ТОП 10:

Право інтелектуальної власності на породи тварин



Правова охорона селекційних досягнень у галузі тваринництва в Україні забезпечується нормами гл. 42

ЦК України та Законом України "Про племінну справу у тваринництві" від 15 грудня 1993 р. в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.

Відповідно до положень ЦК України право інтелектуальної власності на породу тварин складають:

- особисті немайнові права інтелектуальної власності на породу тварин, засвідчені державною реєстрацією;

- майнові права інтелектуальної власності на породу тварин, засвідчені патентом;

- майнове право інтелектуальної власності на поширення породи тварин, засвідчене державною реєстрацією.

Майнові права інтелектуальної власності на породу тварин є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації протягом тридцяти років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком їх державної реєстрації.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на породу тварин є автор породи тварин (селекціонер) та інші особи, які набули майнових прав інтелектуальної власності на породу тварин за договором чи законом.

Загальні правові, економічні та організаційні Основи виведення нових порід тварин визначаються Законом України "Про племінну справу у тваринництві". Відповідно до його норм селекційним досягненням у сфері тваринництва визнається створена в результаті цілеспрямованої творчої діяльності група племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі генетичні ознаки та стійко передає їх потомкам.

Об'єктом правової охорони у галузі тваринництва виступають племінні тварини, тобто чистопородні або одержані за затвердженою програмою породного вдосконалення тварини, що мають племінну цінність і можуть використовуватися в селекційному процесі. Об'єктами племінної справи у тваринництві є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять з метою одержання від них певної продукції. До суб'єктів такої діяльності Закон відносить власників племінних ресурсів, підприємства з племінної справи, селекційні, селекційно-технологічні центри, інші підприємства, установи, організації та фізичні особи - підприємці, які надають відповідні послуги у сфері племінної справи.

На відміну від ЦК України, що передбачає видачу патенту як способу посвідчення майнових прав інтелектуальної власності на породу тварин Закон України "Про племінну справу у тваринництві" визначає обов'язок власників племінних (генетичних) ресурсів мати племінні свідоцтва (сертифікати), які є документальним підтвердженням якості належних їм племінних тварин. Племінне свідоцтво (сертифікат) є основою для визначення цінності племінних ресурсів і гарантує певний рівень ефективності їх використання при дотриманні споживачем цих ресурсів вимог чинного законодавства (ст. 13 Закону).

Державна реєстрація племінних тварин в Україні здійснюється шляхом внесення відповідних даних про них до державних книг племінних тварин, а племінних стад - до державного племінного реєстру. Патентування нових порід тварин наразі не відбувається у зв'язку з відсутністю відповідної законодавчої процедури та єдиного державного реєстру селекційних досягнень у галузі тваринництва.

Порядок та умови використання комерційної таємниці.

ЦКУ глава 46

Комерційна таємниця — це інформація, яка має дійсну або потенціальну комерційну цінність в силу її невідомості третім особам, до якої нема вільного доступу на законних підставах і по відношенню до якої володілець інформації приймає заходи щодо її конфіденційності.

Об'єктом інтелектуальної власності на комерційну таємницю є нематеріальне благо, яке є результатом інтелектуальної діяльності, на яке за особою, яка його досягла, або іншими володільцями, визнається виключне право на використання.

Інформація по своїй суті є нематеріальною, але її зберігання і розповсюдження здійснюються найчастіше з допомогою матеріальних носіїв.

Комерційна таємниця має фактичну монополію конкретної особи на певну сукупність знань.

Комерційна таємниця має найбільшу універсальність серед інших об'єктів інтелектуальної власності.

Комерційна таємниця невідома третім особам.

Закріплює виключне суб'єктивне право на цю інформацію.

Строк охорони її є необмеженим.

Комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її охороноспроможності, державної реєстрації або виконання будь-яких інших формальностей.

Виходячи з особливостей комерційної таємниці, під її поняття можуть бути підведені найрізноманітніші відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємця.

Не можуть вважатися комерційною таємницею:

засновницькі документи;

документи, що надають право займатися підприємницькою діяльністю;

відомості за встановленими формами звітності про фінансово-господарську діяльність або інші відомості, необхідні для перевірки правильності вирахування та сплати податків та інших обов'язкових платежів;

відомості про чисельність та склад працівників, їх заробітну плату та умови праці;

документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів;

відомості про забруднення навколишнього середовища;

про порушення антимонопольного законодавства, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що заподіює шкоди здоров'ю населення.

Річна бухгалтерська звітність юридичної особи є відкритою для зацікавлених користувачів: банків, інвесторів, кредиторів, покупців, постачальників і т.п., які можуть ознайомитись з нею і отримувати її копії з відшкодуванням витрат на копіювання.

Крім комерційної таємниці законодавство виділяє також ще декілька видів відомостей, які повинні зберігатись в таємниці, — це державна, військова, медична, нотаріальна, адвокатська, банківська таємниці, особиста та сімейна таємниця, таємниця усиновлення, таємниця слідства і т.п. Комерційна таємниця відрізняється від цих видів тим, що відомості, які вона містить, відносяться до комерційної діяльності підприємця і мають комерційну цінність. Відповідно до цього, суб'єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю є особи, які займаються підприємницькою діяльністю, тобто юридичні та фізичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності.

 

Охорона комерц.таэмници

Ст.507

Ноу-хау

Останніми роками в усьому світі спостерігається зростання обсягів “ноу-хау“ в комерційному обігу країн. При цьому, за статистичними даними, патенти та ліцензії становлять 20%, патенти та ліцензії разом з передачею “ноу-хау“ – 50%, угоди про передачу “ноу-хау“ – 30% від комерційного обігу.

 

Світова практика використання терміну “ноу-хау“, як правило пов’язується з технічними рішеннями, методами та способами виробництва і використання технологічних процесів й приладів, що не можуть бути забезпечені патентним захистом згідно з чинним законодавством країни або за рішенням власника “ноу-хау“.

 

На жаль, доводиться констатувати, що вітчизняне правове поле не визначає особливості поводження з “ноу-хау“. В 2002 році Міністерство освіти і науки України офіційно визнало: «відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права на “ноу-хау“ не регулюються законодавством України» [1].

 

Разом з тим, відсутність правових механізмів захисту “ноу-хау“ в Україні ставить вітчизняних учасників міжнародних товарних ринків в нерівні умови з партнерами із інших країн, де ці питання врегульовані на рівні законодавчих актів. Тут особливої уваги набувають механізми оцінки та використання “ноу-хау“ не тільки в процесі діяльності підприємств, але й на етапах розробки установчих документів, формування статутного капіталу тощо.

 

Важливими є й інші обставини. В процесі комерційної реалізації “ноу-хау“ її власники зазвичай рекламують ефект від застосування “ноу-хау“. Зрозуміло, демонстрація з залученням сторонніх експертів створює ризик втрати його конфіденційності.

 

Потребує врахування й те, що надмірне засекречування “ноу-хау“ може призвести до того, що покупець після оплати за “ноу-хау“ ризикує недоотримати в повному обсязі всі необхідні відомості.

 

Перераховані важливі обставини неможливо вирішувати без дослідження організаційно-правових проблем використання “ноу-хау“.

 

Особливості правового використання “ноу-хау“ обумовлюються різними поглядами на зміст терміну “ноу-хау“.

 

Зокрема, можна припустити, що використання “ноу-хау“ стало альтернативою патентній охороні результатів інтелектуальній діяльності. Дійсно, підприємствам часто вигідно не патентувати винаходи, що використовуються в виробництві. Це може бути дорого або пов’язано із значними працезатратами, простіше виявилось такі результати “засекретити“. Недаремно спочатку “ноу-хау“ називали “секретами виробництва“, “промисловими секретами“ тощо.

 

Так, певне визначення “ноу-хау“ знаходимо у законодавстві Європейського Союзу (ЄС). Регламентом Комісії ЄС № 772/2004 від 27 квітня 2004 року щодо застосування частини третьої статті 81 Договору про заснування ЄС до категорій угод про передачу технологій “ноу-хау“ визначається як сукупність незапатентованої практичної інформації, що є результатом досвіду або випробувань і яка є:

 

секретною, тобто не загальновідомою або легко доступною;

значимою, тобто важливою та корисною для виробництва товарів за угодою;

визначеною, тобто описаною у достатньо повний спосіб так, що можна підтвердити, що вона відповідає критеріям секретності та значимості.

Міжнародна асоціація з охорони промислової власності запропонувала таке визначення “ноу-хау“: це знання і практичний досвід технічного, комерційного, управлінського та іншого характеру, які мають практичне застосування у виробництві та професійній практиці [2].

 

Спеціалісти в галузі приватного права Свядоч Ю.І., Богуславський М.М. зазначали, що “ноу-хау“ належить свій специфічний режим, зміст якого полягає в захисті прав її власника. Сахарова О.А. наголошувала, що “ноу-хау“ є інформаційним об’єктом, який не охороняється, на який не має виключного права його творця, а існує лише фактична монополія [3].

 

Тут доцільно згадати, що термін “ноу-хау“ походить від англійського вислову “know how“, що можна перекласти як “знаю як зробити“. Вперше термін “know-how“ знаходимо в США (1916 р.) у рішенні по судовій справі “Дізенд проти Брауна“. З того часу цей термін почав широко застосовуватись в світовій практиці.

 

Ще у 1997 році Державна податкова адміністрація також офіційно зазначала, що “законодавчо поняття “ноу-хоу“ (“know-how“) чітко не визначено, але практично під ним розуміють сукупність технічних, комерційних та інших знань, що оформлені у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того або іншого виду виробництва, але не запатентованих“ [4].

 

“Практичне розуміння“ використовувалось і використовується в різних законах України. Наведемо тільки деякі приклади.

 

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність“ ще у першій редакції 1991 року до видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, відносить: “підприємницьку діяльність на території України, пов’язану з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок …“ [5].

 

Закон України “Про інвестиційну діяльність“, знову таки з першої редакції 1991 року, до видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект відносить: “сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (“ноу-хау“)“ [6].

 

Крім зазначених, ще цілий ряд Законів України використовує термін “ноу-хау“: “Про оподаткування доходів підприємств і організацій“, “Про охорону прав на сорти рослин“, “Про оподаткування прибутку підприємств“, “Про режим іноземного інвестування“, “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків“ тощо.

 

Дійсно, жоден з визначених вітчизняних нормативно-правових актів не надає чіткого визначення, що ж розуміється під терміном “ноу-хау“ в Україні. Навіть використання цього терміну в законодавчих актах здійснюється іноді в дужках, як в Закон України “Про інвестиційну діяльність“, тобто законодавець не впевнений відносно його правового статусу.

 

Невпевненість законодавця передається вітчизняним відомчим нормотворцям, які фактично не мають єдиного погляду на те, до якої категорії інформації віднести “ноу-хау“.

 

Зокрема, відповідно до наказу Мінпаливенерго України від 15 серпня 2006 року № 288 до Переліку конфіденційної інформації, що є власністю держави, перебуває у володінні, користуванні та розпорядженні Мінпаливенерго України і якій надається гриф обмеженого доступу “Для службового користування“ віднесено: технічні завдання на використання науково-дослідних робіт (ТЗ НДДКР), технічні завдання на продукцію (виріб), результати НДДКР (звіти про НДДКР, уся напрацьована під час виконання науково-технічна, конструкторська, технологічна, проектна та нормативна документація) до опублікування їх у відкритому друці у разі наявності в них інформації, яка може бути предметом патентування чи містить ознаки ноу-хау [7].

 

Фонд Державного майна України відносить “ноу-хау“ до комерційної таємниці. Згідно з наказом цього відомства від 19.05.2004 року № 969, до тематичних планів та програм курсів базової підготовки оцінювачів за напрямами та спеціалізаціями оцінки майна введено Тему № 5 «Особливості оцінки окремих видів прав на об’єкти інтелектуальної власності», яка включає: особливості оцінки прав на нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності (права на сорти рослин, породи тварин, топографії інтегральних мікросхем, комерційні таємниці (ноу-хау), наукові відкриття, раціоналізаторські пропозиції) [8].

 

Міністерство юстиції України в Класифікаторі галузей законодавства України віднесло ноу-хау до окремої галузі – секрети виробництва (020.080.000), комерційна таємниця визначена в іншій галузі (020.070.070) [9].

 

Настільки широкий спектр віднесення “ноу-хау“ до різних видів інформації примушує замислитись, а чи не може така інформація відноситись і до державної таємниці. Згадаємо Указ Президента України 2001 року “Про заходи щодо використання космічних технологій для інноваційного розвитку економіки держави“: реструктуризація підприємств здійснюватиметься відповідно до принципів структурної перебудови галузі; при цьому має бути враховано стратегічне значення підприємства в забезпеченні потреб національної безпеки та оборони держави, наявність науково-технічного і виробничого потенціалів для організації технологічно замкнутих виробництв, критичних технологій, технологій подвійного призначення, ноу-хау, фінансову та виробничу стабільність, можливості комерціалізації виробництва тощо [10].

 

В 2006 році специфічне визначення терміну “ноу-хау“ наводиться в Законі України “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій“. В статті 1 зазначеного Закону термін “ноу-хау“ зазначається як “інформація, що отримана завдяки досвіду та випробуванням, яка: не є загальновідомою чи легкодоступною на день укладення договору про трансфер технологій; є істотною, тобто важливою та корисною для виробництва продукції та/або надання послуг; є визначеною, тобто описаною достатньо вичерпно, щоб можливо було перевірити її відповідність критеріям не загальновідомості та істотності“ [11].

 

Наведене визначення дозволяє віднести “ноу-хау“ до категорії інформації з обмеженим доступом. І, якщо бути точніше, до конфіденційної інформації, оскільки Закон України “Про інформацію“ дає наступне визначення конфіденційної інформації – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов [12].

 

Подібне визначення є і в Законі України “Про державну статистику“: “конфіденційна інформація – статистична інформація, яка належить до інформації з обмеженим доступом і знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремого респондента та поширюється виключно за його згодою відповідно до погоджених з ним умов“ [13].

 

Як згадувалось раніше, історичний досвід застосування терміну “ноу-хау“ пов’язаний з промисловою власністю та охоплює відомості необхідні для використання патенту, але без оформлення останнього. Таке використання “ноу-хау“ можливо пов’язати з комерційною таємницею.

 

Цивільний кодекс України визначив поняття “комерційна таємниця“, як інформацію, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Крім того, до комерційної таємниці можуть бути віднесені відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до законодавства не можуть бути віднесені до комерційної таємниці [14].

 

Таким чином, визначення терміну “комерційна таємниця“ в Цивільному кодексі України у порівнянні з вищенаведеним визначенням “ноу-хау“ та світової практики його використання, дає певні підстави для віднесення “ноу-хау“ до категорії конфіденційної інформації, що становить комерційну таємницю.

 

Треба обумовити, що існує багато питань щодо кореляції понять комерційної таємниці – конфіденційної інформації та інформації взагалі, та інтелектуальної власності. Тобто, чи входить комерційна таємниця до категорії конфіденційної інформації або її треба відносити до іншої, передбаченої законодавством таємниці, окрім державної таємниці [15]. Відразу зазначимо, що в межах даної статті автор не буде зупинятись на даному аспекті.

 

Щодо співвідношення понять «ноу-хау» і «комерційна таємниця» існують й інші погляди. Суть полягає в тому, що якщо під “ноу-хау“ розуміти дещо передове, перш за все в галузі техніки, то комерційна таємниця часто віддзеркалює лише повсякденну підприємницьку діяльність, у зв’язку з чим низка науковців намагається відокремити “ноу-хау“ від комерційної таємниці [16].

 

Балакін Д.В. виділяє два варіанти співвідношення “ноу-хау“ і комерційної таємниця:

 

“ноу-хау“ та комерційна таємниця – це тотожні поняття;

комерційна таємниця – загальне поняття, а “ноу-хау“ – спеціальне, тобто “ноу-хау“ є особливим видом комерційної таємниці.

Автор даної статті вважає, що термін “комерційна таємниця“ об’єктивно сприймається ширше, ніж “ноу-хау“ (наприклад, містить інформацію стосовно контрагентів підприємства, первинну бухгалтерську документацію та інше, не пов’язане з технічним творенням). Тому “ноу-хау“ не є безпосередньо комерційною таємницею, а може бути віднесено до цієї категорії інформації.

 

Ще одним аргументом на користь того, що “ноу-хау“ відноситься до комерційної таємниці, є певні особливості поводження з “ноу-хау“. Так, виключне право на “ноу-хау“ неможливо підтвердити, оскільки відсутня процедура публічного посвідчення права власника на цю інформацію (відсутність патенту, авторського свідоцтва тощо), що робить неможливим об’єктивне та безумовне підтвердження права власності.

 

Слід зауважити, що останнім часом до категорії “ноу-хау“ нерідко переходять навіть патентоспроможні винаходи, що мають найбільшу цінність. Це пояснюється ускладненням сучасних винаходів, що не дозволяє іноді описати їх в патентних замовленнях з достатньою повнотою необхідною для практичного використання, а також проблемами патентного права, коли, порушуючи чинне законодавство, заявники навмисно не викладають в заявках усіх необхідних даних, які потрібні для застосування винаходу. До категорії “ноу-хау“ відносять також винаходи, патентування яких недоцільно з врахуванням високого ризику розкриття їх сутності або при відсутності можливості проконтролювати їх неправомірне використання.

 

Відсутність процедури визнання виключних прав на “ноу-хау“ ставить питання щодо режиму захисту. Врахування виробничої та промислової спрямованості “ноу-хау“ вимагають відповідних варіантів охорони, до яких можна віднести захист від промислового, економічного шпигунства та інших подібних дій.

 

Юридично обмежити розповсюдження “ноу-хау“ можна тільки певним суб’єктам, з якими власник такої інформації має відповідні угоди. Це здійснюється шляхом укладення спеціальної угоди щодо передавання “ноу-хау“. В угоді щодо передачі “ноу-хау“ повинні бути узгоджені умови про даний об’єкт, тобто яка інформація передається, термін передачі, розміри винагороди, умови та права на подальшу передачу та збереження конфіденційності, а також міра відповідальності.

 

Подібні особливості захисту відповідають і комерційній таємниці.

 

Значна кількість перерахованих та існуючих проблем щодо відсутності законодавчого регулювання особливостей поводження з “ноу-хау“ в Україні, ставить цілком слушне питання: як зазначалось вище, “ноу-хау“ використовується з 1991 року, але підприємства, які безпосередньо використовують таку інформацію, чомусь не дуже переймаються відсутністю законодавчих норм стосовно його використання.

 

Пояснення може бути наступним: в умовах відсутності детального законодавчого регламентування особливостей поводження з “ноу-хау“ вітчизняні підприємства компенсують внутрішньою нормотворчістю та в угодах з контрагентами.

 

На теперішній час “ноу-хау“ враховується (реєструється) в межах конкретного підприємства, у зв’язку з чим підприємства виявляються не дуже зацікавленими в детальному регулюванні особливостей поводження з “ноу-хау“, що може привести до обмеження повноважень їх як власників “ноу-хау“. Наприклад, в комерційній діяльності підприємств існує практика, коли в якості “ноу-хау“ передається інформація щодо попиту на різні товари, умови укладання угод, загальні плани розвитку і тому подібна інформація, яка в ряді випадків взагалі носить статистичний вигляд.

 

Разом з тим, необхідно враховувати негативні наслідки відсутності вітчизняного законодавчого регулювання питань, пов’язаних з “ноу-хау“, що наводились на початку статті.

 

Першим кроком вирішенням даного питання може стати встановлення певних меж, що повинні надати змогу визначати “ноу-хау“ як інформаційний об’єкт.

 

При цьому до характерних ознак “ноу-хау“ доцільно віднести:

 

науково-технічну та економічну цінність;

можливість практичного застосування;

відсутність прямого захисту у вигляді промислового захисту;

повну або часткову конфіденційність.

В залежності від виду роботи, що виконується, і в результаті якої отримана інформація “ноу-хау“, її можна поділяти на такі підвиди: науково-дослідну; дослідно-конструкторську; розрахункову, що отримана внаслідок створення системи розрахунків; технологічну і виробничу; проектну; будівельну; монтажну; експлуатаційну тощо.

 

Крім того, з врахуванням світового досвіду, основними принципами захисту “ноу-хау“ в Україні мають стати такі:

 

“ноу-хау“ має економічну цінність і належить тому, хто його створив або придбав законним шляхом;

передача “ноу-хау“ здійснюється на договірній основі або іншим способом відповідно до національного законодавства;

“ноу-хау“ захищається від незаконного присвоєння і розголошення. При цьому власник “ноу-хау“ повинен вжити всіх заходів для збереження таємниці “ноу-хау“.

Окремо слід врахувати інтереси суб’єктів, що придбають “ноу-хау“. Наприклад, як правило “ноу-хау“ передається в формі технічної документації, в певних випадках в угоді доцільно передбачити додавання зразка виробу. Також угоди на передачу “ноу-хау“ можуть включати обов’язкову умову надавати допомогу на його впровадження.

 

77.Використання торговельної марки в рекламі.

Використання товарних знаків (торгових марок) переслідує кілька цілей. Використання має погоджувати інтереси виробників та споживачів, населення країни та міжнародного суспільства.

 

По-перше, виробникам товарні знаки (торгові марки) дозволяють виділяти свою продукцію серед продукції, котру виробляють інші виробники.

 

По-друге, споживачі теж мають користь, так як товарні знаки (торгові марки) вказують на те, що цей товар не є підробкою і має відповідну якість.

 

По-третє, зацікавленість держави в існуванні системи товарних знаків (торгових марок) обумовлена можливістю полегшити економічний розвиток.

 

По-четверте, міжнародному співробітництву сприяє взаємне визнання товарних знаків (торгових марок) та відповідних обов'язків і таким чином недопущення підробки товарів.

 

Товарні знаки (торгові марки) виконують в основному чотири функції, а саме:

 

1) функція виділення товару або послуг серед інших подібних перебуваючих у цивільному обороті;

2) функція вказівку на походження товару або послуг,

3) функція вказівка на певну якість товарів і послуг;

4) функція реклами певного товару і послуг.

 

Функція рекламування при використанні товарних знаків (торгових марок) є однією з основних функцій товарного знака (торгової марки). Товарні знаки (торгові марки) фактично є рекламними засобами. Завдяки зв'язку між товарами (послугами) і знаком останній надає споживачам інформацію про товари (послуги) та тим самим допомагає їх власникам стимулювати і зберігати попит на ці товари (послуги). Функція рекламування є психологічним впливом на споживача, що здійснюється шляхом розміщення знака в пресі, на радіо і телебаченні.

 

Сукупність зазначених функцій визначає економічне значення товарного знака (торгової марки) для підприємства і всієї економіки. У товарних знаках (торгових марках) зацікавлені як виробники й торговці, так і споживачі і державні органи, і взагалі вся економіка.

 

Товарний знак (торгова марка) дозволяє підприємству, яке його використовує, звернути увагу потенційних споживачів на наявність товару, привернути до нього увагу. А після знайомства з товаром, відрізнити його від аналогічних товарів, що є на ринку. Цінність товарного знака (торгової марки) випливає з асоціації між ним і товаром, що стимулює збут відповідних товарів. Після того, як товарний знак (торгова марка) здобуває добру репутацію, для товару набагато легше проникати на нові ринки і тим самим стимулювати експорт.

 

Використання товарних знаків (торгових марок) є благом і для споживачів, тому що дозволяє ознайомити їх з товарами і послугами, які є на ринку, швидше з'орієнтуватися щодо походження товару та зробити вибір між аналогічними товарами і послугами. Всі ці фактори є стимулом конкуренції, що призводить до розширення асортименту товарів народного споживання та зниження цін.

 

Ефективна система товарних знаків (торгових марок) сприяє захисту споживачів від недобросовісної торгівлі та конкуренції (наприклад, використання оманливих або схожих товарних знаків (торгових марок).

 

Товарні знаки (торгові марки) потрібні і для державних органів, що відповідають за перевірку якості товарів і послуг. Товарні знаки (торгові марки) допомагають їм розпізнати товари та послуги, які не відповідають вимогам закону або які виявлені в результаті скарг або лабораторних перевірок. Реєстрація товарних знаків (торгових марок) є корисним джерелом статистичної та економічної інформації для державних органів.

 

Таким чином, вся країна повинна бути зацікавлена в ефективній правовій системі, що забезпечує охорону товарних знаків (торгових марок) та їх використання в інтересах виробників і споживачів. Тільки таким шляхом товарні знаки (торгові марки) можуть внести максимальний внесок в економічний розвиток.

 

 

78.Оцінка майнових прав інтелектуальної власності.

П О С Т А Н О В А

від 3 жовтня 2007 р. N 1185

Київ

 

Про затвердження Національного стандарту N 4

"Оцінка майнових прав інтелектуальної власності"

Стандарт може застосовуватись для визначення розміру збитків,

завданих у зв'язку з неправомірним використанням об'єктів права

інтелектуальної власності.

 

Відповідно до цього Стандарту оцінюються майнові права на

такі об'єкти права інтелектуальної власності:

 

літературні та художні твори;

 

комп'ютерні програми;

 

компіляції даних (бази даних);

 

виконання;

 

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій

мовлення;

 

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

 

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

 

раціоналізаторські пропозиції;

 

сорти рослин, породи тварин;

 

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки

для товарів і послуг), географічні зазначення;

 

комерційні таємниці;

 

інші об'єкти, що згідно із законодавством належать до

об'єктів права інтелектуальної власності.

 

8. Для проведення оцінки майнових прав інтелектуальної

власності застосовуються такі методичні підходи:

 

дохідний;

 

порівняльний;

 

витратний.

 

-Дохідний підхід до оцінки майнових прав інтелектуальної власності ґрунтується на застосуванні оціночних процедур переведення очікуваних доходів у вартість об'єкта оцінки.

-Порівняльний підхід до оцінки майнових прав інтелектуальної власності застосовується у разі наявності достатнього обсягу достовірної інформації про ціни на ринку подібних об'єктів та умови договорів щодо розпорядження майновими правами на такі об'єкти.

-Витратний підхід до оцінки майнових прав інтелектуальної власності ґрунтується на визначенні вартості витрат, необхідних для відтворення або заміщення об'єкта оцінки.

 

79.Кредитування пыд заставу

80.Альтернативні способи самозахисту

електуальної власності.

Неюрисдикційна форма захисту права інтелектуальної власності включає дії

юридичних і фізичних осіб щодо захисту права інтелектуальної власності та

охоронюваних законом інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звертання

до державних або інших компетентних органів (самозахист прав). Відповідно до ст.

19 Цивільного Кодексу України самозахистом є застосування особою засобів

протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам

суспільства. При цьому, способи самозахисту мають відповідати змісту права, що

порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені

цим порушенням. Особа, право інтелектуальної власності якої порушене, може сама

обирати способи самозахисту або ці способи самозахисту можуть встановлюватися

договором. Маються на увазі, природно, лише законні засоби самозахисту, такі,

наприклад, як відмова здійснити певні дії, передбачені укладеним договором про

передачу майнових прав інтелектуальної власності або ліцензійним договором,

відмова від виконання недійсного договору тощо.

80.Альтернативні способи захисту

81.Адміністративно-правовий спосіб захисту прав

Найменш ефективним способом захисту права інтелектуальної власності є адміністративно-правовий захист, тому що він необхідним рівнем не систематизований і не упорядкований. Зазначений захист поширюється лише на окремі об'єкти права інтелектуальної власності [1].

Але захист прав на об’єкти інтелектуальної власності адміністративно-правовими заходами має велике значення для встановлення законності і правопорядку у цій сфері.

Адміністративний спосіб полягає в розгляді та вирішенні суперечки органом державного управління. Процедура розгляду набагато простіша, ніж у цивільному судочинстві. Правовою основою є Кодекс України про адміністративні правопорушення, а також закони України: «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про охорону прав на сорти рослин» тощо.

Органи державної влади, як Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Державна митна служба України, Антимонопольний комітет України в межах своєї компетенції вирішують питання, пов’язані із захистом прав інтелектуальної власності в адміністративному порядку, забезпечують створення та ефективне функціонування механізмів захисту прав інтелектуальної власності та контролю за дотриманням норм законодавства в цій сфері.

У галузі авторського права і суміжних прав адміністративний спосіб захисту прав передбачено тільки за публічний показ, порушення умов публічного демонстрування і тиражування кіно- і відеофільмів без прокатного посвідчення.

Порядок охорони авторського права і суміжних прав визначений ст.51 Закону України від 23.12.1993 р. № 3792-ХІІ «Про авторське право і суміжні права», відповідно до якої захист особистих немайнових і майнових прав суб’єктів авторського права та (або) суміжних прав здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавствами. Тим самим законодавець визначив міжгалузевий комплексний механізм охорони авторського і суміжного права, в якому нормам адміністративного права належить важлива роль.

Адміністративно-правова охорона авторських і суміжних прав суб’єктів інтелектуальної власності здійснюється посадовими особами ОВС України, державними інспекторами з питань інтелектуальної власності та деякими іншими суб’єктами публічного управління шляхом складання на порушників, які допускають незаконне використання охоронюваних творів і об’єктів, протоколів про адміністративні правопорушення за ст.ст.51-2, 164-6, 164-7, 164-9, 164-13 КУпАП і в процесі адміністративного провадження за скаргами та заявами суб’єктів інтелектуальної власності до Апеляційної палати ДДІВ.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.28.94 (0.049 с.)