свідомості суміш всієї сенсорної інформації відчувається як емоційний фон. На рівні стовбура мозку, підкірки, аферентні зони, пов'язані з одним або декількома сенсорними аналізаторами, запускають безумовні рефлекси, при вступі до них відповідного сенсорного малюнка.

Слово це символ, представлений в моторному мозку рухової програмою, а в сенсорному мозку відповідним чином (звуковим, слуховим). Емоція - давнє недосконале слово, яке характеризує зовнішню обстановку цілком. У процесі формування пам'яті емоція-символ запам'ятовується з тієї або іншою програмою поведінки. За аналогією з мовною функцією, емоція викликає певну поведінкову активність, а поведінкова активність здатна породжувати емоцію.

Мімічні рухи є зоровим аналогом звукової складової слова, в них відображаються емоційні стани. Наприклад, якщо з двох мавп одна помітила небезпеку, її міміка здатна пояснити те, що відбувається сусідки. Мимовільні мімічні руху, супроводжуючи певні емоції, з часом стають здатними їх обумовлювати. Зміна мімічних виразів у тварин породжує щось, що нагадує процес мислення людини, що відбувається в останнього за участю мовного апарату.

Поява емоцій пов'язано з надходженням енергії в кору мозку, коли більш низько розташовані ділянки нейронної мережі не можуть вивести енергію з-за відсутності відповідних програм поведінки. Швидкість і кількість надходження енергії характеризують силу емоцій. Ефективна програма поведінки, з допомогою якої виводитися надлишок енергії, супроводжується активацією медіаторних систем мозку, що відчувається як позитивна емоція. У ситуації, коли програма поведінки реалізуватися не може, відбувається застій енергії в нейронної мережі та емоція набуває негативний відтінок (в негативному відчутті грають свою роль гальмові процеси, які нейтралізують надлишок енергії). Наприклад, смерть родича порушує стереотип спілкування і робить звичні програми поведінки нездійсненними. Нерозв'язність, створює негативний емоційний фон. Вирішуючи завдання здійснимі, ми відволікаємося, в якійсь мірі, від неприємних думок (церемонія похорону, отримання спадщини). Поступово активні програми прибирають застій енергії з нейронної мережі, горе забувається.

Звідси випливає висновок: емоційний фон - аналог слова, характеризує сенсорну обстановку, як щось ціле. Консолідуючись в пам'яті з певною програмою поведінки, емоційний фон утворює з нею, відповідно з рефлекторним принципом, незбиране функціональне освіту. Знак емоції характеризує не емоцію, а вказує на ефективність програми поведінки (явище, яке характеризує закінчення рефлексу, не може бути його пусковим механізмом).

Основних властивостей.

Темперамент – індивідуальні властивості психіки, які визначають динаміку психічної діяльності, однаково виявляються в будь-яких видах діяльності незалежно від змісту, цілей. Властивості темпераменту: швидкість виникнення психічних процесів; стійкість психічних процесів; псих. темп і ритм; інтенсивність психічних процесів; спрямованість псих. ді-ті на певні об’єкти.

Напрями теорій темпераменту:

1. Гуморальна: Гіппократ вперше спробував пояснити відмінності між людьми і говорив, що вони відрізняються за 4 видами соку: сангвін (кров), слиз (флегма), холе (жовч), мелайне-холе (чорна жовч). Кант вважав, що природженою властивістю є кров і виділив типи темпераменту за властивістю крові: теплокровні, холоднокровні. Лесгафт писав, що в основу типу темпераменту лежить будова і склад судин.

2. Конституційні: На поч. ХХ ст. вчені Сіго, Вунд, Кречмер, Шелдон, Конрад вважали, що темперамент залежить від будови тіла. Сіго виділив 4 типи будова тіла: дихальний, харчовий, мускульний і мусковий. Кречмер виділив 4 конституційні типи людини: лептосоматик (шизотомічний тип), пікнік (циклотимічний), атлетик (іксотимічний), диспластик. Шелдон припустив те, що тіло і будова є основою типу темпераменту. Вводить поняття соматотип і виділив його 3 типи: ендоморфія (вісцеральний тип), мезоморфія (соматотонія), екзоморфія (церебротонія).

3. Фізіологічні. Павлов виокремив 3 типи НС: сила, врівноваженість, рухливість. Виділив художній, мислитель ний та середній тип. Небілі цин і Теплов виокремили 2 нових властивості НС: лабільність і динамічність.

Сангвінік - людина із сильною, зрівноваженою, жвавою нервовою системою. Він має високу швидкість реакції, його вчинки обмірковані. Завдяки життєрадісності сангвініку властива висока опірність труднощам життя. Він любить жарт, часто стає організатором, душею компанії. Жвавість нервової системи обумовлює мінливість його почуттів, прихильностей, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до змін умов життя. Це товариська людина, що легко вступає в контакт із новими людьми, і тому в неї широке коло знайомств, хоча вона і не відрізняється сталістю в спілкуванні і прихильностях. Сангвінік - продуктивний діяч,