Теорії пам'яті в психології.

Пам’ять - здібність до відтворення минулого досвіду, одна з основних властивостей нервової системи, що виражається в здатності тривало зберігати інформацію і багато разів вводити її в сферу свідомості і поведінки. Виділяють процеси запам'ятовування, збереження і відтворення, що включає пізнавання, спогади, власне пригадування.

Психологічні теорії підкреслюють роль об’єкта або активність суб’єкта і формуванні процесів пам’яті. Асоціативний напрям в основу психічних утворень кладе зв’язок. Якщо певні психічні утворення виникли одночасно або безпосередньо одне за одним, то між ними виникає асоціативний зв’язок. Відповідно до різних умов виділяють три типи асоціацій (за суміжністю, за схожістю, за контрастом), які визначаються зовнішніми умовами: теорія асоціанізму, теорія біхевіоризму, теорія гештальтизму, теорія діяльності.

Фізіологічні теорії механізмів пам’яті пов’язані з ученням І. П. Павлова про утворення тимчасових нервових зв’язків. Акт утворення зв’язку між новим і вже закріпленим змістом являє собою фізіологічний механізм запам’ятовування. Фізіологічні теорії пам’яті тісно пов’язані з вченням І.П.Павлова про утворення тимчасових умовних зв’язків, які лежать в основі формування індивідуального досвіду людини.

Умовний рефлекс як акт утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим є фізіологічною основою акту запам’ятовування. Як зазначалося вище велику роль при цьому відіграє підкріплення. На виявлення фізіологічних механізмів пам’яті орієнтована і розроблена рядом авторів фізична теорія пам’яті, які вважають, що проходження нервового імпульсу через групу нейронів залишає після себе певний слід у вигляді електричних і механічних змін у синапсах. Вони припускають, що відображення об’єкту, наприклад обстеження його оком по контуру, приводить до утворення в мозку певної просторово-часової нейтронної структури. Тому ця теорія дістала назву теорії нейронних моделей. Процес утворення нервової моделі і її наступна актуалізація, на думку авторів, є механізмом запам’ятовування, збереження і відтворення сприйнятого. Дослідження механізмів закріплення і збереження слідів проведене на нейтронному рівні показало, що замикання аксона на дендрити інших нейронів або на тіло своєї клітини створює можливість для існування замкнутих реверберуючих кіл збудження (кіл саможивлення). Нервовий імпульс, циркулюючи по цьому колу, здійснює самозарядження клітин. Ці стійкі реверберуючі кола вважають фізіологічним субстратом збереження слідів. Проте в цій гіпотетичній теорії ще не з’ясовано багать питань.

Біохімічні теорії пов’язані з нейрофізіологічними, розкривають механізми пам’яті на клітинному рівні. Процес запам’ятовування прихильники цього напряму уявляють як двоступінчастий. На першому ступені після дії подразника виникає електрохімічна реакція. На основі першої виникає друга стадія, більшої тривалості, яка зводиться в основному до біохімічної реакції. Сучасний розвиток науки дозволяє вивчати механізми пам’яті на молекулярному, біохімічному рівні. На основі проведених досліджень (В.В.Дергачов, Д.Гейто, Хіден та ін.) виникла гіпотеза про двохступінчатий характер процесу запам’ятовування.

На першій стадії при безпосередній дії подразника відбувається електрохімічна реакція, наслідки якої викликають короткочасні зворотні зміни в клітинах, що вважається фізіологічним механізмом короткочасної пам’яті.

Друга стадія, яка виникає на основі першої, є більш тривалою і приводить до утворення незворотних хімічних змін у клітинах, а саме, до утворення нових білкових речовин. Ця стадія становить основу довготривалої пам’яті. Окремі положення цієї гіпотези підтверджено в дослідах на тваринах.

Прихильники хімічних теорій стверджують, що в основі механізмів закріплення, збереження і відтворення слідів лежать різні перегрупування молекул нейронів, перш за все молекул нуклеїнових кислот, під дією подразника. В дослідах Хідена встановлено, що тривале подразнення нейрона збільшує в ньому вміст рибонуклеїнової кислоти (РНК) і надає йому можливість резонувати на повторні впливи знайомих подразників. Практично необмежена можливість змін молекул РНК є базою для збереження великої кількості слідів збуджень. Вважають, що РНК є носієм індивідуальної пам’яті. Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є носієм генетичної, спадкової пам’яті. Пошуки фізіологічних механізмів пам’яті продовжуються.

Хімічні теорії розглядають механізми пам’яті як хімічні зміни в нервових клітинах під дією подразників. Мова йде про різні перегрупування білкових молекул нейронів і насамперед нуклеїнових кислот, причому ДНК пов’язується з генетичною, спадковою пам’яттю, а РНК – з онтогенетичною, індивідуальною пам’яттю.

За даними американської психологічної асоціації серед усіх вищих психічних функцій найбільша кількість публікацій у світі присвячена розв’язанню проблем пам’яті і з’ясуванню її механізмів. Проте повністю розробленої і завершеної теорії пам’яті не існує і понині. Представники різних психологічних напрямів розробляли „свої” теорії пам’яті. Найбільш поширеними серед них є гештальтпсихологічна, біхевіористична, когнітивна, діяльнісн, асоціативна.

Коротенько розглянемо кожну з них. Гештальтпсихологічна теорія прийшла на зміну асоціативній у другій половині ХІХ ст.. Її основоположники, зробивши гештальт основним поняттям і головним пояснювальним принципом всіх психічних явищ, вважали, що механізми пам’яті визначаються законами гештальту. Особлива увага зверталася на структурованість і цілісність матеріалу, який запам’ятовується. Гештальтисти вірно відмітили, що погано структурований матеріал запам’ятовується важко, а добре структурований – легко. Але не лише організація матеріалу визначає ефективність запам’ятовування. Ця теорія ігнорувала активність суб’єкта, а тому виявилася теж однобокою.

Біхевіористична теорія практично розвивала дальше погляди асоціаністів щодо рефлекторних механізмів формування індивідуального досвіду. Вона розглядала асоціації як елементи досвіду, що ґрунтуються на функціональних зв’язках між вправами і від яких залежали результати научіння. При цьому було встановлено, що на успішність закріплення впливає інтервал між вправами, міра подібності, обсяг матеріалу, рівень научіння, вікові та індивідуальні відмінності між людьми.

Когнітивна теорія розглядає пам’ять як сукупність різних блоків і процесів переробки інформації, кожен з яких виконує чітко встановлену роль. Одні блоки виділяють і здійснюють розпізнавання характерних рис інформації, другі - будують когнітивну схему орієнтування в особливостях інформації, треті - здійснюють тимчасове утримання інформації, а четверті - її подачу в певній формі. Проте ця теорія має недоліки подібні до попередніх теорій. Вона не враховує активність суб’єкта в процесі запам’ятовування.

Діяльнісна теорія пам’яті у вітчизняній психології сформувалася на основі робіт Л.С.Виготського, П.І.Зінченка, А.О.Смірнова та ін. Вони вважали, що запам’ятання матеріалу можливе лише в умовах активної діяльності з ним. На їх думку, закономірності пам’яті визначаються тим, що робить людина з матеріалом для запам’ятання і яке місце він займає в її діяльності. Ця теоретична концепція не ігнорує досягнення інших теорій, а творчо використовує їх при поясненні природи та закономірностей пам’яті.

Асоціативна теорія пам’яті.

Детальніше зупинемось на асоціативній теорії.

Психологічне вивчення механізмів пам'яті хронологічно старше інших. Найбільше розповсюдження отримали асоціативні теорії пам'яті. Предмети і явища дійсності відображаються і відтворюються не ізольовано один від одного, а в зв'язку один з одним, за висловом Сеченова «групами або рядами». Відтворення одних з них спричиняє за собою відтворювання інших що обумовлюється реальними об'єктивними зв'язками предметів і явищ. Під їх дією виникають тимчасові зв'язки в корі мозку, що є фізіологічною основою запам'ятовування і відтворення. В психології ці зв'язки розглядалися як асоціації. Одні з асоціацій є віддзеркаленням просторово-часових відносин предметів і явищ (асоціації по суміжності), інші відображають їх схожість (асоціації по схожості), треті – протилежність (асоціації по контрасту), четверті – причинно-наслідкові відносини.Найважливіша роль асоціацій в процесах пам'яті була відзначена ще Арістотелем. В XVIII–XIX вв. вчення про асоціацію лежало в основі так званій асоціативній психології, що розповсюдила принцип асоціації на всі психічні явища (Юм, Д.Джеймс, Спенсер). Достовірно наукове обґрунтовування принципу асоціацій і розкриття їх закономірностей було дане І.М.Сеченовим і І.П.Павловим. За Павловим, асоціації – не що інше як тимчасовий зв'язок, що виникає в результаті одночасної або послідовної дії двох або декількох подразників.

Таким чином,асоціативна теорія ґрунтується на вченні Арістотеля про три типи асоціацій:

• по суміжності,

• схожості,

• контрасту.

Найважливішим у цій теорії є поняття асоціації – зв’язку, поєднання між явищами. Воно виступає в якості обов’язкового пояснювального принципу всіх психічних утворень, який стверджує: якщо якісь психічні явища в свідомості людини виникають одночасно або послідовно одно за другим, то між ними утворюється асоціативний зв’язок і повторна поява одного з елементів цього зв’язку викликає в свідомості уявлення всіх інших елементів.

Ігноруючи активність суб’єкта, який запам’ятовує, асоціаністи механізм запам’ятовування шукали в зовнішніх умовах. Ця теорія виявилася односторонньою. Вона не змогла пояснити багатьох важливих особливостей людської пам’яті, таких як її вибірковість та залежність процесів пам’яті від особливостей організації матеріалу.