Базові розумові операції – аналіз, синтез, абстракція, узагальнення.

29.Теорії мислення в психології (О.Кюльпе, Н.Ах, Ж.Піаже, С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв, П.Я.Гальперін, В.В.Давидов, О.К.Тихомиров).

 

До числа найскладніших наукових проблем, над якими працюють психологи, філософи та культурологи, належить проблема мислення, зокрема, питання визначення його сутнісних механізмів, джерел активності та функціонування, методів розвитку та функціонування.

Однією з перших теорій, яка історично склалась і до наших днів значно впливає на психологічну науку, є асоціативна теорія. Її основи були закладені Гобсом і розвинуті у ХІХ ст. в Англії Спенсером та Беном, у Німеччині – Гербартом, Ебінгаузом і Вундтом, у Франції – Теном. В її основу покладено поняття асоціації, яка розумілась як зв’язок між елементами психічної діяльності – відчуттями, уявленнями та поняттями, які виникають під впливом повторення їх поєднань у часі та просторі. Процес мислення з цих позицій як потік складних асоціативних ланцюжків, які протікають у свідомості. Джерело створення ідей, згідно з цим трактування, пересувалося у зовнішній світ, вилучалось із свідомості суб’єкта назовні.

Асоціативна теорія зводить зміст думки до плотських елементів відчуттів, а закономірності його протікання — до асоціативних законів. Мислення має своє якісно специфічний зміст і свої якісні специфічні закономірності протікання. Специфічний зміст мислення виражається в поняттях; поняття ж ніяк не може бути зведено до простої сукупності асоціативно зв'язаних відчуттів або уявлень. Енергія створення внутрішніх психологічних зв’язків між елементами мислення привносилось ззовні потоком зовнішньодетермінованого досвіду та відчуттів. Детермінованість свідомості і творчості підсвідомими процесами підкреслювалась психологами-фрейдистами.

Концепція вторинної, похідної природи продуктів інтелектуальної діяльності розвивалась у руслі марксистської теорії відображення, в якій ідеї та поняття розглядались як відображення матеріального світу та суспільно-історичної практики (Маркс, Енгельс, Ленін та ін.).

Послідовне переведення погляду на мислення як на потік асоціацій стикається з невирішеними труднощами, перша з яких полягає у неможливості пояснити механізм виникнення нових ідей, тобто таких утворень, які б не траплялись у минулому досвіді суб’єкта, який пізнає. На другу трудність вказав А. Н. Леонтьєв. Асоціативна концепція не дає змогу зрозуміти, “яким чином асоціації, які утворюють розумові процеси, набувають вибіркового і цілеспрямованого характеру.

Для того, щоб пояснити направлений характер розумового процесу, не відмовляючись від початкових передумов асоціативної теорії, згідно якої всі розумові процеси носять репродуктивний характер, відтворюючий зміст плотських даних, прихильники цієї теорії разом з асоціацією, намагалися використовувати ще персеверацію (Р. Е. Мюллер).

Персеверація виражається в тенденції уявлень утримуватися, кожного разу знов проникаючи протягом наших уявлень. Так, деколи нав'язливо, переслідує людину який-небудь мотив. Крайню патологічну форму персеверації представляють так звані нав'язливі ідеї. Спроба використовувати персеверативні тенденції для пояснення спрямованості мислення знайшла собі яскравий вираз у формулі Р. Еббінгауза: «Впорядковане мислення — це, можна сказати, щось середнє між скачкою ідей і нав'язливими уявленнями». Мислення, таким чином, представляється у вигляді рівнодіючої двох патологічних станів — яскравий доказ різкої невідповідності природи мислення передумовам цієї теорії, на основі якої доводиться таким чином його пояснити.

К. Коффка спробував намітити теорію мислення з позицій гештальтпсихології: в протилежність представникам вюрцбурзьскої школи, що доводили, що відносини складають істотний зміст мислення, що не зводиться до наочного змісту тих членів, між якими вони встановлюються (А. Грюнбаум), Коффка хоче безостаточно звести відносини до структурної наочного змісту.

Основне положення його теорії мислення полягає в тому, що мислення — це не операція відносинами, а перетворення структури наочних ситуацій. Початкова ситуація, в якій виникає проблема, — це в своєму наочному змісті неврівноважене феноменальне поле, в якому є як би незаповнені місця. Внаслідок цього в проблемній ситуації створюється напруга, яка викликає перехід даної нестійкої наочної ситуації в іншу. За допомогою послідовного ряду таких переходів відбувається перетворення (Umzentrierung по Вертхаймеру), тобто зміна структури, початкового наочного змісту, який і приводить до вирішення задачі. Задача виявляється вирішеною просто в результаті того, що ми під кінець по-іншому, ніж спочатку, безпосередньо бачимо зміст початкової ситуації.

Коффка підкреслює, що на противагу ідеалістичної теорії вюрцбуржців, згідно якої мислення складається з операцій суб'єкта, його теорія цілком переносить весь процес мислення з суб'єкта в «феноменальний об'єкт». Це по суті механістичне поглинання суб'єкта об'єктом; воно носить разом з тим і яскраво суб'єктивістський характер, оскільки об'єкт, в який перенесений весь процес мислення, — це «феноменальний об'єкт», тобто наочний зміст свідомості.

Діяльнісна теорія мислення сприяла вирішенню багатьох практичних задач, пов'язаних з навчанням і розумовим розвитком дітей. На базі неї були побудовані такі теорії навчання, які можна розглядати як і теорії розвитку.

В останні декілька десятиріч на базі успіхів в розробці ідей кібернетики, інформатики, алгоритмічних мов високого рівня в математичному програмуванні набула можливість побудови нової, інформаційно-кібернетичної теорії мислення. В її основі лежать поняття алгоритму, операції, циклу і інформації. Перше позначає послідовність дій, виконання яких веде до рішення задачі; друге торкається окремої дії, його характеру; третє відноситься до багаторазового виконання одних і тих самих дій до тих пір, поки не буде отриманий необхідний результат; четверте включає сукупність відомостей, що передаються з однієї операції на іншу в процесі вирішення задачі. Виявилося, що багато спеціальних операцій, які застосовуються в програмах машинної обробки інформації і в процесі вирішення задач на ЕОМ, схожі на ті, якими в мисленні користується людина. Це відкриває можливість вивчення операцій людського мислення на ЕОМ і побудови машинних моделей інтелекту.

Аби наблизитися до розуміння процесів творчого мислення, необхідно відмовитися від уявлень про вторинність, пасивність та зовнішню детермінованість інтелектуальної діяльності та визнати за нею здатність до активної самодетермінованості. З цього посилання виникли психологічні теорії, які протистоять асоціаністському розумінню мислення. До них належать роботи вюрцбюргської школи (Ах, Кюльпе, Мессер) та гештальтпсихології (Вертгеймер, Келер, Коффка, Левін, Дункер).

Вчені, що належали до вюрцбюргської школи, показали неможливість зведення внутрішніх розумових процесів до простого асоціювання словесних понять, їх цілеспрямованість і самодетермінованість, а також притаманну їм безобразність.

Представники гештальтпсихології розглядали у якості механізму творчого мислення переструктурування проблемної ситуації у свідомості суб’єкта, здійснюване не поелементно, а цілісно, у вигляді цілісної форми, “гештальта”.

У результаті такого переструктурування виявляються нові, до того приховані у вихідній ситуації відносини і властивості, які слугують основою для інтуїтивних прозрінь, творчих рішень та нових ідей. Процес цей не може бути виведеним з попереднього досвіду й асоціацій, він є результатом внутрішньої самодетермінуючої активності мислення.

Близьким до викладеного вище розуміння є інтуїтивістські теорії (представлені філософськи орієнтованими мислителями – Шеллінгом, Бергсоном та ін.). Бергсон протиставить інтуїцію логічному мисленню, вбачаючи її сутність у безпосередньому і цілісному розумінні об’єкта без попереднього навчання й логічного аналізу, шляхом “перепригування”через стадію дослідно-експериментального вивчення.

Різко антиасоціативною є теорія так званих “бісоціацій” (Кестлер, Роменець), у рамках якої розглядається механізм утворення нових ідей з ідей, які не пов’язані очевидною спільністю.

32.Уява і організмічні процеси. Використання знань про уяву при конструюванні проективних методик вивчення особистості (на прикладі методики ТАТ і тесту Роршаха).

Уява — це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.

Основна відмінність власне уяви від образної пам'яті пов'язана з іншим ставленням до дійсності. Образи пам'яті відтворюють минулий досвід, і якщо й перетворюють певні його аспекти, це не є головним. З пам'яттю пов'язана свідома настанова на точність відтворення, що призводить до свідомого обмеження будь-якого довільного фантазування. Для уяви є характерним інше ставлення до минулого досвіду і усього безпосередньо даного (через відчуття та сприймання): це висхідна свобода по відношенню до них, яка і дає можливість їх перетворювати. Ця свобода насамперед постає як незалежність по відношенню до минулого. Функція пам'яті полягає в збереженні результатів минулого досвіду, функція уяви - в їхньому перетворенні. Пам'ять об'єднує ряд репродуктивних психічних процесів, а уява (разом із мисленням та інтуїцією) належить до продуктивних. Уява є образним психічним процесом, який передбачає відхід від минулого досвіду, перетворення даного і породження на цій основі нових образів, які є продуктами творчої діяльності людини та прообразами для неї.

Характерні риси уяви.

1. Уява властива лише людині і є необхідною умовою її діяльності. Уява завжди спрямована на практичну діяльність. Перш ніж щось зробити, людина уявляє, що потрібно зробити і як вона це робити­ме. Людина також заздалегідь уявляє кінцевий результат своєї праці і цим відрізняється від найуміліших тварин. Уява значною мірою за­лежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань.

2. Уява тісно пов'язана з мисленням, пам'яттю, відчуттям, сприй­манням та емоціями. Нелегко відокремити процес уяви від процесів відчуття і пам'яті, а також від процесів мислення. Розв'язанню цьо­го завдання Арістотель присвятив майже всю книгу "Про душу".

Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. Так само, як і мислення, уява мотивується потребами особистості.

ТАТ: Процедура состоит в простом предъявлении серии картинок субъекту и побуждении сочинения рассказа к каждому сюжету. Ход истории, выявляющей значимые личностные компоненты, зависит от выраженности двух психологических тенденций, во-первых, стремление людей объяснять неясные ситуации в человеческих взаимоотношениях в соответствии с их собственным жизненным опытом и настоящими желаниями; и, во-вторых, тенденцией добавлять к имеющемуся свой опыт, свои переживания и нужды сознательно или бессознательно.