Наукові теорії права інтелектуальної власності.

Загалом калейдоскоп теорій та уявлень про сутність інтелектуальної власності та права інтелектуальної власності вражає уяву навіть досвідченого науковця. Це теорія привілеїв і договірна, теорія промислової власності та нематеріальна (імматеріальна), теорія особового права (або персональна) і теорія інтелектуальних прав, деліктна доктрина інтелектуальної власності та рентна конструкція, теорія вічної промислової власності, й, нарешті дві основні теорії права інтелектуальної власності, кожна з яких має своїх палких прихильників і опонентів в усі часи існування поняття права інтелектуальної власності — це проприєтарна теорія (теорія власності та теорія квазівласності) і теорія виключних природних прав.

Представники проприєтарної теорії ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності з правом власності на матеріальні об’єкти. Перед ними одразу постала проблема визначення змісту правомочностей власника, способів охорони цієї власності, правових форм передачі цієї власності іншим особам. Отже, будь-який винахід чи відкриття було проголошено власністю його автора, а згодом постало питання про поширення облігаторного підходу і на твори літератури, мистецтва і науки. За суб’єктом права власності на «нетілесні» об’єкти було визнано ті ж правомочності, які належали власникам «тілесних об’єктів»: право володіння, право користування і право розпорядження.

На відміну від попередньої, теорія виключних прав у своїй основі була побудована на тому, що в самій природі виключного права знаходиться заборонна функція, яка дозволяє патентоволодільцю виключити третіх осіб із несанкціонованого використання запатентованого винаходу, і це право є факультативним. Отже, виключне право дозволяє заборонити використання цього права будь-якій третій особі.

Однією з перших виникла теорія природного права (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.), згідно з якою права винахідника і

Автора являлися невід’ємним природним

Правом людини і громадянина на результати

Його духовної творчості і існує незалежно від

Визнання даного права державною владою.

Право автора винаходу на продукт його

Розумової праці ототожнювалося з правом

Власності на матеріальні речі, виходячи з тієї

Тези, що будь-якa праця створює власність. Так

Виникли термін “промислова власність” і пропрієтарна (від лат. proprietas – власність)

Теорія промислової власності, яка оцінювала

результати творчої праці з позицій власності [1].

Подальші дослідження виявили багато

Подібностей та відмінностей між правом

Власності та правом власності на результати

Інтелектуальної діяльності, що дало поштовх до

Розвитку іншої теорії – теорії особистих прав.

Її розробники вважали, що авторські права є

Правами sui generis (особливими правами), або

Інтелектуальними правами, що перебувають

Поза класичними концепціями речових і

Особистих прав. Дане право таке ж природне, як

І право на свободу, життя, ім’я, та зберігається

За автором (винахідником) навіть після

публікації твору (видачі патенту на винахід).

Опонентом даної теорії був бельгієць

Е. Пікар. Саме йому належить введення у 1879

Році в науковий обіг поняття “інтелектуальні

Права”, під якими розумілись права sui generis

(особливого роду), не пов’язані з класичною

Тріадою римського права – речових,

Зобов’язальних і особистих прав.

Пікар Е. підкреслював, що інтелектуальні

Права мають принципові відмінності від

Права власності на річ по особливостям

Використання, обсягу охорони і територіальній

дії [1]. Багато прихильників даної теорії

Виступають навіть проти використання терміну

“інтелектуальна власність”, пропонуючи назву

“інтелектуальні права” [4].

Дійсно, якою б ця категорія не була

Привабливою, однієї назви “інтелектуальна

Власність” замало для того, щоб усунути

Подвійну, змішану природу авторських прав.

Останні включають і особисте немайнове, і

Майнове право, а якщо ідея власності

Співвідноситься з природою майнових прав

Автора, то вона не може пояснити природу

Особистого немайнового права, яке є

Невідчужуваним і безстроковим. Визнання

Пріоритету за одним із цих прав для

Обґрунтування єдиної природи авторських

Прав призвело б до спотворення їхньої

Складної будови, але не допомогло б з’ясувати

їхню справжню правову природу [2].

Дещо на інших засадах була побудова

Договірна теорія, де головна роль відводиться

Державі. Дана теорія розглядає видачу

Ліценцій, патентів як певний договір між

Винахідником (автором) та державою.

Внаслідок чого держава, забезпечуючи захист

прав винахідника (автора) від втручання

Третіх осіб, надає суспільству доступ до нових

Технологій, винаходів і т.д.

Однією з найбільш впливових теорій Росії

Є теорія виключних прав, що сформувалася на

Рубежі ХІХ –ХХ ст. У дореволюційній Росії

Найбільшими її прихильником був А. Піленко,

А в пострадянській – В.А. Дозорцев та

О.П. Сергєєв.

Під виключними правами розуміють

Тільки майнові права. Сам термін “виключне

Право” походить з часів середньовіччя, коли

Окремим особам як виняток із загального

Права надавали деякі права. Буржуазна

Система, проголосивши загальну рівність,

Скасувала поняття виключного права, проте

Нині щодо об’єктів інтелектуальної власності

Воно відродилося.

Виключне право – це абсолютне право на

Нематеріальний об’єкт. Виключне право

Виконує для нематеріальних об’єктів ту саму

Функцію, що й право власності для

Матеріальних об’єктів, хоча вона і не

вичерпує значення першого [2].

Таким чином уже більше ніж 200 років

Дослідники намагаються пояснити природу

Права інтелектуальної власності, внаслідок

Чого були розроблені різні теорії. І на

Сьогоднішній день дискусії точаться навколо

Двох теорій: теорії природного права (даний

Підхід реалізований в законодавстві США,

Великобританії, Франції, Германії) та теорії

Виключних прав (закріплена в законодавстві

Австрії, Швейцарії, Греції і інших країнах).

Українські науковці також активно

Проводять дослідження з даної проблеми. Та,

На жаль, не дійшли єдиної думки. Особливо

Це спостерігається в чинному законодавстві.

Так, авторське право визнає виключні права

Автора на використання твору, а

законодавство про промислову власність –

право природної власності [4]. пропрієтарна (від лат. proprietas – власність)

Теорія промислової власності, яка оцінювала

результати творчої праці з позицій власності [1].

Подальші дослідження виявили багато

Подібностей та відмінностей між правом

Власності та правом власності на результати

Інтелектуальної діяльності, що дало поштовх до

Розвитку іншої теорії – теорії особистих прав.

Її розробники вважали, що авторські права є

Правами sui generis (особливими правами), або

Інтелектуальними правами, що перебувають

Поза класичними концепціями речових і

Особистих прав. Дане право таке ж природне, як

І право на свободу, життя, ім’я, та зберігається

За автором (винахідником) навіть після

публікації твору (видачі патенту на винахід).

Опонентом даної теорії був бельгієць

Е. Пікар. Саме йому належить введення у 1879

Році в науковий обіг поняття “інтелектуальні

Права”, під якими розумілись права sui generis

(особливого роду), не пов’язані з класичною

Тріадою римського права – речових,

Зобов’язальних і особистих прав.

Пікар Е. підкреслював, що інтелектуальні

Права мають принципові відмінності від

Права власності на річ по особливостям

Використання, обсягу охорони і територіальній

дії [1]. Багато прихильників даної теорії

Виступають навіть проти використання терміну

“інтелектуальна власність”, пропонуючи назву

“інтелектуальні права” [4].

Дійсно, якою б ця категорія не була

Привабливою, однієї назви “інтелектуальна

Власність” замало для того, щоб усунути

Подвійну, змішану природу авторських прав.

Останні включають і особисте немайнове, і

Майнове право, а якщо ідея власності

Співвідноситься з природою майнових прав

Автора, то вона не може пояснити природу

Особистого немайнового права, яке є